Читать книгу Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала - Пауло Коэльо - Страница 6

Я сиділа та й плакала. За легендою, все, що падає у воду цієї річки, – листя, комахи, пташині пера – перетворюється на каміння її русла. О, якби лишень я могла вирвати серце в себе з грудей і пожбурити його в бистрину – й тоді не мати більше болю, ні журби, ані спогадів.

На березі річки П’єдри[4] я сіла й заплакала. Від зимового холоду сльози на обличчі стали відчутними; вони розчинялися в студених водах, що струменіли переді мною. У якомусь місці ця річка з’єднується з іншою, потім іще з одною, аж доки – вже далеко від моїх очей та мого серця – усі ці води зіллються з морем.

Нехай мої сльози течуть отак далеко-далеко, щоб моє кохання ніколи не дізналося, що одного дня я плакала за ним. Нехай мої сльози течуть далеко-далеко, і тоді я позабуду річку П’єдру, монастир, церкву в Піренеях, туман, дороги, що ми пройшли разом.

Я позабуду шляхи, гори й поля, якими снила – снила, не знаючи власних снів.

Я згадую про свою магічну мить, ту мить, коли вимовлене «так» або «ні» може поміняти все наше існування. Здається, що це трапилося так давно, – проте минув заледве тиждень, як я знов зустріла свого коханого і втратила його.

На березі річки П’єдри я писала цю історію. Руки крижаніли, ноги терпли в незручних позах, і мені треба було постійно зупинятися.

– Постарайся жити. Згадувати – це для найстарших, – казав він.

Можливо, кохання змушує нас постаріти раніше, ніж треба, і знову робить нас молодими, коли юність минає. Але як же не згадувати цих митей? Тому я й писала: щоб перетворити смуток на світлу журу, а самотність – на спогади. Щоб коли закінчу оповідати самій собі цю історію, я змогла пожбурити її в П’єдру, – так сказала жінка, що дала мені притулок. Тоді – за словами однієї святої – води зможуть загасити написане полум’ям.

Усі історії кохання однакові.