Читать книгу Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала - Пауло Коэльо - Страница 10

Люди оточили його, щойно він скінчив виступ. Я чекала, стурбована тим, яке враження справлю на нього по стількох роках. Я почувалась дитиною – невпевненою, ревнивою, бо не знала його нових знайомих, напруженою, бо він більше уваги приділяв іншим, а не мені.

А потім він підійшов до мене. І почервонів, і вже не був чоловіком, який щойно проказував важливі речі; він знову став хлопчаком, що ховався зі мною у скиті Святого Сатурія[7], розповідаючи про свої мрії об’їхати цілий світ, тоді як наші батьки прохали в поліції про допомогу, гадаючи, що ми втопились у річці.

Я поцілувала його в щоку. І могла б сказати кілька похвальних слів. Могла сказати, що втомилась від юрми довкола. Могла нагадати про щось миле з дитинства, порадіти з того, як ним захоплюються інші.

Могла пояснити, що маю вже бігти, щоб устигнути на останній вечірній автобус до Сарагоси.

Я могла. Ми ніколи не збагнемо значення цих слів. Тому що в кожну мить нашого життя існують речі, що могли б статися, та врешті так і не сталися. Існують магічні хвилини, що минають непоміченими, і раптом десниця долі змінює наш світ.

Таке й сталося тоді. Замість усіх цих речей, які могла зробити, я спромоглася лише на слова, які – кілька тижнів по тому – і привели мене до цієї річки та змусили писати ці рядки.

– Може, вип’ємо кави? – тільки й сказала я.

А він, обернувшись до мене, уже приймав руку, яку простягала доля.

– Мені треба про стільки речей поговорити з тобою. Завтра в мене дискусія в Більбао. Я на машині.

– Мені треба повертатися до Сарагоси, – відповіла я, не здогадуючись, що іншого виходу вже й не залишалося.

Та за мить – можливо, тому, що я знов перетворилась на дитину, а можливо, через те, що нам не дано написати найкращі сторінки наших життів, – я сказала:

– Скоро свято Непорочного Зачаття, вихідні. Тож я можу поїхати з тобою до Більбао, а звідти вже до Сарагоси.

Почуте перед тим слово «семінарист» крутилося в мене на язиці.

– Ти хочеш про щось запитати? – сказав він, бачачи вираз мого обличчя.

– Так, – і я спробувала ухилитися. – Перед лекцією одна жінка сказала, що ти повертаєш те, що належить їй.

– Це не важливо.

– Мені важливо. Я нічого не знаю про твоє життя і вражена, скільки тут людей.

Він засміявся й повернувся до інших.

– Чекай, – сказала я, схопивши його за руку. – Ти не відповів на моє питання.

– Нічого, що б якось тебе зацікавило, Пілар.

– Я все одно хочу знати.

Він глибоко зітхнув і повів мене в один із кутів залу.

– Усі три великі монотеїстичні релігії – іудаїзм, християнство та іслам – є маскулінними. Священниками є чоловіки. Вони встановлюють догмати й пишуть закони.

– І що ж хотіла сказати та пані?

Він трохи завагався. Але таки відповів:

– Те, що в мене дещо інакше бачення речей. Я вірую в жіноче єство Бога.

Я зітхнула з полегшенням: та жінка помилялася. Він не міг бути семінаристом, бо у семінаристів не буває інакшого бачення речей.

– Ти дуже добре все пояснив, – відказала я.