Читать книгу Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності - Олег Криштопа - Страница 4

Рік 1654-й. Переяслав. Богдан Хмельницький скликає раду й підписує угоду з московитами про військову та політичну допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою. Хмельницький, як і значна частина козацької еліти, розуміє неможливість примирення з поляками, які обрали курс на реставрацію колишньої політико-адміністративної системи. Українсько-польська війна перейшла в затяжну фазу. Ситуативним та доволі непевним союзником у цих змаганнях лишались кримські татари. Решта держав зайняла вичікувальну позицію. Хмельницькому не вистачало легітимності. В очах європейських монархів він був не більше ніж лідер повстанського руху. Ясна річ, що за таких умов перед бунтівним гетьманом дедалі гостріше постає питання правового оформлення незалежності Української держави.

Якщо від Переяславської ради відлущити штучний, з пальця висмоктаний пафос, перед нами раптом виникне звичайна шахівниця, на якій Хмельницький грав чудову гросмейстерську партію. Її стратегічною метою було відновити українську державність у межах етнічних територій, ну а тактичним завданням було зіштовхнути лобами Варшаву з Москвою. Остання своїм протекторатом мала забезпечити Україні легітимність влади, яка, у свою чергу, дозволяла вести сеанс одночасної гри з основними монархіями Європи, шукати серед них більш надійних союзників.

Теоретично партія, яку зібрався грати Хмельницький, здавалася не такою вже й важкою. На практиці все було значно складніше. На той час в основу легітимності влади лягала наявність власної монархічної династії або ж монарха, який уособлював верховну владу. З огляду на історичні обставини, Україна була позбавлена саме цих критеріїв формальної легітимності.

Віктор Брехуненко зазначає: «Справа в тім, що Українська держава, яка виникла під загравами української національно-визвольної війни сімнадцятого століття, потребувала узаконення у християнському світі. Точно так, як і тепер, будь-яка держава має бути узаконеною. Єдиний спосіб узаконити тоді цю державу, в умовах України, коли правитель був не з князівської династії, коли елітою стало козацтво, а не традиційна українська еліта, шляхта, полягав у тому, щоби будь-яка християнська держава взяла на тимчасово під свою протекцію Україну. Хто із навколишніх сусідів міг це зробити? Молдова і Валахія – ні, вони самі перебували під зверхністю турецького султана. Про Варшаву, про Річ Посполиту говорити не доводиться, Австрія була далеко, Швеція – ще далі. Єдиним реальним кандидатом була Московія».

Відсутність міжнародного визнання ставила під загрозу подальше існування козацької держави. Польська корона за мовчазної згоди європейських монархів могла продовжувати боротьбу за повернення під свою владу українських земель. Перед Хмельницьким стояло складне завдання: або створити власну династію, яка б із часом набула формальної легітимності в очах сусідніх держав, або заручитися підтримкою іншого монарха, який би санкціонував юридичну легітимність козацькій державі і таким чином поставив край польським зазіханням на українські землі.

В українсько-польській війні Хмельницький проявив себе не лише як блискучий полководець. Протягом короткого часу ним були створені дипломатична служба та розвідка, яка уважно стежила за подіями у Європі та на Близькому Сході. Політичні апетити гетьмана були безмежними. Його союз із Москвою нагадував союз удава з кроликом. Ясна річ, роль кролика Хмельницький намагався відвести Москві.

На самому початку контактів Української держави з Московським царством Хмельницький чітко окреслив майбутню конфігурацію політичних стосунків між ситуативними союзниками. Як свідчать історичні джерела, у Хмельницького та козацької старшини не було жодних планів стосовно подальшої економічної й політичної інтеграції України до складу Московської держави. Старшина і сам гетьман розглядали співпрацю з московитами як військово-політичну акцію.

Хмельницький поводився як незалежний володар і намагався врівноважити протекцію Москви союзницькими стосунками з Туреччиною, Швецією, а згодом і з Річчю Посполитою. Московія була зацікавлена в послабленні Польської держави, до якої мала певні територіальні претензії, тож мала потребу у військовому союзникові. Москва знайшла його в особі гетьмана Хмельницького. Плани московитів під ту пору не виходили за межі військово-політичного союзу з козацькою державою. Для Хмельницького цей союз важив значно більше. Він творив передумови для багатоходових комбінацій українського володаря в майбутньому.

Після Переяславської ради представники московського уряду як гарантії вимагали від Хмельницького та українського населення обов’язкового складання присяги на вірність цареві. Для козаків це була звичайна практика закріплення політичних угод. Однак у цьому конкретному випадку вигулькнула принципова відмінність. Згідно з традиціями, одночасно з присягою козаків на вірність короні польські королі у свою чергу присягали козакам. У такий спосіб вони гарантували виконання наданих їм прав та привілеїв. Московський уряд, вимагаючи заприсяження від козацького війська та особисто від Хмельницького, заперечував можливість царської присяги, мотивуючи це тим, що цар ні перед ким не звітує і нікому, крім Бога, не присягає.

Відмова царя присягати викликала обурення козацької старшини та українського війська. На думку козаків, така угода була односторонньою і не давала жодних гарантій її дотримання з боку московитів. Ситуація почала загострюватись, оскільки одночасно виникло кілька політичних течій серед козацької еліти, представники якої висловили свою рішучу незгоду з таким станом речей.

Присяга Хмельницького на вірність московському цареві в Переяславі скоріше нагадувала певну формальну процедуру, здійснення якої було необхідне для подальшої військової боротьби проти поляків. Вона не мала нічого спільного з тим, що радянська школа подавала як «віковічне прагнення українського народу до возз’єднання з російським народом».

Подальшу політичну угоду представники козацької держави та московського уряду уклали значно пізніше. Таким чином, сам факт присягання на вірність московському цареві був простим процедурним питанням для українського політикуму, який переслідував свої меркантильні цілі.

Історики звертають увагу на те, що на момент складання присяги не було розроблено самого тексту угоди і не було визначено характеру цих відносин. Зрозуміло, що були відсутні й положення про майбутню соціально-економічну інтеграцію українських земель. Усе це свідчить про штучний характер Переяславської ради, де козацтво тільки формально демонструвало представникам Московського царства політичну лояльність. Тим не менше чимало громадян України досі сприймають цю подію крізь призму міфу, сформованого російськими ідеологами.

Юрій Мицик у статті «Переяславська рада. Міфи та реальність» пише: «Цей міф є складовою іншого, більш тотального, згідно з яким українці та білоруси не є самостійними націями, а лише відгалуженнями російського народу, роз’єднаного ординцями Батия. Ці частини завжди мріяли про “воссоєдінєніе”, аж поки не прийшов Богдан Хмельницький і не здійснив цю мрію».

Згодом міф цей обріс деталями на кшталт «гетьман Хмельницький привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали, на відміну від усіх інших гетьманів-“ізмєнніков”». Знову ж таки, український народ здобув своє «місце під сонцем», а якщо й страждав, то тільки разом із «братнім російським народом». Московська держава принесла Україні цивілізацію і прогрес. Міф настільки довго й настирно пропагували, що навіть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зраді. Тим не менше державну незалежність Україна втратила тільки через п’ять років після Переяславської ради, і підписав новий договір із Москвою вже не Богдан Хмельницький, а його недолугий син, Юрій.

Після Переяславської ради Хмельницький створив широкомасштабний політичний документ, що дістав назву «Прохання до царя Олексія Михайловича». У цьому документі було подано політичну програму, яка визначала головні засади стосунків із Московською державою. Гетьман наголошував на збереженні козацького устрою, Військо Запорозьке мало право вільного вибору гетьмана, у незмінному вигляді зберігалася вся територіально-адміністративна система козацької держави, знов-таки, представники Московії не мали права втручатися в діяльність місцевих органів влади.

Віктор Брехуненко: «Коли ми подивимось на цю угоду, то ми побачимо не приєднання, не возз’єднання, а угоду двох рівноправних суб’єктів. Один із них, Московія, бере під свій протекторат інший, тобто Українську державу. Цар бере під протекцію гетьмана і бере на себе зобов’язання дотримуватись усіх прав і привілеїв, якими до цього часу користувалися козацтво, шляхта, міста, православна церква і так далі. Ми там не побачимо жодного пункту, який навіть натякав би на вмонтування України в політичне тіло Московії».

Отже, правовий аналіз «Прохання до царя Олексія Михайловича» дає підстави стверджувати, що Хмельницький домагався збереження за Україною прав фактично незалежної держави зі своїм урядом, політично-правовою системою, соціальною структурою суспільства, армією, адміністративним поділом тощо. Таким чином, на основі Переяславської угоди гетьман намагався створити своєрідну конфедерацію України та Московського царства. Для Москви такі стосунки чаїли потенційну небезпеку. Більш розвинена у військовому плані козацька держава в перспективі могла поглинути постординську Московію. Однак часу на це у Хмельницького вже не було.

Богдан Хмельницький помер у 1657 році. Припускають, що його отруїли. Відомо, що до однієї з доньок гетьмана сватався польський шляхтич, на сватанні вони випили по чарчині, відтоді Богдан і занедужав. За іншою версією, Богдана отруїли московити. Хто насправді причетний до смерті українського володаря – невідомо. Невідомо, і де покоїться тіло гетьмана. Після смерті його забальзамували, і воно, для прощання з народом, іще місяць лежало у труні в одній з чигиринських церков. Згодом Хмельницького поховали в родинній усипальниці Іллінської церкви, яку він сам збудував. У 1664-му році, згідно з версією Чернігівського літопису, наказний гетьман війська польського Стефан Чарнецький захопив Суботів, наказав витягти тіло Богдана, спалити його та вистрілити попелом із гармати. За іншими версіями, козаки перепоховали гетьмана десь у підземеллях Богданової гори в Чигирині.

Аби не допустити усобиць у боротьбі за гетьманську булаву, Богдан Хмельницький перед смертю запропонував проголосити гетьманом свого сина, Юрія. Це гетьманування тривало місяць. У свої шістнадцять Юрій Хмельницький не зміг дати ради складній внутрішній і ще складнішій зовнішньополітичній ситуації. 23 серпня 1657 року Юрій зрікся влади, а гетьманська булава перейшла до рук генерального писаря Івана Виговського – досвідченого поміркованого політика, котрий добре розумів, у якому становищі перебувала гетьманська Україна.

Після смерті Богдана Хмельницького Україну охопив політичний хаос. Намагаючись приборкати безвладдя, Виговський домагався скликання козацької ради, яка підтримала б його кандидатуру на гетьманство. На противагу, не без московської участі, сформувалася сильна опозиція, куди увійшли запорожці, ображені тим, що їх не запросили на вибори, та кілька полковників, які мріяли про гетьманську булаву. Дійшло до того, що проти гетьмана підняли збройне повстання, яке стало провісником тривалої громадянської війни, так званої Руїни. На Виговського навішували купу ярликів. Вважали його то промосковським, то пропольським діячем, однак жоден із цих штампів не відповідав дійсності.

Уже в перші роки після смерті Богдана Москва всіма своїми діями давала зрозуміти, що трактує Переяславську раду як відправний пункт для експансії на українські землі та їх приєднання. У 1658 році московський посол Кікін заявив Іванові Виговському, що Мала Росія, себто Україна, є «отторженной ветвью от великой России и присовокуплена к оной самим Богом». Уся ця пафосна риторика ситуативних союзників супроводжувалась безчинствами московських військ в українських містах.

«Перше, надзвичайно серйозне порушення “Березневих статей”, укладених у Москві, відбулося з московського боку у 1656 році, коли Московія за спиною України уклала Віленське перемир’я з Річчю Посполитою і вийшла з війни проти Речі Посполитої. Це суперечило як букві, так і духу “Березневих статей” і, згідно з тогочасними політико-правовими уявленнями європейськими, “Березневі статті”, а разом з ними і Переяславська рада втрачали свою чинність і опинялися на задвірках історії», – Віктор Брехуненко.

Російсько-українські стосунки після укладення Переяславського договору відразу наштовхнулись на низку серйозних протиріч. Головним із них була радикальна відмінність у суспільно-політичному устрої обох держав. Інтереси централізованої монархії, що тяжіла до абсолютизму, жодним чином не могли збігатися з інтересами козацької республіки.

Своє першочергове завдання Московія вбачала в уніфікації відмінностей соціально-економічної та політико-правової структури козацької держави. За цю непросту проблему Москва взялась одразу після Переяславської ради. Безцінними помічниками в справі ліквідації української державності стали розбрат і політична сліпота козацької еліти.

Тиск із боку Москви на Українську державу по смерті Хмельницького посилився. Особливо небезпечним було те, що за спиною законного українського уряду та легітимного гетьмана Івана Виговського Москва активно підтримала опозицію, яку очолили авантюристи: кошові отамани Яків Барабаш, Іван Безпалий та полтавський полковник Мартин Пушкар. Московські воєводи дедалі нахабніше втручалися у внутрішні справи України, ігноруючи волю гетьмана. Врешті-решт підбурювана московитами опозиція взялася до зброї. Виговський змушений був застосувати силу.

«З початком повстання Москва проводить курс на примирення гетьманського уряду з повсталими козаками. Суть цих дій зводилась до замороження конфлікту, а відтак контролю над ним. Паралельно з миротворчими заходами Москва активно готується до воєнних дій» (Андрій Бульвінський. «Конотопська битва 1659 року»).

Наприкінці травня 1658 року під Полтавою Виговський у союзі з татарами розгромив основні сили повсталих. Ця перемога зруйнувала поточні плани царя та перешкодила відправленню воєвод в українські міста. Це була політична поразка Москви та її прихильників в Україні. Однак у червні того ж року в Україну під приводом приборкання (уже вгамованих!) свавільників Москва вводить війська.

У жовтні 1658 року двадцятитисячне московське військо Григорія Ромодановського знову увійшло в українські землі й почало військові дії на Лівобережжі. Власне, це був передднівок Конотопської битви, початок цієї війни. Іван Виговський мусив реагувати. У тилу в нього була російська військова залога, яку очолював воєвода Шереметьєв.

Прихід російських військ став своєрідним каталізатором переростання конфлікту інтересів у збройне протистояння. Поспішне введення московських військ в Україну, поява в полках Ромодановського лідерів розгромленої опозиції, розповзання по містах Лівобережжя російських залог, страти кількох відданих гетьману сотників, насильства та грабунки з боку царських військ були розцінені козацькою старшиною як виклик і початок відкритої збройної агресії.

У відповідь на ворожі дії царських воєвод гетьманський уряд вирішив силою змусити московське командування видати лідерів опозиції та вивести війська з території України. У вересні 1658 року відбувся похід гетьманських військ на українсько-московське прикордоння. Паралельно воєнні дії проти московитів на території Білорусі розпочав полковник Іван Нечай. Російсько-українська війна, яка завершиться битвою під Конотопом, була в розпалі.

Рік 1657-й, 11 серпня. Московський цар відправляє в Україну посла Василя Кікіна та царського боярина князя Олексія Трубецького, які мають організувати вибори нового гетьмана. Це було перше по смерті Богдана Хмельницького введення російських військ на терени України. Смерть Богдана Хмельницького Москва сприймає як сигнал до початку рішучих дій. На порядку денному – закріплення позицій в Україні та перетворення козацької держави на частину Московії. Ще за життя Хмельницького Москва порушує умови «Березневих статей». Цар та його уряд розглядають угоду 1654 року як приєднання України і встановлення контролю над її землями. Разом із тим український гетьман та більшість козацької старшини сприймають Переяслав як військово-політичний союз рівних. Українське керівництво послідовно виступає проти збирання податків у царську скарбницю та обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду.

Козакам сповістили, що царські воєводи візьмуть на себе адміністративні, арбітражні й судові функції та розпочнуть підготовчу роботу до введення московських порядків в Україні. Паралельно Московія починає наступ на незалежність Української православної церкви. Серед українського духовенства ведеться агітація за підпорядкування Київської митрополії владі Московського патріарха. Москва вимагала недопущення виборів нового Київського митрополита без участі представників царя. Між іншим, у договорі 1654 року не було пунктів про підпорядкування УПЦ Москві. Київський митрополит Сильвестр Косів і більшість православного духовенства, які відмовились присягати на вірність московському цареві, обстоювали незалежність Української православної церкви.

Незважаючи ні на що, козацька старшина та рядові козаки провели вибори гетьмана за давнім звичаєм, без участі в них царського посланця Трубецького. 26 серпня Велика козацька Рада обрала гетьманом Війська Запорозького Івана Виговського. Після цього гетьману та старшині було «наказано» приготувати припаси для військ князя Григорія Ромодановського, якого Москва, усупереч волі Чигирина, направляла в Україну. Подібних прав Переяславська угода Москві теж не давала. Намагання царського уряду переглянути відносини були відкинуті загальновійськовою козацькою радою в Корсуні.

24 жовтня 1656 року московський цар, не попередивши українську сторону, уклав перемир’я з Польщею, за яким Україна переходила під протекторат Польщі. Разом із тим московські приспішники намовили козацьку старшину проти гетьмана Виговського і заслали послів зі щедрими дарами й обіцянками до Запорозької Січі та полковників.

Наприкінці грудня 1657 року підтриманий Москвою полтавський полковник Мартин Пушкар виступає проти гетьмана. Тим часом бєлгородський воєвода князь Семен Львов запроторює до в’язниці вірних гетьману козаків та старшину.

У лютому 1658 року царський посол Богдан Хитрово, підтримуючи антигетьманських повстанців, вимагає в гетьмана Виговського згоди на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста й утримання їх за рахунок місцевого населення.

На початку квітня 1658 року виходять царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів і Миргород та указ про призначення боярина Василя Шереметьєва головою нової, московської, адміністрації в Україні. В інструкції йому доручено забезпечити передання адміністративного апарату в містах міщанству, яке прихильно ставилося до самодержавної царської влади. Встановлення такої міської влади замість козацької адміністрації було ще одним способом розхитування основ козацької держави.

«Тобто тиск посилювався, і тому хотів того чи не хотів Виговський, але він був змушений з весни п’ятдесят восьмого року розпочати курс на зближення з Кримським ханством», – доктор історичних наук Віктор Горобець.

У той час як Росія обіцяла надати допомогу в приборканні опозиції, а насправді надавала і матеріальну, і моральну підтримку опозиції в боротьбі з Виговським, Кримське ханство в травні – червні 1658 року виступило тим союзником, за допомогою якого Виговському вдалося в битві під Полтавою розбити своїх опонентів. Але, звичайно, ціна перемоги була надзвичайно високою, тому що авторитет гетьмана падав. Щоб підвищити цей авторитет і залишити міцним союз із Кримом, і була потрібна ця нова угода з Річчю Посполитою.

У битві під Полтавою війська гетьмана Виговського завдали поразки бунтівникам, Мартин Пушкар загинув. Зрозумівши, що розв’язати усобицю в Україні лише послами та намовляннями не вдасться, Москва вдруге ввела до Гетьманщини війська. У середині червня 1658 року під приводом угамування повстанців до Києва прибули полки Василя Шереметьєва, до Веприка – Григорія Ромодановського. У серпні того ж року, ігноруючи Переяславський договір, князь Ромодановський проголосив наказним гетьманом Івана Безпалого. Разом з тим у Прилуках незаконно змістили полковника Петра Дорошенка та стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників.

На акції московських воєвод український уряд відповів адекватними діями на російській території. У серпні 1658 року козацьке військо рушило на українсько-московське прикордоння. У Білорусі паралельно з гетьманом воєнні дії проти росіян почав полковник Іван Нечай.

На Лівобережжі московські війська та їх союзники поводились, як в окупованій країні. У стані князя Ромодановського перебував один із лідерів антигетьманської опозиції Яків Барабаш. Його люди разом з московитами грабували українські міста.

Під ту пору козацький уряд Виговського уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, у якому було зафіксовано відмову Гетьманської держави від підданства царю, та видав Маніфест до «володарів Європи» з поясненням причин війни з Росією. Було проголошено створення Великого князівства Руського. Польща, Литва, Русь-Україна становили три частини міждержавного союзу Річ Посполита. Найвища влада в Україні мала належати гетьману та Великій раді. Україна повинна була мати свій суд, у якому всі справи велися б українською мовою, своїх воєвод і козацьке військо. Угоду було підписано 16 вересня 1658 року в Гадячі представниками Речі Посполитої та козаками, представленими гетьманом Іваном Виговським, Юрієм Немиричем і Павлом Тетерею.

Гадяч на той час був достатньо чіткою геополітичною та ідеологічною альтернативою Переяславській угоді 1654 року. Проект україно-польсько-литовської унії пропонував цілковито іншу модель політичних стосунків у Східній Європі. Гадяч був спробою козацької еліти зміцнити молоду козацьку державу, перетворивши її на суверенне Велике князівство Руське, яке мало перебувати у рівноправному політичному союзі з Польщею та Литвою.

«Якщо говорити про ідеї, які були закладені до проекту Гадяцької унії, то була вона однією з найбільш далекоглядних, перспективних та глибинних угод за всю історію козацтва» (газета «День», стаття «Перемога, якої можна було уникнути»).

За умовами Гадяцького договору, територію Великого князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно і затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства: козацтво, шляхта й духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. Польським військам заборонялося перебувати на теренах князівства. У разі воєнних дій усі війська на території України переходили під командування гетьмана.

У Великому князівстві Руському встановлювались державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Усе діловодство мало вестися українською мовою. У Києві передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з шістдесяти тисяч козаків і десяти тисяч найманого війська.

Гадяцький договір виник не раптово і не на голому місці. Ще Богдан Хмельницький у 1656 році започаткував переговори з волинським каштеляном Станіславом-Казимиром Беньовським. Ці перемовини саме й вимостили дорогу до унії, підписаної в таборі під Гадячем 8 вересня 1658 року, за якою Річ Посполита реформувалася в державу трьох народів: польського, українського й литовського. Гетьманщина, за первісним текстом Гадяцької унії, у складі цієї держави набувала імені Великого князівства Руського, і це був величезний успіх дипломатії Івана Виговського. Успіх, який дозволив нерозривно поєднати Київську Русь і Гетьманщину. І показати, що Гетьманщина на рівні символів – це Київська Русь сьогодні.

Згідно з первісним текстом Гадяцької угоди, православні вірні зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалась, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мало значно розширитись представництво українського православного духовенства. Києво-Могилянській колегіум за статусом мав дорівнювати Краківському університету. Гарантувались права та привілеї козацтва. За поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали отримувати шляхетство.

Утім, польській шляхті такі перспективи видавались малосимпатичними. Ратифікуючи Гадяцький договір, польський сейм значно урізав його статті. У такому кастрованому вигляді українське суспільство не могло прийняти угоду. Особливе обурення викликало залишення у складі Польщі Волинського, Белзького та Подільського воєводств, польська сторона наполягала на обмеженні території Великого князівства Руського Київським воєводством. Лише зусиллями гетьмана Виговського вдалося трохи збити територіальні апетити поляків.

«Виговському на певному етапі вдалося добитися того, що сюди була включена і Чернігівщина, і Брацлавське воєводство, але суперечки йшли з приводу Волині, суперечки йшли з приводу Подільського воєводства…» – Віктор Горобець.

«Кінцевий варіант Гадяцької унії, варіант, ратифікований Сеймом, був немилосердно покалічений, порівняно з тим первісним текстом. І коли Пертяткович, посол від польського короля, приїхав до Івана Виговського і показав йому повний текст цієї угоди, то Іван Виговський сказав: “Ти смерть мені привіз…”», – Віктор Брехуненко.

Гадяцька угода, тим не менше, здетонувала війну з Росією. 21 вересня 1658 року московський цар видав грамоту з вимогою усунути неугодного Москві главу Української держави та оголошенням початку воєнних дій проти гетьманських полків. В Україну вступило велике царське військо – за різними джерелами, від сімдесяти до ста тисяч вояків. Воно мало встановити контроль Росії над південними й центральними районами Лівобережжя та забезпечити переобрання на місце Виговського підконтрольного Москві гетьмана.

Офіційно російсько-українську війну було оголошено у вересні 1658 року. Війська полковника Нечая вибили московські гарнізони з міст Білорусі. Близько 20 жовтня в Україну втретє ввійшло двадцятитисячне московське військо на чолі з князем Ромодановським. Гетьман Виговський розділив своє військо на дві частини. Полковники Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Оникій Силич почали військові дії проти армії Ромодановського в районі Пирятина. Гетьман тим часом пішов на Київ. Однак знищити московський гарнізон Виговський так і не зумів. Поразка гетьманських військ під Києвом, облога Ромодановським козацьких військ на чолі з Гуляницьким у Варві та брак ресурсів змусили сторони укласти перемир’я.

Щоб зберегти вірні боєздатні частини, Іван Виговський послав до Москви посольство з проханням пробачити його провини перед престолом, запевняючи у своїй вірності царю. Це перемир’я спонукало Ромодановського зняти облогу Варви та відійти до Лохвиці. Не маючи сил розгромити гетьманські війська у Варві, Ромодановський у другій половині листопада ініціював обрання альтернативного Виговському гетьмана Лівобережної України, Івана Безпалого, започаткувавши руйнівну для української державності традицію багатогетьманства.

На середину грудня 1658 року сил для остаточної перемоги у жодної зі сторін не було. І московити, і козаки активно готувались до продовження війни. Москва знову почала збирати військо, а Чигирин звернувся по допомогу до татар і поляків. Перегрупувавши сили, гетьманський уряд перехопив ініціативу. Окупаційні війська було заблоковано в Лохвиці.

«Отримавши підкріплення з Польщі та Криму, Виговський негайно рушив на Лівобережжя, намагаючись відновити частково втрачений контроль над тими частинами Полтавського, Миргородського та Лубенського полків, в яких уже порядкували московські гарнізони» (Андрій Бульвінський. «Конотопська битва 1659 року»).

Віктор Брехуненко: «Цю тактику пробував свого часу ще Богдан Хмельницький, починаючи від 1648 року. Він зумів подолати вади козацької збройної машини, коли брак надійної кінноти не давав змоги козакам вести наступальні військові дії проти польського війська, в основі якого була кіннота. Власне, через це програвали всі попередні козацькі повстання, а за рахунок татар Богданом Хмельницьким ці прогалини були компенсовані, і поляки були в шоці… Вони не могли знайти адекватної відповіді на ці кроки…»

Другий етап війни тривав із середини грудня 1658-го до другої половини березня 1659-го.

Уся зима й перша половина березня 1659 року минули в постійних сутичках гетьманських і московських військ у прикордонних районах та періодичних – під Києвом. Під час походу гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій зазначених полків. Але остаточної перемоги Виговський домогтися не зміг, оскільки під московським контролем залишалось близько десяти українських міст.

Третій етап війни (кінець березня – початок серпня 1659 року) почався з походу в Україну московської армії на чолі з князем Трубецьким.

Рік 1659-й, 18 квітня. Московське військо підходить до Конотопа – стратегічно важливого міста на українському прикордонні в районі Путивля. У війську було близько сімдесяти тисяч осіб.

У Конотопі тоді перебувала найбоєздатніша на Лівобережжі частина гетьманських військ – три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський та Кальницький) на чолі із Сіверським наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким.

У травні 1659 року, щоб розширити підконтрольну росіянам територію, Трубецькой регулярно відправляє рейдові загони проти гетьманських військ: двічі під Борзну (московські війська «місто Борзну штурмом узяли, і висікли, і випалили»), у район міст Хорол, Говтва та під Ніжин.

«Ідея Великого князівства Руського пов’язала українську державність зі спадщиною Київської Русі. Разом з тим українська еліта адаптувала до своїх потреб концепцію Йова Борецького про походження козацтва з середовища дружинників київських князів» (Інститут української археографії ім. М. С. Грушевського. «Гадяцька унія 1658 року»).

18 квітня 1659 року московське військо увійшло в село Підлипне, за кілька верст від Конотопа. Гарнізон Конотопа складали три козацькі полки під командуванням полковника Гуляницького; у селі Попівка, за три версти від Конотопа, стояли сім тисяч татар. 19 квітня рейтерські та стрілецькі полки московитів змусили татар відступити з Попівки, не давши змоги з’єднатися з гарнізоном Гуляницького. Намагаючись завадити цьому, з Конотопа вийшли козаки і стали шикуватися в бойові порядки, однак, зваживши на чисельну перевагу московитів, без бою повернули в місто. 20 квітня ворожі війська підступили до самого Конотопа.

В історичних джерелах наводяться різні дані щодо чисельності московських військ під Конотопом. Їхня кількість коливається від тридцяти до двохсот тисяч. Однак цифри ці не мають опертя на конкретні документи. На підставі непрямих даних учені говорять про сімдесят тисяч московського війська. Достеменно відомо одне: сил для взяття міста в найкоротший термін було більш ніж достатньо. Але не так воно сталося, як гадалося.

Перша спроба взяти Конотоп приступом наштовхнулась на гарматний та мушкетний вогонь оборонців. Московити стали довкола міста обозом, почали копати шанці і ставити гармати. 21 квітня з-під Лохвиці підійшов князь Куракін зі своїми полками. Після того як за наказом Трубецького він з обозом став з іншого боку міста, Конотоп опинився в суцільній облозі.

Пересвідчившись, що ні вмовляння, ні демонстрація сили на козаків не впливають, Трубецькой наказав стріляти по міських укріпленнях і по самому місту з усієї артилерії. У відповідь козаки здійснили вилазку. У короткому бою під міськими стінами московити взяли полонених, які після жорстоких тортур зізналися, що з Гуляницьким у місті лише чотири тисячі козаків.

Покладаючись на величезну перевагу в живій силі, Трубецькой вирішив штурмувати Конотоп. Загальна кількість царських військ, задіяних під час штурму, становила понад двадцять тисяч осіб. Під супровід постійного обстрілу козацьких гармат 29 квітня московити почали з усіх боків підступати до міста з драбинами.

Жорстокий штурм тривав понад п’ять годин. У багатьох місцях московитам удалося зійти на стіни міста з прапорами й барабанами. Однак козаки чинили шалений спротив і зігнали нападників зі стін. Коли ворог увірвався до фортеці, козаки підірвали закладені ними міни. Вибух призвів до великих втрат і деморалізув московитів. Трубецькой дав команду на відступ. Втрати у ворожих полках становили близько трьох тисяч осіб пораненими та п’ятсот чотирнадцять чоловік убитими.

Понад два місяці, від 20 квітня до 28 червня, чотири тисячі козаків Чернігівського і Ніжинського і Кальницького полків під командою ніжинського полковника колишнього шляхтича Григорія Гуляницького обороняли місто від сил противника, які мали значну перевагу. І вони зуміли вистояти. Міщани і козаки дали агресорам відсіч, і це дало змогу Іванові Виговському згрупувати сили, залучити союзників – кримських татар і частково польське військо під командою Анджея Потоцького – і належним чином підготуватися до генеральної битви.

Після невдалого штурму Конотопа московське командування посилає каральні загони в інші регіони Лівобережжя. 12 травня Трубецькой відправляє до Борзни війська на чолі з князем Ромодановським. Після двох запеклих боїв під містом та спустошення його околиць московські війська захоплюють Борзну. Спаливши місто, вони беруть в полон багатьох жінок і дітей і висилають їх у вірні Москві міста. Метою цієї та багатьох інших подібних акцій було залякати українське населення та розчавити його волю до спротиву.

Козаки негайно вдались до відплатних дій. Глухівський наказний полковник Бут і сотник Уманець послали великі козацькі загони на російський кордон.

«Чотирнадцятого травня тисячний загін глухівських козаків спустошив села Жоровлівку, Капустіно, Канигіно, Стрємоухово та багато інших населених пунктів. Більшість їх мешканців було вирізано та взято у полон» (Анатолій Бойко. «Конотопська битва 1659 року»).

Під Конотопом козаки гетьманського війська разом з татарами намагались тримати московитів у напрузі. Так, 8 травня козаки здійснили напад на обоз Куракіна. В бою московити втратили шістьох людей убитими та близько півсотні пораненими. Виговський тим часом повільно рухався з Чигирина на північ, у Ніжинський полк. По дорозі він слав листи кримському ханові та мурзі Карач-бею з проханням якомога швидше вирушати в похід.

Перед вирішальною битвою за Україну в московитів виникають серйозні проблеми. Під Конотопом у військах починається масове дезертирство. Лише з полків князя Ромодановського втікає понад тисяча людей. Згодом з’ясувалося, що бєлгородський обложний воєвода Ляпунов за хабарі відпускав зі служби ратних людей. Накази про додаткові набори в драгуни боярських дітей не дали бажаних результатів. Від царської служби вони тікали світ за очі. Крім того, прикордонні воєводи навіть залякуваннями про напад татар не могли примусити людей укріплювати міста й збиратися в них для оборони, про що в Москву доповідали, зокрема, пронський, ряжський та шацький воєводи. Моральний дух війська московитів упав нижче від критичної поділки.

Аби бодай якось виправити ситуацію, московський уряд прислав до головних міст південно-західного прикордоння нових, завзятіших полкових та обложних воєвод. Крім того, цар Олексій Михайлович видав наказ, суть якого зводилась до того, що долею полонених українців московські вояки могли розпоряджатись на свій розсуд, не віддаючи їх воєводам. Вочевидь, таким чином Москва хотіла стимулювати солдатів до активніших дій. Разом з тим цар віддав наказ Війську Донському здійснити напад на Крим, аби роз’єднати війська хана.

Тим часом Трубецькому радять рушити з основними силами через Ніжин на Київ, залишивши під Конотопом частину війська. Промосковськи налаштовані київський полковник Дворецький і ніжинський протопоп Филимонович запевняли боярина, що воєвода князь Шереметьєв готовий до спільних дій. «Такий похід, – писали вони, – потрібен для того, щоб не дати гетьману з’єднатися з ордою».

«Трубецькой вчинив навпаки. Сам з основним військом лишився під Конотопом, а до Ніжина послав князя Ромодановського та Скуратова. За наказом маріонетки Безпалого, до експедиції приєднались козаки полку Донця» (Анатолій Бойко. «Конотопська битва 1659 року»).

27 травня в полі біля Ніжина між козаками та московитами відбулися запеклі бої. Обидві сторони зазнали серйозних втрат. Знекровлені московити так і не наважились штурмувати місто. Війська князя Ромодановського, пограбувавши околиці Ніжина, вдерлися в Пустинно-Тригорський монастир, з якого, за свідченням ігумена, «дзвони, усі книги церковні та навчальні побрали і до Москви повезли». 1 червня Ромодановський повернувся під Конотоп.

Недооцінка Трубецьким захоплення Ніжина була однією з головних помилок московського командування. Оволодівши містом та з’єднавшись із київським гарнізоном Шереметьєва, московити відітнули б угруповання гетьмана від центральних та південних районів держави. Такий перебіг подій для Виговського міг закінчитись катастрофічно.

10 червня кримський хан, переправившись через річку Оріль, увійшов з військом у межі Полтавського полку. Під Говтвою спільно з гетьманськими козаками татари розбили загони Новосильцева та Пушкаря. Ще з дороги хан Мухаммед-Гірей спорядив до Варшави посла із закликом вислати армію проти Москви та діяти узгоджено з татарами і козаками, які вже виступили в похід. Тим часом московські війська ніяк не могли вийти із-під Конотопа.

Віктор Горобець: «Ця затримка визначила те, що Виговському вдалося успішно відбити цей наступ, тому що надано було час, аби мобілізувати свої війська, для того аби встигла підійти татарська орда із Криму, для того аби хоч і невеликі сили, але все ж таки прийшли на допомогу із Речі Посполитої. І це в кінцевому результаті до певної міри урівноважило сили суперників. Бо якщо на початку кампанії Російська держава, російська армія мала вражаючу перевагу над гетьманським урядом, то уже на літо 1659 року сили трошки вирівнялись. Ну і звичайно, значною мірою, результати цієї кампанії відобразило те, що, можливо, військове щастя було на боці гетьмана Івана Виговського».

Головні московські війська посилили тиск на конотопський гарнізон і готувались до нового штурму. Обложені, хоч і завдавали ворогу відчутних втрат, а під час вилазок носили землю до Конотопа «і з того собі вал прибільшували», перебували у критичному становищі.

«У місті хлібних припасів немає, їдять коней і всяку живність… і з водою у них дуже сутужно, багато людей з безводдя і від тісноти пухнуть і помирають…» (із допиту полоненого козака).

Героїчний опір захисників Конотопа та вичікувальна тактика князя Трубецького дали змогу гетьману Виговському дочекатися союзників – кримських татар. Московські полководці намагались уникати активних наступальних дій – через недостатній вишкіл та низькі моральні якості свого війська. Блокувавши розвідку Трубецького, Виговський нав’язав царському полководцю генеральну битву на вигідних для козаків умовах.

Дізнавшись, що війська Мухаммед-Гірея на підході, Виговський рушив прямо на Конотоп. З ним було шістнадцять тисяч козаків при десяти полковниках, п’ять тисяч татар із нураддин-султаном і три тисячі поляків, сербів та волохів. 24 червня кримське військо з’єдналося з українським. Підтвердивши взаємною присягою договір про спільні дії проти московських військ та про надання одне одному військової допомоги проти будь-якого неприятеля в майбутньому, козаки й татари рушили до Конотопа. Не дійшовши двадцять верст до міста, союзники зупинились біля села Тинниці в низині річки Борзни. Кількість татар, які були з Виговським і ханом, становила понад тридцять тисяч чоловік.

27 червня відбувся бій козацько-татарського загону з московськими сторожовими сотнями на переправі біля села Соснівка. Після зіткнення козаки й татари взяли «язиків» і відійшли від села. Полонені повідомили про розташування царських військ під Конотопом, зауваживши, що московити не чекають нападу. Довідавшись про прихід Виговського, Трубецькой вислав до Соснівки окольничих князів Ромодановського, Пожарського та Львова. Було з ними, за різними джерелами, від двадцяти до шістдесяти тисяч війська.

Московські війська першими підійшли до Соснівки. Перед боєм Іван Виговський сказав московським посланцям, яких тримав під арештом: «…коли він перед великим государем винний, то його Господь Бог поб’є, а буде винний інший хто, то над тим також воля Божа». Під час конотопської епопеї за гетьмана Виговського та за козацьке військо служили молебні в усіх українських церквах і київських монастирях.

28 червня козаки першими почали бій, переправившись на конотопський бік Соснівки та шарпаючи московитів, поки татари не зайшли їм з тилу.

«Орда, примчавши з тилу, так їх змішала, що, не прийшовши до тями, вони почали тікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі, аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поле; і мало хто з них утік до таборів, ствердили взяті нами “язики”» (Іван Виговський. Спогади).

Загалом хід битви можна реконструювати таким чином. Московські та козацько-татарські війська сходяться на Соснівській переправі. Виговський відряджає козацькі й польські частини на правий конотопський берег і в’яже боєм московські полки, які стояли поблизу переправи. У той же час татари розділяються і переправляються вище й нижче від місця бою. Вибравши зручний момент, вони обходять і атакують московські війська з обох сторін.

Деморалізовані ударом, московити починають спішно відступати і стають легкою здобиччю татарської кінноти й козацької піхоти. Окремі полки займають кругову оборону і чинять запеклий опір до вечора. Проте жодної допомоги з-під Конотопа вони так і не дочекались.

Загалом об’єднане козацько-татарське військо налічувало близько п’ятдесяти тисяч воїнів. Сили супротивників кількісно були приблизно рівними, хоча деякі дані свідчать про неабияку перевагу московської армії. Під орудою князя також перебували загони кадомських і касимовських татар, прибуло йому на допомогу й військо наказного гетьмана Безпалого, який боровся з Виговським за булаву. Основу військ Трубецького становили елітні кінні підрозділи «государєва полка», який, за традицією, комплектувався з високодостойних московських дворян. Після битви від еліти московського війська лишився тільки спогад. Сам князь Пожарський потрапив у полон і був страчений кримським ханом.

Віктор Брехуненко: «І князь Пожарський сам, герой того смутного часу, герой того ополчення, яке визволяло Москву від польських військ. Він потрапив до полону і був позбавлений життя татарами. Розгром російської кінноти дав змогу татарам і козакам перейти в наступ і погнати решту війська. Власне, Ромодановський був змушений відходити, і, якби не прорахунки Івана Виговського на марші, військо московське могло б перестати існувати взагалі».

Під час бою московський головнокомандувач повівся не найкращим чином. Трубецькой кинув напризволяще війська Пожарського, не надіславши йому допомоги; спішно зняв облогу Конотопа і наказав відступати. Козаки й татари три дні переслідували ворога – аж до московського кордону, – однак так і не змогли остаточно знищити. Тікаючи, царські війська втратили левову частку артилерії, бойові знамена, скарбницю й обоз. Згідно з попередніми домовленостями, усі трофеї та полонені мали дістатися татарам. Усупереч узвичаєним правилам, хан наказав своїм воїнам знищити полонених. За різними даними, татари стратили близько п’ятнадцяти тисяч московитів.

Віктор Горобець: «Відомо, знову ж таки, ще Сергій Соловйов свого часу писав, що, коли цар довідався про поразку, якої зазнав князь Трубецькой під Конотопом, було віддано наказ про підготовку… виїзду царського двору із Москви, хотіли перебратись у непрохідні землі за Волгою, до Ярославля мали виїхати. Москву почали терміново зміцнювати, укріплювати, копати рови, тому що справді боялися, що після такої втрати, втрати найбільш боєздатної, після паніки, яку спричинила ця втрата, і Виговському, і кримському хану Мехмеду Четвертому до снаги буде дійти до Москви і заволодіти Москвою…»

На підступах до Москви зчинилася паніка, поміщики кидали свої маєтності і разом із селянами тікали під захист міських мурів. Нашвидкуруч формувались додаткові загони для захисту Москви на випадок облоги. Страх і невпевненість московитів віщували найгірше. Проте хвилювання царя виявилися передчасними. Через складну політичну ситуацію в Україні Виговський так і не зміг повторити похід гетьмана Петра Сагайдачного на Москву. Татари змушені були повернутися до Криму, оскільки на їхні поселення вчинили напад загони запорозького отамана Івана Сірка.

Віктор Брехуненко: «Але, на жаль, крупномасштабного походу на московські землі в козаків і татар не вийшло. І не вийшло з двох причин. Перша з них – ключова. Удар в спину завдав кошовий отаман Іван Сірко, який здійснив похід до Перекопа, і татари змушені були відійти. Хан Мухамед Гірей дав команду татарам відходити, і вони пошарпали вже до цього часу московське прикордоння, Білгородщину, Курщину і так далі, але на Московію, шлях на яку був практично відкритий, татари не пішли».

Напади Івана Сірка на татарські улуси змусили хана терміново повернутися додому, залишивши гетьману лише кілька тисяч вояків. Це завдало потужного удару по планах Виговського. Одночасно захитались позиції гетьмана в Україні. Лівобережні полковники розчарувались у ратифікованих польським сеймом умовах Гадяцького договору, з яких було викреслено положення про Велике князівство Руське, і хитнулися в бік військово-політичного союзу з Москвою. Таким чином, збройна перемога у війні закінчилась політичною капітуляцією після неї. Остаточні політичні підсумки війни, які суперечили воєнним результатами, було закріплено в нових «Переяславських статтях» 17 жовтня 1659 року.

Парадокс, але, програвши війну, Росія досягла більшості цілей, поставлених на її початку: ввела війська в головні міста України, встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради в кадрових та інших питаннях, домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної зовнішньої та внутрішньої політики, витіснила козацьку адміністрацію з Білорусі. Ну а починалося все з такого собі, на перший погляд, невинного митного союзу, Переяславської, обопільно вигідної, угоди.