Читать книгу Ратники князя Лева - Петро Лущик - Страница 6

V

Оглавление

Тієї весни надто багато гостей запрагли відвідати княже місто Лева. Не встигла осісти пилюка з-під копит коня Мстислава Даниловича, як Леву доповіли, що у місті з’явилися сарацинські купці. Багато начувшись про обізнаність арабів, князь забажав зустрітися з ними. Яким же був подив Лева, коли виявилося, що й купці бажають цієї зустрічі!

Хоча Львів важко було чимось здивувати. Протягом своєї не такої вже й довгої історії крізь міські ворота у місто потрапляли і гебреї, і вірмени, й монголи (щоправда, останніх важко назвати купцями), але сарацинів тут іще не було. Городяни, звичайно, чули про них від тих же гебреїв, але, по-перше, оповідачів важко було запідозрити хоча б у натяку на симпатії до них, а по-друге, ці оповіді дуже нагадували місцеві байки. Та й відомості, отримані від тамплієрів, також не сприяли позитивному ставленню до прибулих.

Багато городян висипали на вулиці подивитися на диковинних людей, від голови до п’ят закутаних у теплий одяг, що звиклим до холоду русичам здавалося принаймні дивним, а дехто – і з бажанням побачити чудернацьких тварин з горбом на спині, які дуже сильно плюються. На превелике розчарування городян, очікуваних верблюдів сарацини не мали, приїхали верхи на звичайних конях, щоправда, на відміну від місцевих, довгоногих.

Купці поселилися у того ж таки Стояна, чим викликали неприховану заздрість інших. Десяток купців з кіньми обіцяли суттєвий прибуток господареві двору. Опівдні у четвер приїжджі розвантажували товар, у п’ятницю навіть не покидали двору і лише в суботу попросилися на прийом до князя. Коли Лев побачив сарацина, то був щиро здивований. Перед ним стояв ще молодий чоловік із чорним, аж вороним, волоссям і невеликою борідкою. На щоках волосся було поголене, лише з боків борода створювала вузьку смужку вздовж підборіддя. На купцеві були два каптани, причому нижній – білий і до колін, а верхній – довший і смугастий. М’які короткі чоботи легко ступали дерев’яною підлогою. Довершував одяг білий тюрбан.

За купцем четверо слуг принесли дві досить великі скрині. Слуги поставили їх перед Левом і, вклонившись, полишили покої. Здивований князь подивився на прибулого. Чого-чого, але арабської Лев не знав. А купець, неначе нічого й не сталося, вийшов наперед, шанобливо вклонився і чистою латиною привітався:

– Вітаю великого короля Русії, достойного правителя цього міста!

Вони в кімнаті були самі, і Лев зрозумів, що драгоман їм не знадобиться.

– Вітаю і я шановного подорожнього, – відповів Лев. – Чи можу я дізнатися, як звати високого гостя?

– Абу Джафар ібн Абу Бакр ібн Ахмад ібн Халід, – відповів прибулий, причому явно не латиною.

– Я цього не запам’ятаю, – трохи розгубився Лев.

Араб усміхнувся.

– Мої друзі звуть мене Джафаром, – сказав він.

– Якщо шановний не проти, до них приєднаюсь і я.

– Це для мене велика честь, правителю! Дозволь передати тобі цей подарунок як скромний вияв моєї поваги.

Джафар показав рукою на більшу скриню, збоку якої вгадувалася арабська в’язь.

На знак вдячності Лев кивнув головою і помахом руки запросив Джафара сісти. Сарацин сів у запропоноване крісло справа від трону.

– Тож звідки ви прибули, де бували і куди вирушите далі? – спитав Лев. – Мені приємно приймати у своїх володіннях таких далеких гостей. Зізнаюся, тут арабів іще не було, хоч не можу сказати, що не чув про вас. Наш батько колись показував нам книгу Абу-Гаміда.

Почувши таке, Джафар здивовано звів брови.

– «Космографію»? – поцікавився він. – Вам відомий твір Абу-Гаміда Мухаммеда ібн-Абда ар-Рахіма аль-Гарнаті аль-Андалусі?

Лев злегка розвів руки, мовляв, таки відомий.

– Зізнаюся, приємно вражений цим, – мовив Джафар. – Отож навіть вдячний правителю Ногаю, який умовив мене змінити намічену дорогу і відвідати твої, князю, володіння.

– Ногаю? – здивувався Лев.

– Саме так. Беклярбек Ногай привітно зустрів мене у своєму місті на Дунаї і просив передати тобі оці дари, – кивнув Джафар на другу скриню. – Крім того, він написав тобі послання.

З цими словами купець вийняв з-під каптана згорнутий сувій і подав князю. Лев розгорнув його і, побачивши монгольські закарлючки, відклав убік.

– Потім перекладуть, – сказав він. – А зараз… Чи можу я запропонувати шановному гостю розділити зі мною трапезу? Я, правда, знаю, що ваша віра забороняє вам споживати вино і свинину…

Джафар усміхнувся.

– Звичайно, ми хвалимо Аллаха – нехай буде благословенне ім’я Його! – й обмеження у їжі – не головне, якщо це не стосується священного посту. Але зараз лише одинадцяте шаабана, до священного місяця рамадан іще дві декади, і якщо ти стверджуєш, що вина5 і свинини не буде, то я із задоволенням пристану на пропозицію.

Лев привітно усміхнувся.

– Тоді запрошую до столу.

У сусідній кімнаті на столі вже чекала наперед приготовлена їжа. Окинувши поглядом наїдки, Джафар не побачив вина, зате було багато м’ясива. Помітивши його погляд, Лев заспокоїв:

– Це оленина.

За столом розмова продовжилася. Князя цікавило все: і те, звідки прибув Джафар, і якою була торгівля.

– Сам я народився у Багдаді, але жив там недовго, – розповідав Джафар. – Мій батько також був купцем і більшу частину життя провів за межами міста. Я й народився тоді, коли батька не було вдома. Вже малим він брав мене із собою, тому цю справу я знав змалечку. Цього разу вирішив піти у північні землі, хоч це й дуже ризиковано.

– Чому? – поцікавився князь.

– Мій шлях лежав через землі Улус-Джучі, а теперішній правитель уже давно воює з султаном Єгипту. За таких обставин з’ясовувати, звідки ти – з Багдада чи з Іскандерії, – ніхто не буде, але ярлик, отриманий мною у тамтешнього правителя, уберіг мене від усіляких халеп. Торгуємо ми здебільшого сукном; воно принаймні не псується. Отож ми прибули у гирло Дунаю і вже хотіли сісти на венеційський корабель, як нас наполегливо запросив до себе правитель Ногай.

Князь Лев уважно слухав.

– Хто він такий? І звідки об’явився на Дунаї?

– Один із нащадків Чингісхана, здається, його правнук. Йому ще немає й сорока років, але він уже за наказом хана Берке воював з Хулагуїдами на Кавказі. Спочатку його походи мали успіх, він отримав перемогу в битві на річці Терек, але зрештою Ногай зазнав невдачі. В одному бою списом йому вибили око. Після поразки Берке, ображений на нього, вислав Ногая у Дике Поле. Туди ж переселив вірний йому народ аланів. Нехай не вводить тебе, князю, в оману та обставина, що беклярібек перебуває в опалі. Берке успішно прибрали його ж піддані. Нині у заснованому ним місті Сарай-Берке править Менгу-Тимур, але і він не балує Ногая своєю увагою. А тому так і треба. Отож йому підпорядковані всі землі на північ від моря. І вони межують із твоїми, князю.

– І що хоче темник? – князь Лев назвав Ногая руським титулом.

– Чого конкретно хоче беклярібек – не знаю. Гадаю, що відповідь ти отримаєш, коли тобі перекладуть його послання. Але дозволь мені висловити свою думку.

– Що ж, мені буде цікаво, – заохотив гостя Лев, зручно вмостившись у кріслі.

– Ногай зараз в опалі, я тобі вже казав, але він виконує всі вимоги, які отримує із Сараю. Будь готовий до того, що тобі доведеться згуртувати для нього військо для його планів. До часу Ногай залишається вірним ханові, але вже навіть тепер його називають ханом-наступником. Це, звісно, лише слова і до Сараю вони не доходять. Усе ж настане час, коли хан захоче стати справжнім правителем, і тоді йому потрібні будуть спільники.

Лев слухав Джафара і не переставав дивуватися обізнаності і проникливості араба. Купець наче читав його думки, зумівши проникнути у його власні плани. Адже слова Джафара повністю збігалися з тим, що Лев сам висловив три роки тому. Це сталося одразу після того, як у крипту церкви Пресвятої Богородиці у Холмі опустили тіло короля Данила. Про цю розмову знали лише декілька чоловік, зокрема й воєвода Світозар. Відтоді до неї ніхто не повертався, але всі робили свою справу: князь Лев тут, воєвода – в Карпатах, інші – на кордоні.

– Ногай амбітний, – продовжував Джафар. – Як на мене – надто амбітний, але на даний момент змушений коритися великому хану.

– Це твої слова, не його, – вставив князь.

– Це мої спостереження і слова тих, хто воював з Ногаєм. Гадаю, тебе зацікавить та обставина, що до Ногая землями на південь від Русії правив Бурундай. Вони з Ногаєм обидва рушили війною на Кавказ. Похід загалом завершився невдало, Бурундай загинув, а Ногай став правителем його земель.

Лева оповідь зацікавила, але він не виказав цього. Князь уже давно навчився керувати своїми емоціями, щоб не виказувати на обличчі.

Обід тривав досить довго, чоловіки собі неквапом розмовляли. Коли ж підвелися з-за столу, обидва були задоволені зустріччю: абу Джафар отримав дозвіл торгувати сукном та іншими товарами у Львові й охоронну грамоту на безперешкодне пересування володіннями, а Лев дізнався від купця багато корисного.

Залишившись сам, князь розгорнув послання Ногая. Він не хотів показати арабу, що вільно володіє мовою монголів; завжди залишав собі шанс на несподіванку. Зараз же, вчитуючись в монгольські закарлючки, князь зрозумів, що Джафар здебільшого правильно оцінив обстановку, яка панувала в Орді. Лев уже давно приглядався до нового темника, який невідь-звідки об’явився на його південних кордонах. Гадав – він кращий чи гірший від Бурундая? І слова араба, і послання Ногая давали руському князю шанс здійснити давно задумане іще батьком. Але для цього не треба завчасно нікого стривожити: ні монголів, ні дядька, ні братів.

Виявилося, що Львів став останнім містом у довгому списку подібних зупинок арабського каравану. Спрагла до дивовижних товарів місцева знать миттю розкупила все виставлене на продаж, і вже через декілька днів Джафар констатував, що продавати більше нічого, про що і не забарився повідомити князя. Більше його у Львові ніщо не тримало. Лев лише поцікавився, куди проляже дорога шановного Джафара.

– Наша дорога прямує до рідних земель, – повідомив купець. – Ось уже скоро два роки, як я не бачив свого сина. А вчити його суннам має батько.

– Твій шлях проляже через володіння Ногая?

– Так, я повертатимусь через Візантію, – підтвердив Джафар. – Тамтешній правитель Михайло колись знав мого батька, тому, гадаю, проблем не матиму. А Ногай просив мене на зворотному шляху завітати до нього. Зовсім недавно він прийняв істинну віру, і тепер він – Ногай Гайса Іса Кутар Татар.

– А Менгу-Тимур? – поцікавився Лев.

– Він язичник. І це ще одна причина опали Ногая. Як новонавернений, він, природно, цікавився вірою, яку прийняв. Мені приємно, що для цього він обрав мене.

– Бажаю тобі успіху у цій благородній справі. Чому я питаю про твій шлях… Я хочу написати ханові відповідь. Хочу попрохати шановного Джафара передати її.

– Це для мене велика честь! – зізнався купець. – Нехай князь буде спокійний: відповідь я доставлю.

– Я не сумніваюся у цьому. Гадаю, до твого від’їзду ми іще зустрінемось, і я передам листа.

– Ми вирушимо у зворотну путь післязавтра, – мовив Джафар. – Але, князю, дозволь тобі нагадати.

– Я слухаю.

– Єдиний шлях, який веде на південь, лежить повз одну фортецю. На жаль, я не можу пригадати, як вона називається.

– Тустань, – підказав Лев.

– Саме так, Тустань. Я так розумію, що митарі за стінами фортеці діють за твоїм, князю, наказом. Ми вже оплатили дорогу сюди.

– На жаль, нічого вдіяти не можу, – розвів руками Лев. – Ця фортеця мені не підпорядковується. Вона просто неприступна. Її не зміг узяти навіть Батий. А після того як монголи встановили тут свої порядки і наказали зруйнувати всі укріплення, Тустань просто відмовилася виконати ці вимоги. Так вони стали незалежними і від Сараю, і від мене. Тому, шановний Джафаре, тут я не можу нічим допомогти. Доведеться платити!

Ця відповідь не дуже задовольнила Джафара, але князь нічого не додав. В араба невідомі за стінами фортеці в горах чомусь навіть викликали симпатію. Небагато знайдеться фортець, котрі встояли перед монгольською навалою.

Ця обставина примусила Джафара змиритися із тим, що йому доведеться поплатитися чималою сумою.

Ратники князя Лева

Подняться наверх