Читать книгу Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала - Пауло Коэльо - Страница 11

Дівчина, що мені підморгнула, чекала біля дверей.

– Я бачу, що ми з тобою одного хову, – сказала вона. – Мене звати Бріда.

– Я не розумію, про що ти кажеш, – відповіла я.

– Ой, та розумієш, звичайно, – засміялася дівчина.

І перш ніж я встигла щось пояснити, вона схопила мене за руку, і ми разом вийшли. Вечір був не надто холодний, а я погано собі уявляла, що робитиму до завтрашнього ранку.

– Куди ми йдемо? – запитала я.

– До статуї Богині, – була її відповідь.

– Мені треба знайти дешевий готель, щоб переночувати.

– Потім усе поясню.

Я воліла б посидіти десь у кав’ярні, ще трохи побалакати, дізнатися про нього все, що вдасться. Та я не хотіла з нею сперечатися; дозволила їй вести мене по проспекту Кастельяни, а сама роздивлялась Мадрид по спливі стількох років.

Посеред проспекту вона зупинилася і вказала на небо.

– Он вона, – мовила дівчина.

Повня сяяла крізь безлисті віти.

– Гарна, – зауважила я.

Та вона мене не слухала. Натомість розкинула руки у формі хреста долонями догори й застигла, споглядаючи повню.

«Оце втрапила, – подумала я. – Приїхала на лекцію, опинилась на проспекті Кастельяни з цією божевільною, а завтра мені їхати до Більбао».

– Дзеркало Богині Землі, – сказала дівчина, заплющивши очі. – Розкрий нам нашу силу, зроби так, щоб чоловіки розуміли нас. Народжуючись, сяючи, вмираючи й воскресаючи на небесах, ти показало нам круговорот насіння й плоду.

Дівчина простягла руки до неба й так стояла тривалий час. Люди, проходячи, дивилися й сміялись, та вона того не помічала, а от я, стоячи поряд, просто помирала від сорому.

– Мені було потрібно це зробити, – сказала вона по цьому тривалому вшануванню. – Щоб Богиня опікувалася нами.

– Про що ти говориш, урешті-решт?

– Про те саме, що й твій друг, але правдивими словами.

Я пошкодувала, що не була уважною під час лекції. Не спромоглася зрозуміти правильно сказане ним.

– Ми знаємо жіноче обличчя Бога, – мовила дівчина. – Ми – жінки, які розуміють і люблять Велику Матір. Ми розплачуємося за нашу мудрість гоніннями та вогнищами, але виживаємо. І тепер розуміємо її загадки.

Вогнища. Відьми.

Я придивилася до цієї жінки. Вона була гарна, її руде волосся спадало до середини спини.

– Поки чоловіки ходили на полювання, ми залишалися в печерах, у череві нашої Матері, дбаючи про наших дітей, – вела вона далі. – І саме тоді Велика Мати всьому нас і навчила. Чоловік жив у русі, тоді як ми перебували в череві Матері. Завдяки цьому ми помітили, що насіння перетворювалось на рослини, і повідомили про це наших чоловіків. Ми випекли перший хліб і нагодували їх. Виліпили першу посудину, щоб вони могли пити. І збагнули цикл народження, бо наше тіло повторювало місячний ритм.

Раптом дівчина зупинилася:

– Он вона.

Я подивилась. Посеред площі, оточеної круговим потоком автомобілів, бив водограй. А в центрі водограю була скульптура жінки у колісниці, запряженій левами.

– Це площа Кібели[8], – сказала я, бажаючи показати, що знаю Мадрид. Я раніше бачила цю скульптуру на десятках поштових листівок.

Та вона мене не слухала. Була вже на проїжджій частині, намагаючись проскочити поміж машинами.

– Ходімо туди! – кричала дівчина, махаючи з-посеред транспортного виру.

Я вирішила приєднатись до неї, тільки щоб запитати про який-небудь готель. Це божевілля вже почало втомлювати, і мені треба було поспати.

Ми дісталися водограю майже водночас: у мене серце вистрибувало з грудей, а в неї на губах цвіла усмішка.

– Вода! – казала вона. – Вода – це її втілення!

– Будь ласка, підкажи мені якийсь дешевий готель.

Вона занурила руки у басейн водограю.

– Зроби, як я, – звернулася вона до мене. – Торкнися води.

– І не збираюся. Але й заважати не хочу. Піду пошукаю який-небудь готель.

– Зачекай іще хвильку.

Дівчина дістала із сумки маленьку флейту й заграла. Ця музика буквально заворожувала: вуличний шум почав віддалятися, і моє серце заспокоїлося. Я присіла на край водограю, слухаючи звучання води та флейти, звернувши очі до повні над нами. Щось казало мені, – хоч я й не розуміла достеменно, – що там була частка моєї жіночої природи.

Не знаю, скільки часу вона грала. Скінчивши, обернулася до водограю й промовила:

– Кібела. Одне з утілень Великої Матері. Відає врожаями, годує міста, повертає жінці її роль священниці.

– Хто ти? – запитала я. – Чому попросила піти з тобою?

Вона обернулась до мене:

– Я – те, що ти бачиш у мені. Я належу до релігії Землі.

– Чого ти хочеш від мене? – наполягала я.

– Я можу читати в твоїх очах. Можу читати в твоєму серці. Ти палко закохаєшся. І страждатимеш.

– Я?

– Ти знаєш, про що кажу. Я бачила, як він на тебе дивився. Він кохає тебе.

Божевільна жінка.

– Тому я й покликала тебе піти зі мною, – вела вона далі. – Тому що на нього треба зважати. Хоч би й казав дурниці, та принаймні визнає Велику Матір. Не дай йому заблукати. Допоможи йому.

– Ти й сама не знаєш, що кажеш. Заблукала у своїх вигадках, – відказала я, знов петляючи поміж машинами й поклявшись ніколи більше не думати про слова цієї жінки.