Читать книгу Як течія річки (збірник) - Пауло Коельйо - Страница 16

Протягом одного ранку мені надійшли три повідомлення з різних континентів. Електронне послання від журналіста Лауро Жардіна з проханням підтвердити деякі відомості, опубліковані в статті про мене й де згадувалася ситуація в Росиньї[1]. Телефонний дзвінок від моєї дружини, яка щойно повернулася до Франції: вона показувала нашу країну подружжю наших французьких друзів, й ті обоє були налякані й розчаровані побаченим. І нарешті журналіст мав узяти в мене інтерв’ю для одного з російських телеканалів: він запитав у мене, чи правда, що в моїй країні між 1980 і 2000 роком було вбито злочинцями півмільйона людей.

«Звичайно, неправда», – відповів я йому.

«Але ж я запозичив цю інформацію в одного з провідних бразильських інститутів», заперечив він.

Я йому нічого не сказав. Насильство в моїй країні перетинає океани, гори й досягло навіть Центральної Азії. Що тут казати?

Щось сказати про це не досить, бо слова, які не перетворюються в дії, «приносять чуму», як висловився Вільям Блейк. Я намагався зробити все, що міг: створив інститут разом із двома мужніми жінками, Ізабеллою та Йоландою Мальтароллі, де ми намагаємося дати освіту, ніжність і любов трьомстам шістдесятьом дітям із нетрищ Павано-Паванзиньйо. Я знаю, що тисячі бразильців роблять набагато більше, працюючи мовчки, без офіційної підтримки, без приватної допомоги, аби тільки не дозволити взяти над собою гору найгіршому з ворогів: розпачу.

Був час, коли я вважав, що коли кожен робитиме свою справу, ситуація зміниться. Але в ту ніч, споглядаючи засніжені гори на китайському кордоні, я відчув сумнів. Можливо, навіть якщо кожен робитиме свою справу, лишатиметься місце для істини, яку я завчив ще дитиною: «Сила не чує правди».

Я знову дивлюся на гори, освітлені місяцем. Невже й справді проти сили немає аргументів? Як і всі бразильці, я намагався, боровся, силкувався вірити, що одного дня ситуація в моїй країні зміниться й поліпшиться, але з кожним роком становище тільки погіршувалося, незалежно від того, хто правив країною, від партії, яка перебувала при владі, від економічних планів або від їхньої відсутності.

Насильство мені довелося бачити в усіх кутках світу. Пам’ятаю, одного разу в Лівані, відразу після нещадної війни я прогулювався руїнами Бейрута з подругою, Сеулою Саад. Вона сказала, що її місто перетворювалося на руїни сім разів. Я жартівливо запитав, чому вони так уперто його відбудовують, а не перенесуть в інше місце. «Бо це наше місто, – відповіла вона. – Бо людина, яка не шанує місця, де поховані її предки, буде навіки проклята».

Людське створіння, що не шанує свою землю, не шанує й себе самого. У давньогрецькому міфі про створення світу, один із богів, розлючений вчинком Прометея, який викрав вогонь, зробивши людину незалежною, послав Пандору, щоб вона одружилася з його братом Епіметеєм. Пандора взяла із собою ящик, який їй було заборонено відкривати. Але так само, як у Єви в християнському міфі, її цікавість виявилася сильнішою: вона підняла віко, бо хотіла побачити, що там усередині, й у ту мить усі нещастя світу вихопилися назовні й розсіялися по землі.

Лише одна річ залишилася там: Надія.

Тому попри те, що все свідчить про протилежне, попри мій смуток, попри моє відчуття безпорадності, попри моє переконання натепер, що нічого не поліпшиться, я не повинен втрачати єдиного, завдяки чому живу: надії – слова, над яким так часто іронізують псевдоінтелектуали, що вважають його синонімом «омани». Слова, яким так часто маніпулюють політики, котрі дають обіцянки, що їх не можуть виконати, і ще більше роздирають серця людей. Це слово часто супроводжує нас уранці, ми завдаємо йому смертельної рани протягом дня, вночі воно помирає, але відроджується зі світанком.

Атож, є прислів’я: «Сила не чує правди».

Але існує також вислів: «Поки живу, зберігаю надію». І я більше вірю цим словам, коли дивлюся на засніжені вершини гір на китайському кордоні.