Читать книгу Ратники князя Лева - Петро Лущик - Страница 7

Три дні по тому, як арабські купці покинули гостинний Львів, слідом вирушив інший загін. Щоправда, на відміну від першого, котрий проводжали не менш гамірно, ніж зустрічали, два десятки вершників залишили місто непомітно, як тіні, коли ще не зійшло сонце.

З першого погляду важко було визначити, до якої верстви вони належать: приблизно одного віку, добірно, але без надміру вдягнуті, усі на добротних конях, вершники могли бути нащадками боярської знаті. Напевне, єдине, що їх різнило, була різноманітна зброя. У них були мечі: довгі й короткі, криві шаблі та монгольські. Тугар, який також був у загоні, єдиний мав криву сарацинську шаблю – предмет заздрості інших. Виготовлена із знаменитої дамаської сталі, вона виявилася поза конкуренцією у двобої: під час показових тренувань у присутності князя Лева Тугар не тільки переміг трьох нападників, але й переламав навпіл їхню зброю. Після того князь одразу відправив дібраних воїнів подалі від Львова, правда, суворо наказавши не доганяти арабських купців. Тому дорогу, яку можна було здолати за добу, довелося долати за дві.

Правда, дороги як такої не було. Можливо, це був ще один хитрий замір князя Лева: пустити непроханих монголів втоптаними гостинцями, де нема де сховатись. Загін їхав просіками, вздовж річок, і такими вузькими стежинами, які заледве вміщали двох вершників. Саме через це у загоні був провідник – місцевий юнак Івор, який свого часу водив цими дорогами таємних торговців, був схоплений княжою дружиною і, поставлений перед вибором – смерть на горло або служба князеві, – зголосився служити. Лев переконався, що слава про Івора, яка йшла далеко попереду, не була перебільшенням: провідник знав такі проходи і броди, про які навіть не здогадувалися місцеві старожили, котрим, як відомо, належить знати все.

Очолював загін Ратибор. Він помітно виділявся серед інших могутньою поставою воїна, котру неможливо сховати навіть під суто купецьким одягом. Ратибор служив ще королю Данилу, брав участь в останній битві з Бурундаєм, коли руські воїни змушені були скласти зброю. Після смерті Данила Ратибор покинув непривітний йому Холм і пристав до Лева. Князь знав, що міг будь-якої миті на нього покластися.

У загоні було ще п’ятеро воїнів з дружини князя. Інші тринадцятеро були новобранцями, яких треба було доставити у потрібне місце.

Тугар потрапив у цей загін несподівано для себе. Але, ні те, куди вони прямують, ні те, що робитимуть згодом, ніхто з новобранців не знав. Мовчав і Ратибор, і це неможливо було збагнути: чи не мав права говорити, чи дійсно не знав.

Разом із Тугаром їхали парубки, про походження яких можна було лише здогадуватися. Влас, що їхав поруч Тугара, був, напевне, із збіднілих бояр. Одягнутий краще за інших та й тримається на коні прямо, навіть зверхньо. А Левко попереду – точно із бідних городян. Одяг на ньому хоч і купецький, але одразу видно, що надів його вперше. Левко зручніше почувався у звичайному одязі простолюдина.

Попри різний стан, усіх об’єднувало одне: їх вибрав сам князь Лев для якоїсь надзвичайної справи, і заради цього вони згодилися покинути свої домівки.

Дорогою розмовляли мало – звивиста стежина, часті підйоми зі спусками вимагали великої уваги, і подорожні не відволікалися на розмови. Та й практично розмовляти було ні про що. За винятком п’ятьох дружинників, інші ратники раніше знайомі не були, познайомилися лише за кілька днів перед тим. Зате майбутнє у них обіцяло бути спільним, але поки що воно ховалося за мовчанкою Ратибора. Наразі Тугар був знайомий з Левком, Власом і Вацлавом – русявим хлопцем десь із-під Кракова, наймолодшим з-поміж них. Тугар знав, що свого часу Вацлав був холопом у короля Данила, після його смерті дістався Леву, а вже князь виявив у юнака військові здібності. Вони четверо і дружинник Жирослав, що якимось чином прилучився до них, трималися разом і на першому перепочинку, коли сонце вже припікало, а після нічної грози повітря нагадувало лазню. Зупинку Ратибор дозволив на березі невеличкої річки, назву якої не пам’ятав навіть всезнайко Івор.

Кожен ратник віз у торбі, прикріпленій до сідла, запас їжі, достатній для двох днів подорожі. І щойно Ратибор оголосив перепочинок, воїни спішилися, попустили повіддя, щоб коні паслися. Самі також витягли припаси.

– Не розумію, навіщо така таємничість, – говорив, запиваючи кусень хліба джерельною водою, Влас. – Хіба важко сказати, куди ми прямуємо?

– Якщо князь не вважає за потрібне казати, значить, має на це вагомі причини, – пояснив Жирослав.

– Щоб ми комусь не проговорилися? – уточнив Влас.

– Можливо…

– Та що це за місце таке, що навіть тим, хто їде туди, не вільно знати про нього?

– А хто ми такі, щоб сумніватися в намірах князя? Не можна – значить, не можна!

– А ти хоч знаєш? – із надією спитав Левко.

Жирослав продовжував жувати хліб, непомітно скосивши погляд на Ратибора, що сидів під розлогим деревом, і кивнув головою.

– Але не скажеш, – не вгавав Влас.

– Ні. Приїдемо – дізнаєшся.

Ця розмова хоч і не прояснила ситуацію, все ж іще більше заінтригувала ратників. Усім хотілося, щоб якнайшвидше настало завтра.

Але виявилося, що хтось розпорядився інакше. Відпочинок уже завершувався, раптом десь зліва, куди прямував загін, почувся невиразний шум, і два дружинники повалилися на землю із стрілами у горлі і грудях. Інші скочили на ноги саме у той момент, коли на галявину вихопилися зо три десятки озброєних людей. Уже першого побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти: до еліти воїнства нападники не належать. Це їх і згубило. Подорожні недаремно були вибрані самим князем. Хоча на одного випало по два нападники, майстерність ратників не йшла ні в яке порівняння із засідкою. Ратники відбивалися лише якийсь час, потім сміливо перейшли у наступ.

Зустрівши відсіч, на яку й не сподівалися, розбійники поспішили втекти, залишивши мертвими десь із дюжину своїх товаришів.

Серед ратників втрат не було, лише один дружинник отримав поранення шаблею в плече.

– Хто то був?

Це були перші слова, які сказав Влас. Досі всі билися мовчки, неначе боялися, що зайві розмови можуть зашкодити.

Ратибор витер меча об одіж нападника, заховав у піхви, підійшов до двох дружинників, що схилились нерухомі.

– Мертві, – констатував він. – Забираємося хутчіше геть.

Лише після цього відповів Власу:

– Розбійників тут тьма-тьмуща. Правда, ніхто не гадав, що вони так близько підійдуть до міста. Досі вони гасали значно південніше.

Тим часом привели коней, що спокійно паслись неподалік і зовсім не переймалися боєм. Насамперед двох убитих перекинули через сідла, тоді допомогли сісти пораненому.

Подальшу дорогу долали повільніше, ніж досі: доводилося слідкувати, щоб тіла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишніх хащів витрачалося більше часу, ніж до того.

Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.

Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.

Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.

– Чому Тисьмяниця? – поцікавився невгамовний Влас.

– Не знаю, – зізнався Івор. – Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть…

– Це від слова «тясмин», – озвався Тугар.

Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.

– Що значить «тясмин»? – запитав Ратибор.

– Камінь. Так кажуть деякі народи Улус-Джучі.

Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нічого не сказав. Натомість він сміливо спрямував коня через невеликий дерев’яний міст до міської брами.

Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох дерев’яних церков.

Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно – міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.

– Вітаю із щасливим прибуттям! – сказав воїн.

– Не таке вже воно й щасливе, – відповів Ратибор, обнімаючи господаря.

Він показав на коней з нерухомими тілами.

– На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?

– А чого б то ми охоронялися? – відмахнувся Путята. – Розкажу потім.

– Добре. А зараз подбай про мертвих, – згодився Ратибор.

– А ви?

– А живі про себе подбають самі!

Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.

Ратибор зібрав усіх і сказав:

– Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.

Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.

Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.

– Я знав, що ти прибудеш, – повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.

– Скажи краще: сарацини були? – запитав Ратибор.

– Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.

– Ні, усе гаразд, – заспокоїв Ратибор. – Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?

Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.

– Вони з’явилися у тутешніх лісах недавно, – говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. – Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!

– А ти?

– А я кого треба – посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.

– Тобто?

– Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.

– Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, – відказав Ратибор. – Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?

– «Татарські люди», – відповів Путята.

– Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?

– Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.

– Багато їх?

– Не більше сорока.

– Тобто на нас напали майже всі, – зробив висновок Ратибор. – Що ж, воєводо, можеш сміливо вважати, що розбійників у тебе на дюжину менше.

Гість подивився на господаря і вдоволено усміхнувся.

Подорожні відпочили, наступного дня поховали вбитих і перед обідом покинули гостинний Другобець. Тепер провідники – Ратибор та Івор і навіть Жирослав – не були такими мовчазними, коли хтось запитував їх про мету подорожі. Правда, нічого конкретного вони так і не сповістили, але відповідь: «Невдовзі сам побачиш!» усе ж таки обіцяла розкрити таємницю.

А тим часом дорога повільно піднімалася вгору, де на півдні синіли пологі Карпати. Доводилося обходити стороною якусь гору, а деякі, не дуже високі, долати. Після чергового сходження на невисоку гору Ратибор зупинив коня і якось урочисто, голосно, щоб усі почули, сказав:

– Тустань!

Для більшості в загоні це слово нічого не говорило: вони чули його вперше; для інших воно звучало як щось легендарне: чути – чули, але побачити не сподівалися. Зрештою, серед подорожніх багато вірили, що тут ховається лісовик Чугайстер, дехто буцімто бачив його на власні очі (за їхніми ж словами!), але для більшості це були небилиці. Лише Ратибор та Івор були єдиними, для кого Тустань не була порожнім словом. Перший бував тут неодноразово, а провідник часто приводив людей сюди.

Тугар належав до тих, хто чув про Тустань уперше. Він недовірливо подивився на Ратибора, неначе сумнівався в урочистості моменту, потім перевів погляд туди, куди показував десятник.

Подивився – і вже не міг відірвати очей…

Перед ними лежала широка долина, поросла прадавнім лісом. Дерева вивищувались аж ген до високих гір на півдні, що губилися у сизій імлі. На сусідньому пагорбі (адже горою це підвищення навряд чи можна було назвати) всі зауважили дивну споруду, начебто замок. Серед каміння виднілися дерев’яні стіни, що неначе виросли із нього. Де було збудоване людиною, де починалося створене Богом – визначити було важко. І темні скелі, і порослі мохом дерев’яні стіни так природно доповнювали одне о5дне, що здавалося, вони стояли там завжди. Замок увінчували вежі, що височіли навіть над найвищими скелями. Довкола замок-скелю оточували дві дерев’яні оборонні стіни, правда, зовнішня виявилася звичайним частоколом і швидше була лише додатковою заслоною. Зате внутрішня стіна була побудована за всіма правилами оборони: широка, з навісом від дощу, сонця і стріл, з кількома оборонними вежами. Місцями ця стіна переходила у кам’яну, створену природою, і вже там була неприступною.

З такої відстані важко було визначити висоту замку, але Тугар був майже впевнений, що не менше, ніж сто п’ятдесят ліктів. За скелями синіло невелике озеро. На тім боці чітко вгадувалася дорога.

– Оце і є місце, куди ми прямували, – сказав Ратибор. – Тут ми й зупинимось.

– Що воно таке? – здивовано роззирався Тугар.

– Тустань – єдине місце на Русі, котре не зміг узяти Батий. Так само як і Бурундай. Спускаємось!

З цими словами Ратибор спрямував коня ледь помітною стежиною вниз. За ним рушив Тугар, а далі вервечкою (інакше не виходило) інші. Тугар не зводив очей з дивної фортеці. Побувавши у Візантії, Палестині, Франції, надивившись на неперевершені і, здавалося, нездоланні фортеці численних феодалів та різних орденів, коли його начебто вже нічим не можна було здивувати, він зіткнувся з цією неймовірною спорудою. В голові просто не вкладалося, як можна було побудувати таке і взагалі – як можна до цього додуматися! Те, що замок не змогли взяти монголи, Тугара не здивувало. Під’їжджаючи ближче, він зрозумів і причину: до єдиної стіни між скель вів дуже крутий підйом. Знамениті стінобитні тарани, що не залишили жодних шансів Переяславу, Чернігову, Києву, тут виявилися безсилими. Тугар навіть усміхнувся, уявивши перекошене від люті обличчя Батия (чи хто тоді тут командував монгольським військом?), коли той зрозумів, що Тустань узяти не зможе! Напевне, поселення, що зазвичай оточувало подібні замки, розділило долю їм подібних по всій Русі. А скельний замок залишився стояти!

До замку підійшли з найбільш пологого боку. Власне, тут внутрішньої стіни не було. Замість неї височіла природна кам’яна. Зате був потрійний частокіл із високою вежею, де Тугар зауважив першого охоронця. Вежу і ворота у кам’яній стіні сполучав дерев’яний міст на палях. Ворота були зачинені.

Подорожні здивовано зупинилися перед вежею.

– Хто такі? – десь ізгори пролунав гучний голос.

– Десятник Ратибор із грамотою від князя Лева! – відгукнувся Ратибор.

– Прямуй ближче до воріт! Інші залишаються на місці.

– Чекайте! – тільки й сказав Ратибор і вдарив коня в боки.

Він під’їхав до воріт, почекав, поки відчиниться невелике віконечко.

– Грамоту! – наказав той самий голос.

Ратибор мовчки вийняв із торби скручену руркою грамоту і подав вартовому. Віконце зачинилося. Ратибор повернувся до своїх людей.

З-за воріт почувся якийсь скрегіт, і вони відчинилися. У проході стояв могутній молодий дружинник у повному обладунку.

– Проїжджайте! Воєвода чекає на вас! – сказав він.

Дружинник віддав Ратибору його ж грамоту, мовчки спостерігав, як мимо проїжджають подорожні, потім удвох з іще одним воїном зачинив за ними ворота. А загін навісною дорогою зацокав до головної брами. Вона виявилася зачиненою. Перед ними чорнів глибокий рів. Ураз заскреготів невидимий механізм, і почав нечутно опускатися підйомний міст. Його підтримували два масивних ланцюги. Досередини замку вела вузька галерея. Вона виводила у внутрішній дворик, де природні скелі оточували дерев’яну забудову.

Загін проїхав галереєю всередину. Від побаченого колись Тугара, здавалося, тепер уже ніщо не могло здивувати. Але серед жменьки воїнів, що походжали у дворику, приїжджі зауважили кількох хлопчаків десь років десяти, не більше. Вони з цікавістю дивилися на прибулих. Один із них – найменший, із м’яким волоссям і вузеньким личком – особливо уважно вивчав їх.

Раптом десь згори, з галереї, пролунав дзвінкий жіночий голос:

– Гійоме!