Читать книгу Вибрані поезії - Олександр Афанасьєв-Чужбинський - Страница 5

Розцвітає весна божа,

Змінились морози,

Все дерево набростилось,

Розвилися лози.

Скрізь, де глянеш, гарно в полі, —

Радість після горя;

І вже птиця веселенько

Летить із-за моря.

Світить сонце в чистім небі,

Уже живе гріє,

То і небо скрізь, як глянеш, —

Ясно голубіє…

Так весело, хоч є думка,

Що осінню знову

Вітер буйний розквічає

Байрак і діброву.

Але осінь ще далеко,

Нехай все й пов’яне,

Уп’ять прийде весна божа,

Все радісніш стане.

Тільки я щось дуже смутно

Дивлюсь на сю весну…

Все оживе, а я, бідний,

Серцем не воскресну…

Взяли його розірвали, —

Воно застогнало…

Чують люде та і кажуть,

Щоб воно мовчало.

Задушили його сльози, —

Вже більше не плаче:

Мовчить, тільки глухо болить

Серденько козаче…

І жде води цілющої,

А на те похоже,

Що вже йому на сім світі

Ніхто не поможе.

Цвіте весна, шумлять води,

Тече річка логом,

А я собі дивлюсь мовчки

Та думаю: «З богом!»

Уже ж мені з моїм горем

Та не розлучатись,

Моїм думкам, як сім квіткам,

Та не розпускатись.

Тільки й щастя, що подумать:

Прилинуть морози,

Здавлять душу молодецьку

І висушать сльози…

Аж тут доля де озьметься

Та й словами каже:

«Хто вродився нещасливим,

То так і поляже».

А я кажу своїй долі:

«Тебе не шаную,

Бо смерть моя ходить близько,

Я серденьком чую…

А як з нею побачимось,

Душа горя збуде —

Тоді, доле, бог з тобою,

А буде, що буде».