Читать книгу Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності - Олег Криштопа - Страница 3

У Росії історія – не наука, а засіб пропаганди та поневолення. Через це там з давніх-давен переписували минуле – своє й України.

= 1 =

Москва, Кремль, музей «Оружейна палата». Тут навіть у часи СРСР із особливим пієтетом зберігали символи російської імперськості. Один із них – шапка Мономаха. За легендою, це подарунок візантійського імператора Костянтина Мономаха внукові – Володимиру Мономаху, князю київському. У російській історії шапка Мономаха – символ тяглості імперської величі, – мовляв, від Візантії через Київ у Москву. Однак варто роздивитися шапку уважніше, і замість величі видно лише брехню й комплекси.

Рік 1462-й, 28 березня. Москва. На вулицях – чорний підталий сніг. Від Золотої Орди ярлик на князювання Москвою отримав Іван Третій. На поклон до нового правителя, усі в багні, сунуть московські бояри.

«Москва того времени была очень неприглядна. Деревянные небольшие постройки, поставленные как попало, кривые немощеные улицы, грязные площади – все это делало Москву похожей на большую деревню или, вернее, на собрание множества деревенских усадеб» (сайт «Рашист. ком», «Иван ІІІ и Софья Палеолог»).

На так званій церемонії вінчання на князювання Іван Третій надягнув на голову знак васалітету – шапку, яку згодом назвуть шапкою Мономаха. Під шапкою в князя роїлися невеселі думки. Данину слід платити не лише Золотій Орді, а й Орді Казанській. Владу московського князя не визнають Новгород і Псков. Підлеглий люд – невелика територія угро-фінських племен навколо Москви.

Олександр Палій зазначає: «Спочатку ядром цієї території було плем’я меря, це фіно-угорське плем’я, і оце Володимиро-Суздальське князівство вписувалось в племінну територію цієї мері. Пізніше воно асимілювалося, взяло мову слов’янську, дещо її модифікувало, як ми бачимо по сучасних російських “акаючих” діалектах. Але, по суті, воно тією ж мерею і залишилось. Невеличкий прошарок солдатів, переселенців, яких було дуже мало насправді, які мешкали в містах, але міста час від часу зносилися, і їхній вплив на загальний етногенез російського населення був дуже невеликий».

Цивілізований Захід дивився на ліси й болота Московії зі скепсисом і недовірою. Розмови про походження московських правителів від київських князів у Європі сприймалися з насмішкою.

Олександр Палій: «Перші спроби переписування історії з’явилися десь в районі XV століття, коли Московії конче було потрібно отримати певний авторитет. Вони вже побачили Європу (їхні купці), наскільки вони відстають від світу, і, для того щоб цей комплекс відсталості здолати, їм потрібно було вигадати якісь речі, які б санкціонували претензії на особливе місце, і в тому числі претензії на загарбання сусідніх територій».

Збіг подій подарував Іванові Третьому шанс на оволодіння майбутнім. Через зміну минулого. Незадовго до сходження Івана на трон у далекій Флоренції відбувся церковний собор. На нього прибули візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог, патріарх константинопольський Йосиф Другий і митрополит київський Ісидор, від римської Церкви – Папа Євгеній Четвертий. Урочисто підписується Унія – угода про об’єднання католицької і православної церков. Константинополь визнає владу Папи Римського, але зберігається так званий східний обряд.

Унію визнають греки, українці та литовці. А от у Москві – категорично проти. Там самопроголошують митрополію, окрему від Київської, зовсім не канонічну.

Імператор Палеолог очікував, що у відповідь на Унію західні країни нададуть йому допомогу у війні проти турків. Проте так не сталося. У квітні 1453-го, за правління Костянтина ХІ Драгаша, османський султан почав облогу Константинополя. На допомогу прийшло лише кілька венеційських та генуезьких кораблів. Наприкінці травня Константинополь було взято. Імператор Костянтин ХІ Драгаш, останній з Палеологів, загинув.

Султан Мехмед після перемоги оголосив себе Імператором Риму. Утім, саме в цей час амбіції щодо захоплення світу виникають не лише в Османській імперії. Дев’ятнадцять років по тому в дрімучі ліси князівства Московського – останнього васала Золотої Орди – прибуває делегація з Ватикану.

Рік 1472-й. У лісах під Москвою зупиняється обоз. У ньому – делегація Ватикану. Кардинал Антоній із листом від Папи Павла ІІ і Софія Палеолог – племінниця останнього імператора Візантії. Папа пропонує московському князю Івану одружитися із Софією, яка залишилася сиротою, і очікує, що Москва приєднається до богоугодного процесу примирення Церков східного і західного обрядів. Переляканий князь, який овдовів кілька років тому, звертається за порадою до самозваного московського митрополита. Той бризкає слиною від люті й погрожує князю: якщо папський посол зайде в місто, митрополит одразу ж залишить Москву.

У листопаді 1472-го Софія таки прибула до Москви; кардинал Антоній був із нею, проте змушений був відмовитися від латинського хреста. Того ж дня відгуляли весілля. Але приєднуватися до Флорентійської унії Москва не збиралася.

Окрилений вдалим шлюбом з хоч і далекою, але родичкою константинопольського владики і захопивши Новгород, Іван Третій починає переписувати власну історію. Москва вперше робить спробу привласнити назву «Русь», на яку раніше не претендувала.

«Перші спроби взяти на титул московського князя назву “Росія”, причепити йому цю назву почалися з кінця XV століття. Тоді почалися війни дуже запеклі, між Великим князівством Литовським за територію Русі і Московією. І в цей час, щоб легітимізувати свої претензії на ті чи інші території, московський князь починає титулуватись “Росією” і так далі», – Олександр Палій.

Набравшись сміливості після кількох перемог над одновірцями й земляками з Новгорода, Іван наважується на виклик своєму патронові – ханові Ахмату.

У 1480-му хан присилає до Москви чергове посольство – по данину. Іван Третій демонстративно розриває і розтоптує ногами портрет хана й велить убити всіх послів, окрім одного. Цьому, останньому, він наказує повертатися додому й передати ханові, що більше данини не буде і всі наступні посли будуть убиті.

Хан Ахмат, зібравши війська, вирушає воювати з непокірним улусом. Війська зустрічаються на берегах річки Угри. Московське військо стоїть на лівому березі, ординці – на правому. Сили приблизно рівні. Ніхто не наважується напасти першим.

Стояння на Угрі тривало понад місяць, аж поки ординці не довідались про розбій, що чинили в їхніх тилах московити, і не побігли рятувати майно. Був то останній похід цього війська – невдовзі Орда остаточно розпалася.

Стояння на Угрі детально описано в російській історіографії, адже вважається перемогою і звільненням від татарського гніту. Тоді, у XV столітті, цього ще тривалий час ніхто не усвідомлював: звістка про розпад Великої Орди прийшла пізніше. Крім того, російська історіографія оминає один важливий факт: після падіння Золотої Орди Московія потрапила в залежність від Орди Кримської.

Олександр Палій підкреслює: «Це була абсолютно залежна територія. І з 1277-го, і по початок XVIII століття (практично п’ятсот років) Московія платила данину спочатку Орді, потім тим територіям, які вважалися наступниками Орди (Казанському ханству, потім Кримському ханству). Тому що ця роль Батиєвих нащадків визнавалася Москвою. Мовляв, Батий і його нащадки мали право брати данину з Московії. Ця історія тягнулась аж до проголошення Російської імперії, аж до 1721 року».

Натомість одна з перших згадок про московитів і татар іще в давнину зазнала редагування. Літописи цензурувалися: «Є дуже цікава історія про те, як були вперше в історії згадані москвичі. Історики знайшли літопис, в якому було закреслено “москвичі побігоша”, тобто “москвичі побігли”. Це була згадка від 1237 року про те, як москвичі не змогли втримати нападу монголо-татар і побігли. Підтерли цю згадочку про москвичів, і пізніше лишилось, що москвичі обдивилися навколо і не побігли, а просто обдивилися навколо», – Олександр Палій.

За одного з наступників Івана Третього, Василія Третього, шлюб його попередника з родичкою візантійського імператора набуває нового сенсу. Починають витворюватися історичні міфи, які побутуватимуть століттями.

«Московські тоді ще володарі гарячково намагалися шукати якихось історичних коренів для своєї держави. Таким корінням для них була Русь, у першу чергу, але для частини з них і цього було замало. Вони хотіли показати ще глибше свою історію і показати себе спадкоємцями Давнього Риму. Москва бачила себе прямим продовжувачем Римської імперії, яка нібито перекинулася потім на Візантію, Константинополь, і спадкоємцем після падіння Константинополя», – Володимир В’ятрович.

Насправді месіанська ідея Москви як Третього Риму викристалізувалася вже в XIX столітті. Проте добрий ґрунт для неї російські історики знайшли на початку XVI століття – у посланнях псковського ченця Філофея князю Василію Третьому. Самозвана Московська церква дуже посприяла створенню псевдоісторії.

Рік 1480-й. Київська і Галицька митрополії переживають кризу. Константинопольський патріарх утратив вплив, і то тут, то там з’являються самозвані митрополити. Крім власне митрополита Київського у Москві править служби Геронтій, який іменує себе митрополитом Московським, але претендує і на Київську митрополію. У їхню суперечку втручається третій – московит Спиридон, на прізвисько Сатана, який начебто прибув із Константинополя і має грамоту від Патріарха Рафаїла. Король Литви Казимир вважає його самозванцем і кидає за ґрати. Наступного митрополита обирають собі українські єпископи – ним стає Симеон. Проте не встигає він посісти кафедру, як на Київ нападають кримські татари – на прохання московського князя Івана Третього. Архімандрит Печерської Лаври – в полоні, Софіївський храм розграбовано.

Кримський хан Менглі Гірей у 1482-му, поміж іншого, нападає на Київ, щоб захистити свого васала Івана Третього від імовірного походу литовсько-українського війська проти московитів. Київ частково спалено. З розграбованого Софійського собору дві золоті посудини – золоті потир і дискос – хан висилає в подарунок московському князю.

Деякі історики вважають, що Спиридон Сатана, який хотів стати митрополитом Київським, діяв за вказівкою московського князя. Завдяки татарській навалі йому вдалося втекти з київської в’язниці до Москви. Однак там він був уже не надто бажаний. Щоб Сатана не претендував на самозвану Московську митрополію, його знов ув’язнюють – за наказом князя. Щоб вибратися з тюрми, Спиридон Сатана пише князю послання, у якому обґрунтовує походження московської влади від римського імператора Августа.

Володимир В’ятрович зазначає: «Церква значною мірою підтримувала ці імперські плани по завойовуванню інших територій. І давала певну ідеологічну опору під реалізацію цих планів. Справа в тому, що особливістю Церкви в Росії було те, що вона цілком залежала від державної влади».

Словоблуддя Спиридону Сатані не допомогло – так і помер у неволі. Але наступник Івана Третього, Василій Третій, використав забутий текст, тільки змінив авторство: якось не личило, щоб історію складав в’язень, та ще й Сатана. Невідомий чернець за наказом князя переписує послання Сатани і на його основі складає псевдолітопис «Сказанье о князьях Владімірскіх», у якому вигаданий родовід московських князів ведеться від римського імператора Августа і константинопольського Костянтина Мономаха.

«З кінця XV століття ми починаємо чути історію московських князів про те, що у них є якісь там родичі у Візантійській імперії, в них є родичі – ледь не Констянтин Великий. Це IV століття нашої ери, уявляєте? Потім, у XVI столітті, вони почали говорити, що в них є римський імператор Август в родичах», – Олександр Палій.

Важливу, чи не ключову роль у створенні історичного міфу Росії зіграла Московська церква. Падіння Константинополя після Флорентійської унії, яку так і не було реалізовано, там вирішили використати сповна. Тепер Москва – спадкоємиця Києва і Константинополя, останній прихисток єдино правильної, православної віри. Усупереч решті неправославного, отже, неправильного світу.

Володимир В’ятрович зауважує: «Попри те, що Москва отримала митрополію, церковну владу в кінці XVII століття, тепер обґрунтовується, що насправді Московський патріархат є набагато древнішим, має глибшу історію і є безпосереднім спадкоємцем Константинополя після його падіння у XV столітті».

На початку XVI століття псковський чернець Філофей пише кілька робіт. В одній із них, звертаючись до князя Василія Третього, він говорить про Москву як про Третій Рим.

Активно використовувати імперські праці в Москві почали дещо згодом. Показово, що теорія Третього Риму з’явилася в посланні під промовистою назвою «Про мужеложество».

Один із наступників Василія Третього, Іван Четвертий Грозний, усерйоз береться за переписування історії. Створюються вигадані літописи. У Москві для царя Грозного зводять трон. На ньому – золоті ілюстрації згадуваного вигаданого «Сказанія». Одна з них – про шапку Мономаха. Протягом наступних століть міф обростає подробицями. І лише у ХХ столітті історики з’ясували: так звана шапка Мономаха – насправді подарунок ординця хана Узбека своєму васалу, московському правителю Івану Калиті – за відданість. Утім, у Росії ця очевидна істина досі відома лише науковцям.

Олександр Палій зауважує: «”Шапка Мономаха” – це зразок класичної фальсифікації російської історії самою Росією. Те, що Мономах був російським імператором, в нього було кілька родичів, і, за однією з версій, одним з нащадків був наш князь Володимир Мономах… У той час було здійснено не те щоб підміну, а підміну сенсу, коли “шапку-монголку”, якої не могло бути у візантійських імператорів, хана Узбека, середньоазійського хана потужного XV століття, було видано за шапку царя візантійського Мономаха. Мовляв, перейшла аж до московських царів».

Іван Грозний – не лише автор міфу про шапку Мономаха. Він перший із московських правителів почав активно втілювати імперські плани. А також офіційно почав іменувати себе «князем всєя Русі».

Після падіння Орди її васал – Московське князівство – вирішив цілком переписати історію. У новій концепції перетікання світової імперії з Риму через Константинополь у Москву був один слабкий пункт – Київ. Його історію теж слід було переписати. І поневолити.

= 2 =

Рік 2014-й, серпень. Патріарх Московський (і, як він себе називає, всєя Русі) Кирил Гундяєв нарешті робить свій вклад у розв’язану Кремлем війну в Україні. Спочатку Гундяєв пише листа предстоятелям православних Церков, у якому називає війну церковною – проти православ’я. Мовляв, уніати й розкольники, узявши до рук зброю, під виглядом АТО пішли на Донбас убивати православних. Лист цей, сповнений маразму, то зникав із сайту РПЦ, то знов повертався.

Не втримався патріарх Гундяєв і від публічних міркувань про події в Україні – на свою улюблену тему «русского мира»: «По крайней мере четыреста с лишним лет предпринимались попытки расколоть и разделить русский мир. Когда мы говорим “русский”, не следует трактовать это так, как это делают наши недоброжелатели, говоря о Российской империи и о Советском Союзе. Речь идет о русском мире, о великой русской цивилизации, вышедшей из киевской купели крещения и распространившейся на огромные просторы Евразии. Вот эта самобытная цивилизация, в основе которой – православие и нравственные ценности православия, более четырехсот лет не дает покоя… И мы знаем, что всякий раз, когда на отечество наше нападали враги, то главное, что они хотели сделать, – это разделить наш народ, и особенно оторвать южные и западные русские земли от единого мира».

Мабуть, за давньою московською традицією, слова церковного ієрарха майже один в один збіглися з текстом світського керманича – з його особливим трактуванням історії. Володимир Путін говорить: «…По сути, с принятием восточного христианства, православия, начала создаваться русская нация как единая нация и начало создаваться централизованное российское государство. ‹…› В основе и русской нации, и российского централизованного государства лежат единые духовные ценности, которые объединяли всю эту большую европейскую территорию, на которой сегодня располагаются и Россия, и Украина, и Беларусь. Это единое наше духовное, ценностное, нравственное пространство, и это очень серьезный фактор объединения народа».

Московська церква, як і московський уряд, ніяк не хоче дати спокою Києву. Вважає Україну московською канонічною територією. І це попри такий очевидний факт: князь Володимир хрестив Київ у 988 році. Коли Москви навіть у планах не існувало. Там митрополію самопроголосили аж наприкінці XV століття…

Рік 1169-й. Військо володимирського князя Андрія Боголюбського атакує Київ. Угро-фінські загарбники палять будинки і грабують церкви. Сучасники згадували: північно-східне військо нищило місто сильніше, ніж орди половців. Поміж іншого, Боголюбський краде з Києва Вишгородську ікону Божої Матері (сьогодні її можна бачити в Москві, у Третьяковській галереї, під назвою Володимирської). Та на іконі жорстокий князь не зупинився. Захотів мати у своїх північних володіннях і власного митрополита.

«Ось тоді, коли він підніс своє князівство, він вперше звернувся до Константинопольського патріархату з вимогою створити окрему митрополію для Володимирсько-Суздальського князівства. Але Патріарх тоді категорично відмовив, вказавши, що митрополія Київська і всієї Руси є одна», – розповідає архієпископ УПЦ КП Євстратій Зоря.

У 1240-му Київ спопелила армія хана Батия. Розорене місто втратило будь-який вплив. На Південному Сході виникає Орда. Північні князі Володимира і Суздаля визнають владу хана й отримують ярлики на князювання. Митрополит Київський теж їде в Орду отримати дозвіл на свою діяльність. Тезка Гундяєва, митрополит Кирил, узагалі залишається в столиці Орди – Сараї. Його наступник Максим, отримавши в Орді ярлик, переселяється з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Хоч і продовжує називатися митрополитом Київським.

Український богослов і церковний історик, Володимир Бурега підкреслює: «Для того часу, щоб нове політичне утворення було стабільним і авторитетним, треба було підкріпити його церковним авторитетом. Звідси і намагання володимиро-суздальських князів, а пізніше московських якось перетягнути церковний авторитет з Києва, тобто перетягнути митрополита».

В Орді державною релігією на ту пору вважався шаманізм. Однак хани достатньо поблажливо ставилися до православізації велетенських територій, заселених угро-фінськими племенами.

У 1325-му, за князювання правнука Батия, Івана Калити, митрополит Петро переїздить до Москви. Цю подію в Московії міфологізовано до абсурду, про що зі світом у XVII столітті поділився Павло Алепський у своїх подорожніх нотатках.

«Серед іншого, архідиякон Павел згадує, як у Москві йому розказували, що митрополит Петро похований в Успенському соборі Кремля, і це той самий митрополит, який хрестив Русь за князя Володимира, а потім, охрестивши Русь, поїхав у Москву і освятив Москву, і його гріб – це доказ того, що це дійсно він», – Євстратій Зоря.

Князь Іван Калита за особливу відданість отримує від хана Узбека в подарунок шапку, яку пізніше в Росії назвали шапкою Мономаха. А в Константинополі всерйоз подумують про православізацію ординців. Візантійський імператор навіть віддає за хана Узбека свою доньку.

Рік 2014-й, 28 липня. У Москві святкують 1026-ту річницю Хрещення Русі. Однак вулиці міста переповнені не християнами, а… мусульманами. Цього самого дня вони святкують Ураза-Байрам – закінчення посту Рамадан.

Путін про це говорить так: «У нас восточное православие, христианство, некоторые теоретики говорят, что оно во многом ближе к исламу, чем к католикам».

Більшість же вірян Московського патріархату – не в Росії, а… в Україні. Тому за неї і варто воювати. Патріарх Кирил навіть називає війну в Україні священною.

Поки Москва дружила з Ордою, литовсько-українське військо пішло на татар війною і перемогло під Синіми Водами. Україна звільнилася від ординського іга ще у 1362 році. Москва ж перебувала під владою ханів аж до 1480-го, доки Орда не розпалася остаточно.

У цей час на Півдні набирає сили Османська імперія. Переляканий Константинополь в очікуванні допомоги йде на Унію з Римом. У Флоренції Східна і Західна Церкви об’єднуються. Це визнають усі. Крім Москви.

«У 1448 році Московська митрополія проголосила свою самостійність, хоча це було зроблено без згоди Константинополя, і Константинополь ніколи цього не визнавав. Хоча офіційно не засуджував», – Володимир Бурега.

Свою окремішність від Києва й Константинополя Московська церква проголосила за п’ять років до падіння Константинополя. У 1453-му турки стерли з карт Візантію.

Фактично понад сто років Московська церква була неканонічною. Утім, у Москві цим не особливо переймалися. Там саме вигадували міфи про богообраний народ.

У статті «Колись і Московська митрополія була “розкольницькою” та під анафемою» Анна Троїцька пише: «Намагання Московського князівства заявити себе світові як про найбільшого захисника “істинного Православ’я” виглядали досить дивно на тлі того, що наприкінці XV століття сам великий князь Іоан ІІІ, його родичі та оточення, бояри, велика частина архієреїв і духівництва й навіть митрополити Московські (!) Геронтій (1473–1489) і Зосима (1490–1494) впали в “єресь юдействуючих”, що тривало протягом кількох десятиліть».

Московські князі, між тим, кажуть, що в родичах у них римські імператори, що саме вони спадкоємці Візантії і що Москва – Третій Рим. Саме у XV столітті Москва починає претендувати на назву «Русь».

Рік 1547-й, 16 січня. В Успенському соборі Кремля царем та імператором проголошує себе князь Іван Четвертий, прозваний за неймовірну жорстокість Грозним. Іван Четвертий упевнений: він нащадок римських імператорів і київських князів – та іменує себе «царем всєя Русі».

Один із перших кроків нового правителя Московії – війна з Литовським князівством за вихід до Балтійського моря. Московія захоплює також частину Чернігівщини, Стародубщину та інші землі. На прицілі – Київ.

Очень интересен полный титул, который тщательно выписывает Грозный: «Божьей милостью государь, царь и великий князь Иван Васильевич всея Руси, Киевский, Владимирский, Московский, король Польский и великий князь Литовский и великий князь Русский великого Новгорода, царь Казанский, царь Астраханский”, а потом должно было расписать “области русские, польские, литовские по старшинству».

Роберт Віппер. «Іван Грозний»

«Власне Росія як держава почалася зі змін та переписування історії. Почалося з того, що Московське князівство як таке вирішило приписати собі історію Київської Русі. Відповідно, сама навіть назва “Росія” латинізована від “Русь”. Власне, ця держава, яка свого часу, в період розквіту Русі, була периферією самої Руської держави, вирішила собі присвоїти спадщину, більш того, показати, що вона є єдиною спадкоємицею Київської Русі», – Володимир В’ятрович.

Усередині країни – терор і страти. Під гарячу руку царя потрапляє його син. А ще Митрополит Московський Пилип. Через незгоду з політикою царя церковний собор позбавляє його сану й відправляє в заслання до Тверського монастиря. Там Пилипа й убивають.

Поки Грозний воює на заході, з півдня приходять татари і спалюють Москву.

Олександр Палій: «Ще у 1571 році кримські татари спалили Москву вщент. Про цю історію в радянські часи любили казати, що, мовляв, історики перебільшують, що не може такого бути, що вся Москва вигоріла, що всі ці повідомлення невідомо звідки взялися. Але є маса свідчень сучасників, які сказали, що від Москви нічого не залишилося після атаки кримських татар. Московія панічно боялася кримських татар, це було закладено в мізках аж до нинішнього часу».

Програвши на всіх фронтах, Іван Грозний помирає між поривами каяття та гніву. Після смерті його сина, Федора, князівська гілка, що хоч якось зв’язувала Московію з Києвом, обірвалася.

Росія, наш час, село Велика Єльня Нижньоновгородської області. Храм Путіна. Є навіть ікона Путіна. «Путь иной». У храмі не батюшка, а матушка. Фотинія. Вона молитовно складає руки на грудях: «Молитва: здоров ли Путин? Нет, не здоров. Если б не молитва, были б бóльшие проблемы. Из рода царей пришел его дух. Последнее воплощение – царь Николай».

Після дивної служби всі вірні храму Путіна починають співати пісеньку з радянського минулого: «Пусть всегда будет солнце, пусть всегда будет…» Путін?

Після смерті Івана Грозного і короткого правління Федора Івановича царем Московії стає татарин за походженням Борис Годунов. Саме Годунов зумів вибити для невизнаної Московської митрополії патріархат.

Ще будучи регентом при убогому духом і тілом Федорі, Годунов домігся від Константинополя патріархії. Зробив це в типовому для Московії стилі – підступом.

Євстратій Зоря: «Борис Годунов як правитель держави, посадивши під домашній арешт патріарха Ієремії Траноса, який приїхав у Москву нібито з дружнім візитом, бо його туди давно просили. Насправді його заманили, щоб добитися благословення на патріархат. І от через сто сорок один рік невизнання, тиску і залякувань патріарх Ієремія змушений був погодитися на те, щоб московський митрополит був визнаний як патріарх».

Московські патріархи були фігурами політичними і закінчували своє життя часто так само, як і інші московські політики. Наприклад, патріарх Гермоген був ув’язнений у Чудовому монастирі, де його заморили голодом.

У 1622 році Московська церква на Красній площі влаштувала велике публічне спалення українських і литовських книг. Начебто як єретичних.

Рік 1654-й. Богдан Хмельницький у боротьбі проти Речі Посполитої бере в союзники московського царя Олексія Романова. Вирішує, що це менше із зол. Цар одразу зазіхає і на Київську церкву. Митрополит Сильвестр Косів категорично проти: не вірить православним сусідам настільки, що навіть не з’являється на так звану Переяславську раду.

«Московський політично-церковний центр так мислив, і, в принципі, це логічно. Якщо це сфера нашого політичного впливу, то це має бути і сфера церковного впливу. Це було логічно, що якщо Москва хоче в середині XVII століття включити українські землі до свого складу, то і встановити церковну владу», – Володимир Бурега.

Після смерті Хмельницького в Україні починається період так званої Руїни – взаємного поборювання про- та антимосковських гетьманів. Москва скористалася цим на всіх фронтах, у тому числі на церковному. Делегація царя їде до Туреччини – по українську Церкву.

«Політичний чинник та матеріальний чинник зіграли свою роль. Іде московсько-польська війна. З іншого боку, є Османська імперія, є уряд, який зацікавлений, щоб війна тривала і далі. Турецький уряд натиснув на константинопольський патріархат, і Діонісій погодився передати Київську митрополію під Москву. З іншого боку, збереглися документи, що за це Діонісій отримав. А отримав він непогану платню», – Володимир Бурега.

Патріарх Константинопольський фактично продав Київську митрополію Москві за хабар – соболині шкірки та двісті червонців. Турецький уряд, який пішов на поступки московським послам, теж був чимало спантеличений: щойно ті поїхали з грамотами, прийшла звістка про мир між московитами й Польщею, що загрожувало вже османам. Діонісія усунули за продаж Київської церкви.

Володимир Бурега пригадує: «У 2008 році, коли Київ відвідав патріарх Варфоломій, виступаючи на Софіївському майдані, він прямо сказав, що у 1686 році сталася анексія Київської митрополії Московським патріархатом. Він назвав це анексією, тобто незаконним захопленням».

= 3 =

«Сегодня мы видим, что Украина находится в сложном положении – и экономическом, и социальном, и политическом… И если мы действительно говорим, что это братский народ и братская страна, то мы и должны поступить, как близкие родственники», – Володимир Путін, 2013 рік.

Ці ж слова – про братерські український, російський і білоруський народи – постійно повторювала кремлівська пропаганда впродовж ХХ і навіть ХХІ століть. Утім, на початку 2014-го, відсилаючи в Україну найманців та озброєння, Путін про братерство мовчав. Як мовчав, і коли український кордон перейшли регулярні частини окупаційної російської армії.

У середині ХІХ століття російський археолог граф Уваров видав працю «Меряни та їхній побут за курганними розкопками». Нею він ущерть зруйнував міф про слов’янське походження російської нації. Праця Уварова аж ніяк не вписувалася в концепцію панславізму та «русского мира», що в різний спосіб нав’язувала кремлівська влада, як тоді, так і згодом. Лише наприкінці ХХ століття забуті праці довели: основу нинішньої російської нації становили зовсім не слов’янські племена.

З цього приводу український журналіст Юрій Макаров висловлюється так: «Є в тому числі, перепрошую, і генетичні дослідження… Більшість населення навіть європейської частини Росії – це все-таки угро-фіни. З певними домішками слов’ян… І слов’яни, у свою чергу, не є монолітним утворенням. Це радше культурно-політична спільнота… Ходили люди цим континентом туди-сюди і залишали… скажімо дипломатично… кров».

До угро-фінських племен та частини руської еліти згодом домішалася і кров татарська. Володимиро-Суздальське, Тверське, Псковське князівства та Новгород, а пізніше й Москва визнавали владу Орди та брали у ханів ярлики на князювання. Стосунки ці були дуже близькі. Так, на початку XV століття московський князь Юрій Данилович взяв за дружину сестру хана Узбека Кончаку і за згодою Орди пішов війною на сусіда – князя Михайла Тверського. Допомагало Юрію татарське військо Кавгадия.

Після падіння Орди московські князі починають міфотворення власного виробництва. Апелюють до своїх уявних родинних зв’язків із римськими та константинопольськими імператорами. А ще – претендують на Київ, називаючи себе спадкоємцями Русі.

На початку XVI століття, за князювання Василія Третього, за якого виникла концепція «Москва – Третій Рим», відбувається війна між московським та литовсько-руським військами – за нинішні українські та білоруські землі. Влітку 1514-го московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра, неподалік Орші. Московським військом, що налічувало майже вісімдесят тисяч вояків, командували князі Михаїл Голіца-Булґаков та Іван Челяднін. Литовсько-українсько-польським військом із чисельністю до тридцяти тисяч керував князь Острозький. Він зумів скористатися суперечностями між московськими боярами та вщент розгромив їх.

Попри цю поразку всі наступні московські князі вже титулують себе руськими і заявляють про права на Київ. Щоб уникнути плутанини, з’являються терміни «Мала Русь» і «Велика Русь».

«Малая Россия означала территорию ядра Киевской Руси, а Великая Россия – территория со всеми “провинциями” – по аналогии с античной Малой Грецией (собственно Грецией) и Великой Грецией (включавшей Македонию и прочие провинции)», – Тетяна Таїрова-Яковлева, російський історик (он-лайн-конференція виданню «Лента. ру», 2009).

Московське князівство протягом XV–XVI століть стрімко розростається. Щоб оборонитися від експансії північно-східного сусіда, Литовське князівство об’єднується з Польщею – так у 1569 році постає Річ Посполита. Експансія польської шляхти на Поділля, Волинь і Київщину викликає масові протести волелюбних українців. Починаються повстання, найбільше з яких – Богдана Хмельницького – призводить до виникнення козацької держави.

Рік 1654-й, січень. У Переяславі Богдан Хмельницький збирає Раду для укладення союзу з Московією у війні з Річчю Посполитою. Попри авторитет гетьмана збирається вкрай мало люду: із козацтва і посполитих лише двісті вісімдесят чотири особи. Ігнорують Раду, зокрема, митрополит Сильвестр, полковник Богун, кілька полків та міщани Києва і Чорнобиля. А прибулі обурюються поведінкою боярина Бутурліна. Зчиняється скандал.

«Тоді козаки вимагали від царя, щоб за зразком стосунків козаків з польським королем він присягав їм, козакам, Україні. А російські бояри, які від імені царя підписували, казали, що “у нас в обичаях нєт такого, штоби царь кому то обєщал, но ви нє бойтєсь, он вас нє обідєт”. І в такій парагдимі далі відбувалися всі стосунки між нами і Москвою. “Тут такая мєлочь, ви нє обращайтє вніманія. Много буковок напісано, но ви нє бойтєсь, ми вас нє обідім”», – Юрій Макаров.

Міф про воссоєдінєніє братскіх народов виник значно згодом. Сам Хмельницький уже через два роки вважав угоду розірваною – через підступ московського царя Олексія.

Тетяна Таїрова-Яковлева (он-лайн-конференція виданню «Лента. ру», 2009) зауважує: «Надо сказать, что ни в одном документе 1654 года не говорилось ни о присоединении, ни тем более о «воссоединении» (это термин ХХ века). Речь шла о принятии «под высокую руку царя». Никто о временах Киевской Руси не вспоминал. Кстати, сам Богдан Хмельницкий предложил принять протекторат не «русского», а «восточного» царя, так как на Украине термин «русский» не использовался».

У 1656-му Москва за спиною Гетьманату укладає з Польщею мир і спільними силами виступає проти Швеції. Ображений Хмельницький вважає угоду з московським царем не чинною і вступає в переговори з королем Швеції Карлом Густавом. Дуже швидко з’ясовується ментальна прірва між українцями з європейським способом мислення та московитами, які навіть бюрократичну машину управління запозичили в Золотої Орди.

Юрій Макаров: «А Росія, яка розвивалася за своїми законами, за своєю інерцією, подобається – не подобається, хочеш – не хочеш: за законами, успадкованими від Золотої Орди, вона просто розуміла. Це те, що називається “лост ін транслейшен” – “загублені в перекладі”. Тут це розуміли по-одному, вони це розуміли по-іншому».

Уже в січні 1657-го військо Хмельницького разом із новими союзниками – трансильванцями – рушило в новий похід на Польщу. Взято було не лише Галичину, а й Краків і навіть Варшаву. Проте вслід за тим військо змушене було відступити зі втратами. Богдан Хмельницький помер. У Москві склали план асиміляції чужої й незрозумілої там козацько-православної держави.

Український історик Віталій Нахманович зауважує: «Православ’я виникає при військовому прошарку. Козацтво підтримує Церкву. Православна церква в Україні у XVII столітті унікальна, демократична. Орієнтована не на державу, а на чисте, духовне життя, причому вільного характеру. Коли Росія інкорпорує Україну у свій склад, що є першими завданнями? Знищення козацтва поступове. І знищення православ’я. Тобто інтеграція його в стандартну схему – при державі».

В Україні між тим починається доба Руїни. Лівобережні гетьмани визнають зверхність Москви, правобережні – Польщі. Вибухає громадянський конфлікт.

Російсько-турецька війна призводить до того, що російсько-козацька армія під час відступу спалює Чигирин, а частину правобережних міст і містечок насильно переселяють на Лівий берег Дніпра. Усього під час так званого «великого згону» змушені були шукати нового житла на Сході двадцять тисяч сімей.

О разоренных городех и местех, которые от местечка Стаек вниз Днепра по реку Тясму были, именно, Ржищев, Трахтемиров, Конев, Сокольня, Черкасы, Боровица, Бужин и Чигирин, договорились и постановили, что те места оставатись имеют пусты, так как ныне суть.

«Угода про Вічний Мир між Річчю Посполитою та Московією», 1686 рік

У цей критичний час гетьманом Лівобережжя козаки обирають правобережного Івана Мазепу.

Рік 2014-й, 18 січня. У Києві – Революція гідності, а за кількадесят кілометрів, у Переяславі, так званий «Собор славянскіх народов» святкує 360-ту річницю Переяславської ради. Паноптикум, персонажі якого вкотре маніпулюють історією та погрожують незгодним.

Депутат Держдуми Росії Костянтин Затулін бризкає слиною від люті: «Єдінство по крові і славянскоє єдінство! Второє – вєрность вєрє! Єсавули і полковнікі прісягалі православному восточному царю! І трєтій урок. Прєдатєльство всєгда вєдьот к руінє. І тє, кто нє помнят родства і прєдают братство, тє кончат жизнь так, как кончіл Виговскій, Юрій Хмєльніцкій ілі Іван Мазєпа».

Ще один пісний історичний міф, яким Кремль століттями годував українців і росіян: про високу російську культуру, якою Москва радісно поділилася з молодшими братами – українцями й білорусами. Насправді Московія XVII століття – глухий і неписьменний край. На відміну від України.

Мазепу обрали гетьманом після невдалого московсько-козацького походу на Крим. Боярин Василь Голіцин – фаворит царівни-регентші Софії, яка правила Московією, – власну вину за провальну виправу проти татар захотів списати на гетьмана Самойловича. Козацького ватажка без суду і слідства схопили й закували в кайданки. Старшина обрала гетьманом Мазепу. Булава останньому дісталася зі значно урізанішими повноваженнями. Напередодні Голіцин обмежив автономію Гетьманщини так званими «Коломацькими статтями».

«Народ малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским народом соединять» («Коломацькі статті»).

На той час у Москві безвладдя. Цар Федір помер бездітним, і хто посяде трон – питання. Голіцин сподівається, що це буде його коханка Софія. Разом із царівною він виношує імперський план походу проти турок аж на Балкани.

Тетяна Таїрова-Яковлева у книзі «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія “зради”» пише: «Голіцин із Софією захопилися ідеєю Третього Риму, вважаючи, що богоугодна справа звільнення Балкан стане прекрасним приводом для зміцнення їхньої влади і для оголошення Софії – визволительки православ’я – самодержцем».

Мазепі коштувало великих зусиль відрадити Голіцина від божевільних намірів. Навіть черговий похід на Крим проти татарів був невдалим, що вже казати про серйознішу війну. Після повернення Мазепу зі старшиною викликають у Москву. Виявляється, молодий царевич Петро хоче сісти на трон, а царівна Софія подумує про переворот. Мабуть, сподівається на козацьке військо. Кілька днів поспіль відбуваються зустрічі з гетьманом, проте він щоразу відмовляє царівні в допомозі. Петро стає царем, Голіцина заслано, а Софія йде в монашки під іменем Сусанна.

Петро вдячний Мазепі за підтримку. Він осипає його щедрими дарами, нагороджує орденом Андрія Первозванного, а ще поновлює автономію Гетьманщини.

Імперію Петра Першого створювали передусім українці. Рівень освіти в Москві був катастрофічно низький. Із Києва цивілізовувати дикий Схід вирушають Дмитро Туптало, у майбутньому Ростовський, Феофан Прокопович, Стефан Яворський та багато інших випускників Могилянки.

Юрій Макаров: «Ця інерція працювала до того моменту, коли Україна була в культурному і цивілізаційному сенсі вищою за Великоросію. А це було фактично до середини ХІХ століття. Тут був університет. У Москві університет – це Ломоносов. В Україні, на Заході – це Острог. В Києві – Могилянка. Могилянська академія випускала в рік півтори тисячі випускників. Навчання тривало вісім років. І на той момент це були надзвичайно освічені люди. Неписьменних було значно менше, ніж у Росії».

Красномовною є історія розправи над українським духовенством. Зокрема, над Сильвестром Медведєвим. Патріарх Московський Йоаким незлюбив ученого мужа і звинуватив у єресі. У цьому патріарху підігрували брати Ліхуди, греки, які сміялися з московської дикості.

Народ здесь неученый, а неученые люди и неистину почтут за истину, если ее украсить цветами красноречия и доводами философии.

Богданов А. П. «Сильвестра Медведєва панегірик царівні Софії 1682 р.»

Мазепа клопотав за Медведєва перед царівною Софією. Вона заступилася за опального священика, натомість той підтверджував законність її претензій на трон. Після приходу до влади Петра Сильвестра ув’язнили, піддали тортурам, а згодом стратили.

Маловідомо – але Мазепа сприяв переходу Київської митрополії під протекторат Московського патріарха, про який кажуть «анексія». Мабуть, потім шкодував про це. Коли у збудованій ним Лаврі йому ж виголошували анафему.

Рік 1708-й, листопад. Московські драгуни під проводом Меншикова обступили козацьку столицю Батурин і зажадали, щоб її захисники здалися. Ті відмовилися. 2 листопада о шостій ранку ворожі війська підступом увірвалися на територію Батуринської фортеці і вчинили страшну розправу над усіма мешканцями – щонайменше п’ятнадцять тисяч жертв. Місто спалили. Це була помста Петра за так звану зраду Мазепи.

Навіть у такий кривавий час, як початок XVIII століття, батуринська різня викликала у Європі шок. «Жінки і діти на вістрях шабель», «Україна в крові» – такими були заголовки провідних європейських газет. Зокрема, «Газет де Франс» написала: «Страшний цар жадібний до крові. Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів».

Аж через триста років після батуринської різні багато її жертв були по-людськи перепоховані. Але дитячі кістяки з простреленими черепами – не доказ звірячої розправи московського війська над цілим містом для деяких російських і навіть українських істориків. Зокрема, мешканець Севастополя Андрій Ставицький, який називає себе кандидатом філософських наук, заперечує батуринську різню: «У нас вообще роль незавидная. Мы должны, как ассенизаторы, все это выгребать из Украины, чтобы вернуть ей русское имя. Малороссия, которая от Галичины идет до Поднепровья. И Новороссия. И вернуть в здоровое, без шизофрении, состояние тех, кто до сих пор называет себя украинцем».

Протягом трьох століть російська пропагандо-історія продовжує нав’язувати Україні міф про зрадника Мазепу, який продався шведам – із тим, щоб повернути Україну під владу Польщі. Започаткував цей міф особисто Петро Перший («Указ ко всем жителям Малой России»): «Гетман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целование, изменил и переехал к неприятелю нашему, королю Швецкому, по договору с ним и Лещинским, от Шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общаго согласия с ними Малоросийскую землю поработить по-прежнему под владение Полское и церкви Божии и святыя монастыри отдать во унию».

Злість московського царя на Мазепу й українців не мала меж. Анафему непокірному гетьману примушували виголошувати у збудованих ним же церквах. Робити це мусили українські ж духівники, що московська пропаганда використала буцімто як доказ незгоди народу з політикою лідера. Насправді більшість священиків навіть під люфами російської зброї дозволяли собі відверті вислови.

У 1727-му в Соловецькому монастирі український ієромонах Гарвасій замість анафеми сказав просто: «Наш Мазепа свят, а ваш москаль – скурвий син».

Із десятків збудованих коштом гетьмана храмів і монастирів здирали його герби, палили його бібліотеку й навіть знищували його портрети.

Насправді історія українсько-шведської коаліції 1708 року – чергова відповідь українців на чергову імперську атаку Москви супроти гетьманської автономії. А також – вислід ментальної різниці між народами.

Квітень 1709-го. Кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко пише шведському королю, повідомляючи про готовність усіх запорожців допомогти раніше ненависному їм Мазепі і спільно діяти проти, дослівно, «зло мислячої Москви». У табір шведів вирушають до п’яти тисяч запорожців, дорогою до них приєднуються козаки з Полтави та Правобережжя і навіть посполиті. Розлючений Петро відправляє частину свого війська на Запоріжжя. У травні 1709-го Січ повторює долю Батурина: укріплення на Дніпрі спалено, тисячі козаків убито. Не жаліли не тільки живих – понищили і могили запорожців.

Ще один російський історичний міф твердить: за Мазепою до шведів пішла лише незначна частина козацтва. Насправді головна причина невеликої кількості українських вояків у таборі гетьмана – задіяність значних сил козаків у Північній війні в різних регіонах. А також нерішучість Мазепи, який, схоже, до останнього боявся розірвати стосунки з Петром і свій перехід до шведів підготувати не встиг.

Гетьман Мазепа відмовив царівні Софії у військовій допомозі для перевороту, чим сприяв приходу до влади в Москві Петра Першого. Зачарований цим та інтелігентністю Мазепи, Петро повернув Україні широку автономію. Гетьман скористався новими правами для реформ. Дуже цікавою була, наприклад, податкова система Мазепи – так звані оренди замість загального податку. Активно працювали митниці.

Тетяна Таїрова-Яковлева пише: «Був збір з імпорту – індукта. Ексакція – збір у військову казну за експорт, накладався у тому числі і на російські товари. Митниця на кордоні України і Росії проіснувала до 50-х років XVІІІ століття».

Внутрішньополітично Україна доби Мазепи, на відміну від тої ж Московії, – демократично-військова держава. З давніми традиціями вольниці.

«Основу українського гетьманства становила самоврядна громада села і міста. Якщо там жили і козаки, і посполиті, то була і посполитська громада, і козацьке товариство. На чолі першої стояв обраний нею війт. Козаки обирали отамана. Обидва уряди (і козацький, і посполитий) діяли спільно в адміністративних справах і в судах», – Тетяна Таїрова-Яковлєва.

Кілька сіл і містечок об’єднувалися в сотню. У сотенному місті за європейським зразком обиралася ратуша – щось на кшталт міської ради. Ратуша підкорялася козацькому уряду – сотнику. Той, у свою чергу, був у підпорядкуванні полковника з полкового міста, а останній – гетьмана.

Поки молодий цар Петро пиячив зі своїм нешляхетним другом Меншиковим і бавився в порохівниці та інші інженерні дива Нового часу, Мазепа вибудовував європейську державу.

Рік 1704-й. Києво-Могилянська академія. Під час урочистих зборів гетьмана Івана Мазепу професура іменує не інакше, як великим князем Руським.

Початок Північної війни між московитами та шведами за вихід до Балтики гетьман використав сповна. Тоді як у Польщі з’ясовували, хто має бути королем – промосковський Август чи прошведський Лещинський, – козаки під проводом гетьмана зайняли всю правобережну Україну, аж по Замостя, яке нині на території Польщі. Розширилася територія Гетьманщини і на південь. Під час походу 1695 року Мазепа взяв не лише Азов, а й місто Тавань, тоді Кезикермен, нині Берислав на Херсонщині. Почалася повторна колонізація українцями так званого Дикого поля.

Історик Ігор Гирич: «Територію степової України колонізували, безумовно, майже виключно українці. Причому колонізувать вони почали ще у XVII столітті, коли кордон ще рухався вгору/вниз… Ця територія називалася “територія Війська Запорізького низового”. І, в принципі, це не було дике поле як таке. Це військо адміністративне мало свою систему. Ця система ділилася на паланки. Паланки – це, скажімо, що полки були. Кожна паланка мала свої населені пункти. Населені пункти мали свої церкви. Укріплені, скажімо, села. Села були великі».

Застосовуючи і військові навички, і свої дипломатичні вміння, гетьман установив тривалий мир із кримськими татарами. Саме Мазепі Московія має завдячувати тим, що позбувалася кількасотрічної васальної залежності від хана.

Побачивши на власні очі Європу, Петро заявляє про своє бажання перебудувати Московію за європейським зразком. Одне із символічних рішень – перенести столицю з ненависної йому азійської Москви до новозведеного Петербурга. Проте «європейськість» царя виявилася суто формальною.

Юрій Макаров: «Європейський вектор Петра був суто зовнішній. Він брав зовнішні елементи, каркас європейської культури і наповнював їх своїм, азійським змістом».

Одне із завдань, яке переслідував Петро Перший, переносячи свою столицю, – зміна назви всієї країни. Попри всі зусилля пов’язати імперію з Руссю сусіди й віддалені народи цю територію продовжували називати Московією. Сидячи в Петербурзі, Петро нарешті зміг змусити світ називати його країну Росією. Це перейменування дорого коштує Україні й сьогодні.

Тімоті Снайдер, історик, професор Єльського університету, зазначає: «В академічному середовищі США люди усе ще вірять, що Київська Русь – це те саме, що сучасна Росія. Якщо ви дотримуєтесь такої історичної схеми, то немає такого поняття, як Україна».

Рік 1708-й. Услід за Мазепою з кількома полками козаків у табір шведського короля почали стікатися інші розрізнені підрозділи української армії. Сидячи на Чернігівщині, Петро Перший віддав наказ забирати жінок та дітей усіх прихильників Мазепи. Для шантажу і помсти.

Припало мне на ум, что в Прилуках гетманских единомышленников, которые ныне при нем, многих есть жены и дети. Чего для изволь туды нарочно кого-нибудь послать з драгуны и взять их за караулом.

Петро Перший. Лист до Меншикова, листопад 1708 року

Року 1707-го Петро Перший оголосив про початок адміністративної реформи. Нею передбачався поділ уже велетенської території на губернії з чіткою вертикаллю влади. Планувалося, що губернії створять і в Україні. Цим фактично знищувалася автономія Гетьманщини. Ще одне ключова ухвала Петра, яка мала вплив на рішення гетьмана вважати союз України з Московією не чинним, – так звана політика «випаленої землі». Російська армія, відступаючи, повинна була знищувати геть усе.

Уже старий, Мазепа проявляє чудеса дипломатії, вступаючи в переговори з усіма можливими союзниками. Поривати стосунки з Петром він не поспішає.

Туркам Мазепа пропонує незалежну Україну, яка стане буфером між Османською імперією й Московією. Зі шведами говориться про утворення в Україні Князівства Руського. Хоч як не любив Мазепа поляків, але навіть із ними тривали переговори – через загадкову графиню Дольську.

Графиню Дольську легенди називають останнім коханням Мазепи, який замолоду мав славу Дон-Жуана, зміцнену через століття Байроном. На цю версію вказують окремі слова самого гетьмана і взаємні подарунки. Так чи інакше, Мазепа активно переписується з деякими польськими політиками і навіть пропонує підтримку коронному гетьману Адаму Сенявському, щоб той став королем Речі Посполитої. Багатоходову дипломатичну гру зіпсував Карл XII, який раптово повернув із Білорусі в Україну. «Дідько його сюди несе», – сказав Мазепа. Рішення, між тим, потрібно було ухвалювати негайно. Мазепа вибрав поразку – лише б не Росію. Після цього його ім’я на сотні років стало загальником: мазепинці для росіян – злісні українські націоналісти. Аж до XX століття, коли українці стали спочатку петлюрівцями, а потім – бандерівцями.

Після поразки під Полтавою і знищення Петром Першим Запорозької Січі кошовий отаман Кость Гордієнко із козацтвом будує нову Січ в Олешках (нині Цюрупинськ, поруч із Херсоном). Територія, контрольована запорожцями, простягається від Азова на сході до Південного Бугу на заході. На півночі – по Чигирин. Вище – влада нової імперії.

Рік 1721-й. Петро Перший перейменовує Московію на Росію, а себе величає імператором російським. Малоосвічені вірнопіддані починають писати історію імперії.

Володимир В’ятрович: «Сама навіть назва “Росія” латинізована від “Русь”. Власне, ця держава, яка свого часу, в період розквіту Русі, була периферією самої Руської держави, вирішила собі присвоїти спадщину, більш того, показати, що вона є єдиною спадкоємицею Київської Русі. Далі, десь протягом XVIII–XIX століть, коли вже становилася історіографія, історія як наука в Росії, власне тоді були встановлені певні концепції, які мали обґрунтувати цю тезу, що тільки Росія є спадкоємицею власне Русі».

Одним із перших за важку справу писання історії взявся Василь Нікітіч Татіщев. Демократію останній вважав злом, а царя – посланцем Божим. Брак освіти компенсував вірнопідданством і працьовитістю. Особливу увагу приділив походженню росіян і виправданню нової назви країни.

Татіщев багато часу збирав давньоруські літописи, здебільшого київські, позаяк у Московії літописної традиції не існувало. Переважно йшлося про вже переписані тексти, тож Татіщев вирішив, що оригінал міг дещо відрізнятися, і задумав самостійно відтворити так званий уявний пралітопис.

Олександр Палій: «І от оцей Татіщев у першій половині XVIII століття позбирав літописи, взяв їх попереписував, а оригінали попалив. Оці переписи і досі існують. Оригіналів нема – вони знищені. Але те, що він написав, – фальсифікація, і це абсолютно ні для кого не секрет».

Крім історика, Татіщев був географом, картографом, а ще банкіром і мануфактурником. На одній із багатьох посад погорів на хабарі і старість провів у засланні під домашнім арештом.

Якось у Сенаті Петро Перший наказав записати: «За крадіжку смертна кара через повішення без суду». Генерал-прокурор Ягужинський відклав ручку і спитав царя, чи не боїться той стати володарем без підданих. Мовляв, у Росії крадуть усі. Петро тільки розсміявся й указ скасував.

Перші спроби створення російської історії наповнені плутаниною. Слов’янами називалися і хозари, і печеніги, і навіть угро-фінські племена меря, які населяли серцевину Московії. Безневинний, здавалося б, варязький слід в історіографії викликав гнів царя.

«Ну от, наприклад, Петру І дуже не сподобалося, що варяги заснували династію. Ну, шведи, з якими він воював. І почали вони вигадувати Русь десь із Нідерландів, із Голландії, в яку він їздив. З голландцями у нього були нормальні відносини, і почали вигадувати, що варяги – це ніякі не шведи насправді, а, мовляв, вони голландці. Тобто такої маячні було просто безліч. І така маячня залишається до сьогоднішнього часу», – Олександр Палій.

Петро не тільки переназвав свою імперію. Він значно урізав автономію Гетьманщини. Було створено Київську губернію – від Києва до Брянська, Курська і Бєлгорода. Повністю було замінено козацьку старшину. Замість полковників, які всі пішли за Мазепою, було введено зайд – сербських колоністів Милорадовичів, молдован Афендиків, а також вихрестів Марковичів та Крижановських. Почалося покріпачення селян та козацтва. Українці масово тікали на Південь, у так зване Дике поле, на територію Війська Запорозького низового.

Путін про це говорить так: «Напомню, что, пользуясь терминологией еще царских времен, это Новороссия. Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена. Все это происходило после побед Потемкина и Катерины в известных войнах. С центром в Новороссийске. Отсюда и Новороссия».

«Казати про те, що ця територія заселялася, скажімо, росіянами і що росіяни там створили Новоросію, – це абсурд. А тим більше називати, що це Новоросія, – це все одно, щоб українці назвали Росію – Московія», – Ігор Гирич.

6 липня 1762 року Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ разом із коханцями вчинила державний переворот і позбавила влади свого чоловіка Карла Петера Ульріха фон Гольштайн-Ґотторпа. Ідеться не про Прусію, а про Росію – так почалося правління Катерини Другої.

Карл Петер Ульріх, який правив під ім’ям Петра Третього, прихильно ставився до української автономії. Утім, правління його тривало півроку. Хтива дружина за допомогою коханців позбавила чоловіка спочатку свободи, а потім і життя. Політика нової імператриці почалася з експансії у Приазов’я і Причорномор’я. Катерина видає маніфест про свободу поселення для іноземців. Виникають колонії німців, а також військово-цивільні поселення сербів.

Ігор Гирич: «Були поселення військові і, в першу чергу, сербо-хорвати. Але ці сербо-хорвати не були чисельними – до тисячі чоловік. Це були військові з’єднання, їх формували, і потім ці військові з’єднання оселювали уздовж кордону. Причому робилося це так, щоб, от скажімо, українське населення Запоріжжя відокремилося від українського населення Подільської губернії, Полтавської губернії от цими, скажімо, інородцями. Так навмисне закладався етнічний конфлікт».

У 1764 році внаслідок губернської реформи створюється Новоросійська губернія з центром у Кременчуку – туди потрапляють землі війська Запорозького і так звана Нова Сербія.

Кажуть, один тиран, якого в народі прозивають непристойним словом, полюбляє читати історичні книжки. Читає він їх, мабуть, неуважно. Вичитав, що столицею Новоросійської губернії в якийсь час був Новоросійськ. І сказав, думаючи про російське місто, якого на той час навіть не існувало. Наприкінці XVIII століття Новоросійськом на короткий час назвали Новий Кодак (пізніше – Катеринослав, а тепер – Дніпропетровськ).

Новоросійська губернія проіснувала дуже недовго. Менш як двадцять років. Уже після смерті Катерини її спробували відновити – теж накоротко. У 1802 році проект наказав довго жити – Новоросію поділили на Миколаївську, Катеринославську й Таврійську губернії.

Філософ Ігор Лосєв зазначає: «Новоросія – це такий, я б сказав, периферійний термін, периферійне поняття навіть в російському адміністративному вжитку. Ще не багато років, коли ця назва вживалася. Сьогодні є спроби її, так би мовити, гальванізувати, відродити. Надати їй нового сенсу, політичного. Удавати, що нібито за цим стоїть якась етнічна і культурно-історична реальність. Насправді її немає. Навіть якщо вже на те пішло, то Донбас той навіть до російського розуміння Новоросії не має відношення. Під Новоросією розуміли тільки причорноморські території».

На місці нинішнього Маріуполя у XVIII столітті стояла козацька фортеця Домаха. З приїздом грецьких колоністів імперія перейменувала місто на Павловськ. Щоправда, уже через рік греки надали йому сучасну назву. Утім, переважна більшість поселенців степу – українці, які втікали на південь від покріпачення Катерини. Перші спроби переписів населення колонізованого Приазов’я і Причорномор’я показали, що українці становлять там понад 70 %. У цей час імператриця почала одразу кілька воєн.

«Це був період завоювання нових територій Росією у її прагненні виконати, так би мовити, світову імперську функцію і захопити землі колишньої Візантійської імперії. Захопити той Константинополь, який завжди для росіян мав таку сакральну функцію. І тому російські імператорські фамілії: Романови – одного з нащадків чоловічої статі завжди називали Константином з натяком на те, що він має повернути Константинополь», – Ігор Лосєв.

Підкупивши свого колишнього коханця Станіслава Понятовського, Катерина Друга розпочинає поділи Польщі. Створення в подільському містечку Тарговиця так званої Тарговицької конфедерації призводить до повстання гайдамаків. На Українське Поділля вирушає російська армія. Упоравшись із Залізняком та поляками, російські війська повертають на південь – воювати турків. До них приєднуються запорожці.

Однією з найважливіших справ Катерина Друга вважала написання історії. 4 грудня 1783 року було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа Шувалова. Справжнім же керівником комісії протягом десяти років була сама імператриця.

Історична комісія працювала таємно. Займалася збором літописів і їх переписуванням. Тоді фальшували «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім» та десятки інших. З’являлися й геть нові тексти. Оригінали ж зникали.

«В часи Катерини ІІ було спалено збірку літописів, які існували в Києво-Печерській Лаврі. Запросили всіх ієрархів Києво-Печерської Лаври до Санкт-Петербурга, і в цей момент робиться величезна пожежа, і наш власний історик пов’язував пожежу в Києво-Печерській лаврі, де Ярославова бібліотека згоріла (Ярослава Мудрого), зі спробами Московії переписати свою історію», – Олександр Палій.

Основне завдання комісії Катерини Другої – прив’язати історію Суздаля до Києва часів Русі.

Володимир Бєлінський у статті «Про що мовчать “байкарі” російської історії» пише: «Згадані землі від Великого Київського князівства були відділені Тмутараканню. Одразу хотів би уточнити: Тмутараканське князівство розташовувалося не на Таманському півострові, як це вигадала Катерина ІІ разом зі своїми придворними клевретами, а на Рязанській землі. Існують переконливі архівні джерела, які це підтверджують. Дуже вже хотілося імператриці “поріднитися” з Києвом, Київською Руссю, щоб якомога далі віддалитися від Золотої Орди, яка, фактично, була праматір’ю Московського князівства».

Історія не тільки писалася, а й творилася. За допомогою козаків Катерина перемагає в російсько-турецькій війні за вихід до Чорного моря. У листопаді 1769-го козаки завдали поразки татарському загону біля ріки Вовчої, взяли участь у битвах при Кінбурзі, під Очаковом та Хаджибеєм. Ходили козаки під Тулогу, Ізмаїл, штурмували Перекоп, захопили Кафу. У липні – серпні 1773 року запорожці стояли біля Гірсова під командою генерал-майора Милорадовича. Закінчилася війна підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору.

Ігор Лосєв: «Коли у 1774 році було підписано так звану Кючук-Кайнарджийську угоду – це іще один приклад того, що, як казав Бісмарк, “жодна угода, підписана з Росією, не варта навіть того паперу, на якому вона підписана”. У цій угоді було сказано, що Кримське ханство залишається незалежною державою, але буде вже підкорятися не Стамбулу, а Санкт-Петербургу».

Формальна незалежність Криму протривала менш ніж десять років. Потім Катерина Друга своїм маніфестом її скасувала.

«Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774-го показав, що незалежність мало властива татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними… Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший зворот кримським справам і зробити на майбутній час Кримський півострів не гніздом розбійників і заколотників, а територією Російської держави» (Маніфест Катерини Другої, 1783 рік).

Землю в Криму Катерина починає роздавати своїм незчисленним фаворитам, татар почасти виселяють на неозорі простори імперії. Татарських селян покріпачують.

«Сьогодні деякі російські історики кажуть, що нібито через цю угоду якщо Крим не буде в складі Росії, тоді на нього зможе претендувати Туреччина. Все не відповідає дійсності, бо росіяни, знищивши Кримське ханство, знищили сам об’єкт цієї угоди. І щоб сьогодні ця угода давала якісь наслідки – треба відновити її об’єкт. Себто Кримське ханство. А це нереально. Хоча останній представник династії Гіреїв живе у Лондоні. Так що його можна запросити на Бахчисарайський престол», – Ігор Лосєв.

Повністю депортують із Причорномор’я ще одну націю – ногайців. Їх переселяють за Каспій. Конвоювати кочівний народ змушені саме запорожці. Поки вони задіяні в цій блюзнірській операції, Катерина віддає наказ ліквідувати вже не потрібну їй Січ.

Операцією з ліквідації Січі керував Петро Текелій – серб за національністю. За цю роботу отримав великий наділ землі зовсім неподалік, на теперішній Кіровоградщині. Збудував там церкву Олександра Невського – міфологізованого комісією Катерини. І церкву, і могилу Текелія знищили більшовики.