Читать книгу Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала - Пауло Коэльо - Страница 17

Скільки ж пасток розставляє кохання. Коли воно хоче об’явитися, то тільки своїм світлом сяйне, – і не дозволяє нам побачити тіні, породжувані цим світлом.

– Поглянь на землю довкола нас, – сказав він. – Припадімо до неї та послухаймо, як б’ється серце планети.

– Іншим разом, – відповіла я. – Я не можу забруднити єдиний жакет, що взяла з собою.

Ми йшли по пагорбах, вкритих оливковими гаями. Після вчорашнього дощу в Більбао вранішнє сонце приносило відчуття якогось сну. Я не мала з собою чорних окулярів – узагалі нічого не мала з собою, адже збиралась повернутися до Сарагоси у той же день. Мені довелося спати в його сорочці, що він позичив мені; і ще я купила майку в крамничці на розі готелю, аби принаймні мати можливість випрати ту, що була на мені.

– Тебе, певно, дратує бачити мене постійно в тім самім одязі, – кажу я жартівливо, щоб якась буденна справа повернула мене в дійсність.

– Я щасливий від того, що ти поряд.

Він не повертався до розмови про кохання, відколи віддав мені медалик. Але він у доброму гуморі – здається, ніби йому знову вісімнадцять. Крокує поруч зі мною, теж занурений у ясність цього ранку.

– І що ти збираєшся там робити? – спитала я, махнувши рукою в бік Піренеїв на горизонті.

– За цими горами – Франція, – усміхнено відповів він.

– Та географію я вивчала. Цікавлюся, навіщо нам туди йти.

Він мовчав якийсь час, тільки усміхався.

– Щоб ти побачила один будинок. Хтозна, може, він тебе зацікавить.

– Якщо ти збираєшся зайнятися продажем нерухомості, забудь. Я не маю грошей.

Мені було однаково, куди прямувати, – чи до якогось поселення в Наваррі, чи до самої Франції. Аби тільки не провести свята в Сарагосі.

«Ну що, бачиш? – я почула, як мій мозок звертається до мого серця. – Ти рада, що прийняла запрошення. Ти змінилася, й сама цього не усвідомлюєш».

Ні, я аж ніяк не змінилась. Просто трохи відпружилася.

– Поглянь на каміння на стежці.

Воно округле, гладеньке. Схоже на морську гальку. Але ж моря ніколи не було тут, на цих наваррських полях.

– Ноги трударів, ноги прочан, ноги шукачів пригод відшліфували ці камені, – каже він. – Вони змінилися, й подорожани теж.

– І це саме мандри навчили тебе всьому, що ти знаєш?

– Ні. Цьому мене навчили чудеса Одкровення.

Я не зрозуміла, та й не намагалася. Занурилась у сонячне сяяння, в рівнину, в гори на обрії.

– Куди ми оце йдемо? – спитала я.

– Нікуди. Просто насолоджуємось ранком, сонцем, прекрасним краєвидом. На нас іще чекає довга подорож машиною.

Він вагається хвильку, а тоді запитує:

– Медалик сховала?

– Сховала, – відповідаю і наддаю ходу. Не хочу, щоб він завів розмову на цю тему, вона зруйнує відчуття радості й свободи цього ранку.

Стає видно якесь містечко. Воно височіє на вершині пагорба, як ото середньовічні міста, і я можу здалека побачити дзвіницю його церкви та руїни замку.

– Ходімо туди, – прошу я.

Він вагається, та зрештою погоджується. По дорозі натрапляємо на каплицю, і мені хочеться зайти в неї. Молитись я вже розучилася, але тиша церков завжди заспокоює мене.

«Не почувайся винною, – кажу сама собі. – Якщо в ньому палає пристрасть, це його проблема».

Він спитав про медалик. Я розумію, що він хотів, аби я повернулася до нашої розмови в кафе. Водночас він боїться почути те, чого чути не хоче, – тому й не продовжує, не торкається теми.

Можливо, він і справді мене кохає. Але нам треба зуміти перетворити це кохання на щось відмінне, глибинне.

«Сміхота, – міркую собі. – Не існує нічого глибшого за кохання. У дитячих казках принцеси цілують жаб, і ті перетворюються на принців. У реальному житті принцеси цілують принців, і ті перетворюються на жаб».