Читать книгу Як течія річки (збірник) - Пауло Коельйо - Страница 7

Я одягнений у дивний зелений однострій, пошитий із грубої тканини, із безліччю змійок. На моїх руках рукавички, які мають захищати від подряпин. Я тримаю в руках щось подібне до списа завдовжки з мій зріст, що має два металеві наконечники – з одного боку тризубець, а з другого загострений кінець.

А переді мною те, що я маю намір атакувати через хвилину – мій сад.

За допомогою предмета, який тримаю в руках, я хочу очистити моріжок від бур’янів. Я роблю це в сонячну днину, бо знаю, що вирвана з корінням трава засохне через два дні.

Але раптом я запитую себе: а чи варто це робити?

Те, що я називаю «бур’янами», насправді є травою певного виду, яка намагається вижити. Створена й виплекана природою, вона існувала мільйони років. Її квіти, запліднені безліччю комах, перетворилися на насіння, яке вітер розніс по навколишніх полях, а тому – позаяк вона посіялася не в одному місці, а багато де, – її шанси дожити до наступної весни є значно кращими. Якби вона зосередилася лише в одному місці, то могла б загинути від жадібних травоїдних тварин, повені, пожежі, засухи.

Але всі зусилля до виживання загинуть тепер від загостреного списа, який нещадно вириває траву з корінням.

Навіщо я це роблю?

Хтось створив цей сад. Я не знаю, хто це був, бо коли я купив дім, сад уже існував тут у гармонії з горами та з деревами довкола нього. Але творець саду мусив ретельно обміркувати, що йому робити, висаджуючи дерева дуже старанно і плануючи їх розташування (існує алея кущів, яка приховує сарай, де ми складаємо дрова) і доглядав його протягом незліченних зим і весен. Коли я купив старий млин – де я живу по кілька місяців на рік, – моріжок був бездоганним. Тепер мені випала доля продовжити його справу, хоча філософське питання залишається: чи повинен я шанувати роботу творця, садівника, чи повинен підтримати інстинкт виживання, яким природа обдарувала цю рослину, що її сьогодні ми називаємо бур’яном?

Я далі виполюю небажані рослини і складаю їх на купу, яка незабаром буде спалена. Я також багато міркую над проблемами, які треба було б пов’язувати не з міркуваннями, а з діями. Проте кожна дія людського створіння є священною і призводить до багатьох наслідків, і це примушує мене думати над тим, що я роблю.

З одного боку, ці рослини мають право розростатися скрізь. З другого боку, якщо я їх тепер не виполю, вони зрештою задушать моріжок. У Новому Заповіті Ісус говорить про те, що треба відокремлювати кукіль, щоб він не змішувався з пшеницею.

Але – з підтримкою або без підтримки Біблії – я стою перед конкретною проблемою, з якою людство стикається завжди: до якої міри нам дозволено втручатися в природу? Таке втручання завжди має негативний характер, чи буває й позитивним?

Я відкладаю вбік свою зброю – відому також під назвою «мотика». Кожен її удар означає кінець якогось життя, небуття квітки, яка мала розпуститися навесні, зухвалість людського створіння, яке хоче змінити під свої забаганки ландшафт. Я повинен подумати більше, бо в цю хвилину я керую могутністю життя та смерті. Моріжок, здавалося, мені каже: «Захисти мене, бо він мене задушить». Бур’ян також звертається до мене: «Я пройшов таку довгу дорогу, щоб дістатися до твого саду: чому ти хочеш убити мене?»

Зрештою на допомогу мені приходить індійський текст Бгаґавад-ґіта. Я згадав про те, як відповів Крішна воїнові Аржуні, коли той занепав духом перед вирішальною битвою, кинув свою зброю на землю і сказав, що не братиме участі в битві, у якій загине його брат. Крішна відповів йому приблизно так: «Ти гадаєш, що можеш когось убити? Твоя рука є моєю рукою й усе, що ти робитимеш уже давно записано. Ніхто не вбиває, і ніхто не вмирає».

Підбадьорений цим несподіваним спогадом, я знову беру в руки свого списа, й атакую бур’ян, якого ніхто не запрошував до мого саду. Цього ранку я здобув унікальну науку: коли щось небажане виросте в моїй душі, я попрошу Бога, щоб Він допоміг мені виполоти це без найменшої жалості.