Читать книгу Палаюча рука - Павло Артонек - Страница 4

Здавалось, безкінечна ніч пролетіла швидко. Гриць встав, навіть, з піднесеним бойовим настроєм. Все таки він мав змогу діяти самостійно й мандрувати, сидіння вдома вже занадто занудило його. Навіть мандри з жахливою метою, хоч як не крути мандри.

– Вставай, пора вже. Йди поснідай. – твердий, вже давно не сонний, голос остаточно розбудив Гриця. Сергій стояв перед ним і проникливим поглядом дивився на Гриця. – Йди їж. Я вже склав все спорядження в машину.

Гриць очумався, вдягнувся й пішов на кухню. З'їв вівсяну кашу з сосискою й запив кавою. Приємне тепло розлилося тілом. «Ну, повний вперед!» – Гриць був готовий до всього, принаймні він так думав. Вийшли з квартири, замкнули дерев'яні двері, спустились вниз і енергійно пішли до гаража. Сергій відкрив ворота й сів у старий фургон, вказав Грицю на переднє сидіння й завів ревучий мотор. Гриць роздивився чудернацьку машину. Вона виглядала доволі стара, як ззовні так і всередині, але була практична й зручна. Видно, що вона підлаштована саме для таких неочікуваних поїздок. Сергій, закривши ворота, вернувся до машини й дав по газу й шалено скрикнув: «Вперед, назустріч смерті!». Тоді він розсміявся, як маніяк, а очі його запалали, як у тих ящірок. Він явно, щось випив зранку, подумав Гриць і не став питати, що саме. Спочатку хлопець трохи хвилювався, та згодом старий його навіть розвеселив. Він їхав, як навіжений, сигналячи всім підряд, та підрізаючи дорогі машини з криками: «Дорогу простакам! А то будеш завтра підлогу ящіркам чистити! ХА-ХА-ХА!» Дві години дороги промайнули дуже швидко. Вони під’їжджали до Києва. Проїхали довгий міст через широке Дніпро куди впадає Десна. Гриць зрозумів, що, можливо, він в останнє бачить води своєї рідної Десни. Йому стало сумно й паскудно на душі, але один лише погляд на старого, який в дорозі зробився божевільним, легко розвіяли всі зайві негаразди.

Ще добру годину вони їздили по зеленому місту, поки фургон не завернув у вузеньку непомітну вуличку. Проїхавши пару старих домівок, вони зупинились біля такого ж будинку. Сергій промовив:

– Будинок Будинського. Бачу вже всі тут. – Сергій показав на чотири автомобіля, які стояли біля двору. – Ходімо.

Він вийшов з машини й упевнено розкрив хвіртку та подався до будинку. Гриць не відставав. В маленькому дворі майже нічого не було, крім двох старих дерев по боках кам’яної стежки, яка вела до гарного будинку. Сергій зайшов у дім, Гриць за ним. У вітальні на них чекали десяток людей, тих самих, що швидко говорили вчора у Сергія на комп'ютері.

– Ну, нарешті. Привіт! – з радісним потиском руки підійшов Будинський й почав знайомити Гриця з членами руху опору. – Микола, Олег, Володимир, Олександр, Тарас, Іван, Руслан, Юля і Вікторія. Всі по черзі привіталися з Грицем. Гриць зауважив, що всі стояли з великими сумками за плечима й мали вигляд готових до всього людей.

– Отже, – владним голосом почав Будинський, розкинувши руки, – всі тепер знайомі, тому в путь! Ти Грицю головне не бійся й роби те, що кажуть і все буде добре. – Він з посмішкою дивився на збентеженого хлопця. Юнак механічно кивнув головою, та усмішки с себе не видавив, бо знав куди їде. Всі по черзі вийшли на подвір'я й мовчки подалися до машин. Свої сумки всі повкидали у машину Сергія, а самі повсідалися по своїх машинах по троє.

– Грицю поїдеш зі мною, сядьте хтось до Сергія. – розпорядився Будинський. Руслан вкинув свою торбу у фургон і сам всівся поряд з Сергієм.

– Рушаймо. – крикнув Будинський й заліз у своє двомісне, маленьке авто. Гриць сів до нього і їхня таємна процесія помаленьку рушила на край міста.

Приблизно годину їхали мовчки. Гриць любив тишу, тому поїздка була для нього, як відпочинок. Вони проїхали місто і опинилися в узліссі на ґрунтовій дорозі. Будинський звернувся до Гриця дуже серйозно:

– Будь-ласка, роби тільки те, що просять. Нічого не видумуй і не геройствуй. Ми тут, щоб покінчити з цим усім. – він подивився Грицю в очі й здавалося, що хотів вкласти в нього все розуміння того, що відбувається. Тоді його лице спохмурніло й він додав, дивлячись в очі Грицю. – Ми всі домовились. Якщо нас усіх уб'ють, тікай. Зрозумів? Ти наймолодший з нас, ти зможеш, ще поборотись. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів. – знову автоматом сказав Гриць, він навіть боявся, про це подумати. Та Будинський знову наполіг:

– Щоб не сталося ти повинен вижити. Не рятувати когось, або вбивати якомога більше, а вижити.

– Та зрозумів я. – вже трохи роздратовано кинув Гриць. – Я маю вижити й зробити все, що б це скінчилось. Я зрозумів.

– От і добре. Вже під'їхали. Бачиш той пагорб. – Будинський кивнув на високий пагорб, він тягнувся через поле, наче вал, десь за пів кілометра від них. Вони зупинились і повиходили з машин. Навкруги ріс ріденький ліс і пагорб виднівся в далечині, наче то був край світу людей.

– Думаю вони там. – впевненим голос почав Будинський. – Всі до зброї. Швидко. Я думаю вони нас помітили.

Дванадцять людей кинулись одягати броню та витягували свою улюблену зброю. Через дві хвилини всі вже стояли готові. Група чекала наказу Будинського. В повітрі повисла незручна мовчанка, збентежені очі дивились один на одного. Очі старого Сергія горіли, ще дужче, ніж коли-небудь: стан ейфорії.

– Я піду перший! – скрикнув він, і подався вперед, зі своїм великим мечем.

– Руслане, прикрий його. – розпорядився Будинський. Руслан зі своїм здоровенним прямокутним щитом, побіг за Сергієм. – Грицю прикривай нас ззаду. Всі інші за мною.

Попереду йшло двоє важких піхотинців, за ними дев'ять легких зі списами, мечами, та сокирами. Дві жінки стрільці з довжелезними луками, тримались по середині групи, під прикриттям товаришів. Гриць плентався позаду, озираючись на всі триста шістдесят градусів, намагаючись стримати свій страх. Його завдання було доволі просте: не дати ящірками напасти ззаду. Вони наближались до пагорба, напруга з кожним кроком наростала, цьому й сприяла дуже висока температура майже літнього сонця. Гриць, наче запікався заживо втому костюмі, та руки його приварились на сонці до арбалета. Він крутив ним на всі сторони, та потреби поки що в цьому не було. До пагорба залишалось сто метрів. Гриць все перебирав у голові, що він там може побачити, кожна клітина його тіла напружились. Його перший бій може розпочатись у будь-яку мить, і може стати для нього останнім.

– Повна готовність. Стати ближче. Пильність. – пролунав тихий голос їхнього командира. Всі згуртувались й зупинились за п'ятдесят метрів від того страшного, як тепер відчувалось, пагорба. – Тарас, розвідай.

Невисокий, худий і легко споряджений чоловік вибіг с гурту й подався до пагорба. Зі зброї в нього був лише короткий меч. Він швиденько заліз на той пагорб, в Гриця все похололо в грудях, а якщо там пастка, або ще щось. Він не думав, що буде таким страхопудом, та обставини взяли гору й він увесь трусився. Вся його мужність, коли він казав на всі правили «так», тепер була десь у його ногах, які так і просили дременути кудись назад, додому, до близьких, де тепло й затишно… Помаленьку Тарас карапкався на той пагорб, коли він заліз на верх, то став пильно вдивлятись – він щось розглядав. Він десь хвилину розглядав те щось за пагорбом, а потім поволі спустився й підбіг до інших.

– Там злітна смуга а навкруги пости й частокіл. Трохи далі, мабуть, розташований їхній телепорт, бо я бачив там доволі химерну високу будівлю.

– Так це він, то їхній штаб. А злітна смуга для того, щоб літак з людьми міг прибувати прямо до них. – захоплено висказався Будинський.

– А як діє телепорт? – вирвалося в Гриця, він з цікавості витріщив очі на вал, наче міг крізь нього дивитися.

– О, я й забув тобі розповісти. – схаменувся Будиньский. – Ми думаємо, що так вони потрапляють до нас, це їхня єдина сучасна технологія, якою вони володіють. Ми не знаємо, як вони ним користуються, він завжди зникає, як тільки ми їх знищували, мабуть, там завжди залишається хтось хто зникає раз з ним. Мені дід розповідав. А скільки там ящірок?

– На постах, було не багато, максимум десять. А за частоколом, навіть, не знаю. І ще, мабуть, люди, зовсім підвладні, там теж є.

– Добре. Отже, думаю, треба обійти зі сторони штабу, бо по злітній смузі, в нас мало шансів кудись дійти – занадто вже нас видно буде. А там розберемося на ходу. Вперед помаленьку.

Вони пішли тим самим строєм, Гриць прикривав тил. Перелізли вал, й тихо пішли, до штабу залишалось не далеко. Щоб не привертати уваги вирішили обходити на відстані. Ліс тут густішав, все далі більшало різних кущів. І от вже опинились позад штабу. Височів дерев'яний частокіл і стояло два пости по краях. Також дерев'яні пости мали по п'ять метрів заввишки, наверху була кабінка два на два метри й накривалась чотирикутною стелею. Вікна в них були широкі, але низькі, схожі на щілинки. Вся ця їхня база була завширшки метрів сто, штаб їхній займав половину ширини, більше за частоколом нічого не було видно.

– Дівчата готуйте луки, хлопці беріть сокири. Я подзвоню і бар'єр впаде. Дівчата зразу знімайте вартових на постах, я думаю вони раді будуть самі вийти, думаю, вони не стримаються. Тут ми їх і приймемо. – Будинський впівголоса сповістив усім план, далі дістав телефон і почав дзвонити. Через кілька секунду сказав у трубку: «Вимикай». Далі кинув телефон Грицеві й сказав:

– Пам'ятай, що я тобі казав. Ти повинен вижити. Потім подзвониш на останній набраний номер. Далі сам розберешся. Дівчата вогонь!

Дві жінки з луками натягнули тятиву й дві стріли з легким шурхотом майнули по постам ящірок. Мить і бридкі дозорні впали на підлогу. Знялася гучна метушня й крики. Загін Руху Опору чекав. Секунди поволі стікали, як віск по свічці. Через довготривалу хвилину з правого боку частоколу почали виходити ящірки, вони, мабуть, вийшли з парадного входу, бо іншого немає. Їх було видно десь двадцять осіб, вони були зі своїми жахливими списами, а очі їхні палали.

– В атаку! – заволав Будинський, не чекаючи на люб’язності й привітання. Загін кинувся вперед. Гриць був позаду, а в нього осторонь стояли дві жінки з луками, які вже натягнули свої швидкі стріли. Ящірки теж не барились і кинулись, що є сили. Якась мить дві і хвилі зіткнулись, Гриць нічого не втямив, а крики заливали увесь простір. Дві стріли раз за разом скошували ящірів, а спереду чоловіки тримали міцні щити й відбивались, як могли. Тільки-но Гриць втямив, що в нього також є зброя, він почав заряджати арбалет, але руки так тремтіли, що поки він вставив болт й підняв голову, аби прицілитися, вже було в нікого стріляти. Перша хвиля пройшла без смертей з боку Руху Опору.

– Всі живі? – десь спереду пролунав командирьский голос Будинського, Гриць оглянув усіх. Передня лінія чоловіків була вся в крові, але без поранень. Гриць досі тремтів, все сталося надто швидко й несподівано. Жінка поплескала його по плечі й промовила:

– Не бійся, тобі вже нема чого втрачати. Розслабся й зосередться водночас. – вона стала перед Грицем і подивилася йому в очі й з шаленою люттю продовжила. – Вони лишили тебе сім'ї й дому. Розізлися.

Гриць опанував себе й подумав, що вона абсолютно права. Він тепер один – втрачати нічого, а ці тварюки змусили його покинути сім'ю й звичне життя. Попереду Сергій став, ще більш божевільнішим, його ейфорія вилилася в бойові гасла, й він навіть пританцьовував.

– Вперед помаленьку. – скомандував Будиньский. Сергій рвонув перший за ним щитоносці й інші. Гриць прикривав тил а лучниці були обабіч нього. Гриць уже тримав арбалет на готові, тепер він не зупиниться. Він почав пітніти, ранкова прохолода змінилась на літню спеку. Крок за кроком вони йшли до входу в частокіл. Наближались до кутнього поста, за ним повинен бути вхід. Десять кроків, п’ять, три…

– В атаку! – холодний голос заповнив вуха загону й із-за кутку хвиля ящірок накрила берег захисників-відчайдухів. Гриць спустив курок і влучив у плече одному з них, лучниці відразу поклали двох, а спереду точилася бійня. Крики залили мирний і тихий ліс. Крики від болі й шоку, від смерті й жаги до життя заглушили все. Але Гриць схаменувся й розвернувся назад, і не дарма. Ззаду вже бігло п’ятеро ящірок, мерехтячи полум’ям жовтих очей. Гриць скрикнув до лучниць:

– Ззаду! Швидше! – ящірки були вже метрів за десять від них, Гриць напнув арбалет й стрілив болт застряг в нозі рептилії. Жінки дуже швидко напнули стріли й повалили двох на землю. Здається, що крім голови вони більше нікуди не влучали. Залишилось двоє і один кульгавий. Вони вже стромили своїми списам в них. Гриць швидко вихопив з-за спини свій стилет і відскочив у бік. Два списа шугонули мимо, а Гриць накинувся ззаду на ближчого й перерізав йому горло. Холодна кров потекла по руках хлопця, він уперше убив. Гриць стояв і дивився, як йога рука почервоніла від крові. Та він отямився коли поруч з жіночим криком на землю впало тіло. То була Юля.

Він зі злості врізав стилетом в шию тій ящірці й холодна кров тепер залила йому лице. Та ще позаду залишився кульгавий, він нарешті вистромив болт з ноги. І зразу ж метнув спис у Гриця, але той встиг присісти. Спис просвистів над плечем і розідрав там тканину, залишивши Грицю невелику подряпину. Вікторія швидко зупинила кидця й з Грицем повернулись назад. Попереду ще тривав бій, половину Опору вже вбили. Гриць швидко, як міг напнув арбалет й поцілив у голову ворогу, за цей час Вікторія вцілила двох і вже випускала третю стрілу. «Треба було вчитись стріляти з лука», – несподівано промайнуло в голові хлопця, перевага була надто очевидна. Ящірок залишилось один десяток, а наших піхотинців троє: Будинський, Руслан і Сергій, який досі кричав бойові пісні на всіх мовах яких тільки знав і чув. Десять місило трьох, які вправно захищались від навалу. Гриць кинув арбалет з думками, що поки він його зарядить, наших уже переб’ють, і кинувся махати стилетом вперед. Поки Гриць добіг, простромили Сергія і його пісні враз затихли, постала знавісніла тиша навкруги, яку розірвали розпачливі крики вцілівших:

– НІ! – та Сергій більше не підвівся. Гриць добіг і почав різати шиї супротивниками заходячи в спину. Двох він встиг убити доки він не відчув, що падає, наче засинаючи, його голова наче розлетілась на тисячі клаптиків. Могутній удар твердої руки змусив його впасти. Він заплющив очі й здавалося пройшло десь з годину, доки він їх відкрив, насправді ж пройшла мить. І він побачив, що ящір підняв списа, щоб його добити. «От і кінець», – все, що встигла подумати розбита голова Гриця. Він заплющив очі з надією, що це буде швидко, та його стусаном розбудила Вікторія:

– Вставай! Ми залишились самі, тільки встань, благаю. Гриць струснувши головою встав, вона відлунювала болем від потилиці й до передніх зубів. Попереду залишилось четверо ящірок, вони з досі не бувалим запалом кинулись на них. Просвистіла стріла й перший впав. Вони вже були за чотири крокі від них. Вікторія кинула лук на землю і вихопила короткий меч з піхов. Гриць швидко підібрав з землі стилет і відплигнув у бік, ухиляючись від ударів. Побачив, що Вікторія також ухилилась і добре встромила свій меч одному під ребра. Гриць знову кинувся на спину ближнього й перерізав горло, й тут же впав до долу, відчувши той самий удар. Все стало якась дуже темне й розмите після цього. Він зібрав всю силу в руку зі стилетом, бо знав, що його будуть добивати й не прогадав. Він бачив, як ящірка замахувалась списом йому в груди й швидко перекотився й встромив стилета йому в ногу. Ящірка захриплим звуком закректала й знову кинулась на Гриця вже без списа, бо той встряв у землю. Сила в руці Гриця ще залишилась і він напнув руку вперед, як тільки встиг. Жовті очі погасли й інопланетян впав на Гриця. Той швидко його скинув на бік і підвівся, він думав ще врятувати Вікторію. Вона лежала за п’ять метрів від нього і ящірка замахувалась списом по ній. Хлопець з останніх сил вихопив списа з землі й метнув у противника. Та цю мить він програв. Списи одночасно встромились в тіла. Один у людське, інший в інопланетне. Ящірка повалилась на Вікторію. У Гриця вилетіло:

– Ні! – він швидко підбіг до неї, та вже зарадити було нічим… Останній з Руху Опору впав. Тепер, тільки він знає, що відбувається, тільки він один. «Треба вшиватись, негайно», – майнула очевидна думка. Він заховав закривавлений стилет і забрав лука Вікторії. Прихопив сагайдак зі стрілами й закинув на спину, підвівся й помалу, тупим поглядом, все оглянув. Навкруги було маленьке озеро крові й мертвотна тиша. В нього досі все трохи розмивалось після тяжких ударів. Помалу він начав відходити до валу звідки вони йшли пішки. Він бачив, як жовті очі визирали з поста. Йому сказали, що ящірки завжди залишають охорону біля порталу, що б в разі потреби швидко зникнути разом з ним. Це без сумніву були вони. Він розвернувся й побіг. Бігти було не боляче, але голова при кожній зустрічі ноги з землею, глухо шуміла від зубів і до потилиці. Хлопець біг пару хвилин і озирнувся – очі й далі дивились за ним, та очікуваної погоні не було.

Він сидів під машиною дві хвилини пережовуючи все й відганяючи страшні думки. Думки, що всі хто знав, що робити померли. Він був у безвиході. «А, стоп, телефон, Будинський сказав подзвонити на останній набраний номер», – він витяг телефон з карману на грудях, все було оббризкане кров'ю. Красною рукою почав шукати останній набраний номер. Знайшов і схвильовано нажав виклик. Довгі гудки тягнулись неприродно довго й тривожно. На третьому чоловічий голос відізвався:

– Як пройшло? – Грицю здалося, що він був наляканий.

– Всіх вбили, – відказав Гриць, без вступу, – я втік. Будинський сказав мені у такій ситуації дзвонити сюди.

– Так, він попереджав мене. Ти поранений?

– Нічого серйозного.

– Добре. Зараз же сідай в машину і їдь до дому Будинського. Я там скоро буду і все тобі розповім.

Збуджений і переляканий Гриць заховав телефон назад в кишеню й підвівся. Добре, що йому дали ціль, це трохи відволікало голову від побаченого.