Читать книгу Як течія річки (збірник) - Пауло Коельйо - Страница 20

Я прочитав на порталі новин в Інтернеті: 10 червня 2004 року в місті Токіо знайшли мерця в піжамі.

Ніби нічого дивного; на мою думку, більшість людей помирають у піжамі в таких випадках:

• вони помирають уві сні, що є справжнім благословенням;

• вони помирають в оточенні родичів або на лікарняному ліжку – у такому разі смерть настає не відразу, і ми маємо час підготуватися до появи «небажаної гості», як назвав смерть бразильський поет Мануел Бандейра.

Далі в повідомленні було сказано: він помер у своєму помешканні. Проте, виключивши гіпотезу з лікарнею, ми залишаємося при думці, що він помер уві сні, не страждаючи, навіть не усвідомлюючи, що не побачить світло наступного дня.

Але залишається ще одна можливість: напад бандита, який спричинив смерть.

Хто знає Токіо, тому відомо, це грандіозне місто є одним із найбезпечніших місць на світі. Пригадую, як одного разу я зупинився пообідати зі своїми видавцями перед подорожжю по внутрішніх регіонах Японії, а всі наші валізи залишилися на видноті, на лаві, що стояла за автомобілем. Я відразу сказав, що це дуже небезпечно, немає сумніву, що хтось проходитиме мимо, побачить наші валізи і зникне з нашим одягом, документами та всім іншим. Мій видавець усміхнувся й порадив мені не турбуватися – він не чув про подібне давно (і справді нічого з нашими валізами не сталося, попри те, що я перебував у напрузі протягом усього обіду).

Але повернімося до нашого мерця в піжамі: там не було жодного знаку боротьби, насильства чи чогось подібного. Офіційний представник столичної поліції в інтерв’ю одній із газет, заявив з усією переконаністю, що той чоловік помер від несподіваного серцевого нападу. Таким чином, довелося відкинути і гіпотезу вбивства.

Труп знайшли працівники будівельної компанії на другому поверсі будинку, у кварталі, який мали незабаром знести. Усе спонукає думати, що наш мрець у піжамі через неможливість знайти собі помешкання в одному з найгустіше населених і найдорожчих у світі кварталів, вирішив оселитися там, де йому не треба було платити комірне.

А тепер згадаймо про найтрагічнішу частину нашої історії: наш мрець був скелетом, одягненим у піжаму. Біля нього лежала розгорнута газета від двадцятого лютого 1984 року. Календар на столі вказував на ту саму дату.

Отже, мрець пролежав тут двадцять років.

І ніхто не помітив його відсутності.

З’ясували, що цей чоловік працював у компанії, яка будувала квартирний комплекс, і звільнився звідти на початку вісімдесятих років відразу після розлучення. Він мав трохи більше як п’ятдесят років у той день, коли читав газету й несподівано покинув цей світ.

Колишня дружина ніколи його не шукала. Поліція звернулася до компанії, у якій він працював і з’ясувала, що та зазнала краху невдовзі по завершенню будівництва, оскільки жодної квартири не пощастило продати, тому ніхто не здивувався, коли той чоловік перестав приходити на роботу. Знайшли також його друзів, які пояснювали його зникнення тим, що він десь позичив велику суму грошей і був неспроможний сплатити борг.

Наприкінці в повідомленні говорилося, що його останки віддали колишній дружині. Я закінчив читати статтю і замислився над останньою фразою: отже, колишня дружина була досі жива, і за двадцять років і не подумала бодай один раз зустрітися зі своїм чоловіком. Що відбувалося в її голові? Чи вона думала, що він більше її не кохає й вирішив назавжди викинути її зі свого життя? Чи що він зустрів іншу жінку і зник, не залишивши по собі сліду? Чи, покінчивши з формальностями розлучення, вона вирішила, що немає жодного сенсу, продовжувати взаємини, які легально завершилися? Можна собі уявити, що саме вона відчула, довідавшись про долю чоловіка, з яким розділила більшу частину свого життя.

Потім я подумав про мерця в піжамі, про його цілковиту, глибоку самотність – таку, що ніхто у світі за тривалі двадцять років не знав, що він просто зник, не залишивши по собі сліду. І я дійшов висновку, що гірше за відчуття голоду, за відчуття спраги, гірше за страх безробіття, за страждання від кохання, гірше за поразку, гірше за все це – відчувати, що ніхто, абсолютно ніхто в цьому світі, не цікавиться тобою.

І я мовчки молюся за того чоловіка й дякую йому за те, що він примусив мене замислитися над тим, як добре, що в мене є друзі.