Читать книгу Книга джунглів - Редьярд Киплинг - Страница 4

Це сталося в той час, коли ведмідь Балу навчав Мауглі Закону Джунглів.

Ведмідь радів здібному учневі, адже вовченята зазвичай запам’ятовували лише те, що стосувалося їхньої Зграї. Ледве вивчивши правило мисливців: «Ноги ступають нечутно, очі бачать у пітьмі, вуха чують шум вітру, зуби гострі та білі, – ось ознаки наших братів. За винятком шакала Табакі та гієн – їх ми ненавидимо», – непосидливі слухачі цим і обмежувалися. Мауглі ж, як людському дитинчаті, треба було знати більше, якщо не все.

Інколи чорна пантера Багіра, походжаючи джунглями, приходила поглянути, як справи у її улюбленця. Хлопчак однаково добре лазив по деревах, плавав та бігав, і Балу навчав його законів лісу й води: чим відрізняється трухлява гілка від надійної, як чемно обходитися з дикими бджолами, що належить сказати кажанові Мангу, потурбувавши його під час денного сну, як заспокоїти водяних змій. Адже Народу Джунглів не до душі, коли його турбують, тож непроханих гостей зустрічають без належної шани. Вивчив Мауглі й Мисливський Клич Чужинця. Коли полюєш у незнайомій місцині, такий поклик означає: «Я голодний, дозвольте мені роздобути дичину тут». Тобі мають відповісти: «Полюй заради поживи, але не заради розваги». Дуже багато Мауглі доводилося вчити напам’ять, і повторюючи раз у раз одне й те саме, він страшенно втомлювався.

Одного разу, коли Мауглі заробив покарання – добрячого ляпаса і, роздратований, чкурнув у хащі, Балу сердито сказав Багірі:

– Людська дитина має знати Закон Джунглів повністю!

– Він ще занадто юний, – заперечила пантера, яка напевне розбестила б Жабенятко, якби їй дали таку можливість.

– У джунглях навіть крихітка має остерігатися звірів… Я навчаю його і потроху караю, щоби пам’ятав мої слова.

– Знаю я твою залізну лапу, – пробурчала Багіра. – Його личко все у синцях.

– Я люблю Мауглі, та нехай краще дістане по заслузі, аніж залишиться неуком, – заперечив ведмідь. – Сьогодні хлопець мав вивчити Заповітні Слова Джунглів, одначе полінувався. Але ж вони захищають від хижих птахів, змій і четвероногих, за винятком його Зграї. Невже заради цього не можна було перетерпіти?

– Твоя правда, лише не скаліч Жабенятко – хіба ж він пеньок із дерева, об яке ти гостриш свої тупі кігті… А які це Слова? – поцікавилася Багіра.

– От зараз я покличу Мауглі, і він розкаже їх тобі… якщо матиме охоту. Агов, де ти, Маленький Брате! Ходи-но сюди!

– У моїй голові гуде, наче там оселився бджолиний рій, – похмуро пролунало згори.

Мауглі зіслизнув із дерева й гнівно вигукнув:

– Я повернувся тільки заради Багіри, а не задля тебе, гладкий старий Балу.

– Мені байдуже, – ображено стенув плечима ведмідь. – Тоді скажи Заповітні Слова Джунглів, яких я навчав тебе сьогодні.

– Слова якого народу? – набундючившись, уточнив Мауглі, щоби продемонструвати Багірі свою вченість. – У джунглях багато говірок, я знаю їх усі.

– То коли ти такий знаменитий учений, промов-бо Слово Народу Мисливців.

– Ми з тобою однієї крові, ти і я! – вигукнув Мауглі, наслідуючи ведмедя, як це роблять усі мисливці.

– Чудово. А тепер – Слово Птахів.

Мауглі повторив ту саму фразу, свиснувши, наче яструб.

– А зараз Слово Зміїного Народу, – попрохала Багіра.

Відповіддю було люте шипіння і сміх – Мауглі почав плескати в долоні й стрибнув на спину Багірі. Зручненько влаштувавшись, він корчив кумедні гримаси ведмедеві, гамселячи п’ятами по лискучих боках Багіри.

– Стусан був доречним, – лагідно пробуркотів Балу, з гордістю плескаючи себе по пухнастому череві. – Колись ти, Жабенятко, ще згадаєш мене… Тепер тобі нікого боятися!

– Окрім його власного племені, – провуркотіла Багіра. – Але побережи мої ребра, Маленький Брате. Що за гопак у мене на спині?

– Я матиму власну Зграю! – Мауглі захоплено пустував на спині пантери. – Ми стрибатимемо з гілки на гілку й кидатимемо багнюку в старого Балу…

– Це що за нове безумство? – скривилася Багіра.

– Вони мені обіцяли…

Величезна ведмежа лапа скинула нахабне хлоп’я на землю.

– Мауглі, – розсердився Балу, – ти спілкувався з бандар-логами[1], Мавпячим Народом?

Багіра дивилася гостро, її очі були схожі на камені яшми.

– Ти знаєшся із сірими мавпами? З народом, який не шанує Закону й харчується всіляким непотребом? Яка ганьба!

– Вони пожаліли мене, коли Балу наставив мені синців, – ледь не плачучи, відповів Мауглі. – Навіть спустилися на землю. Ніхто, крім них, мене не пожалів!

– Мавпячі жалощі… – чмихнув ведмідь. – І що було далі?

– Вони мене смачно нагодували. Віднесли на верхівку дерева і сказали, що я для них єдинокровний брат… тільки безхвостий. І що невдовзі я стану їхнім ватагом.

– У мавп немає ватажка, – сказала Багіра. – Усе це брехня. Вони постійно брешуть.

– Ну то й що? – не вгамовувався Мауглі. – Бандар-логи ходять, як і я, на двох ногах. Граються цілий день… Я хотів би піти до них…

– Послухай мене, людська дитино! – Балу рвучко підняв Мауглі з землі; його голос загуркотів, наче грім спекотної ночі: – Я навчив тебе Закону Джунглів, який не стосується Мавпячого Народу. Цей народ поза Законом. Вони не мають своєї мови, лише поцуплені слова, що їх вони запозичують в інших, коли підслуховують, піддивляються та підстерігають, сидячи на деревах. Їхні звичаї – не наші звичаї. Вони живуть без ватажка. Ні про що не пам’ятають. Базікають і вихваляються, начебто вони видатний народ і замислили великі справи у джунглях, але варто впасти горіху, і вони вже сміються, про все забувши. Ніхто у джунглях не приятелює з ними. Ми не п’ємо там, де п’ють мавпи, не ходимо туди, куди ходять мавпи, не полюємо там, де полюють вони, не помираємо там, де вони помирають. Чи ти чув від мене хоча б одне-однісіньке слово про бандар-логів?

Не встиг Балу закінчити фразу, як із дерев посипалися градом горіхи й уламки гілок; почувся кашель і виття; верхівки дерев захиталися.

– Із Мавпячим Народом водитися заборонено, – сказав Балу. – Не забувай про це!

– Так, заборонено, – сказала Багіра. – Але я однаково вважаю, що Балу мав тебе попередити.

– Я?.. Я? Невже мені могло спасти на думку, що він водитиме компанію з такою поганню? Мавпячий Народ! Тьху!

І знову горіхи градом посипалися на їхні голови, тож ведмідь з пантерою втекли, прихопивши із собою Мауглі.

Ведмідь казав про мавп щиру правду. Вони жили у верхів’ях дерев, та оскільки звірі рідко дивляться вгору, то мавпам і Народу Джунглів не доводилося здибатися. Проте коли до мавп потрапляв хворий вовк або поранений тигр, вони знущалися зі слабких і на забаву жбурляли в них ломаччям та горіхами. Мавпи здіймали вереск, волали безглузді пісеньки, кликали Народ Джунглів до себе на дерева чубитися, затівали через дрібниці сварки проміж себе та полишали мертвих мавп абиде. Вони постійно збиралися обрати собі ватажка і затвердити свої закони та звичаї, проте так і не зробили цього, бо мали куцу пам’ять. Жодна тварина не могла до них дістатися, та ніхто й не звертав на них уваги – саме тому мавпи зраділи, коли Мауглі почав гратися з ними, за що Балу на нього розсердився.

Жодної іншої мети бандар-логи не мали – у мавп узагалі ніколи не буває мети, – але одна з них вирішила, що Мауглі може стати корисним для їхнього племені, бо вміє сплітати гілки для захисту від вітру, і якщо його спіймати, то він навчить цього і мавп. Цього разу, говорили мавпи, у них справді з’явиться ватажок, і вони стануть наймудрішим народом у джунглях, і всі їм заздритимуть. Тому бандар-логи тихцем скрадалися за Балу і Багірою, доки не настав час полуденного відпочинку і Мауглі не влігся спати межи пантерою й ведмедем, вирішивши, що більше не товаришуватиме з Мавпячим Народом…

Він прокинувся від того, що його хльоскали по обличчю якісь гілки. Міцні волохаті маленькі руки несли Мауглі у верховіття. І невдовзі він приголомшено дивився на землю у просвіт між гілками, де глухо ревів Балу, розбуркуючи джунглі, а Багіра дерлася вгору стовбуром, люто вишкіряючи свої білосніжні ікла.

Мавпи захоплено завили, застрибнули на найтонші гілочки, куди пантера не могла дістатися, і заверещали:

– Багіра нас помітила! Усі джунглі захоплюються нашою силою та спритністю!

Утеча мавп верховіттям – це щось незбагненне. Наздогнати їх неможливо: там вони мають свої таємні шляхи й перехрестя, підйоми та спуски, і все це на страшенній висоті. Двоє найсильніших самців схопили людське дитя попід руки й помчали, перестрибуючи з дерева на дерево. І попри те, що йому забивало дух, Мауглі мимохіть отримував задоволення від цих шалених перегонів, побоюючись лише, що мавпи впустять його додолу. Та цього, на щастя, не сталося – бандар-логи з уханням мчали гущавиною разом зі своїм полоненим…

Урешті-решт Мауглі розсердився, але опиратися було марно. Багіра й Балу давно втратили його з-перед очей. Єдиний вихід – подати їм звісточку.

Мауглі підняв очі до неба й у блакиті угледів яструба Чиля – той ширяв над джунглями в пошуках здобичі. Чиль теж помітив, що мавпи щось несуть, опустився нижче й аж присвиснув від здивування. І тієї ж миті пролунало Заповітне Слово: «Ми з тобою однієї крові, ти і я!»

– Запам’ятай мій шлях, – крикнув Мауглі яструбові. – Сповісти про мене Балу та Багіру!

– Хто ти, брате? – яструб ніколи не бачив Мауглі, хоча й чув про нього не раз.

– Я – Жабеня Мауглі, людське дитя. Ти маєш пильне око – стеж за мавпами…

Ледве хлопчик устиг це вимовити, як зник у гущавині разом із викрадачами.

– Бандар-логи далеко не втечуть, – усміхнувся яструб, колихаючись у хвилях теплого вітру. – Мавпи ніколи не завершують початого. Здається, їх чекають великі неприємності – Балу ще досі дужий, та й Багіра вміє убивати не лише оленів…

А тим часом Балу та Багіра нетямилися з люті й розпачу. Обоє чимдуж намагалися наздогнати ватагу бандар-логів, які мчали у високості.

– Чому ти заздалегідь не попередив людське дитя? – бубоніла на ходу Багіра. – Тільки й умієш, що надавати стусанів!

– Швидше! Ми ще зможемо наздогнати цих негідників, – відсапуючись, промовив Балу й далі незграбно дріботів.

– З отакою швидкістю? Ти не наздоженеш навіть кульгаву корову! Зупинись, Учителю Закону, вся ця гонитва безглузда. Сядьмо і поміркуймо. Адже якщо вони нас помітять, то можуть (від них можна чекати будь-чого) скинути Мауглі додолу.

– Вони, напевне, уже зробили це, – простогнав, похитнувшись, Балу. – Бідолашне Жабенятко! Чому, ох, чому я не застеріг його вчасно? О Мауглі! Навіщо я втелющив тобі ляпаса? А може, я вибив сьогоднішній урок із його голови, і хлопчик тепер самісінький у джунглях і забув Заповітні Слова?

– Принаймні нещодавно він їх пам’ятав, – нетерпляче перебила ведмедя Багіра. – Балу, досить скиглити й журитися – що про тебе подумають у джунглях?

– Байдуже, хто якої про мене думки! А якщо Мауглі вже неживий?

– Якщо мавпи на забаву не скинуть людське дитинча з висоти або не вб’ють – я спокійна. Він розумний, ти навчив його багатьох речей, а найголовніше – ніхто у джунглях не здатен дивитися йому у вічі. Одначе поки що він під владою бандар-логів, а це плем’я не боїться нікого з нас, адже мешкає високо на деревах, – Багіра задумливо полизькала передню лапу.

– Пустоголовий ведмідь! Старий гладкий поглинач корінців! – несподівано вигукнув Балу. – Правду каже дикий слон Хатхі: «У кожного свій страх», – а ці бандар-логи бояться тільки Каа, гірського удава. Він уміє лазити по деревах незгірш за мавп і уночі краде їхніх дитинчат. Від одного звуку його імені тремтять їхні мерзенні хвости. Ходімо до нього! Швидше!..

– Але чим удав може нам допомогти? Він не має ніг і не належить до нашого племені. До того ж у нього лихе око, – заперечила Багіра.

– Каа старий, проте мудрий, а головне – постійно голодний, – відповів Балу. – Ми пообіцяємо йому кілька оленів.

– Нагодований Каа відразу засне і спатиме цілий місяць, – засумнівалася пантера. – Можливо, він і тепер спить, і тоді ліпше його не будити.

Багіра погано знала Каа і ставилася до нього з пересторогою. Але Балу потерся об її плече своїм облізлим бурим раменом, і вони удвох помандрували на пошуки гірського удава.

Каа лежав, простягшись на прогрітому сонечком виступі скелі, тішачись своєю гарною новою шкірою: останні десять днів він прожив самітником, змінюючи шкіру, і тепер постав у всій красі. Його велика тупоноса голова метлялася по землі, тіло завдовжки з тридцять футів скручувалося чудернацькими вузлами й фігурами, язик облизував вуста в передчутті смачного обіду.

– Наш приятель голодний, – задоволено промовив Балу й зітхнув: – Обережніше, Багіро. Змінивши шкіру, він гірше бачить і стає глухуватим, тож може завдати сильного удару, хоча й не отруйний…

– Вдалого полювання! – гаркнув ведмідь здалеку, наближаючись до удава на задніх лапах.

Каа вмить згорнувся в тугий клубок і, трішки зачекавши, відповів:

– Вдалого полювання нам усім… Гей, Балу, що ти тут робиш? Вдалого полювання, Багіро! Чи немає поблизу дичини? Молодого оленя чи хоча б козенятка? Мій шлунок порожній, мов пересохлий колодязь.

– Ми саме полюємо, – недбало промовив Балу, знаючи, що удава не можна підганяти.

– Візьміть і мене із собою, – пожвавішав Каа. – Вам легше роздобути поживу, а мені доводиться цілодобово вистежувати дичину на стежці або в пітьмі лазити по деревах, сподіваючись зловити сонну мавпу… Джунглі тепер не ті, що за моєї молодості, – усе струхлявіло, скрізь безліч сухого хмизу…

– Просто ти став занадто довгим і важким.

– Так, із цим важко сперечатися, – гордовито погодився Каа. – Молоді дерева мене вже не витримують… Нещодавно під час ловів я обхопив хвостом тонку гілку й заледве не беркицьнувся донизу – шурхіт стривожив мавп. Як вони лаялися! Обзивали мене незугарними словами…

– Безногий жовтий дощовий черв’як… – обережно прошепотіла Багіра у вуса, начебто пригадуючи.

– С-с-с! Так вони називали мене? – схопився удав.

– Нещодавно вони вигукували щось таке… Але ж ми не звертаємо на них уваги. Безсоромне плем’я! А ще вони базікали, що Каа втратив усі зуби й уже не нападає на дичину, більшу за козеня, – вкрадливо додала пантера.

Ви маєте знати, що змія, а особливо старий удав, нечасто виявляє гнів, однак Балу та Багіра відразу помітили, як на шиї Каа напружилися могутні м’язи.

– Бандар-логи змінили місце ловів, – промовив він спокійно. – Я вигрівався сьогодні на сонечку й чув, як вони галасують у верховітті.

– Ми… ми зараз наздоганяємо бандар-логів, – почав Балу й затнувся, оскільки вперше за його пам’яті мешканцю джунглів доводилося зізнаватися в тому, що його цікавлять мавпи.

– Та звісно ж, не якась дурниця веде двох таких мисливців слідами бандар-логів, – ввічливо зауважив Каа, хоча сам мало зі шкури не пнувся з цікавості.

– Насправді, – почав Балу, – я просто старий учитель Закону Джунглів, а Багіра…

– …вона і є Багіра, – нетерпляче перебила його чорна пантера, яка не визнавала дипломатії. – Тут ось у чім річ, Каа. Нахабні мавпи вкрали наше людське дитинча, про яке ти, мабуть, дещо чув.

– Дикобраз Іккі патякав про дитину, яку нібито прийняли до Сіонійської Зграї вовків, проте я йому не повірив…

– Він сказав правду. Такого дитинчати ще на світі не було. І ми його втратили, – зітхнув бурий ведмідь. – Найкращий, найрозумніший, найхоробріший. Мій учень, який уславить ім’я Балу у джунглях. А окрім того, я… ми… ми любимо його, Каа.

– Я теж пізнав любов, – голова удава стиха хитнулася, – і міг би розказати вам про це не одну оповідку…

– Згодом ми тебе залюбки вислухаємо – ситі, теплої місячної ночі, – вигукнула Багіра. – Але зараз наш Мауглі в лапах бандар-логів. Але ж усім відомо, що ці осоружні істоти бояться тільки Каа.

– Так і є. І неспроста бояться, – кивнув удав. – Дурні, балакучі, мерзенні хвальки… Вашому дитинчаті не позаздриш. Куди вони його поволокли?

– Гей, Балу, подивися вгору! – пролунав у вишині горловий крик.

Ведмідь, здригнувшись, підняв голову. Просто над ним ширяв яструб Чиль.

– У тебе є новини? – запитав Балу.

– Я бачив Мауглі в бандар-логів. Він просив мене простежити їхній шлях і передати тобі, що живий-здоровий. Вони понесли його за річку, до міста мавп – Холодних Барлогів. Може, вони залишаться там на ніч, може, на десять ночей, а може, на годину. Я звелів кажанам стежити за ними вночі. Ось що мені було доручено. Вдалого полювання всім, хто внизу!

– Повного дзьоба та міцного сну тобі, Чилю! – прокричала Багіра. – Я не забуду тебе, о найкращий із яструбів!

– Дурниці! Дрібниці! Хлопчик промовив Заповітне Слово. Не можна було не допомогти йому! – і Чиль, описавши коло над лісом, полетів на нічліг.

– Він не забув, що треба сказати! – зрадів Балу. – Хто б міг подумати: такий маленький, а згадав Заповітне Слово птахів, та ще й тоді, як мавпи волочили його по деревах!

– Воно було добре втовкмачене в нього, те слово! – гмикнула Багіра. – Я теж пишаюся дитинчам, але зараз треба поспішати до Холодних Барлогів.

Кожен у джунглях знав, де розташоване це місце, але мало хто бував там. Холодними Барлогами називали стародавнє покинуте людьми місто, поховане в гущавині лісу, а тварини ніколи не селяться там, де раніше жили люди. І мавпи бували там не частіше, ніж у будь-якому іншому місці. Жоден поважний звір не наближався до міста, хіба що під час посухи, коли в напівзруйнованих озерах і басейнах ще залишалася вода.

– Доведеться йти півночі, і то якомога швидше, – сказала Багіра.

Балу засмутився. З віком він став зовсім неповоротким. Дорогою він увесь час відставав від пантери й удава, захекувався, і незабаром йому довелося перепочити. Тим часом його супутники дісталися до гірського потічка. Багіра здолала його за один стрибок, а Каа переплив – і на твердому ґрунті одразу наздогнав пантеру.

– Присягаюся засувом, який подарував мені волю, – усміхнулася Багіра, – ти – чудовий ходок.

– Уже сутінки, і я зголоднів, – відгукнувся Каа. – Окрім того, вони обізвали мене плямистою жабою.

– Жовтим дощовим хробаком, – підказала Багіра.

– А хіба це не те ж саме? – буркнув удав. – Уперед, уперед…

Мавпи, навіть не помітивши переслідування, справді приволокли людське дитинча до покинутого міста і були страшенно задоволені собою. Мауглі ще ніколи не бачив індійського міста, і хоча перед ним громадилися руїни, воно здалося йому сповненим див. Місто збудували на пагорбі за давніх часів – вимощена бруківкою дорога вела до зруйнованої брами, ворітниці якої повисли на іржавих петлях. Дерева потіснили стіни та вежі, мури подекуди обвалилися, з бійниць звисали ліани. Княжий палац залишився без даху; мармур, яким було вимощено двори та фонтани, потріскався й поріс мохом. Віддалік низкою тяглися напівзруйновані будинки, подібні до порожніх бджолиних стільників, а на головному майдані лежала безформна кам’яна брила, яка була колись статуєю ідола.

Усе це давнє місто, наповнене чорними тінями й глибокими проваллями, було непридатне для життя, одначе бандар-логи так не вважали. Вони називали його своїм домом і зневажали інших мешканців джунглів. Часом мавпи сідали колом у княжій залі рад, удаючи людей. Інколи вони гасали хиткими безверхими будиночками, збираючи по закутках усілякий непотріб, билися або обстежували таємні коридори й покої палацу. Вони каламутили воду в ставках, штовхалися, а коли збиралися докупи, то горлали: «Немає у джунглях нікого розумнішого, сильнішого та благороднішого за бандар-логів!» Потім мавпи залишали місто й поверталися на верхівки дерев, усе ще сподіваючись, що Народ Джунглів помітить їхні чесноти.

Мауглі таке життя було не до вподоби – адже його виховали згідно із Законом Джунглів.

Коли пізно ввечері мавпи притягли його сюди, то не влаштувалися для ночівлі, як зробив би він, а взялися витанцьовувати й виспівувати довкола своєї здобичі. Вирішили, що людське дитя негайно навчить їх плести гнізда й намети з ліан і гілля. І тоді розпочнеться нова історія бандар-логів – вони завжди будуть захищені від холодів і дощів. Мауглі насмикав ліан, почав показувати, як їх сплітати, а мавпи намагалися його наслідувати, але вже за декілька хвилин їм усе це набридло, тож вони почали смикати одне одного за хвости і бігати навкарачки.

– Я зголоднів, – сердито крикнув Мауглі, покинувши марну справу. – Куди ви мене притягли? Дайте мені поїсти або дозвольте пополювати!

Кільканадцять мавп кинулися збирати для нього горіхи й плоди, але дорогою почубилися і вирішили, що повертатися не варто. Інші почали звичні забави. Довелося хлопцеві блукати спорожнілим містом, час від час вигукуючи Мисливський Клич Чужинця. Відповіді не було – і Мауглі зрозумів, що потрапив до дуже поганого місця.

«Правду казав Балу про бандар-логів, – подумав Мауглі. – У них немає ні Закону, ні Ватажка – нічого, окрім глупства і крадійства. Якщо вони мене вб’ють або я помру від голоду, то сам буду винен. Треба повертатися в рідненькі джунглі. Балу, ясна річ, мене приб’є, але це однаково краще, ніж бешкетувати з мавпами разом…»

Та ледве він дістався до міського муру, як мавпи з лементом схопили його і потягли на терасу, де в озерці хлюпотіла дощова вода. Там стояла мармурова альтанка; шатро її обвалилося й завалило підземний хід, який вів сюди з палацу. Стіни альтанки у вигадливому різьбленні, прикрашеному коштовним камінням, збереглися, і під світлом місяця, що зійшов, відкидали тіні, подібні до чорного мережива. Ображений, сонний і голодний Мауглі все одно не міг не розсміятися, коли мавпи почали стоголосо доводити йому, які вони мудрі, сильні та добрі і який він нерозумний, що хоче їх покинути.

Їх було так багато і вони так галасували, що Мауглі тільки мовчки кивав головою, дедалі глибше поринаючи у невеселі думки: «Схоже, шакал Табакі перекусав усіх цих мавп, от вони і сказилися… Невже вони ніколи не сплять? Невдовзі хмара закриє місяць. Якщо вона виявиться досить великою, я зможу спробувати утекти, скориставшись темрявою… Але я жахливо стомився…»

За тією ж таки хмарою спостерігали ще дві пари гострих очей.

Багіра і Каа ховалися у рову під міським муром. Вони знали, якими небезпечними можуть бути бандар-логи, коли нападають гуртом, тож не хотіли ризикувати.

– Я поповзу до західного муру, – прошипів Каа, – і швиденько скочуся донизу, схил мені допоможе. Вони, звісно, не ризикнуть усім скопищем кинутися мені на спину, але ж…

– Добре, – прошепотіла Багіра. – Шкода, що Балу відстав. Коли хмара закриє місяць, я піднімуся на терасу.

– Вдалого полювання! – похмуро мовив Каа і ковзнув по камінню.

Невдовзі місяць справді сховався за хмару.

«Як діяти?» – роздумував Мауглі… й раптом почув м’які кроки. Багіра! Пантера, піднявшись схилом, почала розкидати дужими лапами мавп, які скупчилися навколо хлопчика щільним натовпом. Це тривало недовго: у ґвалті й сказі хтось заверещав: «Вона тут сама! Смерть чорній кішці!» Клубок із сотні божевільних від люті мавп кинувся на Багіру, хапаючи та кусаючи її. Пантера відбивалася з останніх сил, а Мауглі відчув, як його схопили, підштовхнули до стіни альтанки і вкинули до пролому. Він пролетів футів п’ятнадцять униз, але зумів приземлитися на ноги – як навчив його падати Балу. Згори пролунало:

– Сиди там! Спершу ми прикінчимо твоїх друзів, а потім візьмемося за тебе. Якщо, звісно, Отруйний Народ дозволить тобі жити…

– Ми з вами однієї крові, я і ви! – швидко прошепотів Мауглі Зміїне Слово.

Зі сміття почулося тихе шипіння – приблизно півдюжини кобр, які мешкали в альтанці, приповзли до ніг людського дитинчати.

– Не рухайся, Маленький Брате, а то ти нас розчавиш…

Мауглі завмер, дослухаючись до звуків битви нагорі – Багіра, що хрипіла й завивала, змагалася із мавпами за життя.

«Якби ж тільки Балу був десь поблизу! Не могла ж вона прийти сюди сама…» – подумав Мауглі й щосили загукав:

– До озера, Багіро! Стрибай у воду!

Чорна пантера почула. Отже, Мауглі живий – і це додало їй сили. Відчайдушно відбиваючись, вона проклала собі шлях до водойми й уже приготувалася пірнути, коли з джунглів із-за зруйнованого муру донісся гучний голос Балу:

– Багіро! Я осьде… Хай-но лиш я дістануся до вас, підлі бандар-логи!

Сопучи та віддихуючись, ведмідь нарешті з’явився на терасі – і відразу зник під хвилею бандар-логів, що накотилася на нього. Балу рвучко присів і загріб передніми лапами стільки мавп, скільки міг утримати. Почулися рівномірні удари, наче колесо млина било по воді. Мауглі за сплесками зрозумів, що Багіра пробилася до водойми, яку відразу оточили мавпи, готуючись накинутись на пантеру, щойно вона спробує допомогти Балу. Тоді вона підняла мокре підборіддя й у розпачі крикнула, закликаючи на допомогу Зміїний Народ:

– Ми з вами однієї крові, я і ви!

Вона вирішила, що Каа передумав в останню мить. Навіть Балу на краю тераси, ледве дихаючи під вагою мавп, які наскочили на нього, не міг стримати сміху, почувши, що чорна пантера просить про допомогу.

Каа тільки-тільки перевалився через західний мур і, пересвідчившись, що з його могутнім тілом усе гаразд, зачаївся й приготувався до бою. Битва Балу була у розпалі, мавпи гарцювали й завивали навколо Багіри. Тоді Каа рушив навпростець, палаючи жагою вбивства. Уся сила удава – у потужному ударі головою, подвоєному масою всього його тіла. Якщо ви здатні уявити спис або молот вагою з півтонни, що скеровується ясним розумом, розміщеним у його руків’ї, то ви зможете зрозуміти, яким Каа був у бою. Удав завдовжки п’ять футів може збити з ніг людину, вдаривши її головою у груди, а Каа мав цілих тридцять футів, як вам уже відомо. Перший кидок, націлений просто в натовп мавп, які оточували Балу, він здійснив мовчки, а другий уже був не потрібен. Бандар-логи сипонули врозтіч із криками:

– Каа! Це Каа! Тікайте! Рятуйтеся!

Цілі покоління мавп були виховані на жахливих оповідках про удава – нічного вбивцю, який звивається поміж гіллям так само нечутно, як росте мох, і забирає найбільших і найсильніших із них. Старого Каа боялися всі, бо ще жодна мавпа не могла витримати його погляду, і жодна не вирвалася живою з його обіймів…

Балу полегшено зітхнув, хоча хутро його добряче попсувалося під час сутички.

І тут Каа, уперше розкривши пащеку, прошипів із присвистом одне довге слово, і далеко в лісі мавпи, які поспішали на допомогу родичам, завмерли на місці й затремтіли так, що гілки під ними затріщали. Мавпи на стінах і дахах припинили ґвалт, і в місті запанувала така тиша, що Мауглі почув, як Багіра обтрушується, вилізши зі ставка. Потім знову здійнявся гармидер. Мавпи з вереском полізли вище на мури, чіпляючись за шиї кам’яних ідолів та стрибаючи по зубчатих стінах.

– Конче потрібно вирятувати людське дитинча з пастки, – важко дихаючи, буркнула Багіра. – Мавпи можуть знову напасти. Візьмемо його і якомога скоріше забираймося звідси!

– Вони не рушать, доки я їм не накажу. Залиш-ш-шайтеся на міс-с-сці! – прошипів Каа, і навкруги знову залягла тиша. – Я не міг прийти раніше, сестро, але мені здалося, що я чую твій поклик, – сказав він Багірі.

– Я… я, може, і кликала тебе в розпалі сутички, – відповіла Багіра. – Балу, тебе поранено?

– Не знаю, як вони не розірвали мене на сто маленьких ведмедиків, – прорік Балу, статечно обтрушуючи лапи. – О-оу! Мені боляче! Каа, ми обидвоє завдячуємо тобі життям…

– Це несуттєво. А де ж людинка?

– Осьде я, у западні! Я не можу вилізти! – крикнув Мауглі.

А затим пролунали голоси кобр:

– Заберіть його звідси! Він топчеться, наче павич, і передушить наших діточок!

– Ха, – усміхаючись, прошипів Каа, – у цього Мауглі повсюди приятелі. Відійди-но подалі, дитинко, а ви, Отруйний Народе, заховайтеся. Зараз я проб’ю стіну.

Удав оглянув альтанку й виявив у мармурі тріщину; примірився і завдав кілька сильних ударів усією вагою свого тіла. Мармурова стіна розкололася, посипалися уламки – і з утвореної діри виліз запорошений Мауглі. Він кинувся обіймати друзів.

– Тебе не скалічили, Жабенятко? – запитав ведмідь, обмацуючи скуйовдженого хлопчака.

– Я тільки голодний і дуже забився… Але ж і вам перепало, я бачу, – ви всі заюшені кров’ю!

– Не лише ми, – Багіра вказала на мавпячі тіла, якими було встелено кам’яні плити, і додала байдуже, що Мауглі не дуже сподобалося: – З тобою ми розберемося потім. А тепер, за звичаєм, подякуй Каа. Ми з Балу завдячуємо йому перемогою, а ти – життям.

Над тім’ячком Мауглі хитнулася голова величезного удава:

– То це і є людське дитинча? Не можу сказати, щоби він зовсім не був подібний до мавп, хоча й має гладеньку шкіру. У сутінках під час ловів я міг би сплутати тебе з одним із бандар-логів.

– Ми з тобою однієї крові, ти і я! – вигукнув Мауглі. – Сьогодні ти подарував мені життя. Моя здобич завжди буде твоєю здобиччю, коли ти зголоднієш, о Каа!

– Дякую тобі, Маленький Брате, – у зіницях удава досі світилися каганці. – А чим же може зі мною поділитися такий хоробрий мисливець?

– Я замолодий для полювання і ще нікого не вбив, проте я заганяю оленів для тих, кому вони потрібні. Ходімо зі мною – і ти побачиш, що я кажу правду. Маю спритні руки та швидкі ноги, а якщо ти втрапиш у тенета, я віддячу тобі добром за добро… Я заборгував усім вам. Вдалого полювання, мої вчителі!

– Добре сказано, – задоволено пробубонів Балу: хлопчисько поводився як слід.

Голова удава доторкнулася до плеча Мауглі.

– Хоробре серце і поштива мова. Ти багато досягнеш у джунглях. А зараз вам краще покинути цю місцину. Скоро зайде місяць, і тобі не варто бачити те, що тут почнеться…

Місяць сховався за гори; вервечки мавп на стінах і вежах скидалися на якусь розірвану бахрому, вони притислися одна до одної й тремтіли. Балу зійшов до водойми, щоби напитися, Багіра взялася вилизувати своє хутро, а Каа ковзнув до центру тераси й закрив пащу так гучно, що всі мавпи витріщилися на нього.

– Місяць зник, – начебто байдуже прошипів удав, – чи досить світла? Чи добре вам видно?

Мурами прокотився стогін:

– Ми бачимо, о Каа!

– Чудово. Почнемо ж танок голодного Каа. Сидіть сумирно й дивіться!

Він двічі або тричі згорнувся у подвійне й потрійне кільце, похитуючи головою справа наліво. Потім почав окреслювати кола та вісімки, без упину, без поспіху й не припиняючи ні на хвильку притишеного гудіння. Темніло ще дужче, і наприкінці вже не було видно, як зміїться і петлює Каа, було лише чутно, як шурхотить його луска.

Балу й Багіра ніби закам’яніли, наїжачившись і стиха буркочучи, а Муглі дивився й дивувався.

– Бандар-логи, – нарешті пролунав голос Каа, – чи можете ви поворушити лапою без мого наказу? Кажіть.

– Без твого слова ми не можемо ворухнути ані передньою, ані задньою лапою, о Каа!

– Добре! Підійдіть до мене на крок ближче!

Ряди мавп хитнулися вперед, і Балу з Багірою мимоволі зробили крок разом з ними.

– Ближче! – прошипів Каа.

І мавпи зробили ще один крок.

Мауглі поклав руки на плечі Балу та Багіри, щоби спровадити їх, і обидва звіра здригнулися, начебто прокинулися від сну.

– Тримай мене, інакше я піду просто до нього, – прошепотіла Багіра.

– Старий Каа лише повзає в пилюці, – сказав Мауглі. – Час іти!

Утрьох вони прослизнули у пролом стіни і зникли у джунглях.

– Хух! – вимовив Балу й притулився до стовбура дерева. – Більше ніколи не проситиму Каа про допомогу.

– Каа відає більше за нас, – знову здригнувшись, проказала Багіра. – Ще мить, і я би рушила просто до його пащі.

– Багато хто пройде цим шляхом, перш ніж знову зійде місяць, – зауважив Балу. – Він добряче сьогодні наполюється – на свій копил!

– То що все це значить? – запитав Мауглі, який нічогісінько не знав про магічну силу погляду удава. – Я бачив лише великого змія, який вигинався кільцями, – він розсміявся: – У Каа весь ніс потовчений!

– Мауглі, – сердито озвалася Багіра, – його ніс потовчено через тебе, як і мої вуха, боки та лапи; шия і плечі Балу скусані з тієї само причини. Дорого нам коштували твої ігри з бандар-логами.

– Дарма! – вигукнув Балу. – Зате він знову поміж нас.

– Так, – зітхнув Мауглі. – Я погана дитина, і на серці в мене гірко.

– Що говорить про це Закон Джунглів, Балу? – не поступалася чорна пантера.

Закон Джунглів не пробачає жартів, і ведмідь знехотя промимрив, глянувши на Мауглі:

– Зізнання не звільняє від покарання. Але пам’ятай, Багіро, – він іще маленький.

– Дитинча накоїло біди, і йому треба накрутити вуха. Жабенятко, як тобі це?

– Я винен. Балу і ти зранені. Буде справедливо, якщо мене покарають.

Багіра дала йому зо десять штурханців, легких, на думку пантери, – вони навіть не розбудили б її власне маля, але для хлопчика-семилітка це була серйозна прочуханка, якої кожен хотів би уникнути. Коли все закінчилося, Мауглі чхнув і піднявся на ноги, не промовивши жодного слова.

– А тепер – сказала Багіра, – стрибай мені на спину, Маленький Брате, – ми повертаємося додому.

Закон Джунглів тому й справедливий, що після покарання припиняються всілякі чвари.

Мауглі прихилився головою до загривка Багіри й заснув так міцно, що навіть не поворухнувся, коли чорна пантера вклала його в рідному лігві під бочок Матері-Вовчиці.