Читать книгу Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності - Олег Криштопа - Страница 5

Рік 1657-й. Помирає Богдан Хмельницький. Перед смертю він передає гетьманську булаву до рук молодшого сина Юрія. Юрій поступається владою генеральному писарю Іванові Виговському. Новий гетьман активізує зовнішньополітичні зв’язки, встановлює союзницькі стосунки з кримським ханом і шведами та намагається перетворити вчорашніх ворогів на союзників. Його замирення з поляками активізує промосковську опозицію. Проти Виговського виступають полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш. У червні 1658-го у битві під Полтавою Виговський розправляється з повстанцями, полковника Пушкаря страчує, а територію полтавського полку піддає руйнуванню.

Довершуючи розгром опозиції, Виговський стратив кількох полковників, близько десятка сотників, а частину полонених віддав татарам. Союз із Кримським ханством та репресії відвернули від нього багатьох однодумців. Тим не менше Виговський реалізує ідею союзу з Польщею та Литвою. 16 вересня 1658 року він підписує Гадяцький договір, згідно з яким Гетьманщина, зберігаючи повну автономію, входить до складу Речі Посполитої. Але поляки не збиралися виконувати цю угоду. Для них вона була тільки приводом для чергового повернення козацької держави під свій контроль. Гадяцька унія дала Москві формальну причину для інтервенції. Стоп’ятдесятитисячна армія московитів рушила в Україну, однак 29 червня 1659 року була наголову розбита під Конотопом козаками Виговського та найманими полками. Цар Олексій Михайлович Романов наказав готуватися до оборони Москви і розробляв план втечі. Однак перемога під Конотопом нічого не змінила в Україні. Громадянська війна набирала нових обертів.

Після Конотопської битви лівобережні полковники заявили про підтримку Москви, а правобережні перейшли у відкриту опозицію до гетьмана. Тим часом запорожці на чолі з Іваном Сірком почали похід на Крим. Виговський вирішив скликати раду, але козаки звинуватили його в ігноруванні інтересів козацької України. Виговський спішно покинув Україну, а новим гетьманом повторно став Юрій Хмельницький.

17 жовтня 1659 року Юрій Хмельницький підписав «Переяславські статті», які Москва докорінно переробила і видала за «Березневі», підписані Богданом Хмельницьким. Згідно з новими статтями, автономія України обмежувалась. До міст входили московські гарнізони, Київська митрополія підпорядковувалась Московському патріархату, гетьман не мав права призначати полковників, виступати в походи й вести перемовини з іншими країнами без дозволу царя. Тієї пори українська еліта була безмежно далекою від реалізації задумів великого Богдана. Більшість козацької старшини дбала виключно про власну користь.

«На Правобережжі в еліті була стара козацька старшина, більшість із якої мала свої землі і легше сприймала різні військово-політичні союзи, які були спрямовані на від’єднання України від російського світу. На Лівобережжі старшина – це, як правило, вчорашні козаки. Частина дрібної шляхти у тій складовій була значно меншою. Відповідно, всі землі, які були набуті тією старшиною під час утворення Української держави, були нелегітимні, якби в якийсь зв’язок із Річчю Посполитою вступила Українська козацька держава. Натомість Московія не претендувала на ті всі землі. Там ніколи не було її власності. Повернення нащадків Яреми Вишневецького чи польської шляхти на Лівобережжя загрожувало змести козацьке землеволодіння», – Віктор Брехуненко.

Тим часом Московія починає і програє війну з Польщею. Юрій Хмельницький під тиском старшини йде на зближення з поляками і 18 жовтня 1660 року підписує трактат, згідно з яким Україна на правах автономії повертається під юрисдикцію Речі Посполитої. Найтрагічнішим наслідком цього кроку стає початок територіального розколу Гетьманщини. Україна ділиться на Лівобережну та Правобережну. Правобережжя контролює Польща, Лівий берег – Москва.

В добу Великої Руїни гетьманами Правобережжя були Павло Тетеря, Петро Дорошенко та Юрій Хмельницький. Перший і останній стали слухняними маріонетками в руках Польщі. Тільки Петро Дорошенко поставив за мету об’єднати Україну й повернути їй незалежність.

Намагаючись здійснити свій задум, Дорошенко йде на союз із Туреччиною. На заваді знову стає кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко. Конфлікт між гетьманом та запорожцями призводить до братовбивчої громадянської війни. Як наслідок, Правобережжя спустошується. Тим часом на Лівобережжі гетьмани Іван Брюховецький та Іван Самойлович підписують «Московські статті» та «Глухівські статті», які обмежують автономію України. Основний мотив дій цих гетьманів – особисте збагачення.

Одним з найвидатніших архітекторів Руїни був Іван Брюховецький. Восени 1659 року він став кошовим Війська Запорозького і придумав для себе нечуваний титул «кошовий гетьман». Щоб закріпитися при владі, Брюховецький у вересні 1665 року з величезною свитою прибув до Москви. Такою запопадливістю московити були дуже втішені, тож осипали вірнопідданих милостями, не забувши, однак, нав’язати посольству кабальні для України умови.

Рік 1660-й. У Корсуні на козацькій Чорній раді Юрія Хмельницького від імені польського короля затверджують гетьманом. Його ультиматум московським воєводам – негайно покинути Україну – проігнорований. Але значна частина козацького війська не бажає коритись цареві. Тим часом полковники Сомко та Золотаренко стикаються у боротьбі за владу над Лівобережжям. Суть їхнього «поєдинку» зводиться до запопадливого плазування перед московитами. Перемагає Сомко. На Раді в Переяславі його обирають наказним гетьманом. Ображений Золотаренко тут же пише доноси на більш щасливого суперника. Заручившись підтримкою князя Ромодановського, Сомко під Каневом перемагає Юрія Хмельницького. Слабкий характером син великого Богдана зрікається булави і 6 січня 1663 року стрижеться в ченці під іменем Гедеона.

Після Юрія Хмельницького гетьманом Правобережної України стає донощик Павло Тетеря (повіривши його писанині, поляки стратили Виговського та Івана Богуна). Утвердившись на Правобережжі, Польща прагне підім’яти під себе ще й Лівобережну Україну; московити тим часом не менш ласо поглядають на правий берег Дніпра. Пильно стежачи за незгодами між старшиною і козаками, вони поширюють міф про царя як доброго заступника та оборонця скривджених. Царедворці потурають старшині роздачею маєтностей та соболиних шкур, за що козаки прозивають верхівку царськими котами. «Найжирніший» серед цих новоспечених холуїв – Іван Брюховецький.

Щоб породичатися з Москвою, Брюховецький одружився з донькою боярина – і отримав від царя чин боярина. Брюховецький «бив чолом цареві всіма українськими городами». Це означало, що всі податки з міщан і селян мали йти до царського скарбу, туди ж пішли прибутки з млинів, продажу горілки та митні збори. Крім того, гетьман просив Москву ввести воєвод з ратниками до Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгорода-Сіверського, Кременчука, Кодака та Остра. Воєводи в українських містах не тільки були начальниками залог, а й перебрали до рук адміністративне і фінансове управління.

Брюховецький дійшов до того, що просив царя на київський митрополичий престол призначити особу з російського духовенства. За це, крім боярської шапки, зрадник отримав у вічне володіння Шептаківську волость на півночі Чернігівщини. Продажна старшина й духовенство теж одержали маєтності та соболині шкурки.

Москва обсадила Україну переписувачами та збирачами податків. Ці повинності були непосильними. Гетьман, боячись за власну шкуру, просив загін російських стрільців для охорони, а також війська, щоб придушити непокірних, винищити збунтовані міста і села. Повернувшись в Україну, Брюховецький стикнувся з одностайною ненавистю простих козаків та всього духовенства – і особливо запорозьких козаків.

«Прочули ми, що Москва буде на Кодаку; але її там не потрібно. Зле чиниш, розпочинаючи з нами сварку. Хоча Царська Величність виявив тобі честь, але гідність отримав ти від Війська Запорозького. Військо ж не знає, що таке боярин, знає лише гетьмана» (із листа кошового отамана Івана Ждана до Брюховецького).

Брюховецький відсилав до Москви «всіх підозрілих осіб в Україні, котрі можуть сіяти нелад серед козаків» і попереджав царя листовно, що «запорожці ненадійні». Царському послові боярин-гетьман пояснив, що причиною заворушень на Запорожжі є «кривди, утиски та насильства», які чинили воєвода Протасьєв та інші начальники російських ратників. Однак найбільше обурення українців викликало підписання в Андрусові договору про перемир’я Москви з Польщею на тринадцять років. Згідно з ним, Лівобережна Україна разом з Києвом залишалась за Москвою, Правобережна – за Польщею. Запорожжя підпадало під спільну зверхність царя і короля.

Тарас Чухліб, доктор історичних наук, директор Науково-дослідного інституту козацтва, зауважує: «Було Андрусівське перемир’я 1667 року, де було чорним по білому записано, що Москва і Польща мають виступати проти Петра Дорошенка, виставити спільні війська, а це близько ста тисяч московського війська і близько шістдесяти тисяч польського війська проти близько сорока тисяч козацького війська. Очевидно, що на той час політика була тісно переплетена з військовою потугою, з тим, скільки політики чи керівники тих чи інших держав мали при собі війська».

Україну було поділено без відома козаків. Їх просто не запросили до Андрусова. Згодом стольник Телепнєв повідомив гетьмана Брюховецького про наслідки переговорів, і той попередив царського посланця, що «від запорожців слід чекати великого заворушення». Протест проти царської сваволі та посягань на одвічні права козаки виявили максимально просто – зарізали московського посла Людиженського, який прямував у Крим до хана. Брюховецький не на жарт розлютив доблесне воїнство нашестям воєвод.

Перед загрозою неминучого повстання Брюховецький змінив орієнтацію і в 1668 році, на Водохреща, зібрав у Гадячі таємну раду полковників, яка постановила вигнати з України московських воєвод і ратників. В універсалі до народу Брюховецький пояснив, що змушений «від руки і приязні московської відлучитися», позаяк Москва хоче разом з поляками «Україну руйнувати, пустошити і в ніщо обернути, вигубивши у ній всіх – від старшин до немовлят».

У відозві донським козакам Брюховецький писав, що Москва хоче «всіх православних християн… винищити або загнати у Сибір, славне Запорожжя і Дон на дикі поля обернути або ж іноземцями заселити». «Москва, – писав Брюховецький, – хоче спочатку Україну скорити, а далі про знищення Запорожжя і Дону дбатиме, чого їй, Боже, не допоможи!» Але то було запізніле прозріння. Полковники топтали стежку до Петра Дорошенка, який вимагав від Брюховецького відступитися од гетьманства. Брюховецький булави не зрікся і рушив проти Дорошенка, з яким у червні 1668-го зійшовся на Сербиному полі біля Диканьки. Більшість козаків покинула гетьмана і на очах Дорошенка палицями та чеканами забила його на смерть.

Петро Дорошенко виношував ідею об’єднання України, західні території якої означив Перемишлем і Ярославом. Для втілення цього задуму він покладався на внутрішню злагоду і згуртованість: «Хоч Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам так прихильний, як ми самі собі є приятелями». Однак ті, від кого залежала єдність України, не були «приятелями» між собою. Авантюристи різних мастей знову почали гризню за булаву.

Запорожці проголосили гетьманом Степана Вдовиченка, і той пішов війною на Петра Дорошенка. Разом з татарами захоплював міста і села, грабував, палив та брав у полон своїх же – українців. Згодом на Запорожжі оголосили гетьманом Петра Суховія, проти якого Дорошенко теж мусив воювати. Трата сил на притлумлення внутрішніх конфліктів не давала можливості діяти на повну силу. Кілька років пішло тільки на приборкання польського ставленика Михайла Ханенка. Знову ж таки з намови Москви проти Дорошенка виступив кошовий Іван Сірко. Коли справа дійшла до відкритої війни з царськими військами, на бік Москви стали лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний та Канівський і Черкаський полки.

Віктор Брехуненко: «І от у цій братовбивчій війні Україна, як пише літописець, сама себе звоювала. Далі, в 1662–1963 роках пішов розкол України по Дніпру, і основна лінія розлому пройшла якраз по економічних, по власницьких інтересах старшини, а далі вже зовнішні чинники: Московія, Річ Посполита, Туреччина, Крим намагалися скористатися з цієї ситуації, тому що жодна з цих сил не бажала утвердження самодостатньої Української держави з гетьманом на чолі, яка була би самостійним гравцем на цьому політичному полі».

22 березня 1669 року в Чорній раді біля Корсуня взяли участь п’ятсот правобережних і двадцять лівобережних старшин. Петра Дорошенка обрали гетьманом обох частин України. Одразу після того між Правобережжям і Лівобережжям зав’язалась усобиця. Многогрішний послав проти новообраного гетьмана військо, яке здобуло під Ромнами перемогу. Але три полки – Полтавський, Миргородський та Гадяцький – перейшли на бік Дорошенка. Цар намагався прихилити до себе гетьмана й узяти його під протекцію.

Петро Дорошенко мав неабиякий дипломатичний досвід. Ще до свого гетьманування спілкувався з високими московськими чинами і самим Олексієм Михайловичем, тож знався на їхній переговорній тактиці. Свого часу він із козацьким посольством їздив до Москви домагатися рівноправності у взаєминах України і Росії, однак там, як завжди, лишались байдужими до справедливих вимог козаків.

Під протекцію Московії Дорошенко схилявся перейти за умови, що в Україні не буде ні російських воєвод з військом, ні урядників; він стане гетьманом усієї України; Москва не чіпатиме козацьких вольностей і не претендуватиме ні на які податки. Дорошенко вимагав, щоб ця протекція об’єднала дві частини України, що, однак, суперечило Андрусівському договору. Ні польський король, ні турецький султан, ні російський цар не бажали об’єднання України – та ще й під проводом такого вольового гетьмана, як Дорошенко. Ворожнеча в козацькому середовищі була їх найбільшим союзником.

«В горнилі цієї братовбивчої страхітливої Руїни була знищена українська державність на Правобережжі, і колиска козацтва, колиска відновленої української держави – Чигирин, Чигиринщина – лежала пусткою, і в цьому була величезна трагедія. Територіальний обсяг української державності звузився до лівобережної Гетьманщини», – Віктор Брехуненко.

Царський уряд вимагав, щоб Дорошенко склав присягу лівобережному гетьману Самойловичу і командувачу московських військ в Україні Ромодановському. Той відмовився, і тридцятитисячне військо московитів і союзних їм козаків у вересні 1676 року підійшло до Чигирина. Після капітуляції Дорошенко зрікся гетьманства. Зоря його згасла. На раді в Чигирині він склав булаву, а гетьманські клейноди і прапори забрали московити. Проволочивши їх вулицями Москви, вони з тріумфом кинули їх під ноги царя.

У березні 1677 року Дорошенко на вимогу царя Федора Олексійовича прибув до Москви. Спочатку він був дорадником у зносинах московитів із Туреччиною і Кримом, згодом його призначили воєводою у В’ятку. Доживав віку старий гетьман у селі Ярополче Волоколамського повіту, де й помер 9 листопада 1698 року, маючи від роду сімдесят один рік. Його спроба витягнути Україну з глибокої політичної кризи закінчилась фіаско через відверто зрадницьку поведінку козацької старшини. Через внутрішні чвари та братовбивчу громадянську війну Україна стала об’єктом численних поділів і зникла з політичної мапи Європи. Однак трапилось це не одразу. Агонія козацької держави тривала майже півтора століття.

Рік 1669-й, березень. На козацькій раді в Глухові гетьманом обирають Дем’яна Многогрішного. Козацька старшина підписує новий договір про підданство Лівобережної України Москві. Наглядають за цим дійством царські посли Ромодановський, Матвєєв і Богданов. «Глухівські статті» закріпляють в українських містах московські гарнізони, а козацькій старшині, аби не кривилась на сваволю окупанта, дарують дворянство та маєтності. Вісімнадцята стаття забороняла українським державцям мати зносини з іноземними послами, а дев’ятнадцята узаконювала та заохочувала доносительство. Московські писарі всіх старшин, «що на раді були і до статей руки приклали», позаписували на московський лад. Так Самойлович перетворився на Самойлова, Горобець – на Воробйова, Сергійчук – на Сєргєєва… Згодом тисячі вірнопідданих лакеїв підхоплять писарський почин і перевернуть козацькі прізвища на благородніші. Свого часу Тарас Шевченко всіх їх позначить їх спільним найменням «Кирпа Гнучкошиєнков».

За гетьмана Дем’яна Многогрішного було заведено інститут «бодігардів» – своєрідну гвардію тілоохоронців. Називались вони «компанійські полки». Згодом подібні охоронні дружини, крім гетьмана, завели собі продажні полковники. Підстав боятися за власну шкуру в них було більш ніж достатньо. Сам Дем’ян Многогрішний, не надто довіряючи козацьким бодігардам, для охорони випросив у царя стрільців-московитів, яких обіцяв утримувати власною кишенею. Ініціативу гетьмана-лизоблюда Москва тут же перетворила на звичайну та обов’язкову справу. За потреби стрільці-охоронці легко перетворювались на конвойну команду або ж кілерів.

Звичай «стукати» на ближнього свого сподобався представникам генеральної старшини. В березні 1672 року до Москви виїхав генеральний писар Карпо Мокрієвич із доносом на Дем’яна Многогрішного, який складався з тридцяти восьми пунктів звинувачення. У першому з них було акцентовано на дружбі гетьмана з опальним Петром Дорошенком та переговорах із турецьким султаном. Донос був наскрізь брехливим. Тим не менше йому повірили. Під гільйотину московського милосердя, крім самого Многогрішного, потрапили друзі та родина гетьмана. У квітні 1672 року в Дем’яна Многогрішного розпеченим залізом випитували замисли проти Москви. Гетьмана засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною і товаришами Многогрішного вивезли до Сибіру та ув’язнили в Іркутському острозі.

Подібну долю друзі-стукачі готували славному козацькому полководцеві Іванові Сірку. Однак після численних клопотань запорожців та польського короля бранця допровадили до Москви, де цар приневолив його присягнути на вірність. Цей принизливий акт відбувся у присутності патріарха, Священного собору та царських сановників. Тим не менше козацького характерника, незважаючи на клопотання гетьмана Івана Самойловича, ще довго не відпускали в Україну.

«17 червня 1672 року гетьманську булаву взяв Іван Самойлович. Під гаслом об’єднання України він боровся проти Петра Дорошенка. За правління Самойловича Українська православна церква втратила незалежність і в 1686 році була підпорядкована Московському патріархові» (Анатолій Бойко. «Іван Калнишевський»).

Подібно до своїх попередників, Іван Самойлович запобігав перед Москвою. Синів він прагнув зробити придворними московського царя. Доньку новоспечений гетьман видав за боярина Шереметьєва і виклопотав для нього воєводство в Києві. Таким чином він намагався відгородитись від доносів, які щиросерді соратники невтомно строчили на нього. Попри запопадливість Самойловича, Москва так і не віддала під його булаву Слобідську Україну.

Тяжкий і непрощенний гріх перед своїм народом узяв Іван Самойлович на душу, пособивши Москві поглинути Українську церкву та підпорядкувати її Московському патріархові. За це в царській грамоті йому обіцяно було «сотворити Божественну благість мздовоздаяння». І справді, зрадникові пожалували золотого ланцюга і два діамантові клейноди.

Не меншим злочином Самойловича перед Україною було розорення Правобережжя, яке йому так і не вдалось підібгати під свою владу. Таємну інструкцію Москви про знищення Чигирина як оплоту козацького духу було втілено у життя не без допомоги Самойловича. Таким чином, спільними зусиллями зрадників та різномастих властолюбців козацька держава, збудована Богданом Хмельницьким, почала занепадати.

Віктор Брехуненко: «У підсумку рівень української державності починає падати, і властиво, до часів Івана Мазепи про Українську державу вже можна говорити, як про автономію у складі Московської держави. Хоча ця автономія базувалася на добровільних засадах і договори, які укладали українські гетьмани з московським царем, чітко обумовлювали державний статус українських земель. Це були договори двох держав, де один з правителів брав під свій протекторат правителя іншого».

Попри всю лояльність до Московії, Самойловичу хотілося відчувати себе господарем в Україні. Він бойкотував нав’язану йому російську грошову систему і противився зближенню Москви з Варшавою. Тим не менше у 1686 році Росія підписала вічний мир із Польщею, яка відмовилась від претензій на Лівобережжя і віддала цареві Київ і довколишні місцевості між річками Стугною та Ірпінем. Запорожжя лишалось під московським протекторатом.

Самойлович не приховував обурення умовами замирення Москви з Варшавою. Найбільше допікало йому закріплення Правобережжя за Польщею. Він навіть послав гнівного листа польському королеві, а стосовно царської дипломатії відкрито заявив: «Не послухала мене дурна Москва, замирилася з ляхами, тепер купила собі лиха за свої гроші». Гетьман боявся експансії Росії в Крим. Московський контроль над півостровом не лишав Україні жодних шансів на самостійне життя. Попри свої побоювання гетьман, тим не менше, взяв участь у невдалому поході Росії на Крим. Продажні соратники невдалий похід тут же пов’язали з персоною гетьмана. У своїх писаннях вони пропонували «гетьманський уряд з Самойловича зняти, а самого його стратити у Москві».

Москва доносу повірила. Без суду і слідства гетьмана та його сина Якова було заслано до Сибіру: батька – у Тобольск, а гетьманича з жінкою – у Єнисейськ. Сина Григорія було страчено. Маєтності Івана Самойловича та його дітей було конфісковано. Повторилася історія з покарою Дем’яна Многогрішного. Дії Москви суперечили українському судочинству. Гетьмана мала судити Генеральна Рада Війська Запорозького.

У опального гетьмана московська влада відібрала села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, столовий срібний посуд, золоті та срібні прикраси з коштовними каменями, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого і жіночого одягу, збрую, екіпажі тощо, а також велику кількість грошей – понад півмільйона золотих талярів. Половина цих багатств осіла в казні Московської держави, решта перейшла в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи.

З грошового скарбу та пожитків свого попередника Мазепа передав князю Василю Голіцину одинадцять тисяч карбованців золотими червінцями і срібними талерами, понад три пуди срібного посуду, різних речей на п’ять тисяч карбованців і трьох породистих коней із сідлами. Хабар, як на нинішні мірки, зашкалює за кілька мільйонів доларів.

Підмазавши Голіцина, Мазепа дістав впливового союзника, який допоміг йому отримати верховну владу в Україні. У липні 1688 року відбулась Коломацька військова рада, на якій гетьманом – за активного сприяння новоспеченого приятеля – було обрано Івана Мазепу. Знову ж таки, допомігши Петру Першому під час московських бунтів, у 1689 році він дістав абсолютну точку опори в особі московського царя. Численні доноси, які найближче оточення гетьмана, за старим звичаєм, строчило в Москву, часто мали зворотній результат і коштували донощикам голови. Талановитий дипломат і тонкий психолог, Мазепа крутив Петром Першим, як циган сонцем.

Віктор Брехуненко: «Сам Петро Перший спонукував його вести стосунки і з кримським ханом, і з молдовським господарем, і з польськими урядниками Правобережної України, і з турецьким султаном. Саме Мазепа нав’язав Петру Першому ці кримські походи, азовські походи, які мали на меті прибрати з дороги українського світу одну з найтяжчих колод – це сусідство кримських татар, які постійно псували всі міжнародні комбінації і ускладнювали значно Україні позиціонування серед своїх сусідів. Мазепа був повноправним господарем на своїй території, і починаючи з вісімнадцятого століття він навіть наповнив титул “гетьман обох берегів Дніпра” реальним змістом. Його влада в 1705–1707 роках поширювалась аж до Дністра. Він вводив оренди, видавав універсали на землі і так далі. Тобто доба Івана Мазепи була ренесансом української державності порівняно з добою його попередника, Івана Самойловича».

І тільки поразка виступу Івана Мазепи і повстання проти Московії, коли стало зрозуміло, що в планах Петра Першого немає місця для такої моделі Гетьманщини і такої моделі українсько-московських стосунків, призвели до того, що Петру Першому вдалося відіграти ситуацію назад і після Полтавської битви 1709 року, нещасливо програної союзниками Карлом Дванадцятим та Іваном Мазепою, розгорівся наступний етап уярмлення України і знищення української державності.

Після Полтавської катастрофи за Мазепою до Бендер пішло близько півсотні провідних старшин, п’ятсот козаків із Гетьманщини та понад чотири тисячі запорожців. 5 квітня 1710 року, за кілька місяців по смерті Івана Мазепи, гетьманом України в екзилі обирають Пилипа Орлика. Обрання відбулось у присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також турецького султана і шведського короля. Новообраний гетьман та Карл Дванадцятий провокують Оттоманську Порту до війни з Московією. 8 листопада 1710 року Туреччина, підтримуючи гетьмана Орлика, оголошує війну Російській імперії. На початку 1711 року гетьман починає спільний похід запорожців і татар проти московітів. У поході взяли участь Туреччина, Кримське ханство, Швеція та частина польського війська.

Шведський король брав на себе зобов’язання вести війну доти, доки Україна буде звільнена від московського панування. Турки і татари теж обіцяли допомогу. Пилип Орлик добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали, у яких закликав до повстання проти влади російського імператора. Народ підтримав Орлика. Міста Правобережжя один за одним переходили під його владу. Згодом він надіслав листа гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському з пропозицією виступити проти Петра, чим дуже налякав останнього.

Проти полків Пилипа Орлика виступив генеральний осавул Бутович, загони якого були розбиті в бою під Лисянкою. У березні 1711 року об’єднані війська під командуванням Пилипа Орлика намагались вибити російський гарнізон з добре укріпленої Білої Церкви. Почалась облога міста. Штурм не дав бажаних результатів. Гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію. Тим часом частина татарських загонів під проводом хана здійснила грабіжницький похід на Слобідську Україну.

Нарікаючи на татар, як на фатальних союзників, Орлик просив шведського короля клопотати перед падишахом про визволення українських невільників. Карл Дванадцятий виконав прохання Орлика. Частину бранців було звільнено, але симпатія народу до справи Орлика була втрачена.

Правобережне козацтво, що приєдналося до гетьмана, кинулось рятувати свої родини від татар. Із шістнадцяти тисяч козаків, що були у війську Орлика, залишилось ледве три тисячі. Гетьман спочатку відвів козаків до Фастова, а потім повернувся до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах.

Орлик та українські старшини марно намагалися стримати султана і мурз, покликаючись на договір із ханом не чинити лиха населенню України. Український гетьман Орлик, київський воєвода Потоцький, навіть сам султан Іслам-Гірей видавали оборонні універсали містам і селам, але це їх не рятувало.

Зусилля Орлика в поході на Правобережну Україну зійшли нанівець. Непередбачувані обставини виявились сильнішими. Замість очікуваного наступу турків до кордонів Молдавії наближався Петро Перший з військом. Йому ввижалась легка перемога. Однак дух Мазепи та його послідовників став йому на заваді. Жменька українців, що з політичних причин змушені були покинути батьківщину, після Полтавської катастрофи досі мала реальні шанси відвоювати Україну в Московії.

Віктор Брехуненко: «Треба згадати Пилипа Орлика і мазепинців, які пішли в еміграцію після Полтавської битви, і це була перша українська політична еміграція. Еміграція розв’язала їм язики, вони говорили те, що вони думали перед цим, але тут уже відкрито. Конституція Пилипа Орлика і всі ті заяви, які робилися для шведського короля, для європейського політикуму, вони були витримані в руслі від’єднання України від Московії і відновлення Української держави в етнічних українських межах. А в різних тактичних варіантах, в різних політичних ситуаціях оця генеральна ідея – вона трансформовувалась відповідно до тих моментів, які можна було витягнути в конкретній ситуації».

У липні 1711 року Петро Перший з великим військом заглибився в тодішні володіння Туреччини – Бессарабію. Там, на берегах ріки Прут, його оточили турки, татари та їх союзники – поляки і запорожці. Петро Перший став перед дилемою: полон і неминуча капітуляція або ж ганебний мир. Рятуючи своє життя, він змушений був погодитись із усіма вимогами переможців. Вирішальну роль у цій перемозі зіграли запорожці отамана Костя Гордієнка.

Тарас Чухліб: «Зважаючи на те, що Запорозька Січ була знищена протягом 1708–1709 років, велика частина козацтва на чолі з Костем Гордієнком також підтримала шведського короля, це близько семи-восьми тисяч запорозьких козаків, вони брали участь у Полтавській битві, вони брали участь у переможній для українців, для шведів і турків прутській перемозі, адже була сформована коаліція між Швецією, Османською імперією і Україною проти Петра Першого і Росії, і в 1711 році Кость Гордієнко разом з військами наступника Мазепи Пилипа Орлика перемагає Петра Першого під Прутом, і таким чином Україна намагається відвоювати втрачені позиції».

Переговори у Стамбулі стосовно долі переможеного Петра велись паралельно з українською делегацією та московськими представниками, інтереси яких були діаметрально протилежними українським. Турецький уряд під впливом посольства Орлика висунув ультиматум з таких пунктів: Росія виводить свої війська з Польщі, зрікається України, віддає туркам Азов, руйнує прикордонну фортецю Таганрог та укладає з Карлом Дванадцятим перемир’я на три роки. У разі невиконання цих умов Порта обіцяла йти війною на Москву.

Рішуча позиція турецького уряду налякала Петра. Він наказав виконати вимогу про Азов і Таганрог та обіцяв почати вивід військ із Польщі і Правобережжя. Решту пунктів вирішували великі гроші, що їх цар видав на підкуп впливових осіб, які брали участь у переговорах.

У договір було включено українське питання. Петро зрікався Запорожжя та Правобережної України. Однак статтю про Лівобережжя було сформульовано двозначно. Орлик доводив, що, згідно з цією умовою, Москва зрікається Лівобережної та Правобережної України. На момент переговорів Орлика не було в турецькому таборі. Гетьман, тим не менше, сподівався, що московському цареві будуть продиктовані умови зречення прав на Україну. Однак не так воно сталось, як гадалось. Московський володар зумів-таки підкупити візира Баталджі-пашу, який випустив Петра з військом на відносно легких умовах.

Рік 1712-й, березень. Турецький султан видає фірман, згідно з яким Правобережна Україна та Січ передаються гетьману Пилипові Орлику. Через місяць Оттоманська Порта підписує договір із Росією. За нею лишається Лівобережна Україна з Києвом та прилеглими до нього територіями. Москва зобов’язується вивести війська з Польщі та Правобережжя і не втручатися у справи козаків та Запорозької Січі. Разом з тим договір регулював проблему виїзду Карла Дванадцятого з Туреччини. В цілому від поразки Петра під Прутом Україна не мала жодного зиску. Збереження влади над нею коштувало російському цареві сто тисяч червінців. Ратифікація Прутського договору в такому урізаному вигляді була тяжким ударом для Орлика та його сподвижників.

Декларована турками влада Орлика над Правобережною Україною була ефемерною. Польща вважала ці землі своїми і не хотіла поступитися ні на йоту. Турецький уряд вимагав від гетьмана виступити на Правобережжя, щоб закріпити його за собою, однак війська для допомоги не виділив. Орлик заявив, що не піде на Правобережну Україну, допоки Порта не дасть повної гарантії на володіння нею. А статися це могло лише за умови відповідного пакту між Портою і Польщею. Тим часом у листопаді 1712 року новий візир Туреччини, обурений небажанням Петра виводити війська з Польщі, оголосив війну Росії і наказав Орликові виступати на Правобережну Україну.

Лишаючись у Бендерах, український гетьман з неохотою вирядив частину свого війська. Під ту пору він шукав порозуміння з Польщею. Орлик уже не домагався звільнення Правобережжя від поляків. Він бажав тільки, щоб козаки, які осіли на рідних землях, дістали юридичне визнання Варшави. Крім того, він давав Польщі шанс скористатись прагненням правобережних козаків об’єднатися з Лівобережжям, себто припускав з’єднання обох частин України під егідою Речі Посполитої.

Польща уникала конфліктів з Москвою, а Туреччина – з Польщею. 22 квітня 1714 року довголітній посол польського короля Августа Другого уклав з турецьким урядом договір, за яким Правобережна Україна лишалась за Польщею.

Козаки, однак, уперто трималися рідної землі. Їх підтримала Січ. У лютому 1714 року тривали тяжкі бої між хоругвами польської коронної армії та запорозькими козаками. Українці зазнали поразки, однак улітку того ж року повстали знову. Кримський хан підтримав поляків, поклавши таким чином край масовій присутності козаків на Правобережжі.

Було підведено остаточну риску під бендерським періодом життя Пилипа Орлика. У червні 1714 року гетьман услід за шведським королем виїхав до Європи. Разом з ним Бендери покинули небіж Мазепи Андрій Войнаровський, брати Григорій і Панас Герцики, Федір Нахимовський та Федір Мирович. Інші, повіривши царській амністії, повернулися в Україну.

До Європи з гетьманом відбула численна родина: дружина Анна, сини – Григорій, Михайло та Яків, доньки – Настя, Варвара і Марта. До речі, хрещеним батьком Якова був Карл Дванадцятий, а Марти – Станіслав Лещинський. Їхали вони через Угорщину до Відня. Розмістили емігрантів на острові Рюґен. Там в Орликів народилася донька Марія. Хрещеною матір’ю Орликівни стала королева Ульрика Елеонора. Згодом родина Орликів відбула до Швеції. Почався майже тридцятилітній період політичної, дипломатичної та письменницької діяльності Пилипа Орлика.

Віктор Брехуненко: «Пилип Орлик, його син Григір Орлик, ці великі українці… Нахимовський, Мирович, брати Герцики – вони до останнього подиху свого життя боронили цю ідею. Пилип Орлик хитався часом, впадав у розпуку і так далі, але ніколи не полишала його ця ідея від’єднання України від Московії і відновлення незалежної Української держави. Аж до 1756 року, до тої величезної і важливої дуже зміни альянсів у Європі, українська карта грала і Україну Європа трактувала як поважний чинник в різних політичних і військових іграх».

Протягом усього свого життя Пилип Орлик прагнув об’єднати Правобережну, Лівобережну, Слобідську Україну та Запорозьку Січ у сильну державу. Досягнути цього, на думку Орлика, можна було тільки за умови звільнення Русі від панування Московської імперії. Здійснити цей задум він намагався за допомогою іноземних держав. Основним напрямом політики Орлика було творення антимосковських коаліцій. Точку опори в Гетьманщині Пилип Орлик утратив остаточно. Українська еліта поступово трансформувалась у лінивих, ні на що не здатних конформістів.

У своїй політичній концепції Орлик виходив з того, що експансія московитів на Захід чаїть цивілізаційну загрозу. Політику Росії Орлик оцінював як похід варварів проти європейської культури. Особливо це стосувалося безпосередніх сусідів Росії – Польщі, Швеції і Туреччини. Саме до них апелював Орлик із численними пропозиціями утворення східної антимосковської коаліції. До головних її учасників він додавав Крим, Буджацьку орду, Січ, Гетьманщину, донське козацтво, казанських та астраханських татар.

Україна як найближча сусідка Москви стала жертвою її великодержавної політики. Орлик передбачав, що Гетьманщина і Січ будуть знищені, за ними настане черга Польщі. Існування сильної, соборної України потрібне було для підтримання європейської рівноваги, котру порушувала московська експансія. Україна мала стати на сторожі європейських кордонів. У контексті цього світогляду Орлик підтримував активні стосунки із французькими та британськими політиками. Суперництво європейських держав визначало характер союзницьких векторів. Франція, Швеція, Туреччина, Польща прагнули зберегти рівновагу і покласти край зростанню могутності Московії. Ці країни, коли їм було вигідно, у сферу своєї політики намагались залучати Україну. Орлик з дипломатичним хистом обертав ці тенденції на користь нації.

У 1725 році дві події змінюють міжнародне становище у Європі. Помирає запеклий ворог Орлика – Петро Перший. У серпні того ж року французький король Людовик XV одружується з донькою колишнього польського короля, Станіслава Лещинського. Антимосковська орієнтація останнього вносить нові тенденції у французьку політику. Європа ділиться на два ворожі табори: з одного боку – Віденська коаліція (Австрія, Іспанія, Росія), з іншого – Ґанноверська (Англія, Франція, Голландія, Данія). До останньої долучається Орлик. Йому здається, що Європа стоїть на порозі нової війни. Однак голова французького уряду – кардинал Флері – робить спробу мирно залагодити конфлікт. Він домагається скликання європейського конгресу в Суассоні влітку 1728 року.

Завдяки старанням Орлика українська проблема знову набула європейського масштабу. Гетьману обіцяли допомогу Англія, Франція та Швеція. За Орлика заступився кардинал Флері, який разом із англійським, голландським та іспанським делегатами намагався переконати графа Олександра Головніна в необхідності залагодити справу українського гетьмана. Але той рішуче заявив, що його уряд відкидає дискусії стосовно цієї справи. Мовляв, Москва і так прихильна до «козацької нації», оскільки всупереч постанові покійного царя дозволяє вибори гетьмана.

У наступному, 1729-му, році український гетьман-емігрант позбавляється ілюзій стосовно можливості вирішити українську справу з царським урядом. Подальша політика Орлика має виключно антимосковський вектор. Покладаючись на Францію, він намагається використати її вплив на Туреччину.

У лютому 1733 року помирає Август Другий. Уся Річ Посполита підтримала претендента на польський трон Станіслава Лещинського, однак Австрія та Росія висунули іншу кандидатуру – сина покійного короля Фридриха-Августа Третього. На його підтримку царський уряд вислав сорокатисячне військо. Станіслав Лещинський, якого обрали королем, мусив тікати до Ґданська. Під пресингом російських багнетів сейм мізерною кількістю учасників обрав Фридриха-Августа королем. Почалась європейська війна «за польську спадщину».

Франція, Іспанія та Сардинія виступили проти Австрії. Виконуючи спеціальну місію французького короля, син гетьмана Григорій Орлик мав аудієнцію у кримського володаря. Хан запевнив його, що готовий до війни і чекає тільки на указ султана. Наприкінці лютого 1734 року Орлик дістав дозвіл покинути Салоніки. Однак головна мета гетьмана – бути і діяти разом зі своїм військом – уже не могла здійснитися. Влітку 1734 року запорозькі козаки покинули Олешківську Січ, розташовану у володіннях хана, і перейшли під владу Росії.

Тарас Чухліб: «Якщо говорити про Запорозьку Січ, то запорожці подалися на територію Османської імперії і заснували так звану Олешківську Січ… Потім козаки перейшли під владу, а Олешківська січ була під владою Османської імперії, перейшли під владу Кримського ханства і заснували Кам’янську Січ, але у 1734 році повертаються перед черговою російсько-турецькою війною на територію, підвладну московському цареві, і засновують нову, так звану Покровську Січ, або ж Підпільненську, яка проіснувала аж до 1775 року».

Намагаючись спинити козаків у їх нерозважливих діях, Пилип Орлик пише листа на Січ, у якому з великою експресією, аргументовано, зі знанням міжнародної обстановки переконує запорожців стати на захист України. Свого листа гетьман починає з повідомлення про європейську війну та перемоги французького короля над союзною Росії Австрією. Гетьман повідомляє козацтво про загрозливу для Москви міжнародну ситуацію, про шанс, не скористатись котрим було б злочином. Однак козацька старшина, як на самій Січі, так і в Гетьманщині, не готова до активних, ризикованих дій.

Віктор Брехуненко: «Вона не наважилась в жоден зі сприятливих моментів, яких було декілька, активно діяти. І при цьому постійно, на верхньому оцьому законодавчому рівні Гетьманщина витрачала свої прерогативи, втратила свою цілісність, і старшина змушена була постійно опонувати Петербургові, але з програшної позиції. Це і призвело до того, що в 1864 році, коли Катерина Друга прийняла маніфест, яким скасовувала Гетьманщину, це не збудило на території Гетьманщини ніякого повстання, ніяких активних порухів…»

Застерігаючи запорожців від повернення під владу Росії, гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли Москва знехтувала договором із Богданом Хмельницьким, а після поразки Івана Мазепи нищила автономію України. Орлик нагадав козакам про розквартирування царських військ у містах Гетьманщини, запровадження Малоросійської окупаційної колегії, про загибель десятків тисяч козаків у війні Росії з Персією, про розправу Петра Першого з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною тільки за те, що вони намагались відстоювати права України. Аргументи ці так і не дійшли до свідомості козацьких зверхників.

Це був остаточний і відвертий розрив. Запорозьке військо завжди було основою політичних і військових планів Орлика. Без збройних сил гетьман вважався не стільки головою окремої держави з правом укладати союзи з тою чи іншою країною, скільки дорадником чужих урядів, експертом у справах Східної Європи. Перехід запорозьких козаків на бік Москви справив дуже прикре враження на правлячі кола Франції, Туреччини, Кримського ханства.

Виникнувши у XIV та проіснувавши майже до кінця XVIII століття, Запорозька Січ являла собою унікальну, ні від кого не залежну республіку. Підпорядкованість запорожців Литві та Польщі була більш номінальною, ніж фактичною. Згідно з указами литовсько-польських королів Сигізмунда-Августа і Стефана-Баторія, запорозькі козаки повинні були коритися гетьманській старшині, але вони ігнорували ці укази. Підтримуючи тісні зв’язки з великою Україною, запорожці, тим не менше, тримались осібно. Навіть коли гетьмани називали себе володарями обох сторін Дніпра, влада їх насправді не сягала далі Кременчука і Переволочної. На Переяславській раді, скоряючись харизмі та крутому норову Богдана, запорожці визнали авторитет гетьмана, однак після смерті Хмельницького власна автономія здавалась їм справою більш важливою. До розуміння державницьких інтересів нації запорозькі вожді росли надто повільно.

Беручи курс на остаточне приборкання Гетьманщини, Петербург змушений був рахуватись із незручною обставиною існування Війська Запорозького Низового. У XVIII столітті воно остаточно перетворилося на самостійний військово-територіальний суб’єкт. Парадокс, але Московія, для якої після виступу Мазепи Січ стала регулярним головним болем, сама стимулювала утвердження Запорожжя як окремого військово-політичного тіла. Розхитуючи український човен, Москва постійно вбивала клин між запорожцями та Гетьманщиною, чим неабияк підштовхувала процес виокремлення Війська Низового.

Після зруйнування Січі Петром Першим запорожці переходять під протекторат кримського хана, і це сприяє розвитку їх автономії. На новому місці вони позбавляються опіки та втручань з боку гетьманської влади. Разом з тим, під новим дахом, запорожці роблять усе для збереження цілісності Війська Низового як окремої суспільно-політичної одиниці. Це надавало статусу січовиків нового значення. Знову ж таки, територіальне питання потребувало дещо іншого ограновування.

«Інтереси як самих запорожців, так і “мазепинців” полягали у виведенні традиційних земель Запорожжя з-під московської руки. Запорожці міняли політичний дах разом з територіями. З’явились підстави трактувати їх як питомо запорозькі» (Дмитро Яворницький. «Історія запорозьких козаків»).

Зрікшись московської протекції, запорожці створили цікавий прецедент – міняти покровителів і йти на нові території. Таким чином Військо Низове набувало статусу повноправного політичного суб’єкта. Через цей чинник Московія вже не зможе переступити. Запорожці будуть більмом на її оці аж до остаточної ліквідації Січі. Знову ж таки, однією з найвагоміших причин знищення українського козацтва стане його економічна незалежність. Республіка та рабовласницька система жодним чином не могли гармонійно взаємодіяти.

Тарас Чухліб: «Якщо говорити і про політичний, і про економічний лад Запорозької Січі, Московського царства – це були два антиподи. Адже ми маємо самодержавство, абсолютизм і маємо військовий демократизм, де обирається отаман, де кожного року він звітується перед громадою. А звичайно, що в Росії, в Москві, цариця, яка внаслідок перевороту прийшла до влади, царює, поки не вмре, і всі слухають її слова; а хто такий отаман – це кращий серед рівних, тобто це є елемент військового демократизму».

Під кримським протекторатом запорожці швидко освоїлись і почали розливатись на навколишні території. Вони вкорінювались в Очаківському степу, гирлі Дністра, проникали на Кубань, пониззя Дунаю. На території Кримського півострова козаки заклали поселення в околицях Бахчисарая, Кафи, а на Дунаї осідали в Кілії та Рені. Частина козаків не кинула промислів на Великому Лузі. Разом з тим люди з Гетьманщини, Слобожанщини та Правобережної України заселяли північні запорозькі землі.

Попри суворі заборони Петербурга на зв’язки із запорожцями не вигасала торгівля Гетьманщини з Січчю, особливо сіллю та рибою. Запорожці часто приїздили на ярмарки Гетьманщини. Принаймні частина лубенських, а також полтавських купців на свій страх і ризик не припинила торгівлю із Запорожжям.

Саме запорозькі козаки стали військовою опорою Пилипа Орлика, основою його війська для походів на Правобережжя 1711–1712 років. Вони супроводжували Карла Дванадцятого до Померанії, постійно брали участь у військових операціях татар на Кубані. Перебування запорожців поза досяжністю Московії було головним козирем гетьмана в його невтомних пошуках сприятливих міжнародних комбінацій для України. Важливим чинником була й економічна незалежність запорожців, яка дуже не подобалась московитам.

Запорожці мали енергію, але не мали стратегії. Московські приспішники тим часом не дрімали. Серед запорожців вона ширила промосковські настрої. У 1728 році група продажних старшин зруйнувала Олешківську Січ і перенесла її на Чортомлик, ближче до контрольованих московитами земель. У 1731 році зрадники отримали таємного листа від київського генерал-губернатора Вейсбаха. Той запевняв, що нова цариця готова прийняти їх під свою «високу руку».

Промосковські настрої ширилися з низки причин. Найбільш помітною була відсутність юридичних гарантій на землі осілості Війська Запорозького. Не потурбувався хан і про офіційне визнання за козаками територій традиційного Запорожжя. Все це творило відчуття невизначеності. Знову ж таки, з 1714 року кримський хан перестав видавати козакам регулярну платню та стягував штрафи за здобичництво на території ханату і турецьких володінь. Запроваджувався принцип колективної відповідальності. Штраф платив курінь, з якого походили такі здобичники. Дров у вогонь підкинула розправа хана Менглі-Гірея над запорожцями, які у 1728 році приєднались до повстання буджацьких ногайців. Кошовий Іван Малашевич у листі до Орлика писав, що після придушення заколоту хан «жодного свого смертю не скарав ані в неволю не запродав, тільки наших козаків повинуватили і півтори тисячі душ на каторги запродали».

Запорожці вже не вірили у можливість вирвати Україну з рук Московії. Крах визвольних походів 1711–1712 років, повернення під царську зверхність більшої частини старшин-емігрантів на чолі з прилуцьким полковником Дмитром Горленком, а також відірваність від запорожців Пилипа Орлика гнітили. Листи, які час від часу проникали від гетьмана на Січ, не могли замінити його живого контакту з козаками. Психологічна втома у війську відчувалась дуже гостро.

У 1732 році Григір Орлик відвідав запорожців. Відвідини справили на нього гнітюче враження. Він вважав, що можна розраховувати лише на дві тисячі вправних вояків. Пилип Орлик умовляв запорожців врозплющити очі і не вірити московитам, бо «цілий народ український, братія ваша, родичі й одноземці ваші, жалісно і слізно на себе нарікають».

Розв’язка прийшла в 1733–1734 роках на тлі ймовірного походу запорожців з татарами до Польщі на підтримку Лещинського. Петербург, для якого такий розвиток подій був неприйнятним, вирішив піти ва-банк.

31 серпня 1733 року імператриця Анна Іоанівна звернулась із грамотою до запорожців, у якій заявила, що приймає їх під свою зверхність, і наказала виконувати розпорядження Вейсбаха. Однак лише через вісім місяців той наважився дати сигнал козакам про їх фактичний перехід під руку Москви.

У березні 1734 року козаки потай від хана перебралися з Кам’янської Січі до ріки Базавлук, де заклали Нову Січ на річці Підпільній. Демарш Війська Запорозького Низового під царську зверхність став шоком для Пилипа та Григора Орликів і поламав плани, які виношували Франція та її союзники з приводу майбутньої турецько-московської війни. З військової потуги, здатної підняти в Гетьманщині повстання, запорожці перетворилися на зброю противника, чим сплутали всі карти.

Перейшовши під московську руку, запорозька старшина намагалася обставити стосунки з царем окремим письмовим договором, який мав гарантувати Запорожжю збереження прав та вольностей. Це означало, що Військо Низове вступило б у договірні відносини з царем окремо від Гетьманщини.

У XVIII столітті відбувається остаточне сповзання Гетьманщини до рівня провінції московської держави. Тим не менше царська влада ще довго не зможе вмонтувати Україну до імперських структур. Навіть за доби гетьмана Кирила Розумовського ми бачимо високу здатність українського суспільства на різних щаблях амортизувати негативні московські впливи. Надто вже відрізнялась структура українського світу від московського. Ментально і цивілізаційно – то були діаметрально протилежні світи.

«Коли ми порівняємо українські міста навіть середини XVIII століття з європейськими містами, з американськими містами, то ми побачимо, що в наших умовах, за тих обставин, у яких доводилось існувати Гетьманщині, українські міста демонстрували дивовижну живучість. Наприклад, такі міста, як Ніжин, Полтава, Кобеляки, Гадяч і так далі, вони мали мешканців більше, ніж тогочасні Бостон, Нью Йорк, Філадельфія, і загальновизнаними в історичній науці правилами класифікації міст, які об’єднують істориків-урбаністів європейських, більшість українських міст і містечок, вони кваліфікуються, як міста навіть за європейською шкалою», – Віктор Брехуненко.

Динамічні та гнучкі господарські структури козацької України, особливо території Війська Запорозького Низового, максимально наближаються до кращих фермерських зразків Сполучених Штатів Америки, на кілька порядків випереджаючи монархічну Європу. Попри дискримінаційні ухвали, до яких вдавався Петербург, попри політику, яка не мала нічого спільного з економічними інтересами, українські купці зуміли вистояти. Вони мали землі, мали будинки і мали статки, які дозволяли їм з оптимізмом дивитися в майбутнє. Разом з тим автономний статус Війська Низового давав надію на серйозний розвиток у найближчій перспективі. Лишалась дрібничка – закріпити на папері своє окремішне геополітичне становище.

Віктор Брехуненко: «Щоправда, на папері у 1734 році козакам не вдалося закріпити оці всі реалії. Тим не менше на рівні свідомості запорожці постійно мислили от такими категоріями. За доби Нової Січі Запорожжя поступово еволюціонує від військової структури в структуру господарську, і переломною добою в цьому процесі була доба кошівства Петра Калнишевського».

Попри стійке бажання формалізувати на папері добровільність визнання царської зверхності з відповідними зобов’язаннями протилежної сторони, запорожці не змогли довести справу до логічного завершення. Укладення договору на кшталт «статей» між Гетьманщиною та Московією так і не відбулось. Петербургові вдалося зіштовхнути все на звивисту стежку письмових обіцянок та розпоряджень. Запорожців позбавили правової опори й максимально розчистили дорогу для подальшого наступу на їхні «вольності».

Хитрощі Петербурга не дали негайного результату. Реальний статус Війська Запорозького Низового все одно став вищим. Запорожців тепер трактували як окремий від Гетьманщини суб’єкт, підпорядкований спочатку Військовій колегії, а згодом Колегії іноземних справ. Врешті-решт Петербург неохоче погодився на зовнішні стосунки запорожців із Кримом, султаном та поляками. Рівень реального суверенітету Запорожжя порівняно з Гетьманщиною та Слобожанщиною був суттєво вищим. Лише після ліквідації Гетьманщини Московія спробує нав’язати процедуру вибору кошового та військовий статут для судочинства у військових справах, однак не робитиме спроб накинути запорожцям власний владний орган на кшталт Малоросійської колегії в Гетьманщині.

У підсумку Московія хоча й зуміла уникнути прямих договірних стосунків з Військом Низовим, але так чи інакше визнала появу під своїм крилом на величезній території по степовому кордону Європи осібної військово-територіальної та суспільної одиниці – Вольностей Війська Запорозького Низового. Петербург, таким чином, потрапляв у двозначну ситуацію. Будь-які зміни північних кордонів Османської імперії автоматично означали прирощення чи урізання не власне російських володінь, а території Вольностей, з якою запорожці принагідно могли перейти під зверхність хана чи султана.

Козаки, ясно усвідомлюючи невіддільність Війська Запорозького Низового від території, неодноразово заявляли, що вона «за нами піде». Вони не вважали підданство московському цареві чимось вічним. Запорозькі посланці Іван Орловський та Омелян Черевик у розмові з французьким консулом у Криму Пейсонелем зазначали, що їхня земля вільна і незалежна; російський двір не зайняв цієї території ні за правом завоювання, ні за правом придбання, а козаки тільки союзники цієї потуги і не зобов’язані терпіти ярмо, яке Росія прагне їм накинути. Без сумніву, природний розвиток Війська Запорозького Низового як окремого суспільного організму тяжів до перетворення Вольностей на державу.

«У часи Нової Січі запорожці мали: територію, владну вертикаль на чолі з кошовим, адміністративний поділ, військо, кордони, окрему податкову та митну системи, власну економічну модель. Запорозька старшина поступово перетворювалася на еліту» (Михайло Грушевський. «Історя України-Руси»).

Підвалини економічних взаємин на території Вольностей формувало безпрецедентне домінування вільнонайманої праці. Запорожжя не знало позаекономічної принуки в жодній сфері, що робило Військо Низове білою вороною у Східній Європі, не кажучи вже про Російську імперію. Не тільки промисли чи торгівля, а й скотарство та рільництво, розвинувшись у часи Нової Січі, базувалися на господарстві фермерського типу, коли посполиті у слободах чи козаки-гніздюки були особисто вільними. Не існувало обмежень на перехід посполитих до козацького стану, який взагалі не платив жодних чиншів. Достатньо було виконувати «козацьку службу».

Віктор Брехуненко: «”Плуг притягне пана” – під цим гаслом Запорожжя аж до середини XVIII століття розвивалося. Але в середині XVIII століття було змінено цю концепцію. І саме тоді почалася масова колонізація тих теренів українським населенням з Гетьманщини, з Слобідської України і з Правобережної України. Запорожжя вкрилося густою мережею хуторів, козацьких зимівників, з яких потім виростали сучасні міста і містечка Південної і Східної України. І саме в той час, за доби Петра Калнишевського, Південна і Східна Україна незворотньо набула українського забарвлення».

Більшість сучасних міст Південної та Східної України постали на місці давніх козацьких поселень. Приміром, Дніпропетровськ увібрав у себе Новий та Старий Кодаки, Мандриківку, Діївку, Таромське, інші козацькі села і містечка. Новомосковськ виник із козацьких Самари, Старої Самари, Новоселиці, Самарчика, а Запоріжжя – зі скупчення зимівників, розташованих на відстані півкілометра один від одного і позначених на мапі Олександровського ретраншементу як «хутори запорозьких козаків». Херсон так само виріс із мережі зимівників. Донецьк постав із козацького села Підгоднього, Нікополь – із містечка Микитиного, Павлоград – із села Луганки.

Запорожці тяжіли до розширення своїх територій на схід та на південь. На сході вони претендували на територію аж до Дону. Ближча мета запорожців полягала в усталенні кордону по річці Міус, тоді як Військо Донське бачило межу по Кальміусу.

Південний кордон Війська Запорозького Низового впирався в Азовське море. Східний кордон між Військом Запорозьким Низовим і Військом Донським проходив по Кальміусу. Але запорожці по факту ширили свою присутність значно далі, аж до Кубані. Перші українські поселенці з’явилися там іще в середині XVIII століття. Це були запорозькі рибалки та промисловики, які намагалися освоїти рибні багатства Азовського моря. У 1742 році була утворена Кальміуська паланка, вплив якої сягав Дону. Український світ міцно вкорінювався на цих теренах. Разом з тим Російська імперія від питомих територій Війська Низового відгризала шматок за шматком і заселяла захоплені землі іноземцями.

Частину запорозьких земель іще в 1731 році було відведено під Українську лінію, яка тягнулася від Дніпра через річку Оріль до Сіверського Дінця. Через п’ять років на кордоні з Гетьманщиною смугу завширшки тридцять верст відвели під ланд-міліційні полки. У 1752 році у північних правобережних запорозьких землях було утворено Нову Сербію. Через чотири роки на сусідніх запорозьких землях розмістили Новослобідський полк із центром у Новомиргороді. На сході Вольностей між річками Бахмут і Лугань з’явилася Слов’яносербія. Тоді ж на лівобережні запорозькі паланки були переселені ногайці, які прийняли зверхність Російської імперії.

Урізання території Запорожжя та постійні конфлікти з непроханими сусідами на північних землях Вольностей були лише квіточками. Посипалися проекти ліквідації незалежності владної вертикалі Війська Запорозького Низового. У 1744 році київський генерал-губернатор Михайло Лєонтьєв пропонував докорінно зреформувати самоврядування Запорожжя. Зокрема, передбачалось скасувати виборність кошового отамана на загальнокозацькій раді, натомість призначати його царським указом за поданням штабс-офіцера Новосіченського ретраншементу. Кошового писаря та курінних отаманів теж належало призначати. Крім того, слід було переписати запорожців і слідкувати за їхніми переміщеннями. Словом, ідея остаточної ліквідації Січі набувала дедалі реальніших обрисів.

Ріку 1762-й, вересень. Щойно обраного кошового отамана Війська Низового Запорозького Петра Калнишевського запрошують на церемонію коронації імператриці Катерини Другої. Повернувшись на Січ, Калнишевський під тиском козаків-сіромах повертає булаву попередньому кошовому, Григорію Лантуху. Наступного року цей символ влади переходить до рук шанованого на Січі Пилипа Федорова, потім знову до Лантуха, який восени 1763 року відмовляється від булави на користь Петра Калнишевського. Наступного року сірома знову обирає вісімдесятилітнього Федорова. 1 січня 1765 року на січовій військовій раді Пилип Федорів дякує товариству за «панство» і йде на спочинок до Пустинно-Самарського монастиря. Кошовим знову обирають Петра Калнишевського, цього разу вже надовго.

Остаточно закріпивши за собою булаву, Калнишевський на головні посади в Запорожжі призначає тільки тих людей, які у кар’єрному зростанні та добробуті завдячують йому особисто. Більшість старшин нового кошового походять із Кущівського куреня, своєрідної кузні кадрів Нової Січі. До цього куреня приписаний навіть фаворит Катерини Другої Григорій Потьомкін. Діяльність у ролі кошового отамана Калнишевський починає з вирішення актуальних господарських проблем. Першою серед них було масове заселення запорозьких територій переселенцями з Гетьманщини та Слобожанщини. У цьому переселенні «гречкосіїв» запорожці вбачали загрозу для себе. Вони боялись, що «селянський плуг притягне за собою пана».

Поруч із козацькими зимівниками з’являються слободи та хутори селян-переселенців. Вони стрімко змінюють повсякденний побут Запорожжя. Частенько запорожці нищили новозасновані слободи та хутори, шмагали поселенців батогами і примушували їх повертати назад. Петро Калнишевський змінив ставлення Коша до нашестя «гречкосіїв». Головну увагу він зосередив не на боротьбі з переселенцями, а на встановленні контролю за стихійною селянською колонізацією.

«На загальній військовій раді в 1675 році Калнишевський скасував обмеження на заселення запорозьких займищ. Стихійним переселенцям дозволялося селитись на території від річки Орелі до Сіверського Дінця. Дуже скоро на цих землях виникає щільно заселена смуга» (Владислав Грабовський. «Петро Калнишевський»).

Поруч із сільським господарством на Запорожжі швидко розвивається торгівля. Вольності стрімко включаються до системи міжнародного торговельного обігу. Традиційними статтями експорту є продукти запорозьких промислів: риба, ікра, хутра, шкіра-сириця… Окремі зимівницькі господарства ведуть торгівлю хлібом із кримськими татарами та кочовими ногайцями, вивозять збіжжя до кримських портів. Добу Петра Калнишевського історики розглядають як входження рільництва на територію Війська Запорозького. Землеробство там перетворюється на товарне господарство.

Віктор Брехуненко: «І сам Калнишевський, і його найближче оточення були потужними товарними виробниками. За ними тягнулися інші козаки. Зрозуміло, що в перспективі, якби природньо розвивалася ситуація у Війську Низовому, можливі були два варіанти… або те, що старшина, потрошку увійшовши в смак, намагалася би накласти лапу на козаків і посполитих і намагалася би перетворити посполитих у підданих, або оце фермерське господарство змінило б лад спершу на території України, а потім би впливало і на всіх навколишніх сусідів».

Петро Калнишевський, як заможна та підприємлива людина, підтримував ділові контакти не лише з українським та російським купецтвом, а й з торговими людьми Криму, Речі Посполитої та євреями. За його сприяння у 1772 році єврейські купці з Умані заснували на Січі торговельну компанію, діяльність якої пожвавила розвиток кредитно-фінансових операцій Запорожжя.

На Січ євреї привозили переважно тканини. Окрему компанію для торгівлі з Вольностями було засновано в Умані єврейським негоціантом Майоркою Майорковичем. Цій компанії офіційно протегував Запорозький Кіш.

Піклуючись про власні бізнесові справи, Калнишевський вкладав кошти в українсько-єврейські комерційні операції та своєю владою гарантував купцям безпеку на землях Запорожжя. Активна комерційна діяльність, революційні для свого часу методи господарювання та республіканський лад указували на неабияку потенцію України стати однією з найпередовіших держав Європи. На заваді була дрібничка – російська імперська потуга, яка настирливо та невблаганно нав’язувала Україні одну з найогидніших форм рабства – кріпацтво.

Стрижнем політичної стратегії кошового отамана Калнишевського був захист автономії Війська Запорозького. Російська підтримка дозволяла йому безстроково тримати булаву. Дієвість цього важеля була апробована у грудні 1768 року, коли січова сірома ледь не позбавила його життя. Разом з тим Калнишевський шукав способів вивести запорозьке козацтво з-під задушливої опіки російської прикордонної адміністрації. Щоправда, способи ці не мали нічого спільного з лицарством. Козацьку шаблю поступово витісняло мистецтво придворної інтриги.

Кошовий Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський підтримував тісні особисті контакти з впливовими російськими вельможами та старшиною Гетьманщини. Він надсилав їм цінні дарунки та виконував доручення у торговельних та конфіденційних справах. Окрім іншого, царські чиновники були ласі до ексклюзивних сортів дніпровської риби. Калнишевського просили постачати в столицю екзотичні товари, зокрема білих верблюдів. За ними з Січі до Криму їздили спеціальні команди козаків. У 1763 році кошовий клопотався про кримське вино для лубенського полковника Івана Кулябки та смаколики для фаворита цариці Єлизавети Олексія Розумовського та його брата Кирила. З послуг такого штибу Калнишевський мав не лише торговельний, а й політичний зиск.

Серед чиновних високопосадовців Петербурга пішла мода записуватись у козаки. Російські вельможі бавились у «запорожців». Цю примху розніжених царедворців Калнишевський теж ставив собі на службу. Генерал-аншеф російської армії граф Петро Панін, генерал-поручик граф Олексій Остерман, генерал-майор князь Олександр Прозоровський, польський коронний гетьман Ксаверій Браницький, знову ж таки альковний друг Катерини князь Григорій Потьомкін – усі вони стали почесними козаками. Останній був записаний до Кущівського куреня і дуже цим пишався.

Попри ввічливі запевнення у вірнопідданстві російському престолу останній кошовий Війська Низового обстоював економічні інтереси Вольностей, піклувався про збереження політичних прав та автономії Запорожжя. Головну увагу козацькі депутації приділяли захисту своїх територій від зазіхань російських поміщиків, скасуванню мита в торгівлі Запорожжя з Гетьманщиною та російськими губерніями, висували територіальні претензії до Війська Донського і Кримського ханства, намагалися впорядкувати взаємини з російською прикордонною адміністрацією тощо.

Тривалий час Калнишевський намагався вивести Запорожжя з підпорядкування Малоросійській колегії, він доклав чимало зусиль, аби залишитись під опікою винятково Колегії іноземних справ. У такому разі Запорозькі Вольності формально зберігали за собою статус «іноземної» стосовно Росії території. Для досягнення цієї мети Калнишевський задіяв усі свої впливові знайомства при імператорському дворі, «підмазуючи» царських чиновників щедрими хабарами. Усе це якось не узгоджувалось із козацькою традицією домагатися свого збройною рукою.

Спроби Калнишевського позбутися надокучливої опіки призвели до конфлікту з президентом Малоросійської колегії графом Рум’янцевим. У жовтні 1766 року кошовий приїхав на Січ украй роздратований спілкуванням із цим пещеним вельможею. Масла у вогонь підлив полковий старшина Павло Савицький. Він написав донос на кошового, у якому сповіщав, що Калнишевський зачинився у своїй спальні та потайки снував зраду з військовим писарем.

Готуючись до війни з Росією, Туреччина справді пробувала прихилити на свій бік запорожців. Серед них було чимало прибічників «кримської легенди». Вони сумували за часами кошового отамана Костя Гордієнка та спільними з Кримом походами проти московитів. Муляло тут одне. «Кримської легенди» трималась ворожа до Калнишевського партія сіроми. Старшина не мала жодних коливань стосовно свого російського підданства та не виявляла найменших ознак готовності перейти під протекторат Туреччини. Ставши на шлях придворних інтриг і хабарів, до активних дій ці козаки були вже не здатні.

Віктор Брехуненко: «Козацькі депутації роками там сиділи, намагаючись налагодити свої справи, возили туди верблюдів з Криму, і це все не допомогло. А тим паче коли перед очима у запорозької старшини був приклад Гетьманщини, до чого призвела угодовська позиція козацької старшини. Тож доля Петра Калнишевського та його оточення має бути гірким прикладом для всіх тих, хто сподівається вгамувати імперські апетити Росії за допомогою смиренності і демонстрації лояльності».

Тоді як одна частина козаків виявляла свою лояльність та смиренність, інша прагнула повстати проти Калнишевського. Сіроми вимагали виборів нового кошового й обіцяли перебити старшину. Кошовий придушив повстання за допомогою Новосіченського ретраншементу. Крута розправа не зламала гостроти конфлікту. Заворушення, то пригасаючи, то розгоряючись, тривали аж до російсько-турецької війни, яка почалася в 1768 році.

Рік 1768-й, жовтень. Туреччина оголошує війну Росії. Київський генерал-губернатор Рум’янцев наказує Калнишевському налаштувати Військо Запорозьке на військові дії. На початку лютого 1769 року кошовий на чолі запорозької кінноти рушає на Перекоп, щоб не допустити до Криму татар, які поверталися з-під Бахмута. Татарам удається обійти козацькі роз’їзди. Тоді Калнишевський починає громити їх поселення в материковій частині півострова. Колишні союзники в боротьбі проти московитів опиняються по різні боки барикад. Запорожці були в авангарді російських військ, здійснювали диверсії, брали язиків, з’являлись там, де на них ніхто не чекав. У військовій справі вони набагато випереджали свій час. Запорожці були чимось подібні до сучасних елітних спецпідрозділів.

Кампанія 1770 року була доволі успішною для російської армії. Участь війська запорозького забезпечила тактичні переваги російської армії над турецько-татарською. Запорожці неабияк посприяли блискучим перемогами Росії, які відкривали їй шлях до завоювання Північного Причорномор’я. 5 січня 1771 року головнокомандувач Другої армії князь Василь Долгорукий за указом Катерини Другої надіслав у Кіш грамоту про нагородження кошового отамана Петра Калнишевського оздобленою діамантами золотою медаллю з портретом монаршої особи. Цю медаль слід було носити на шиї на георгіївській стрічці. Ще шістнадцять запорозьких старшин отримали золоті медалі вартістю тридцять червінців без діамантів, також на георгіївській стрічці. Медалі було урочисто вручено в Січовій Покровській церкві.

Переможна для Росії війна з Туреччиною завершилась підписанням мирного договору в Кючук-Кайнарджі 10 липня 1774 року. Виснаженому війною запорозькому війську, яке стільки зробило для цієї перемоги, тільки 15 серпня було дозволено повернутися додому. 9 вересня кошовий Петро Калнишевський під гарматні постріли урочисто в’їхав до Січі. Однак на козаків чекала найстрашніша небезпека – у Петербурзі визрівав план ліквідації Січі та запорозького козацтва. Тим часом між запорожцями та російськими військовими, які перебували на запорозьких землях, не вщухали гострі сварки з перетіканням у бійки.

«На початку червня 1775 року навіть добрий знавець придворних інтриг Петро Калнишевський не міг передбачити згубного повороту подій. Тривало приязне листування між кошовим отаманом і царським фаворитом Потьомкіним. В лютому того ж року цей почесний козак Кущівського куреня надіслав Війську Запорозькому литаври на знак одвічної приязні» (Владислав Грабовський. «Петро Калнишевський»).

У квітні 1775 року граф Рум’янцев надіслав до Петербурга чергову реляцію про намір Калнишевського разом із запорожцями перейти у турецьке підданство. Питання про ліквідацію Запорозької Січі було поставлено руба. Калнишевського запросили до Петербурга нібито для обговорення земельних відносин запорожців із мешканцями Гетьманщини і Слобожанщини. Царедворці крутнули рулетку. Приїде – значить не винний, не приїде – зрадник. З невідомої причини кошовий до Петербурга не приїхав. 7 травня 1775 року на засіданні Ради при височайшому дворі було ухвалено остаточне рішення про ліквідацію Запорозької Січі.

Виконати вирок доручили сербу, генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня корпус регулярної російської армії вирушив із фортеці Святої Єлизавети до Запорозьких Вольностей. 4 червня Текелій з піхотним Орловським полком під командою полковника Язикова та кіннотою під командою барона Розена підійшов до Січі і зайняв передмістя.

Запорожці не очікували нападу. Барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Кошовий, старшина та три тисячі запорожців встигли зачинитись у внутрішньому коші. Текелій відрядив до них полковника Мисюрева, щоб оголосити волю Катерини Другої про скасування Війська Запорозького та переконати не чинити опору.

Тарас Чухліб: «Якщо говорити про кількість військ, то йшло дві армії, дві російські армії з театру бойових дій з Османської імперії. Одна під керівництвом генерала Сокоровського, друга під керівництвом генерала Текелія. Близько 60 тисяч війська, але це регулярне військо, з гарматами, зі всією структурою, і козаки в гарнізоні відпочивали. Це фактично був гарнізон, а все запорозьке військо розійшлося по зимівниках. Адже територія Вольностей Війська Запорозького була величезною. Наприклад, Кальміуська паланка – це більша частина сучасної Донецької області, так само територія Запорозької області, Дніпропетровської області, частина Херсонської і Миколаївської. Тобто козаки розпорошилися по своїх зимівниках і не чекали того, що буде удар в спину».

Більшість козаків вимагали від Калнишевського битви. Однак той не вірив в успіх. Вирішальний вплив на рішення скласти зброю мала промова отця Володимира Сокальського, який засудив пролиття православної крові. Тоді вся запорозька старшина на чолі з Калнишевським вийшла назустріч росіянам і тут же була заарештована. Наступного дня Текелій зібрав на січовому майдані козаків і оголосив, що Військо Запорозьке за наказом імператриці скасовано. Так тихо і без бою припинила своє існування Запорозька Січ.

Тарас Чухліб: «Хоча після того Січ існувала у вигляді Задунайської Січі до 1828 року на території Османської імперії, а останні структури козацькі, запорозькі у вигляді Азовського козацького війська були скасовані Російською імперією аж у 1860 році, козаки нікуди не зникали. Зникла політична організація Запорозька Січ в 1775 році, але у певних формах: у формі Задунайської Січі, Усть-Дунайського війська, Буджацького війська, Азовського козацького війська вони існували і передали естафету, якщо можна так сказати, наступним поколінням».

Нещасливий кінець Січі яскраво відтінює всю ганебність пристосуванства. Українським зверхникам не допомогли ні постійні докази вірності імператриці, ні особисті контакти з петербурзькими вельможами, ні екзотичні подарунки, ні хабарі. Усе це мало вигляд дрібного і несуттєвого порівняно з глобальним курсом Росії на знищення будь-яких ознак української державності. Калнишевський та найближча до нього старшина за вірність російській короні поплатились свободою.

Року 1429-го до Великого Соловецького острова причалив човен з ченцями-пустельниками Саватієм та Германом. Через десять літ їх наступник, преподобний Зосима, заснував монастирську обитель, яка мала стати місцем приборкання грішної плоті в ім’я духовної досконалості. Обитель ця поступово приростала культовими та господарчими спорудами. Було зведено грандіозні будівлі Соловецького кремля та Спасо-Преображенського собору, прокладено биті каменем дороги, численні прісноводні озера сполучались мережею каналів. Складена з велетенських валунів кількакілометрова гребля поєднала Великий Соловецький острів з островом Муксалмою. З часом Соловки стали адміністративною, військовою та господарською столицею всього Поморського краю. Разом з тим монастирський комплекс розкривав багатющі можливості для утримання «государевих в’язнів» і нагляду за ними. Після ліквідації Запорозької Січі в’язнем номер один на Соловках став останній кошовий Війська Низового Петро Калнишевський.

В’язнів на Соловках утримували в різних закутках фортечного муру та веж. Жахлива Головенківська тюрма, каземати Архангельської, Білої та Прядильної башт були німими свідками божевілля багатьох заживо похованих жертв царського милосердя. Довічно ув’язнити у просяклих кров’ю Соловках Петра Калнишевського запропонував Катерині Другій Потьомкін. Над вироком кошовому вони довго не думали. «За віроломне буйство та розорення російських підданих», – цитували їхній вердикт соловецькі «Монастирські відомості» за 1799 рік.

Із початком XVIII століття, завдяки реформам Петра Першого, за Соловецьким монастирем остаточно закріпилась слава найсуворішої тюрми Російської імперії. Підпорядковуючись лише Святійшому Синоду, цей ставропігіальний чоловічий монастир користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу. Чернеча братія проводила час не лише в постах та молитвах, вона була невід’ємною частиною системи тюремного нагляду.

«Найсуворіша в’язниця Російської імперії стала останньою обителлю кошового Петра Калнишевського. Ніхто в Україні не знав, де він провів останні роки і де його могила. Тільки в народних думах співалося, що тримають його десь на Дону» (Владислав Грабовський. «Петро Калнишевський»).

Після арешту Калнишевського під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії. Імператриця затвердила вирок, і 25 червня 1776 року кошового у супроводі семи вартових спровадили до Архангельська. Небезпечна подорож Білим морем затягнулась на кілька десятків днів. Судно двічі сідало на мілину, було пошкоджене та нашвидкуруч відремонтоване. Тільки 30 липня архімандрит Соловецького монастиря Дисофей зафіксував у документах прибуття «государевого злочинця».

Зазвичай в’язнів на Соловках утримували в одиночних камерах, розташованих головним чином у вежах кремля та в будівлях на монастирському подвір’ї. Теоретично в’язні вважались різновидом ченців, котрі в усамітненні та молитві досягають духовного спасіння. Однак довічне утримання в одиночних камерах замість духовної досконалості часто доводило їх до божевілля.

За деякими свідченнями, Калнишевського спочатку помістили в один із казематів Головленківської в’язниці, розташований в Архангельській вежі. Приміщення це було з дірявою, мов решето, покрівлею. Втративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові на те, що одяг від надмірної вологи на ньому вже зотлів. Лише у жовтні 1779 року Калнишевському дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. Ще кілька років останній кошовий Війська Запорозького чекав височайшого дозволу тримати в камері палицю для захисту від пацюків.

«Така велика святиня, таке велике духовне місце, в якому монахи моляться за збереження всього народу, за збереження своєї землі, за збереження взагалі Церкви Христової від різних нападників, від різних нашесть перетворюється на тюрму, інакшими словами назвати це ми не можемо… Навіть в теперішній тюрмі є набагато кращі умови, ніж ті умови, які були в той час. І перебуваючи двадцять п’ять років в ув’язненні у такій малесенькій кімнатці, як описується в історії його ув’язнення і його життя… Після того коли він вийшов після двадцяти п’яти років пробування у тій камері, і яка була не одна у нього, а кілька камер, з яких переводили його, він за цей час тілом навіть здичів, виросла в нього велика борода, пазурі в нього були, як у якоїсь тварини, але в нього залишився дух, і розум залишився при ньому…» – протоієрей Василь Циріль, настоятель храму на честь праведного Петра Багатостраждального Калнишевського, учасник експедиції холодноярських козаків на Соловецькі острови.

Калнишевського охороняли чотири солдати з офіцером на чолі, тоді як інших в’язнів стерегли два конвоїри з монахів. Лише тричі на рік: на Великдень, Переображення та Різдво – його виводили з келії, ймовірно для участі у церковних святах та для обіду в трапезній. За свідченням монахів та поморських рибалок, Калнишевський поводився смиренно і набожно, чим здобув повагу соловецького чернецтва.

Однак найбільшої шани серед духовенства Калнишевський зажив щедрими подарунками монастирю. У 1794 році він пожертвував Соловецькому Спасо-Преображенському собору запрестольного хреста вагою понад тридцять фунтів срібла, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою Євангелія, вага самої оправи якого перевищувала два пуди.

«У 1801 році новим російським царем став Олександр Перший. В перші дні свого царювання він оголосив загальну амністію. Було ухвалено звільнити двох соловецьких в’язнів – поляка Єленського та кошового Війська Запорозького Петра Калнишевського» (Владислав Грабовський. «Петро Калнишевський»).

4 травня 1801 року архімандрит Іона оголосив Калнишевському про монаршу волю. Однак останній кошовий Війська Запорозького не мав сили повернутися в Україну. Дотримуючись давнього козацького звичаю, Калнишевський дожив віку в монастирі. 31 жовтня 1803 року чернеча братія поховала його на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору поруч із могилою соловецького архімандрита Феодорита. У 1856 році за наказом настоятеля монастиря на могилі Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя мученика.

Рік 2008-й. Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату у зв’язку з 1020-літтям Хрещення Руси-України благословив долучити праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім’я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь. Того ж року в центрі Холодного Яру, біля тисячолітнього дуба Максима Залізняка, сучасний отаман холодноярського козацтва, бізнесмен та меценат Олег Островський, заклав камінь і хрест для побудови єдиного на той час храму Петра Багатостраждального (Калнишевського).

Заклавши камінь на будівництво храму, холодноярські козаки всерйоз задумались над ідеєю подорожі до місця духовного подвигу останнього кошового Війська Запорозького Низового Петра Калнишевського. Ядро ініціативної групи склали бізнесмен Олег Островський, журналісти Андрій Кравець, Володимир Гамалиця та протоірей Василь Циріль. Від дня народження ідеї до її остаточної реалізації минуло три роки.

Існує два шляхи потрапити на Соловецькі острови. Перший, натоптаний та значно комфортніший, пролягає через Петербург і Петрозаводськ із подальшою доставкою на поромі. Другий, значно довший, важчий та небезпечніший, накручує на автомобільні колеса понад п’ять тисяч кілометрів до Архангельська з подальшим перельотом безпосередньо на Соловки. Холодноярські козаки обрали важчий шлях. Власне, вони крок за кроком повторили всі відрізки етапування Калнишевського. У дорогу учасники експедиції взяли символічний вогонь з Холодного Яру.

Олег Островський розповідає: «Ми назвали цей автопробіг “Вогонь волі”… Оцей вогонь, що ви бачите, ми запалили 21 червня в нашій церкві – в храмі Петра Калнишевського. Ми провезли його через Хортицю, через Харків, Москву, Архангельськ на Соловки, і назад ми повернулися маршрутом Москва – Архангельськ, заїхали у Волоколамськ на могилу Петра Дорошенка, Пустовійтівку, Роменський район Сумської області, де народився Петро Калнишевський, і повернулись у Холодний Яр. Оцей вогонь – це символічний вогонь Холодного Яру і вогонь волі… Чому? Тому що Петро Калнишевський поїхав на Соловки як в’язень, а назад його душа, як вільний вогонь, як стихія, яка створює, яка руйнує, яка обігріває, яка освітлює, повернулася на Україну. І символізм в тому, що він повернувся у свій храм Петра Калнишевського Багатостраждального…»

21 серпня 2012 року протоієрей Василь Циріль провів службу в храмі Святого праведника Петра Багатостраждального (Калнишевського), після чого близько двадцяти холодноярських козаків, запаливши «вогонь волі», на трьох машинах виїхали на Хортицю. Там їх зустріло сучасне запорізьке козацтво і понад десяток байкерів. З ними холодноярівці відразу знайшли спільну мову. Сталеві коні українських мотоциклістів надавались для прямого порівняння з гарячими скакунами запорожців часів Калнишевського.

Прибувши на Хортицю, холодноярівці разом з байкерами відбули службу Божу в реконструйованій козацькій церкві, вони взяли з собою січової землі, щоб завезти на місце поховання Калнишевського. Відповідно, повертаючись із Соловків, хлопці набрали землі з кладовища, де був похований кошовий.

У квітні 2013 року, коли всі роботи в храмі Святого Петра Багатостраждального (Калнишевського) було завершено, Олег Островський та Андрій Кравець заклали до символічної могили останнього кошового Війська Запорізького Низового (справжня могила українського мученика була зруйнована більшовиками) капсулу із землею з місць народження, діяльності та смерті Петра Калнишевського – з родинного маєтку Калнишевських, з Хортиці та із Соловків.

Фактичний старт експедиції у складі журналістів та священика відбувся з острова Хортиця. Перед від’їздом запорозькі козаки провели молодечі ігрища, стріляли з лука, показали свою вправність у бойових мистецтвах. На прощання вони дали сальву із січових гармат. Перші кілометри подорожі холодноярська експедиція долала під гуркіт мотоциклів солідарних із нею байкерів.

Щойно джип учасників експедиції «Вогонь волі» перетнув російський кордон, їх попросили автомобільний номер «Воля» замінити на цифровий. Із цього моменту абсолютно справне авто вперто не хотіло заводитись. Місцеві росіяни допомогли з акумулятором, однак на найближчому СТО з’ясувалось, що акумулятор тут ні до чого, автомобіль справний, а причина неполадки лишається невідомою. Пригоду хлопці перевели в містичне русло. Вони розповідають, що відчули присутність Калнишевського, якому майже триста років тому саме в цьому місці ой як не хотілось покидати Україну. Згодом у хлопців не було жодних проблем. Дорога стелилась гладко, все складалося якнайкращим чином, так ніби дух старого козака допомагав учасникам експедиції.

Без готельних пауз подолавши понад п’ять тисяч кілометрів, хлопці прибули до Архангельська. Звідси до Соловків треба було здійснити переліт невеличким туристичним літаком. На чотирьох учасників експедиції виявилось тільки два квитки, однак за кілька годин, здавалось би, безнадійна ситуація владналася. Хлопці тут же пов’язали це з допомогою невидимих сил.

Коли козаки повертались із Соловків, містична історія з квитками повторилась. В останній момент вони як з неба впали.

Був момент, коли хлопці могли залишитись без житла, однак невидима рука і тут усе виправила.

У День Незалежності учасники експедиції задумали зварити козацький куліш, але вогнища на заповітній території острова розпалювати не дозволяли, крім того, затягнуло на дощ, тож смачна ідея опинилась під загрозою зриву.

Вечір Дня Незалежності козаки святкували біля багаття, на якому варився куліш. На тлі північного нічного неба було видно обриси монастиря. Наступного дня отець Василь відслужив молебень на місці розстрілу тридцяти шести керівників антибільшовицького повстання. Серед них був холодноярський отаман Петро Дерещук, родом з Уманщини. Неподалік пам’ятника розстріляним козаки висадили саджанець сімсотлітнього дуба з Хортиці.

На Соловках хлопці відвідали місця, пов’язані з кошовим Війська Низового. У напівтемряві монастирської башти «Сушило» віднайшли одну з в’язничних камер, де сидів «батько» запорожців Петро Калнишевський. Поставили біля неї запалену лампадку. Іншу запалили біля погруддя кошовому в монастирському некрополі. До пам’ятника поклали маленьку дерев’яну булаву, а на могильну плиту – гілочку калини.

На зворотньому шляху авто холодноярівців виринуло у Москві. Спокій Червоної площі порушив козацький джип, із вікон якого стриміло два прапори – малиновий запорозький та чорне повстанське знамено з енергійним написом «Воля України, або смерть». Нічна Москва на подію відреагувала доволі мляво. До авто, щоправда, підійшов якийсь хлопчина і сказав, що краще цього не робити.

Покинувши столицю Росії, козаки відвідали підмосковне село Ярополче, місце останнього спочинку уродженця Чигирина, гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Згодом, перетнувши український кордон, хлопці поночі дістались Пустовійтівки – села на Сумщині, де народився Калнишевський. Місцевий священик отець Анатолій, не зважаючи на пізню годину, відчинив церкву, завів мандрівних холодноярівців до пам’ятника кошовому, показав дворище, де колись жила його родина.

27 серпня душа Калнишевського у вигляді символічного «вогню волі» повернулась до церкви, збудованої на його честь у центрі Холодного Яру.

Будівництво храму Святого Петра Багатостраждального (Калнишевського) у центрі Холодного Яру само по собі стало знаковою подією. Храм має стрімкі форми класичних козацьких церков. Його бані вінчають хрести, які виростають із тризубів. Вони символізують зв’язок державницьких змагань кращих синів України з духовною основою нації. Розташована поруч із тисячолітнім дубом Максима Залізняка церква стала притягальним магнітом для людей, яким не байдужа доля України.

Щоквітня в Холодному Яру вшановують пам’ятіь героя визвольних змагань Василя Чучупаки. Організатори реконструюють фрагменти боїв холодноярських повстанців. Центром події є щойно збудована церква Святого Петра Багатостраждального (Калнишевського). Те, що ми називаємо зв’язком часів, у Холодному Яру зусиллями місцевих ентузіастів скручено в єдиний, тугий і гармонійний вузол.