Читать книгу Ратники князя Лева - Петро Лущик - Страница 4

Мстислав тривожно подивився на брата – таким розлюченим Лева він не бачив давно. Та що там давно – навіть у той день, коли Світозар повідомив їм обом про смерть їхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозуміння цього вчинку, зрештою, ненависть і бажання негайно помститися – було, але такої люті… Нині князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.

Мстислав дивився на брата, чекаючи від нього якоїсь неприборканої витівки, але той натомість підійшов до вікна і довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохідними лісами лежала столиця Русі – Холм, де за нього вирішили його долю.

– Леве? – обережно покликав Мстислав.

Лев не обертаючись промовив:

– Погану звістку приніс ти мені, брате! Ох, погану…

– Мене попрохав дядько, – спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:

– Ну тому твоєї вини немає, брате. Запросили – ти приїхав; попросили приїхати сюди – також.

Лев обернувся до Мстислава.

– Знаєш, що образило найбільше? – запитав він. – Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотів.

– Він боявся твого гніву, – відповів Мстислав.

– А теперішній гнів його не лякає? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата віддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав і надалі вважаю, що ми не маємо лізти у справи нащадків Міндовга. Але ж можна було просто повідомити мене? А так зібралися родичі, отримали благословення від старійшини, і на тому й квит. Правда, ще послали найменшого до старшого. Нічого не скажеш, гарно Великдень почався!

Мстислав перечекав цей словесний потік брата, потім обережно запитав:

– І що ти робитимеш?

Лев іронічно подивився на нього. Безумовно, саме за відповіддю на це питання і відправив Василько наймолодшого племінника до Львова.

– Що робитиму? А давай пройдемося містом! – несподівано запропонував він.

– Навіщо? – здивувався Мстислав.

– Покажу тобі, що хочу зробити тут.

– Брате, ти мене дивуєш. Пробач, але у тебе майже відібрали королівство, а ти ведеш мене у місто, щоб показати, які церкви збираєшся побудувати?

– Саме так! Пішли, не пошкодуєш.

Мстиславу нічого не лишалося, як погодитися на дивну пропозицію брата. Вони тихенько звивистою стежиною спустилися у місто. Дорогою Мстислав уважно поглядав на місто, що розкинулось біля південного підніжжя гори. Саме місто розділилося на три нерівні частини. Одна займала гору, з якої саме спускався Мстислав з Левом, із замком на самій вершині і дитинцем біля її підніжжя; тут жив сам князь із челяддю. Друга частина займала значно більшу площу і тулилася до гори, ближче до дитинця. Власне це й було місто. Люди тут жили ще до того, як батько братів, князь Данило, вирішив побудувати замок. Мстислав відзначив, що й будинки тут багатші, й не туляться один до одного, і кам’яна церква посередині. Далі від гори, понад річкою, розкинулося третє поселення. Колись Лев розповідав, що батько дозволив людям, котрі розбирали за наказом монголів міські мури, залишитися у Львові, виділивши для них заболочену місцину на півдні. Лише вісім років минуло відтоді, а місто розрослося і вже не вміщалося у відведеній площі.

Мстислав здивувався, помітивши, що прямують вони саме туди. Він вирішив наразі не запитувати, залишивши питання на потім, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, які зустрічалися їм дорогою, впізнавали Лева, вітали його, щоправда, по-різному: дехто звичайним поклоном, смерди – до землі, але ніхто не дивувався із несподіваної появи князя у самому місті. Схоже, Лев бував тут часто.

– Куди ти ведеш мене? – запитав Мстислав.

– Уже привів, – відповів Лев, зупинившись на березі річки Полтви.

Очерет, яким густо поросли береги річки, злегка гойдався від течії.

– Дивись, брате, ось тут я закладу за5мок, – урочисто повідомив Лев.

Мстислав недовірливо подивився на брата, потім на вогку землю, затим обернувся на гору і лише тоді запитав:

– Чому саме тут? І чим тобі теперішній не догодив?

– Ти добре почуваєшся у мене? – поцікавився Лев.

Молодший брат невизначено нахилив голову.

– А чому?

– Ти не образишся? – поцікавився Мстислав, зовсім так, як колись робив у дитинстві.

– Та кажи-бо!

– Ти вибач, але це постійне завивання вітру за стіною терпіти несила, – зізнався князь луцький.

– І не тільки тобі, – хутко підхопив його слова Лев. – Констанція ось узагалі у Перемишль переїхала, каже, що у неї голова болить від тутешніх вітрів. А коли я остаточно переберуся сюди, нижній замок буде дуже доречним.

– Чому саме сюди?

– Львів знаходиться в центрі нашої землі, а це багато чого варте.

Мстислав, котрому вже набридло слухати подібні натяки, підійшов до Лева впритул і прямо запитав:

– Брате, давай поговоримо відверто. Я розумію твій стан і поділяю твою стурбованість. Для мене ти завжди був взірцем. Що ти робитимеш після того, що дізнався?

– Що ж, давай відверто, – згодився Лев. – Але не тільки я, але й ти.

– Тобто?

– Кому потрібна моя відповідь? Шварнові чи дядькові? Хто тебе прислав?

– Мене прислав Василько, але ти розумієш, що брат твою відповідь знатиме.

– Це я розумію.

– Добре, що розумієш. Твої дії? Твій стан я знаю і, повторюся, поділяю. Але дії – це інше.

– Ти хочеш знати, чи не виступлю я проти Шварна? Можеш заспокоїти його: я пам’ятаю останні слова батька. Сподіваюся, ти їх теж пам’ятаєш.

Ні, Мстислав не забув слова, які на смертному одрі батько сказав їм трьом. Це сталося п’ять років тому, і цей 6772 рік від сотворіння світу воістину став визначальним. На весіллі власного сина вбили литовського князя Міндовга разом з двома синами, залишивши наречену невтішною вдовою; уже пізніше у Холм дійшла чутка, що у далекому Хулагуїді поліг темник Бурундай – суще прокляття Русі; повертаючись додому від нового хана Берке[4], у якомусь забутому селі помер володимирський князь Олександр Ярославич[5]; не без допомоги того ж Берке помер брат Олександра Андрій – єдиний князь на сході, кому у Холмі довіряли; а на руках трьох синів помирав зовсім незрячий король. Той удар, отриманий ним двадцять п’ять років тому у битві під Дорогочином, на старості дав про себе знати. Данило став бачити щораз менше, а після того як особисто віддав розпорядження зруйнувати укріплення, осліп остаточно. Останні слова батько сказав синам уже після того, як назвав Шварна своїм наступником. Данило не зажадав від синів клятви, не чекав від них обіцянки поважати один одного, просто говорив і просив прощення за невдалу спробу визволитися від опіки Сараю.

– Важко мені, сини, залишати вас самих, – говорив батько. – Дуже важко. Нікого у нас немає. Лише ми. Для Сараю ми стали такими ж данниками, як інші землі, Рим нас зрадив, Бела і Болеслав від нас відвернулися. Щоб узагалі не залишитися самотніми, нам і потрібна Литва. Це я кажу до тебе, Леве, щоб ти мене зрозумів, чому не тебе, а Шварна я звеличив. Не тебе, а твого брата Воїшелк назвав своїм співправителем. Для процвітання землі Руської потрібно, щоб саме Шварно став королем. Але мир на землі буде лише тоді, коли мир буде поміж вас, сини мої. Війна між вами – це смерть нашої землі. Пам’ятайте про це!

– Я не забув, що говорив батько, – сказав Мстислав. – Але він звертався передовсім до тебе. Я ж ніколи не претендував на верховенство. Вважай, я, брате, як Василько біля Данила. Я підтримаю будь-кого з вас, але не виступлю ні проти кого.

– Через те й прислав тебе дядько сюди, – згодився Лев. – Можеш сміливо передати йому, що мене ніщо інше так не турбує, як прагнення побудувати ось на цьому місці замок.

– А як до цього поставляться монголи?

– Мангу[6], може, вже й забув, що вимагав від нас Берке. Зрештою, не місто я оточу муром. Лише свій замок. Щось не сподобається Сараю – знесу. Та й не буде хан через таку дрібницю починати новий похід. У нього своїх клопотів вистачає.

Мстислав укотре здивувався обізнаності старшого брата й здатності наперед передбачати свої дії і не забарився похвалити Лева.

– Дрібниці, – відмахнувся той. – Ми не єдині, хто не дає їм спокійно спати у Сараї. Ну, хіба що Переславль-Залєський, там, де наш Кирило осів, не турбує Мангу. Але інші не такі поступливі! Тож не переживаю. В разі чого – відбудуся чимось. Ось Тустань стоїть – і нічого Сарай зробити не може.

Брати ще деякий час поговорили, Лев детально розповів, що хоче конкретно побудувати у замку. Коли у домініканців задзвонили до відправи, Лев, наче згадавши, сказав:

– І церкви також побудую.

– Які саме? – запитав Мстислав.

– Наші. Домініканців уже Констанція запросила. Та й ненадійним союзником виявився Рим. Надто вже часто папи змінюються!

Тут Мстислав цілком був згоден із братом. Відтоді як помер папа Інокентій, який хотів використати Данила для своїх планів (як і Данило його), на римському престолі змінилося три папи, й жоден з них не продовжив справи попередника. Щоправда, причини були різні: якщо Александр IV не бачив у затії Інокентія перспективи, то наступні два просто не могли нічого зробити. Вони навіть не правили з Риму.

Усе це Даниловичі знали від численних католицьких орденів тут, у Русі, й у сусідній Польщі, куди заходили то з набігами, то з миром.

– Наразі хочу побудувати дві церкви: тут й у верхньому місті, – вів далі Лев. – І також кам’яні. Завдяки ярлику, що його випросив митрополит Кирило, проблем не матиму.

– А ти не боїшся, що проблеми виникнуть з іншого боку? – запитав Мстислав.

– Наприклад?

– Ти завжди ходиш містом без охорони? Я розумію, люди тебе люблять, але можуть з’явитися і недруги!

– По-перше, я іще й сам можу за себе постояти, – відповів Лев. – По-друге, охорона все ж нас пильнує, хоч її і не видно. А по-третє, якщо ти маєш на увазі того невідомого, що «пасе» нас із самого замку, то не переймайся. Охорона зараз приведе його сюди.

Здивований Мстислав побачив, як Лев плеснув у долоні, й майже одразу з-за дерев два дружинники привели попід руки засмаглого чоловіка. Затриманий не робив ніяких зайвих рухів і навіть не опирався. Лев лише злегка підняв руку, й охоронці зникли.

– Не варто недооцінювати мою дружину, – повчально мовив князь.

Тугар (а це був він) відповів:

– Повір, князю, я не мав ніякого наміру завдати тобі шкоди.

– Тоді чому ж ти стежив за мною?

– Хотів зустрітися.

– Ось ми й зустрілися. Говори. Але попереджаю: ти перервав нашу розмову. Сподіваюся, твоя чолобитна варта цього. Хто ти?

– Моє ім’я, князю, тобі нічого не скаже. Мене звати Тугар.

Це ім’я справді нічого не говорило княжим братам.

– Але його має знати воєвода Світозар, – продовжив Тугар.

Почувши це, Лев переглянувся з Мстиславом. Цей невідомий переслідувач йому не сподобався. Принаймні тим, що знав таке, про що знати не повинен.

– Звідки Світозар знає про тебе? – недовірливо запитав Лев.

– Боюся, ти не зрозумів мене, князю. Воєвода не знає про мене. Він повинен знати моє ім’я.

– Нічого не розумію, – зізнався князь. – Ти з ним бачився?

– Так, але це було дванадцять років тому, коли я ще був підлітком.

– Далі?

– Я шукаю свого брата Неждана.

– Я маю його знати? – здивувався Лев.

– Ні. Звісно, ні. Але я дізнався, що тут, у Львові, його забрав із собою Світозар, коли відбував за твоїм наказом.

Брати знову перезирнулися.

– І ти хочеш знати, куди я відправив Світозара?

– Так, князю! Знаю, що там я знайду і брата.

– Чому ви загубилися? Я так розумію, що й тобі дванадцять років тому було не набагато більше, – засумнівався Мстислав, який досі лише мовчав.

– П’ятнадцять, – повідомив Тугар. – Я змушений був залишити рідний дім.

– Де?

– Далеко звідси на півночі. У Луковому.

Назва села здалася братам знайомою, але пригадати, де про нього чули, вони не могли. Лев уже хотів поставити Тугарові ще запитання, але Мстислав випередив його.

– Соломоничі! – вигукнув він.

І тут старший брат згадав події справді дванадцятирічної давнини, на які всі покладали неабиякі, але вже не справджені надії.

– Тобі щось відомо про тамплієрів? – запитав він.

– Саме з ними я й залишив село, – відповів Тугар.

– Сам звідки?

– З Палестини.

Лев замислився.

– Вважай, що ти нас зацікавив. Давно у місті? – запитав він.

– П’ятий день. Зупинився у Лісника Стояна.

Лев широко усміхнувся.

– Не найдешевший варіант, – зазначив він.

– Та я вже наступного дня зрозумів, але, чесно кажучи, можу собі це дозволити, та й оповідач зі Стояна чудовий. Саме від нього я й дізнався про Світозара, – сказав Тугар.

– Підеш із нами. Можливо, я тобі чимось допоможу. Але й ти розповіси нам усе, що мене цікавить, – мовив Лев і, обернувшись до Мстислава, додав: – А ти ще не хотів піти зі мною у місто!

Звичайно, піднімалися на гору значно довше, ніж спускалися, але ніхто не нарікав, лише Мстислав подумки згодився з планами брата побудувати замок отут, при болоті.