Читать книгу 18+: Парафрази й переклади. Книга 1 - Олексій Кононенко - Страница 4

– Не життя! Пекельні муки!

Каторгу сама обрала… —

Жінка в розпачі німому

На кушетку майже впала.

Миготить в каміні вогник…

– Господи! Життя нікчемне!

Молоді найкращі роки

Змарнувала я даремно!

Чоловік – сама відраза —

В нервах відміряє кроки.

Співчуття в очах немає,

Лиш неспокій і морока.

Зупинивсь, торкнувся грубо:

– Врешті-решт, облиш цю драму:

Твоя поза – сміх та й годі,

Що це коїться між нами?!

Поговоримо по-людськи,

Чи на те не маєш волі?…

Сіла з переляком в оці,

Майже мов школярка в школі.

– І при чім тут моя поза?

Що за дурість з твого боку?

Його ніби перемкнуло:

– Знов одна і та ж толока!

«Собі каторгу утнула», —

Ти знервовано торочиш.

Як себе я запитаю

Про те ж саме… Можу. Хочеш?

Одне одного, ти згодна,

Ми лиш мучили з тобою,

Чи не краще…

Вона далі:

– Розійтися стороною?

Ну, звичайно, легше всього

Змучити і розтерзати,

Потім: «Ти вже не потрібна!»,

В очі «Геть іди!» сказати…

– А який ти бачиш вихід,

Як, скажи, нам далі бути?…

Що ти скиглиш і белькочеш?

Я не те хотів почути!..

Поступки і вимагання,

Скарги, закиди, вимоги —

У сльозах все потонуло…

– Це не вихід, ну їй-богу!

Що нас зв’язує? Не діти,

В цім обоє обережні.

І звичайно, що не гроші,

У фінансах незалежні, —

Чоловік як міг старався

Зберігати спокій в мові, —

Про кохання, – засміявся, —

Смішно вимовити слово.

– Сміх твій зовсім недоречний, —

Жінка з місця підхопилась. —

Я це слухати не можу! —

І в кімнаті зачинилась.

Чоловік старався, кликав —

Марно… Сів біля каміна

І поринув у задуму,

Склавши руки на колінах.

Вони з першого знайомства

Між собою не мирились.

Насміхались, збиткувались,

Сперечались і сварились.

Він сказав їй: «Хай це смішно,

Але – я люблю вас, пані!»

– Якщо смішно, то навіщо

Ви освідчились в коханні?!

Різко, рвучко повернулась,

Мить – і вибігла б із зали…

– Пропоную руку й серце!

Згодні?

– Так! – і заридала.

Цілий день його по тому

Навіть чути не бажала.

Ну, а далі в спілкуванні —

Язики, мов гострі жала.

Одне одного шпиняли

Наодинці і на людях.

Навіть думати не сміли

Те, що хтось когось не любить.

Було важко уявити,

Як це раптом – розійшлися.

І з іронією, в кпинах

Під вінцем в сім’ю сплелися.

Й «каторга», як вона каже,

З того часу потягнулась…

У задумі й не побачив,

Як дружина повернулась.

Хоч заплакана і зблідла,

Але вдивовиж спокійна.

– Ти правий, нам жити разом

Неможливо, безнадійно…

Він від голосу здригнувся…

– Якщо ти мене не терпиш!

– Хіба я казав подібне?

– З пам’яті цього не стерти!

– Ти слова мої правдиві

Повсякчас перевертаєш!

– Але не у словах вся справа,

Ти це сам прекрасно знаєш!

– Ні, це ти мене не терпиш!

Знов неправда! Знов ти крутиш!

Це тобі я нетерпимий!

В мене свідки! В мене люди!

Ти завжди мене терзала,

Ти в стосунках наших зрада!.. —

Він злостився і лютився,

І доводив свою правду.

Здувся. Змовк. Вона зітхнула:

– Суть не в тому… Безвідносно,

Хто з нас більше винуватий, —

Жити далі так незносно!

Точимо, немов гадюки,

Одне одному отруту.

Цю комедію, це глупство

Слід скінчити і забути.

– Шлюб – комедія?! Дивуюсь! —

Він у відповідь завівся: —

Де твоя порядність, жінко?! —

Захлинувся, розізлився.

Розсварилися до краю,

Звинувачення – жорстокі.

В сварці слів не добирали

Й розійшлися в різні боки.

Наче зовсім божевільні,

В лайці мірялись, змагались.

Все частіше і частіше

Такі сцени повторялись.

Якось втомлені, безсилі

Від лайливих слів і рухів,

Він очима вп’явся в книгу,

Вона голку взяла в руки.

Боячись нової бурі,

Від яких вкінець втомились,

Кожен, ніби в шкаралупі,

Причаїлись, розчинились.

Раптом в тиші ненароком

Він поглянув на дружину.

Їхні погляди зустрілись —

Очі в очі – в ту хвилину.

Окрім сліз в її очицях, —

Де та ненависть поділась, —

Лиш печаль і навіть ніжність

Несподівана світилась.

– Де твої думки літають?

Про що думаєш? – спитався.

Так це ніжно прозвучало,

Що він сам не сподівався.

– Ми повинні розійтися,

Так, мій милий, розлучитись… —

Знітилась, почервоніла,

Він підвівся, заточився.

Підійшов, руки торкнувся,

Душу злість не переїла.

Ніжно, ледве чутно мовив:

– Так… Розлучимося… Мила…