Читать книгу Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала - Пауло Коэльо - Страница 18

Майже за пів години ми підходимо до каплиці. На її сходинках сидить старий чоловік.

Це – перша людина, яку ми побачили від початку нашої мандрівки, бо стоїть кінець осені й поля знову віддані в руки Господа, який своїм благословенням робить землю родючою й дозволяє людині здобувати поживу в поті чола свого.

– Добридень, – сказав він чоловікові.

– Добридень.

– Як називається це поселення?

– Сан-Мартін-де-Унш.

– Унш? – перепитую я. – Ніби ім’я гнома!

Старий не розуміє жарту. Дещо незграбно я прямую до дверей каплиці.

– Заходити не можна, – каже старий. – Опівдні зачинилась. Якщо бажаєте, можете прийти о четвертій вечора.

Та двері відчинені. Я бачу, що всередині, але нечітко, бо тут, іззовні, надто яскраво.

– Тільки на хвилинку. Я хотіла б помолитися.

– Мені дуже шкода. Уже зачинено.

Мій друг слухає, як я розмовляю зі старим. І нічого не каже.

– Ну, гаразд, ходім звідси, – кажу я. – Дарма сперечатися.

Та він і далі дивиться на мене; його погляд порожній і ніби спрямований крізь мене.

– То ти не хочеш побачити каплицю? – питає він.

Я розумію, що йому не сподобалась моя поведінка. Певно, він собі думає, що я слабка боягузка, не здатна боротися за те, чого бажаю. Принцеса перетворюється на жабу і без поцілунку.

– Згадай про вчорашнє, – кажу. – Ти припинив розмову в барі, бо не мав бажання сперечатись. А тепер, коли я роблю те саме, ти мені дорікаєш.

Старий байдуже стежить за нашою суперечкою. Він, певно, задоволений, бо хоч би щось таки відбувається тут, перед його очима – у місці, де всі ранки, дні й вечори – однакові.

– Двері церкви відчинені, – каже мій друг, звертаючись до старого. – Якщо вам потрібні гроші, ми щось дамо. Але вона хоче побачити церкву.

– Години відвідин скінчились.

– Та нехай. А ми все одно ввійдем.

Він бере мене за руку, й ми входимо.

Серце мені калатає. Старий може розлютитися, покликати поліцію, зіпсувати нам подорож.

– Чому ти так робиш?

– Тому що ти хочеш зайти до каплиці, – чую у відповідь.

Але я вже не можу добре роздивитися, що там усередині; ця суперечка – і моя поведінка теж – зруйнувала чари мало не ідеального ранку.

Я уважно дослухаюся до того, що відбувається назовні, – уявляю собі, як старий виходить і прибуває місцева поліція. Осквернителі каплиць. Злодії. Я роблю щось заборонене, порушую закон. Адже старий сказав, що зачинено, що години відвідувань скінчилися! Він – просто нещасний дідок, неспроможний зупинити нас, – і поліція поведеться ще суворіше, адже ми зневажили людину похилого віку.

Я постояла всередині рівно стільки часу, аби показати, що вже задоволена. Серце мені й далі стукотить так голосно, що аж боюсь, аби мій друг не почув.

– Ну, ходім уже, – кажу по якімсь часі, який, на мою думку, достатній, аби проказати всю «Аве Марія».

– Не бійся, Пілар. Тобі не доведеться стати «співсценаристом».

Я не хочу, щоб проблема зі стариганем обернулася на проблему з моїм другом. Треба зберігати спокій.

– Я не знаю, що таке «співсценарист», – відказую.

– Деякі люди живуть у постійній сварці – з кимось, із самими собою, з самим життям. І тоді вони починають створювати у своїй голові щось на кшталт театральної п’єси і пишуть сценарій, відповідний їхнім невдачам.

– Я знаю багатьох таких людей. Тепер розумію, про що ти.

– Та найгірше, утім, те, що вони не можуть показати цю виставу самі, – веде він далі. – І тоді починають збирати інших акторів. Саме це отой тип, там за дверима, і зробив. Він хотів за щось помститися і обрав для цього нас. Якби ми послухалися його заборони, то тепер би розкаювались і почувалися переможеними. Ми погодились би взяти участь у його жалюгідному житті й невдачах. Агресивність цього пана була очевидною, було легко уникнути перетворення на його співсценариста. Натомість інші люди прикликають нас, коли починають поводитись як жертви, нарікаючи на несправедливість життя, прохаючи в інших розуміння, порад, співчування.

Він подивився мені просто в очі.

– Обережно, – промовив він. – Якщо увійдеш у цю гру, неодмінно програєш.

Він мав рацію. Утім, я й так почувалася в каплиці незатишно.

– Я вже помолилася. Зробила те, чого хотіла. Тепер можемо піти.

Ми вийшли. Контраст між напівтемрявою каплиці та яскравим сонцем назовні на якусь мить осліплює мене. Щойно очі звикають, помічаю, що старого вже немає.

– Ходім обідати, – каже мій друг і рушає у бік містечка.