Читать книгу Палаюча рука - Павло Артонек - Страница 3

Знову линули тижні, та тепер Гриць уже був упевнений, що йому це все не приснилося й це було ой як не смішно. Він не знав, що робити й де шукати хоча б найменшу допомогу. Тепер він ретельно моніторив телевізор, щодня шукаючи будь-які натяки, бо йому при першій зустрічі рептилія сказала «дивитись краще телевізор». Та за кілька тижнів він нічого не побачив, крім не цікавих теленовин і безкорисних реклам. Він звісно й цього разу нікому нічого не сказав. Гриць часто згадував слова лісника й записав їх у зошит, та перечитував кожен день. «Ти маєш час, якого не вистачає іншим», але мав час для чого? Що йому робити? Як використати цей дорогоцінний та невпинний час?

Відповідь знайшлась сама наприкінці теплого травня. В районній газеті було розміщене дивне оголошення: « В неділю 26 травня на головній площі відбудеться запис для польоту на місяць. Не впустіть свій шанс!». Дуже дивно зважаючи на те, що влада людям не може виплатити мізерні зарплати вчасно, але може відправити всіх на місяць. Гриць відразу зрозумів, щось неладне в цій карикатурі оманливій щедрості.

Пополудні Гриць вже стояв біля прямокутної площі, опершись об дерево в парку, й пильно спостерігав, як цікавий натовп збирався на площі. Зібралось майже все село. На площі стояла невелика дерев'яна сцена, куди винесли мікрофон і величезні колонки обабіч сцени. Минула сімнадцята година й чоловічий голос пролунав із колонок на пів села: «Добрий день пані та панове! Сьогодні для всіх нас відбулася велика подія – прорив техніки й науки досягнув не бачених нині висот. Тепер кожен зможе побувати на місяці абсолютно безкоштовно! Вам треба просто підійти й записатися в чергу, тут також ви дізнаєтесь, що робити далі. Прошу всіх! Не втрачайте свій шанс!» чоловік якось не зграбно зійшов зі сцени й хмуро подався в бік, він явно був чимось невдоволений, або засмучений, або те й інше. Гриць це побачив і його це трохи збентежило. Також це побачив невисокий чоловік з картузом на голові, й збентежено впав у задуму, так, як Гриць перед Десною. Хлопець за ним мимоволі спостерігав. Несподівано чоловік витріщив очі на сцену, де звучали вказівки: «В Києві через тиждень, сядете на літак і вас відвезуть в точку збору», – тоді зиркнув на чоловіка який говорив на початку й щось перебираючи в голові, його старе обличчя зблідло. Він ще пару секунд постояв, а потім метнувся до червоних п'ятиповерхівок біля площі. Гриць, недовго думаючи, швиденько подався за ним. Метрів з триста чоловік біг дуже швидко, як на старого, й пірнув у під’їзд однієї з пошарпаних будівель. Гриць не відставав. На третьому поверсі переслідуваний забіг в квартиру, не помічаючи, що в нього на хвості Гриць. Чоловік став гарячково клацати комп’ютерною мишкою, а Гриць тихо спостерігав за ним з коридору. Він комусь дзвонив. Пройшло декілька тягучих секунд, як він почав дуже швидко тороторити: «Вони повернулись! Збирають людей на так звану подорож до місяця, в них зараз дуже багато влади». Чоловік виговорився й слухав відповідь зі німим збентеженням на лиці. Нарешті чоловік помітив Гриця, й нітрохи не здивувавшись, запросив його до квартири. У нього було сиве волосся й лице у зморшках, вибалушеними очима він оглядав Гриця й повільно спитав:

– То ти все чув? Ти розумієш, що відбувається?

– Поки що не дуже. – невпевнено протягнув хлопець, ніби з осторогою.

– То я розповім. – він почухав за вухом, пильно дивлячись на хлопця, – Рептилії знову прагнуть підкорити планету. Те, що ти бачив на площі, то все вони підлаштували. Розумієш про, що я?

– Ви сказали знову прагнуть? Це не вперше? – питанням ухилився Гриць.

– Так. Останній раз вони були тут років п’ятдесят тому. Але вони завжди в якійсь мірі тут, вигулькують де-не-де, забирають людей, слідкують за думками. Поки що нам вдавалося їх зупинити, коли вони масово напирали.

– А що буде, якщо люди підуть на цей літак? – трішки з острахом спитав Гриць і чекав страшної відповіді.

– Ми точно не знаємо, але люди просто зникають. І судячи з того, що вони не попереджають про свої візити, наміри в них явно не люб’язні.

– Але як вони це все підлашутвали? Вони ж не можуть до нас торкнутися. – Гриць вже починав дивуватись і розуміти ситуацію.

Чоловік зі зрозумілим поглядом глянув на хлопця й гордо сказав:

– О, бачу тебе вже врятував наш часовий бар'єр. То, що вони тобі наговорили?

– Вони збиралися забрати в мене рідних, якщо я не перестану думати різні речі про них і шукати.

– Непоганий ти хлопець, якщо вони погрожували сім'єю. Багатьом людям вони погрожують грошовим банкроцтвом, або просто смертю. Але найгірше це погроза зашкодити рідним. Розумієш вони відчувають наші почуття, поки ти не навчишся досконало їх приховувати. Так вони дуже розумні. Завжди треба дуже обережно думати, вони можуть з'явитися будь-коли.

– Ось, як вони все підлаштували… – до Гриця доперло, але він не все зрозумів про сім'ю тому спитав, – то, що вони можуть зробити моїм рідним?

– В більшості випадків вони їх забирають, як інших. Але без черги. —

Гриця наче приварило до підлоги. Серце билося скажено від думки, що він сам наразив свою сім'ю на небезпеку. Його почало вернути. Слизька огида до себе дала йому змогу спитати, чим він може допомогти:

– А як я можу це виправити? – з удавано спокійним голосом спитав Гриць, хоча його нутро аж тряслося від люті до себе.

– Потім. Зараз ми обговоримо, що ми маємо і що можемо зробити. Я скликав усіх членів на нараду. Чоловік провів Гриця у кімнату, де стояв комп'ютер і обличчя десяти людей перемовлялись між собою. Всі були стурбовані й швидко кидали репліки.

– Це всі члену опору, нажаль, що зосталися в країні. – спохмурнівши, пояснив чоловік Грицеві.

– Всім привіт! – привітався чоловік з іншими. – Хлопці нас тепер дванадцять. – чоловік показав на Гриця.

Всі привіталися з Грицем. А бородатий чоловік зрілого віку у чорному картузі промовив:

– А чи дійсно він захоче бути з нами? Я Андрій Будинський, внук основоположника руху опору. А як тебе звати й чи справді ти готовий битися?

– Мене звати Гриць. – тут він дуже сильно задумався над його питанням, чи готовий він? Так він говорив з ними і бачив цих рептилій, і вони пригрозили забрати в нього сім'ю, та чи ГОТОВИЙ він був діяти? Він згадав своїх батьків, все, що вони для нього зробили. Він жив у теплі й достатку, ніколи й мови не було про те, що б йому чогось не вистачало. Відповідь сама вискочила в нього. – Так я готовий, я хочу зупинити це, я хочу врятувати свою сім'ю.

– Що ж добре, Грицю. Бачу ти готовий діяти. Радий вітати тебе в Русі Опору, який заснований ще в 1300х роках, де й по цей день існують внуки засновників. Боротьба не припиняється вже понад сімсот років. Що до твоєї сім'ї, тобі допоможе Сергій після наради, зараз немає часу на це. – судячи з командирського голосу Будинського й того, що всі притихли, він був тут головний.

– Отже, рептилії знову повернулись в новому місті, за словами Сергія, який скликав нас усіх. І вони тепер володіють деякими представниками ЗМІ, що значно погіршує справу. Зараз у нас буде мало часу на роздуми, тому що перший літак відлітає через тиждень, а ми ще, навіть, не знаємо де їх знайти, що б зупинити. Також вони дуже відкрито заявили про себе цією кампанією, що наводить мене на думку, що їх ще більше ніж тоді, чого не скажеш про наші лави. – він сумно подивився на всіх, суміш страху й безвиході охопила Гриця, їх же було всього дванадцять, що вони, тобто ми, тепер зможемо вдіяти проти цих рептилій. Запитання само собою вискочила в Гриця:

– А як же бар'єр. Як ми зможемо їх зупинити?

– Вони самі його невдовзі зламають. Їм так ще краще буде тут все тероризувати. Їхні маги, чи як їх там, подбають про бар'єр. – відповіла жінка з темними заплетеними у вузол волоссям. – Ці рептилії можуть дуже сильно залякувати людей, а ця стіна тільки заважає їм.

– Тим більше вони завжди спершу хочуть знищити нас, тому що знають, що ми знову будемо опиратися. – додав командирським голосом Будинський. – Минулого разу членів опору було двісті вісімдесят чоловік, а колись давно понад дві тисячі боролося пліч о пліч. Зараз люди в це не вірять, тому нас дуже мало.

Сумна й дуже гнітюча тиша повисла в маленькій кімнатці над монітором Сергія. Гриць тільки зараз зрозумів, що підписав собі смертний вирок. Адже кожного разу рептилії все з більшим запалом знищувало опір, а тепер захисників залишилось дванадцять, лише дванадцять, проти армії рептилій… «Це білет в один кінець, навіщо, навіщо я говорив з тим лісником, думав про такі речі, це кінець, цю війну не виграти ніяким чином, нас дуже мало…» страх затопив Грицю все нутро, холоднючі невидимі руки оповили тіло спаралізувавши його – становище було безнадійне.

Будинський помітив стривожене обличчя хлопця й підбадьорливо промовив:

– Так наші шанси просто нікчемні, але ми будемо битися до кінця, як завжди. Я краще помру з мечем в руках знаючи, що відбувається, чим просто забуду все й піду в літак. Повір мені, – звернувся він прямо до Гриця, – це кращий вибір.

– А ваші сім'ї будуть брати участь у цьому? І чому ви не набираєте нових людей? – не засоромився спитати Гриць, трішки отямившись після слів Будинського.

– Розумієш, люди не вірять нам, доки самі не побачить їх, тим паче коли перед носом лежать «безкоштовні» білети до місяця. А коли й побачать, то ті їх так залякують, що вони роблять для них все, аби врятувати свою шкуру, або свої сім'ї, і замикаються в собі нікому нічого не розказуючи. – пояснив вусатий чоловік з круглим лицем. – А сімей у нас давно вже нема. Деякі ще встигли з ними посваритись, що б їх не знищили. Розумієш, деякі з рептилій дуже добре бачать людей наскрізь, і відчувають хто тобі дорогий, тому погрожують забрати сім'ю. От наші й додумалися сваритися з рідними, щоб їх уберегти, виходу немає. Тільки сварка повинна бути дуже правдоподібною, щоб рептилії й не думали до наших рідних наближатися.

– О тепер ти знаєш, що я повинен був тобі розповісти після наради. Дякую, Миколо. – сказав Сергій до Гриця. – Отже, є якісь ідеї або план?

Всі сумно замислились, крутили головами й дивилися в порожнечу перед собою. Гриць дивився на цих досвідчених людей і бачив, що навіть ветерани такої війни немогли знайти виходу, кількість воїнів була занадто малою. Невимовна лють охопила Гриця, вони тут сидять: дванадцять чоловік в намаганні врятувати хоч трохи людей, і що вони отримують за це? Нічого. Взагалі нічого. Вони були вимушені віддалитися від рідних, або оплакувати їх. Вони вмирали за незнайомих їм людей, аби лише зупинити все це. «Ось вона війна, ось він справжній світ, ти шукав прибульців, ось і маєш». Він згадав, що люди самі купуються на це все, дивлячи на ці об'яви в газетах і реклами в телевізорах. Лють, скажена тваринна лють вже роздирала Грицю груди, вона поривалась виплигнути на зовні, на людей, яких цей Рух Опору рятував, і які знову і знову будуть вмикати телевізори й бачити запрошення полетіти на місяць безкоштовно.

– Так, поки ви думаєте, я поговорю з нашим новим воїном. То ти готовий позбутися рідних? – трішки грубо висловився Будинський, але на його обличчі не було ні каплі грубості. – Це треба зробити негайно, як тільки ти звідси вийдеш. Зрозумів? Можеш заночувати сьогодні в Сергія.

Сергій ствердно кивнув головою.

– Добре. – якось механічно відповів Гриць, не подумавши про наслідки. Про те, що він більше ніколи не побачить своїх рідних, і навряд чи зможе з кимось зблизитися. Він залишиться один до кінця життя. Він обрав свій шлях, вороття немає.

– Отже, в мене є план. – почав Будинський. – Зараз вони, мабуть, переробляють літак для польоту. Тому нам потрібно знайти де вони розташувались і чимось їм завадити.

– Моя машина на ходу, можемо вирушати прямо зараз. – схвильовано запропонував старий чоловік з маленькими очима.

– Ні. Нам усім треба зібрати до ладу зброю та добре відпочити. Збираємось завтра в мене. – владно розпорядився Будиньский. – Звідти й вирушимо до так званого «літака». Почнемо з передмісття Києва. Сергію, покажеш новенькому зброю і проконструктуєш його. Ну, до зустрічі.

Десять обличчь щезло з монітора, й кімната заповнилась хвилинною мовчанкою. Сергій, вийшовши із задуми, глянув на Гриця:

– Ходімо, я тобі покажу чим ми будемо захищатись. Ти будеш здивований. – Сергій ледь усміхнувся й подався з квартири, Гриць знеструмлений рушив за ним. А за хлопцем роєм полетіли його важкі думки й непередбачувані тривоги.

Вчора сидів собі думав, що краще поїсти на вечерю, а сьогодні йому прийдеться посваритись з батьками. Та так, щоб між ними й нічого спільного не лишилось. А завтра ще краще – перший бій. Без підготовки, без плану, просто знайти й знищити, інакше – бувай земля. Грицю зробилось моторошно, його життя, наче пришвидшилося в сотню разів. Гриць так задумався, що не помітив, як опинився в гаражі, заставленому різним приладдям.

– Зараз я тобі дещо, покажу. – якось несподівано пролунав голос Сергія. – Ось цим ми будемо воювати.

Вони обійшли старий фургон, на якому вже не було видно якої він марки, та й, мабуть, він був складений з різних частин, бо мав дуже неприродний вигляд. Сергій відкрив велику шафу з двома дверима й дістав звідти спис і лук, але модернізовані на сучасний лад.

– Ее… – тільки й протягнув Гриць «воювати з інопланетянами цим???», – а чому ми не можемо використовувати сучасну зброю?

– Розумієш, все дуже складно. Новітня зброя на них не діє. Точніше кажучи, вся зброя, що переганяє середньовіччя в розвитку.

Гриць стояв мов укопаний. Що? Вибачте, ЩО?

– А чому так? – тільки витіснив з себе Гриць.

– Я ж кажу все дуже складно. Ми припускаємо, що вони живучи поза бар'єром, якось зупинили час, можливо, ще колись давно. Або вони знають, якийсь тип захисту, який нам не відомо. Коротше, ми воюємо з ними тільки на рівних умовах. Зрозумів?

– Зрозуміло. – тільки Гриць ніяк не второпав чому це їх не можна пристрелити чи рознести на шматки гранатою. Мабуть, вони й справді, добре захищені так чином.

– А, як ми почнемо бій, якщо бар'єр ще досі стоїть? – поцікавився Гриць.

– Ми можемо його відключати. Будинський може зробити один дзвінок і бар'єр спаде. Та він нам не каже нічого, куди дзвонить, і як діє цей бар'єр. Тільки те, що чим менше знає людей про це, тим краще.

– Отже, яка тобі зброя до вподоби? Я б порадив тобі взяти арбалет, що б з нього стріляти не треба сильного вміння. Лук звісно краще, але там треба дуже багато тренувань. Будеш стояти на відстані, ми вже добре пристосовані для ближнього бою, а от тобі краще туди не лізти.

Не те, що б Грицю сподобався огляд всієї зброї, що була в Сергія, але такий арсенал здивує кожного. В нього було все: лук, арбалет, праща, меч, стилет, спис, щит, військова сокира, великий дворучний молот та всяке інше. Також Сергій показав спеціальні костюми для подібних вилазок. Костюми були з не зрозумілих Грицю пластин наліплених на легесенький та дуже еластичний костюм.

– Це наші обладунки. – з гордістю сказав Сергій. – Поверху пластини з бронежилетів, надзвичайно легкі, щоб можна було легше рухатися. І еластичний костюм зі спеціального волокна. Доволі хороший захист, але точні вдари списів все одно будуть пробивати. Ми спеціально полегшуємо захист, тому що один розумник колись нап'яв на себе хтозна скільки броні, а потім навіть бігти не міг. От він прив'язав собі до рук здоровенну булаву й пішов в самий центр бою. Його не могли нічим пробити, але ці ящірки доволі розумні, вони просто зв’язали його. Він упав на землю й більше користі з нього не було. Тому ці легкі комплекти те, що треба. Приміряй.

Гриць почав приміряти один з комплект. Йому знову майнуло в голові, як швидко все виходить, вчора він і гадки не мав, що буде приміряти броню для завтрашнього бою. Все виглядало якось дуже дивно. На дворі двадцять перше століття, а воювати будуть як у середньовіччі. Хоча в цьому є якась романтика, зауважив Гриць. Тільки Сергій закрив Грицю легенький шолом, як страшний давній сон залив хлопця холодною водою.

Він згадав той сон, де він був замкнутий в темряві. Тільки тепер в'їдливий сон показав Грицю дещо іншу сторону цього випадку. Це була не вигадка. Мати Гриця тримала його, дуже маленького, на тремтячих руках. Голос її тихо зірвався:

– Не забирайте її, будь-ласка, прошу вас, це якась помилка…

– Ні, діагноз все підтвердив, вона небезпечна та заразна. – гостро відповів чоловік у білій формі, мабуть, лікар.

Поруч стояли два дужі санітари, які тримали дівчинку, на вигляд, років семи. Батько Гриця сидів на дивані ні живий, ні мертвий, увесь блідий. Він уже, мабуть, втратив дар мови.

– Виносьте хлопці. – скомандував лікар.

Санітари винесли крутливу дівчинку і вкинули її в швидку, а там упакували її великий ящик, чи контейнер. І Гриць знову відчув те гидке відчуття безвиході й холоду. Емоційним чином він відчув, що бачила його сестра, мабуть, вони були дуже близькі.

Гриць розплющив очі у захисній масці й зрозумів, прийшовши до тями, що батьки не розказували йому про рідну сестру. Він був дуже малий і не пам'ятав її. Він зв’язав думки до купи, вузол вийшов трохи логічний, можна сказати захист він батькам надасть щонайкращий.

– А прибульці крали дітей швидкою? – випалив Гриць.

– Так, вони змушували лікарів таке робити. Вони добре вміють залякувати, як ти вже знаєш. – відповів Сергій.

– Тепер в мене є привід почати сварку з батьками… останню. Чекай мене тут. – Гриць скинув броню й побіг до додому.

– Та зачекай. – зупинив його Сергій. – скільки тобі зараз років?

– Вісімнадцять, а що?

– А те, що прибульці останній раз були тут сорок п’ять років назад. Тому мало ймовірно, що…

Гриць трохи заспокоївся, але від свого наміру не відмовився.

– Яка різниця? Може ви просто не знали про це? Батьки мені нічого не сказали, можна й поскандалити, мені втрачати нічого. – він похмуро кинув Сергію ці слова, намагаючись розлютитись.

– Тобі є, що втрачати. Не думай, що це буде легко. – Сергій серйозно поглянув у вічі Грицеві, так наче хотів перекласти увесь свій життєвий досвід на нього. – Щось привиділось? Ти стояв дві хвилини мов статуя. Про кого ти згадав?

– А як ви..?

– Ти такий не один.

– Все одно це треба зробити. – Гриць розвернувся в задумі й пішов додому. А може вже й не додому.

На очі навертали сльози люті. Привід і справді був, та тільки Гриць ніколи ще не думав про такі жахливі наслідки. Все завжди ставало в норму після різних сварок, та тут вибору йому не залишалось. Він уже просто не міг жити з тим, що побачив, невинні люди вмирали тисячами, на тодішніх війнах. Він міг би зараз залишитися з ними й жити наче нічого й не було. Все це забути. Тихо й мирно дивитися як люди відходять назавжди, а самому тішитися нікчемними радощами життя (тільки зараз Гриць їх почав помічати), відпочивати й деградувати. Так було б легше, набагато легше. «Ні! Я не буду егоїстом! Я не дозволю якимось там радощам життя перехилити чашу істини. Я врятую життя моїх близьких, і сам буду самотній до кінця. Мені вже не вперше…» – раптом ця думка блискавкою майнула в голові й серйозно прискорила його рух, і гірка ціль стала набагато ясніша.

Гриць добіг до свого будинку й зупинився, переводячи дух. В легенях горіло полум'я гарячого літнього повітря, та й, мабуть, не тільки повітря обпікало йому нутро. Він дивився на свій рідний будинок, наче ніколи його не бачив, можливо, останній раз він заходитиме в нього. «Добре. Нема чого чекати, я сам на це пішов. Перестань плакати і йди в бій знову і знову, знову і знову», – слова лісника мимоволі згадалися Грицю. «В мене є час, не треба його марнувати», – Подумав Гриць і увійшов до двору, усадженого різною рослинністю. Тут все було таке близьке до нього й через кілька хвилин цього вже не буде. Він залишиться сам. Назавжди.

– Мені треба з вами поговорити. – дещо грубо сказав Гриць батькам, які сиділи в залі на дивані, читаючи газети.

– Про що? – лагідно спитала мати, намагаючись заспокоїти грубість сина.

– У мене була сестра. Чому я про це дізнаюсь не від вас? – останні слова Гриць майже прокричав, терпець увірвався йому саме зараз. Можливо він розумів, що чим сильніше посвариться, тим легше буде піти й забути їх.

Батьки перезирнулись між собою, їхні обличчя похмурніли, мати хотіла щось сказати, але батько випередив її:

– Ми не хотіли тебе засмучувати. Думали розповісти тобі, коли в тебе будуть свої діти, щоб ти міг все зрозуміти.

Відповідь була логічна й, мабуть, правильна, на думку Гриця, та він знав навіщо сюди прийшов, тому темпу не збавив:

– А звісно, НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО МОЮ СЕСТРУ ЗАБРАЛИ В ЛІКАРНЮ ТОМУ, ЩО ВОНА БУЛА СЕРЙОЗНО ХВОРА ТАК? І більше я її не бачив. ЧОМУ ВИ НЕ СКАЗАЛИ?

– Я тобі вже пояснив. – стримано відповів батько, встаючи на ноги. – А звідки ти все дізнався?

– Неважливо. А НІ, СТРИВАЙТЕ. ВАЖЛИВО, ЩЕ Й ЯК ВАЖЛИВО. НЕ ВІД ВАС!

Гриць грюкнув дверима, й вибіг з двору на вулицю. Він тепер безхатченко. В нього не було нічого. Сварка була трішки награна, але краще Грицю й не придумати.

– Ти куди? Грицю! Вернись! Ти маєш знати правду! – кричали в слід батьки. Вони вже вибігали на вулицю. Та Гриць побіг, що духу. «Мені не потрібна ця правда, завдання я виконав» Біг втамовує лють. Біг втамовує сум. Біг втамовує сльози. Ти просто біжиш й навкруги нема нічого. Вдих, видих, вдих, видих. «Так буде краще. Так буде краще.»

«В тебе є час, якого немає в інших»

«Я реалізую його. Я зможу.»

«Перестань плакати і йди в бій знову і знову»

«Я зможу. До Сергія. Вперед. Позаду вже нічого немає. Нічого…»

Так згадалась розмова з уявним лісником. Гриць до цих пір так і не втямив, чи він реальний? І хто він взагалі такий і чому він говорив саме з ним? Та це неважливо, треба вибирати зброю. Гриць вже добіг до гаражу Сергія.

– З батьками владнав. – якось без смутку, без емоцій сказав Гриць. – то, що ти там мені казав краще взяти з собою?

– Хлопче, якщо треба поговорити, ти говори, дай волю почуттям. Я все вислухаю. – з розумінням сказав Сергій. Він з жалем дивився на Гриця. Він то вже не раз бачив осиротілих людей, по своєму бажанню. Вже всі, хто з руху опору пройшли крізь це сумне випробовування.

Гриць промовчав і стиснув у руках спис, так що й пальці побіліли. Вигляд мав дивно сердитий й сумний водночас. Наче йому тільки-но сказали, що вмерла його улюблена тваринка, а на додачу ще й наказали переробити всю домашню роботу, бо бачите «не правильно оформлено».

– Дай мені зброю. – тільки й видавив Гриць. – Я хочу її випробувати. Негайно.

– Хлопче, ти монстр. – засміявся Сергій, Гриць видавив усмішку у відповідь. Усмішка та була щира. Він давно не сміявся.

Отже, Сергій дав Грицеві арбалет, з напученнями, що це якраз для новачків. Вони вийшли на старе шкільне футбольне поле неподалік. За полем росли великі, товсті дерева, а за ними дерев'яна огорожа – це було ідеальне місце для стрільб. За огорожею нічого не було видно, Сергій сказав, що там гаражі, тому не страшно, якщо стрільнеш вище.

– Добре. Зараз я покажу тобі, як вставляти арбалетний болт в арбалет. – Сергій почав натягувати тятиву арбалета до гачка. Трішки помучившись, він все ж таки натягнув її. – Ну, ти молодий, будеш швидше натягувати. – Сергій усміхнувся до Гриця, та в тій усмішці була батьківська тривога й сум.

Гриць спробував натягнути, й справді було доволі не важко. Трохи потренувавшись, в нього стало добре виходити. Отже арбалет був заряджений, а Гриць готовий його випробувати, а заодно себе.

– Спробуй влучити в он ту вербу. – Сергій показав на товсту старезну вербу, яка вже почала трухнути. – Заплющ одне око, а іншим дивись вздовж болта. Як тільки прицілисся, натисни курок.

Болт просвистів і виструнчився у вербі. Гриць мав задоволений вигляд, але Сергій був чомусь смутний.

– Що з вами? – занепокоєно спитав Гриць, побачивши неясне обличчя тренера.

– Молодий ти ще. Дуже молодий. Мабуть наймолодший, хто був у русі опору. – Сергій дивився на Гриця стурбованим поглядом, наче на сина.

– Ну то й що? – якось агресивно спитав Гриць, а потім отямившись, лагідно додав. – Я сам це обрав. Мене ніхто не змушував.

– Я розумію. Але ти ще навіть не жив можна сказати. А завтра ми всі можемо загинути. – сльози покотились лицем старого. – Можеш відмовитись поки не пізно, поживеш ще. – з надією запропонував Сергій.

– Я не піду назад. Все. Вороття немає, я з вами. – Гриць, з упевненим лицем, швидко зарядив арбалет й влучив прямо в ціль.

Вони тренувались увесь вечір. У Гриця дедалі краще виходило, він уже стріляв у своїй броні, що б призвичаїтись рухатись у ній. Прохожі здивовано поглядали на цю парочку. Та Грицю було вже все рівно. Потім Сергій приніс Грицю коротенький стилет і показав основи ближнього бою. Гриць добре пропотів за вправами, що й вони не замітили, як потемніло. Натреновані до схочу чоловіки пішли до Сергія в квартиру. Хазяїн швидко приготував простеньку вечерю. Мовчки поївши, з важкими головами вони полягали спати. Перша ніч Гриця на самоті. Перша ніч коли він знав, що не повернеться до батьків, що мати не приготує йому смачного обіду, а батько не розповість, щось цікаве. Перша й найхвилююча ніч, коли він знав, що завтра взагалі може не повернутись живим…