Читать книгу 18+: Парафрази й переклади. Книга 1 - Олексій Кононенко - Страница 7

Воістину єврейці молодій

Я зичив би душевного спасіння.

Прийди до мене, милий ангел мій,

Прийми благословення як прозріння.

Я у краси земної на посту!

Люб’язних вуст усмішка задовільна —

Царю небес і Господу-Христу —

І віршоспів на лірі богомільній.

Сумирних струн, можливо, врешті-решт

Її візьмуть в полон церковні співи,

І дух святий зійде на серце діви;

Думок володар і сердечних веж.

Шістнадцять літ, невинність і незнання,

Скіс чорних брів, незайманих горбків

Під полотном пружисте хвилювання,

Нога кохання, білий ряд зубів…

Навіщо ж ти, єврейко, усміхнулась,

Нащо рум’янець личко фарбував?

Ні, світку мій, ти, певно, обманулась:

Я не тебе, – Марію описав.

В полях, далеко від Єрусалима,

На відстані від юних волоцюг

(Яких чорти посадять на ланцюг),

Красуня-діва, ще ніким не зрима,

Без вигадок вела спокійний вік.

А муж її, поважний чоловік,

Плохий столя!р, сокирник посивілий,

В поселенні єдиний був до діла.

Вдень і вночі як проклятий крутивсь

То з пилкою, то з рівнем під рукою,

З сокирою, і навіть не дививсь

На ті принади, що йому дались;

І потаємний, витканий судьбою,

Ще у бутоні нерозкритий цвіт,

Що був готовий здивувати світ,

Лінивий чоловік, а чи старенький,

Своєю лійкою не орошав.

Як батько, чемно опікав єврейку,

Її, невинну, тільки годував.

Та, братіє, з небесного амвона

Всевишній Бог свій погляд притулив

До стану, до незайманого лона

Раби своєї – й у собі збудив

Завзяття; і в премудрості глибокій

Благословити взявся вертоград —

Той вертоград, забутий, одинокий, —

Нагородити щедро дивний сад.

Ніч в німоті простори обіймає;

Марія у кутку собі дрімає.

Рече Всевишній, – діві сниться сон;

Їй в небесах відкрився горизонт

У глибині, для ока неозорій;

У славі осяйній, легкій, прозорій

Тьми янголів хвилюються, киплять,

Нелічені літають серафими,

Бряжчать на звучних арфах херувими.

Архангели у німотí сидять,

Покривши мудрі голови крилáми, —

Яскравими окутаний хмаркáми,

Господній трон, без стелі і без стін,

І Світлий вмить очам явився Він…

Всі впали ниць… Стихає арфи дзвін.

Схиливши голову, Марія офірує,

Дрижить як лист і голос Бога чує:

«Краса земних люб’язних світу донь,

Ізраїлю незаймана надія!

Я від любові весь полуменію,

Чекай торкання праведних долонь:

Готуй себе до послуху віднині,

Жених несе любов своїй рабині!»

Знов у хмарини вбрався Божий трон,

Став на крило небесний легіон,

Чарівна арфа шле привітні звуки…

Вуста відкривши і схрестивши руки,

Марія вся у неба на виду.

Але куди схвильовано ведуть

Її уважні полохливі очі?

Хто в натовпі придворних молодих

Із неї не зведе очей своїх?

Шолом із пір’ям, одяг парубочий

І кучерів закрути золотих,

Високий стан і погляд соромливий —

Все до вподоби діві незрадливій.

До серця їй володар білих крил!

Пишайся тим, архангел Гавриїл!

Пропало все. Попри дитячі піні,

На полотні отак зникають тіні,

Народжені в чарівнім ліхтарі.

Прокинулась красуня на зорі

І ніжилась на ложі в млосній ліні.

Та дивний сон, та милий Гавриїл

Немовби її зіллям опоїв.

Царя небес вона в полон хотіла,

Приємні їй були його слова,

І перед ним вона благоговіла, —

Та Гавриїл милішим був – овва…

Так інколи дружину генерала

Приваблює козирний ад’ютант.

Що нам чинить? так доля наказала, —

З цим згодні і невіглас, і педант.

Химер любові нам не обійти

(Не мислю нині іншої розмови).

Під поглядом вогненним гоноровим

Нуртує кров, колишуться світи,

Коли нудьга бажань непоборимих

З’їдає нас і душу тяготить,

Нас переслідує усюди і томить

Предмет один страждань і дум незримих, —

Ну, правда ж? в колі друзів молодих

Повірника знаходимо для тайни.

О пристрасті! Говоримо про них

У захваті юнацькому, звичайно.

Коли ж ми раптом упіймали мить,

Крилату мить довірливої згоди,

До радощів на ложі насолоди

Красу вдалося вміло прихилить,

Коли любовні відійшли страждання

І нам бажати вже нема чого —

Щоб оживити пам’ять про кохання

З повірником пліткуємо – агов!

Її пізнав ти, Боже, хвилювання,

І ти пашів, Всевишній, як і ми.

Творити ти закинув намагання,

В мольбах небесних загубив старання, —

Складав палкі закоханій псалми,

Співав з небес: «Люблю, люблю Марію,

В журбі своє безсмертя волочу…

Де крила? До Марії полечу,

На її грудях я спочить волію!..»

Ще щось подібне у пориві плів —

Всевишній полюбляв барвистість слів…

Улюбленця покликав, Гавриїла,

Про почуття у прозі розказав.

Розмови їхні церква утаїла,

Євангеліст тут, певно, маху дав!

Та збереглися письмена вірменські,

Що Цар небес хвалу йому віддав,

В Меркурії архангела обрав,

Позначивши у ньому ум вселенський, —

І до Марії ввечері послав.

Архангелу такі наряди прісні,

Бо вигода дорівнює нулю.

Писульки переносити і вісті

Хоч вигідно, але ж він самолюб.

І слави син, не кажучи жалю,

Вступив у роль – послужливий догідник

Царю небес… а по земному звідник.

Та не дрімає ворог, сатана!

Почув він раз, блукаючи у світі,

Що Бог єврейку має на приміті —

Красуню юну, а між тим вона

Відвести має люд від муки пекла.

У підступах лукавий добре петрав —

Клопоче він. Всевишній попри те

На небесах долав нудьги нападки,

Про світ забув, навколишнє – пусте,

Ну хто порушить складені порядки?

А що ж Марія? Нині де вона,

Печальна юна Йосипа дружина?

В саду своєму, жальних дум мана,

Сліз і журби дівочої причина,

Розрада тільки у чарівних снах.

З душі не відлітає образ милий,

До Гавриїла рветься серце й тіло.

У прохолоді біля джерела

Красуня в коси думи заплела;

Не милі діві пахощі духмяні,

Не веселить прозорих вод дзюрчання…

Змія прекрасна раптом приповзла.

Поблискуючи шкірою своєю,