Читать книгу Ратники князя Лева - Петро Лущик - Страница 8

Коли тобі сімдесят років, то важко нести на плечах навіть звичайну сутану, вже не кажучи про відповідальність за весь християнський світ. Ось уже дванадцять років, як це місто біля підніжжя гір Чиміні є резиденцією вселенських єпископів. Як і його попередники, він не зміг увійти у Вічне місто. Як і його попередника, його поховають тут. Бо коли тобі сімдесят, уже важко сподіватися на повернення. А причина тому воістину бич, і далеко не Божий. Себто Манфред Гогенштауфен, який не пускає до Рима не лише його. Слава Господу, – хоч про це грішно навіть думати! – що ось уже півтора року, як той злодюга, прокляття римських єпископів, загинув біля Беневенто. Манфред шукав смерті, і вона його знайшла.

Приблизно так думав сто вісімдесят третій папа Климент IV, в миру Гі Фокуа ле Гро, піднімаючись сходами папського замку у Вітербо.

Хоч надворі стояла нестерпна італійська спека, папа Климент накинув на кардинальську сутану (іншої не носив) накидку. Коли тобі сімдесят, особливо шукаєш прохолоди, що йде від товстих стін палацу. Коридори були безлюдні: курія знала, що папа любить іти до свого кабінету у самотині, але те, що за ним стежили, він зрозумів, бо коли підійшов до дверей, вони прочинилися.

У кабінеті на нього вже чекав його секретар. Весь поглинутий роздумами, здавалося, він не помітив появи папи, і лише нижче нахилена голова виказувала, що це не так.

– Доповідайте, П’єтро, – розпорядився Климент, важко опустившись у крісло.

– Ваша святосте! Вашої аудієнції просить ваш радник із богословських питань, – повідомив секретар.

– Згодом. Далі?

– Прибули посланці від правителя Хулагуїдів.

Від почутого папа пожвавився, з очей зникла звична останнім часом байдужість.

– Вони вже тут? – хутко запитав.

– У місті. Вони не захотіли зайти до палацу, та й я не спішив їх запрошувати сюди, – відповів П’єтро.

– Розумно. Послання переклали?

Замість відповіді П’єтро розгорнув пергамент.

– Читайте! – наказав папа.

– «Іменем усемогутнього Бога Абака-хан надсилає слово до первосвященика святої римської церкви.

Уважно вислухавши Ваше гідне поваги послання, ми дізналися, що Ваша святість в минулому році прослухала речі наших особистих послів і дала відповідь на них, але не на наше послання, бо в курії Вашої святості не було нікого, хто знав би монгольську грамоту. Дійсно, ми писали монгольською, бо на той час був відсутній наш писар, знавець латини.

Окрім того, з Вашого послання ми дізналися, що Ви направили короля Карла проти ворога церкви Манфреда Сицилійського та його війська і що зазначений король Карл, вторгшись в його володіння, повністю знищив військо згаданого Манфреда разом із ним. Ми ж за допомогою люб’язного і гідного поваги тестя нашого, імператора Константинопольського, чітко усвідомили собі, що це був з боку Вашої милості розсудливий вчинок.

Що ж стосується решти, то Вам, мабуть, відомо, що завдяки могутності Бога Всюдисущого скрізь – від сходу до заходу – султани, королі, князі щиросердно і мирно сусідили з Вами, та й у своїх більш значних володіннях вони, на загальну думку, також перебували в повному спокої. Але зловмисників проти нас з усіма їхніми прихильниками ми знищили, вирвавши з корінням, і змусили згинути злою смертю, спустошивши там все дощенту.

Ми Вашій святості неодноразово писали, і, крім того, шановний і гідний поваги тесть наш, імператор Константинопольський, ще частіше давав Вам у своїх посланнях ретельні роз’яснення про те, як ми ретельно дружно оберігаємо, високо цінуємо християн і навіть захищаємо їхні церкви.

До того ж ми повідомили Вам і всім християнам через наших послів, що ми направили на допомогу християнам нашого вірного Хігея з численним військом. Нехай же він поспішить з’єднатися з військом, яке Ваша святість сподівається спрямувати в землі невірних, разом з королем Арагонії і військом його, з тим щоб, згідно з порадою люб’язного тестя нашого, імператора Константинопольського, виступити одночасно. Нехай же будуть остаточно вирвані нами з корінням вороги в інших землях.

Так само нехай спішно мчать гінці, як тільки згідно з поточними обставинами в тій чи іншій стороні, як у вас, так і у нас, поширяться чутки, слова і діла. І нехай невірні пси роду вавилонського, що знаходяться з-поміж нас, згинуть, повністю знищені.

Окрім цього послання, з яким Вашій святості належить ознайомитися, ми надіслали до Вас наших послів – Соломона, стража Святої Церкви Божої в нашій курії, а також Некпея.

Писано в Синьому Хребті. У перший рік дракона, шостого місяця, двадцять третього дня».

– Он воно як!

Папа Климент IV відкинувся на спинку крісла і задумався. Що ж, те, чого добивався його покровитель Людовік IX, а значить, і він сам, сталося. Щойно отримавши тіару, він налаштував у далекий Тебриз купця із пропозицією спільно вдарити по мамелюках. Хоч тамтешній правитель і проповідував єретичне несторіанство, засуджене ще в Ефесі, ситуація вимагала закрити на це очі. Саме через це Климент і не сказав нічого супроти шлюбу позашлюбної дочки візантійського імператора Михайла Палеолога з ільханом Абаком, хоч це й виглядало дивним, особливо після того, як той же Михайло відвоював у хрестоносців Константинополь і відродив Візантійську імперію. Для чергового походу проти сарацинів, що його збирався організувати невгамовний Людовік, потрібен був надійний тил. Таким тилом французький король бачив правителя Хулагуїдів Абака.

– Вони чекають на відповідь? – поцікавився папа.

П’єтро знизав плечима.

– Я повідомив їхньому предводителю Соломону, що Ваша святість має подумати перед тим, як відповісти шановному правителю. Тому мені просили переказати, що ільхан Абак прийме посланця Вашої святості будь-коли, – відповів секретар.

Папа Климент лише спромігся кивнути головою. Дії П’єтро повністю збігалися з тим, що мав намір зробити він сам. Папа вкотре подякував Людовіку ІХ за секретаря, якого, соромно зізнатися, він спочатку недолюблював.

– З цим покінчимо, – сказав Климент. – Я напишу листа і відправлю його з посланцем. Далі?

– Аудієнції Вашої святості чекає посол від короля Арагонського, – повідомив П’єтро.

– А оце вже цікаво! Кличте його!

Секретар здивовано подивився на Климента ІV. Дійсно, дивним виглядало рішення відкласти прийом самого Фоми Аквінського, а натомість віддати перевагу якомусь невідомому іспанцю. Правда, П’єтро знав, що арагонський король, так само як і французький, палає бажанням відвоювати у невірних Гроб Господній, але і радник з богословських питань просить аудієнції не з пустопорожніх бажань.

Та П’єтро пам’ятав, що він лише секретар і має виконувати волю Святого Отця. Тому він схилив голову і нечутно вийшов з кабінету. А папа, здавалося, не помітив його зникнення. Климент продовжував сидіти нерухомо, розмірковуючи про майбутню розмову. Він лише підвів голову, коли перед ним виник хвацький іспанський кабальєро. Це був уже досить зрілий чоловік. Він мав бліде, без іспанської засмаги, видовжене обличчя. Побачивши прибулого, папа Климент виставив наперед ногу, де на червоному шовку сутани золотом був вишитий хрест. Кабальєро присів на одне коліно і поцілував хрест.

– Хто ви, брате во Христі? – запитав Климент.

– Хайме Аларік де Перпіньян, Ваша святосте! – з ледь помітним іспанським акцентом відповів прибулий.

– Вас прислав Його величність король?

– Саме так. Не пізніше як місяць тому Його величність вручив мені послання до Вашої святості і велів вирушити в дорогу.

– Послання з вами?

– Саме так, Ваша святосте!

Де Перпіньян відкрив перекинуту через плече шкіряну сумку, вийняв згорнутий пергамент і поштиво подав папі. Климент IV навіть не став перевіряти цілість печатки, нетерпляче розгорнув послання і заглибився в читання. Арагонський правитель повідомляв його, що пред’явник цього сеньйор Хайме Аларік де Перпіньян є посланцем короля. Крім того, король Хайме I, прозваний Завойовником, повністю підтримує бажання остаточно відвоювати Святу Землю. Для цього починає підготовку і відсилає до Святого престолу вищеназваного сеньйора Хайме Аларіка де Перпіньяна. Якщо Його святість бажає використати сеньйора Хайме Аларіка де Перпіньяна для своїх боговгодних справ, то Його величність повідомляє Їх святість, що повністю довіряє вказаному сеньйору. З іншого боку, король досі не знає, якою дорогою виступить його військо і військо короля Франції.

Папа Климент підвів очі.

– Його величність дав вам, сеньйоре, втішну характеристику, – сказав він.

– Король такий добрий до мене! – тільки й відповів кабальєро.

– Сподіваюся, він не помилився. Його величність пише, що ви можете виконати будь-яке доручення.

– Наказуйте!

– Ви готові знову вирушити в дорогу?

– Скажіть куди – і я відправлюся негайно!

Папа усміхнувся.

– Я схвалюю ваш порив, але якщо це дорога до монголів? – запитав він, хитро примруживши очі.

На обличчі іспанця лише на мить промайнув сумнів.

– Наказуйте! – з готовністю повторив він.

– Я радий, що у вас така впевненість і бажання принести користь своєму королю і святій вірі. Ви маєте де зупинитися?

– Так, Ваша святосте! Я поселився у монастирі кларисок. Увесь вільний час я проводжу у розмовах з абатисою. Там я дізнався про святу дівицю Розу, – відповів кабальєро.

– Мені приємно це чути. Я прошу вас повернутися до монастиря і бути готовим будь-якої миті вирушити в подорож, – мовив Климент.

– Дозвольте спитати: я буду сам?

– Ні, звичайно, ні. У Вітербо перебуває посольство тамтешнього правителя. Вони чекають на моє послання. З ними і вирушите!

Папа виставив праву руку з перснем, іспанець поштиво поцілував її і полишив кімнату. Невдовзі повернувся П’єтро.

– Папір і чорнило! – розпорядився Климент. – Я хочу написати листа магістру Гуго де Ревелю.

– Ваша святість звелить знайти гінця? – поцікавився секретар.

– Не треба! Дорогою до Абака його доставить де Перпіньян. І знайдіть писаря. Стиль і каліграфія послання до ільхана мають бути вишуканими.

Папа Климент підвівся і підійшов до столу, завбачливо поставленого біля вікна. Невдовзі слуга приніс папір, перо і каламар. Папа почекав, коли в кімнаті нікого не лишиться, зручно вмостився за столом, вмочив перо у чорнило і вивів перші слова:

«Єпископ Климент, слуга слуг Божих, Великого магістра і братів ордену кавалерів Святого Йоанна вітає і шле апостольське благословення.

Дорогий брате во Христі!»

Написав – і задумався. Папа Климент уперше назвав Гуго де Ревеля Великим магістром, тим самим прирівнявши його до наставника ордену Храму. Він сподівався, що цей жест не залишиться непоміченим. Подумавши, єпископ продовжив.