Читать книгу Книга джунглів - Редьярд Киплинг - Страница 5

Тієї ночі, коли Мауглі покинув вовче лігво, він спустився в долину, до зораних ланів, де мешкали люди. Але там хлопець не залишився – занадто близько до джунглів, якими блукає його затятий ворог. Тримаючись шляху, що огинав поля, Мауглі прискореним кроком пройшов зо двадцять миль, доки не опинився в незнайомих місцях. Широка долина була всипана камінням і поорана рівчаками. З одного її боку лежало невеличке селище, з другого, пологішого, розстилалися густі зарості, ніби зрізані величезним серпом біля стіни, що обгороджувала хатини та хліви. На луках біля річки паслася велика череда корів і буйволів.

Підійшовши до огорожі селища – а був білий день, тож ворота були відчинені, – Мауглі втомлено опустився на землю. Коли ж на воротях з’явився чоловік, хлопчик схопився й почав показувати на пальцях, що він голодний. Чоловік охнув і помчав назад єдиною сільською вуличкою, закликаючи на допомогу місцевого брахмана. Невдовзі з’явився і брахман – великий, огрядний, у білому одязі, з якимось знаком на лобі, у супроводі мало не всіх селян. Їх було близько ста – усі вони розглядали Мауглі, показуючи на нього пальцями й голосно перемовляючись. Дивлячись на цей натовп, Мауглі мимоволі подумав, що люди, зважаючи на все, погано виховані й найбільше схожі на сірих мавп.

– Чого тут боятися? – сказав жрець. – Бачите рубці на його руках та ногах – це сліди від вовчих зубів. Він просто приймак вовків, який утік із джунглів.

– Ой-йой! – зажебоніли жіночі голоси. – Бідолашний! А який вродливий! Мессуо, ти помітила, що він схожий на твого маленького синочка, якого викрав тигр?

– Дайте-но мені поглянути на нього, – промовила жінка з важкими мідними браслетами на зап’ястках та кісточках і уважно вдивилася в личко Мауглі. – Так, схожий. Але ж який він худенький…

Брахман знав, що Мессуа – дружина найбагатшого чоловіка в селі, а тому, піднявши очі до неба, урочисто прорік:

– Що джунглі забрали, те вони й віддали. Відведи хлопчика до свого дому, сестро. І не забувай шанувати брахмана, якому відкриваються і минуле, і майбутнє.

«Клянуся буйволом, який викупив моє життя, – розмірковував Мауглі, – це нагадує мені оглядини на Скелі Ради. Тільки я вже не вовк, а людина…»

Жінка з браслетами повела його за собою, і натовп поступово розійшовся.

У хатині були лаковане ліжко, помережаний візерунками великий глиняний глек, мідні чавуни для куховаріння. У невеликій заглибині стояло погруддя індуїстського божка, а на стіні висіло справжнє дзеркало, куплене на сільському ярмарку. Мессуа нагодувала Мауглі молоком і коржиками. Жінці справді здавалося, что повернувся її загублений син.

Коли хлопчик поїв, вона лагідно погладила його по голівці й мовила:

– Натху… Натху… Ти пам’ятаєш, як я подарувала тобі новенькі черевички?

Мауглі не знав цього імені, але жінка сумно провадила далі, торкнувшись до його загрубілих п’ят:

– Ні, ці ноги ніколи не носили черевиків… Але ти страшенно схожий на мого Натху – і віднині будеш моїм сином.

Мауглі прожив усе життя в печері, тому в хатині почувався незручно, проте, розгледівши солом’яний дах і відчинене віконечко, зрозумів, що будь-якої миті зможе піти звідси.

«Чи варто бути людиною, – промовив він сам до себе, – якщо не розумієш людської мови? Тут я такий само недотепний і німий, якою була б людина у джунглях. Насамперед мені потрібно вивчити їхню мову».

Живучи з вовками, хлопчик навчився наслідувати голоси всіх тварин – від кличу оленів до рохкання диких свиней. Нині ж, щойно Мессуа промовляла якесь слово, Мауглі дуже схоже наслідував звуки її мовлення – і ще до настання темряви запам’ятав назви багатьох речей у будиночку. Коли ж настав час вкладатися спати, він відмовився лягати в цьому місці, вельми схожому на пастку, і щойно вхідні двері зачинилися – вистрибнув у вікно.

– Не примушуй його, – зупинив Мессуа її чоловік. – З усього видно, що хлопчак іще ніколи не спав у ліжку. Якщо його насправді прислали лісові боги замість нашого сина, то він нікуди не втече…

Тільки-но Мауглі випростався у високій траві обабіч поля, як чиясь сіра морда уткнулася йому в шию.

– Ф-фу! – форкнув Сірий Брат, найстарший із синів Матері-Вовчиці, – від тебе смердить димом і хлівом – точнісінько, як від людини. Маленький Брате, я приніс звістку.

– Що там, у джунглях? – запитав Мауглі, міцно стискаючи його в обіймах.

– Усе гаразд, окрім попечених Червоною Квіткою молодих вовків. А тепер слухай: Шер-Хан пішов геть і буде на ловах далеко, доки його обсмалені вуса не відростуть. Одначе він присягнувся, що після повернення скине в річку твої кісточки.

– Це ми ще побачимо, я також пам’ятаю свою обіцянку… Сірий Брате, дякую тобі, що прийшов, але я так утомився від новизни… Ти все ж таки й далі принось мені новини.

– Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не змусять тебе відмовитися від нас?

– Нізащо! Я люблю вас усіх. Але пам’ятаю і те, як Зграя мене вигнала.

– А звідси не можуть тебе витурити? Адже люди є люди, Маленький Брате! Коли я прийду сюди знову, чекай мене в бамбукових заростях поблизу пасовиська…

Протягом трьох місяців Мауглі майже не виходив за сільську браму – він вивчав звичаї та порядки людей. Він навчився прикривати тіло, і це його дуже обмежувало. Хлопець зрозумів, як рахують гроші, хоча це йому було не потрібно, і як обробляють землю, у чому він не бачив жодної користі. До того ж дітлахи селян дражнили його – але, на щастя, Закон Джунглів виховав у ньому стриманість. Мауглі знав, що вбивати людських дитинчат негідно мисливця, і тільки це стримувало його від того, аби розірвати на шматки кількох блазнів. Мауглі не усвідомлював власної сили – у джунглях він почувався значно слабшим за багатьох тварин, але в селі торочили, що цей хлопчисько сильний, неначе бик.

Хлопець також не мав жодного уявлення про кастові відмінності між людьми. Коли одного разу осел гончара провалився в яму з рідкою глиною, Мауглі витягнув його звідти за хвоста й допоміг господареві повантажити на нього крам. Цей учинок обурив село – оскільки гончар належав до найнижчої касти, не кажучи вже про віслюка. Брахман почав сварити Мауглі, а той у відповідь пригрозив і його посадити на віслюка. Після цього чоловікові Мессуа порадили якомога скоріше прилаштувати хлопчину до якогось ремесла. І вже наступного дня Мауглі відрядили на луки біля річки – пасти буйволів. Він був неймовірно задоволений цим.

Того ж вечора, вважаючи себе таким, що прислужився селянам, хлопець долучився до гурту, який збирався щодня на втоптаному майданчику під старою смоковницею. Це був сільський клуб, куди сходилися і староста, і цирюльник, і сторож, які знали всі сільські плітки, і старий Бульдео, сільський мисливець, у якого був англійський мушкет. Мавпи сиділи й базікали у верховітті смоковниці, а в норі під майданчиком жила кобра, якій щовечора ставили мисочку молока, тому що змію вважали священною. Старигані плескали язиками до пізньої ночі. Вони розказували оповідки про людей, богів і привидів. А Бульдео розповідав іще дивовижніші речі про звірів, тому що джунглі впритул підступали до села. Олені та дикі свині підкопували посіви, і час від часу в сутінках чулося гарчання тигра, який вийшов на полювання. Слухаючи ці байки, Мауглі лише затуляв обличчя долонями, щоб ніхто не побачив, як він заходиться від сміху.

Одного вечора йшлося про тигра, який украв сина Мессуа. Цей тигр, стверджував Бульдео, був перевертнем. У його тілі перебував дух мерця – злого старого лихваря.

– Це чиста правда, – присягався сільський мисливець, – бо той лихвар накульгував… І тигр теж кульгає, я бачив сліди його лап!

– Дурниці! – не стримавшись, вигукнув Мауглі. – Я з давніх-давен знаю цього тигра – він кульгавий від народження. Тільки малюки можуть повірити, начебто чиясь душа може оселитися в тілі тварини, боязкішої за смердючого шакала…

– Ого! І це каже хлопчисько із джунглів? – промовив здивований мисливець. – Якщо ти такий спритний і розумний, то принеси хутро цього тигра до Кханівари, – влада встановила нагороду сто рупій за його голову. А ще краще помовч, коли говорять старші.

Мауглі піднявся, збираючись піти.

– Багато вечорів поспіль я вас слухав, – зухвало кинув він через плече, – але лиш кілька разів Бульдео розповів правду про джунглі, які підступають до самих його дверей. Чи можу я після цього вірити в байки про привидів, богів і лісових духів, яких він нібито бачив? Краще вже я повернуся до своїх буйволів…

Зазвичай в індійських поселеннях хлопчики з раннього ранку до пізньої ночі пасуть биків, корів і буйволів. Вони добре вправляються з великою чередою, однак не мають права від неї відходити. Навіть тигр не наважується нападати на гурт худоби, але якщо діти з якоїсь причини відходять від нього, то позбавляються захисту – їх може схопити будь-яка велика тварина.

Одного разу на світанку Мауглі проїхав сільською вулицею, сидячи на спині Рами – найбільшого буйвола в череді. Смолянисто-чорні буйволи з довгими, загнутими до загривка рогами й налитими кров’ю очима один за одним підіймалися зі своїх підстилок і йшли за Рамою. Мауглі відразу дав зрозуміти хлопчикам-підпасачам, хто тут головний. По дорозі він підганяв буйволів довгою бамбуковою палицею, а потім звелів Камайї, одному з хлопців, пасти корів, а сам погнав буйволів далі. «Не відходьте від череди!» – наостанок кинув їм Мауглі.

Індійське пасовисько – це каменяччя, кущі, жмуття жорсткої трави й неглибокі виярки. Саме там і розбрідається череда. Буйволи здебільшого тримаються поблизу болотистих місцин, тому що полюбляють качатися в нагрітому сонцем мулі.

Нарешті Мауглі пригнав свою частину череди туди, де джунглі зустрічаються з річкою, зіскочив зі спини Рами й шмигонув у бамбукові зарості, де і знайшов Сірого Брата.

– Ну нарешті! – вигукнув вовк. – Навіщо ти випасаєш череду?

– Так треба. Певний час мені доведеться побути сільським пастушком. Чи чутно що-небудь про кульгаву смугасту кішку?

– Шер-Хан повернувся до Скелі Ради й чекав тебе, але потім знову пішов, бо в тих місцях мало дичини. Проте він не позбувся наміру тебе прикінчити.

– Чудово, – сказав Мауглі. – Поки тигр десь блукає, ти або хтось інший із моїх чотирьох братів маєте бути тут, але так, щоби я міг вас бачити із села. Коли ж тигр повернеться, чекайте мене в ярку посеред долини. Немає потреби лізти просто до пащі Шер-Хана…

Після зустрічі з братом Мауглі знайшов тінисту місцинку, влігся та й заснув. Буйволи паслися довкола нього. В Індії пасти череду – найбільш мирна справа. Домашня худоба блукає, жує, відпочиває, знову ремигає, а маленькі пастушки дрімають чи займаються різними справами: плетуть із сухої трави кошики й саджають туди коників-стрибунців; ловлять двійко богомолів і змушують їх битися; роблять намисто, нанизуючи на ниточку червоні та чорні ягоди. Нагріте сонцем каміння наче погойдується в розпеченому повітрі; у височині, майже непомітний у небесній блакиті, посвистує шуліка. День здається довшим за ціле життя, однак надходить вечір – і підпасачі зчиняють галас, скликаючи череду. Буйволи незграбно вилазять із тягучої твані, один за одним виходять із болітця й вервечкою тягнуться до миготливих вогників поселення…

День у день водив Мауглі буйволів до багнистих заплав, день у день бачив Сірого Брата ген-ген на рівнині (й тому знав, що Шер-Хан іще не повернувся), день у день він лежав у траві, дослухаючись до звуків навкруги, і згадував про колишнє життя у джунглях.

Нарешті настав день, коли Мауглі не побачив Сірого Брата на умовленому місці й, засміявшись, погнав буйволів до ярка, де росло дерево дхак, всуціль укрите золотаво-червоними квітами. Там сидів Сірий Брат, і кожна шерстинка в його хутрі стирчала дибки.

– Тигр ховався цілий місяць, щоби ти нічого не помітив, – хекаючи, проказав Сірий Брат, – але минулої ночі він приплентався сюди разом із Табакі.

Мауглі спохмурнів.

– Я не боюся Шер-Хана, але Табакі надзвичайно хитрий.

– Тобі не треба його остерігатися, – промовив Сірий Брат. – На світанку я зустрів Табакі. Тепер він ділиться своїми хитрощами зі стерв’ятниками, але перед тим, як я переламав йому хребет, він розпатякав мені все. Сьогодні ввечері Шер-Хан збирається підстерегти тебе біля брами. А зараз він ховається в глибокому пересохлому рівчаку біля річки.

– Він їв сьогодні чи полюватиме натщесерце?

– На світанку він убив кабана, а потім зійшов до водопою. Ти знаєш: Шер-Хан не здатен голодувати навіть заради помсти.

– Дурень! Наситився, наповнив черево водою і мріє, що я чекатиму, доки він виспиться? Кажеш, він у ярузі? Ет, якби ж нас було хоча б десятеро… Мої буйволи не нападатимуть, доки не почують тигра, а от я, на жаль, не вмію говорити їхньою мовою! Може, мені варто провести їх по тигрячому сліду, аби вони його відчули?

– Він навмисне переплив річку, щоби слід загубився, – відповів вовк.

– Це порада Табакі; сам він би нізащо не зметикував, – Мауглі замислився. – Великий яр виходить на рівнину через півмилі звідси. Я можу повести череду навкруги, через джунглі, до самого верхів’я яруги, а потім зійти донизу, але тоді Шер-Хан вислизне від нас по дну рівчака. Треба загородити інший край. Сірий Брате, ти зможеш розділити череду навпіл?

– Не знаю, може, і не вдасться, але зі мною надійний помічник.

Сірий Брат відбіг убік і стрибнув у яму. Звідти з’явилася добре знайома Мауглі велика сіра голова.

– Акело! Акело! – захоплено гукав Мауглі, плескаючи в долоні. – А я ж знав, що ти мене не забудеш! Нам належить добряче потрудитися. Розділи череду навпіл, Акело. Згуртуй буйволиць із телятами, а робочих буйволів – окремо.

Обидва вовки підтюпцем побігли до буйволів і невдовзі заметлялися в череді, зганяючи тварин у дві групки. До однієї потрапили буйволиці, які захищали телят; вони люто рили копитами землю, готові кинутися на вовка й затоптати його насмерть. Буйволи та молоді бички поводилися спокійніше, але теж форкали й позирали палаючими очима. Навіть люди не зуміли б розділити незчисленну череду так спритно і блискавично.

– Що робити далі? – відсапуючись, запитав Акела. – Кажи швидше – нам важко утримувати їх нарізно!

Мауглі застрибнув на спину могутнього Рами.

– Акело, жени буйволів поближче до джунглів, а ти, Сірий Брате, коли ми щезнемо з очей, відтісни буйволиць до балки.

– Як далеко? – Сірий Брат клацнув іклами.

– Туди, де схили найкрутіші, щоби Шер-Хан не зміг вискочити! – крикнув Мауглі. – І тримай їх там, доки ми не наблизимось.

Буйволи, зачувши виття Акели, рвонули вперед, а Сірий Брат виринув із трави й завмер перед буйволицями. Ті майнули до нього, і він понісся перед самою чередою до виярка. Акела тим часом гнав буйволів угору схилом.

План Мауглі був простий: він хотів піднятися схилом, а звідти повести буйволів униз вузьким і глибоким яром, аби Шер-Хан опинився між ними й розлюченими коровами. Ситий, обважнілий тигр не здатен боротися як слід і не зможе видертися по схилу.

Дорогою хлопець заспокоював своїх буйволів; Акела біг позаду й підганяв тих, хто відставав, тишком-нишком, щоби не сполохати Шер-Хана. Нарешті буйволи опинились у призначеному місці: біля вкритого рослинністю урвища. З цієї висоти було видно всю низину, але Мауглі цікавили тільки схили яру. Він навіть присвиснув від утіхи, адже схили виявилися майже прямовисними, а плющ і ліани не втримали б тигра, якби він спробував втекти із пастки.

– Акело, дозволь буйволам перепочинок, – звелів Мауглі. – Нехай принюхаються, адже вони ще не зачули його. Я тим часом повідомлю Шер-Ханові, хто до нього завітав.

Склавши долоні рупором, він крикнув у байрак, аж луна пішла:

– Це я, Мауглі! Чи не час твоїй смугастій шкурі до Скелі Ради?

Пролунало гарчання розбурканого ситого тигра.

– Донизу, Акело, жени їх мерщій донизу!

Буйволи на одну мить завмерли на кручі, але, гнані мисливською піснею вовка, помчали вниз наввипередки, і зупинити їх було неможливо, а пісок та каміння летіли в ярок. Уже на бігу Рама зачув Шер-Хана й заревів, а Мауглі на його хребтині переможно заволав:

– Еге-ге! Тепер ти зрозумів, хто там? Уперед!..

Навала чорних рогів, спінених морд і вирячених очей прокотилася дном яруги. Шер-Хан, зачувши гуркіт копитиськ, важкувато встав та, накульгуючи, заметався, шукаючи порятунку, проте виходу з прямовисних скель не було. Буйволи ревли, це ревище підхоплювала інша частина череди. Тигр намагався обійти буйволиць, щоби уникнути пастки, однак зрозумів, що з ним сталося найстрашніше. Рама хвицонув, спіткнувся, під його копитами опинилося щось м’яке, – і майнув уперед на рівнину. За ним помчала решта худоби – зіткнення здавалося неминучим.

Мауглі зліз із шиї Рами, розмахуючи палицею.

– Акело, мерщій розганяй їх! Інакше вони наскочать одне на одного… Ось так! І обережно – усе вже скінчилося…

Вовки кружляли довкола череди, злегка зачіпаючи буйволів, а Мауглі за допомогою палиці вдалося завернути Раму, і все стадо потягнулося за ватажком до заплави.

Шер-Хана затоптали – і до його мертвого тіла вже зліталися шуліки.

– Побратими, ось вона – псяча смерть! – Мауглі вийняв ножа, що його завжди носив на шиї відтоді, як оселився межи людьми. – Він був боягузом, і його шкурі на Скелі Ради саме місце…

Підліток, який виріс у селі, не зміг би злупити шкуру з величезної тварини. Але Мауглі чудово знав, як це робити. Він цілу годину бурчав і сварився, здираючи та шматуючи Шер-Ханове хутро, а вовки йому допомагали.

Несподівано чиясь рука лягла йому на плече. Мауглі повернувся й побачив Бульдео. Хлопці розповіли мисливцеві про те, що з худобою відбувається щось дивне, і він, роздратований, спустився в долину, аби покарати Мауглі. Вовки, які здалеку помітили людину, встигли зникнути.

– Що це за дурниці? – вигукнув Бульдео. – Чи ж тобі обдерти тигра? Де його забили буйволи? Невже це той кульгавий людожер? Його голова коштує сто рупій. Ну добре, я пробачаю тобі і, можливо, навіть дам тобі одну рупію з нагороди, коли віднесу шкуру до міста… – Бульдео витягнув з-за пазухи кремінь та кресало й нахилився обсмалити Шер-Ханові вуса, аби привид тигра його не турбував.

– Гм, – обізвався Мауглі, й далі обдираючи лапу Шер-Хана. – Отже, ти хочеш віднести його хутро до Кханівари й отримати нагороду. А я, може, отримаю рупію… Прибери-но вогонь, дідусю! Ця шкіра мені самому потрібна…

– Яке ти маєш право так розмовляти з найпершим мисливцем у селі? Хіба це ти його здолав? Буйволяча дурість допомогла тобі прикінчити ситого тигра, і ти, злидарське поріддя, навіть не здатен обдерти його як слід… Ти… ти не отримаєш ніякої нагороди! Геть звідси!

– Клянуся буйволом, який був викупом за моє життя, невже мені доведеться й далі слухати цю стару мавпу? – Мауглі випростався і неголосно свиснув: – Акело, сюди! Цей чоловік мені остогид!

Наступної миті Бульдео зненацька опинився на траві, а коли опритомнів, то знову мало не зомлів: над ним стояв здоровецький сірий вовк, а Мауглі, ніби нічого й не сталося, і далі обдирав тигра.

– Визнаю твою слушність, Будьдео, – промовив Мауглі. – Я не потребую жодного мідяка з цієї нагороди. Поміж мною й цим кривим тигром була війна – і я переміг.

Для старого мисливця вовк, який слухається хлопчину-чужинця, що помстився тигрові-людожеру, не був звичайним звіром із джунглів. У голові Бульдео промайнула думка, що тут не обійшлося без чарів.

– Магараджо! Володарю! – прохрипів він.

– Так? – насмішкувато відгукнувся Мауглі.

– Я знав, що ти не звичайний підпасок. Чи ти дозволиш мені піти, чи твій прислужник роздере мене на шматки?

– Іди з миром. Тільки ж гляди – наступного разу не чіпай мою здобич. Відпусти його, Акело.

Бульдео поспіхом пошкутильгав до села, щохвилини озираючись, аби пересвідчитись, що Мауглі не перетворився на щось жахливе. А коли він дістався до села, то стільки намолов про магію, чари й відьмування, що брахман не на жарт перелякався…

Наближався вечір, коли Мауглі закінчив обдирати яскраво-руду Шер-Ханову шкуру. Потім він ретельно її заховав і звернувся до Акели з проханням зібрати буйволів та корів із телятами, щоби відігнати череду до села.

Уже в сутінках, підходячи разом з Акелою та худобою до брами, Мауглі побачив за огорожею поселення полум’я смолоскипів і почув, як у храмі б’ють у дзвони та сурмлять у сурми. Біля воріт його чекала переважна більшість селян.

«Мене вітають, бо я вбив Шер-Хана», – подумав хлопець.

– Відьмак! Вовче поріддя! Демон із джунглів! Забирайся геть, ти нам не потрібен! Стріляй, Бульдео… – у бік Мауглі полетіло каміння і висохлий послід.

Пролунав постріл, у відповідь тужливо заревів поранений буйвіл. Тепер люди лементували:

– Знову чари! Він уміє замовляти кулі! Бульдео влучив у власну худобину…

– Що тут відбувається? – запитав спантеличений Мауглі, коли каміння полетіло з потрійною силою.

– Вони схожі на Зграю, ці твої родичі, – Акела незворушно всівся в придорожню куряву. – З усього видно, тебе проганяють.

– Вовчий годованець! Геть із села! – верескнув брахман, метляючи гілочкою священної рослини тулсі[2].

– Знову? Раніше мене проганяли за те, що я людина, тепер – за те, що я вовк. Ходімо звідси, Акело…

До Мауглі з воріт вибігла жінка – то була Мессуа:

– Мій хлопчику! Вони кажуть, що ти чаклун і можеш перевтілюватися у вовка! Але я їм не вірю! Я знаю: це ти вбив тигра, який забрав мого сина. Але молю тебе – іди, бо вони не залишать тебе живого…

– Повернись, Мессуо! – заревів натовп. – Повернися, або ми заб’ємо камінням і тебе!

Мауглі зайшовся уривчастим, злим сміхом – один із каменів влучив йому в обличчя.

– Повертайся, Мессуо. Вони верзуть дурниці. Я не чаклун і справді помстився за твого сина. Прощавай! Біжи щодуху, бо за тобою підуть буйволи… Акело, жени череду до брами!

Виття Акели наче підштовхнуло буйволів уперед. Череда льотом пролетіла сільською вуличкою, змітаючи все на своєму шляху. Мауглі презирливо вигукнув:

– Гей ви! Відтепер я не пастиму вашу череду. І подякуйте добрій Мессуа за те, що я не наслав своїх вовків на село!..

Мауглі повернувся і пішов геть поруч із Самотнім Вовком. Час від часу він піднімав очі догори, до ясних зір, і почувався майже щасливим…

Зійшов місяць, і рівнина зробилася білою, наче молоко. У цьому світлі налякані селяни ще довго спостерігали, як Мауглі, несучи на голові важкий пакунок, легко біжить вовчою риссю, залишаючи позаду милю за милею, а обабіч нього трусять двоє великих вовків. У сільському храмі знову били дзвони. Мессуа ридма ридала, а Бульдео так забрехався у своїй оповіді, що з його слів виходило, ніби Акела стояв перед ним на задніх лапах і говорив до нього людською мовою.

Місяць уже ховався, коли Мауглі з обома вовками зупинився біля печери Матері-Вовчиці. Мауглі крикнув:

– Мамо! Мене вигнали з людської зграї! Але я дотримав свого слова і прийшов зі шкурою Шер-Хана!

Збентежена Ракша, покликавши малят-вовченят, вийшла з лігва. Її очі засяяли, коли вона побачила шкуру.

– Того дня, коли він просунув свою голову до нашої печери, переслідуючи тебе, Жабенятко, я сказала йому, що колись мисливець стане дичиною. Ти вчинив правильно!

– Чудові лови, Маленький Брате, – пролунав із кущів низький хрипкуватий голос. Багіра за один стрибок опинилася біля босих ніг Мауглі й ніжно потерлася об них. – Ми нудилися без тебе у джунглях!

Усі разом вони зійшли на Скелю Ради. Мауглі прослав хутро тигра на пласкому камені, де раніше сидів Акела, закріпивши його краї чотирма бамбуковими кілочками. Самотній Вовк улігся на шкуру. «Дивіться, дивіться, вовки!» – понісся над джунглями його заклик. Відтоді як молоді вовки скинули Акелу, у Зграї не було ватажка, і багато вовків полювали чи билися там і тоді, де й коли їм заманеться. Однак за звичкою вони прийшли на заклик старого Акели. Дехто, втрапивши з необачності до тенет, шкутильгав, деякі були в ранах від мисливських куль. Багато хто захляв і помер. Але, попри це, Зграя зібралася, щоби поглянути на смугасту шкуру Шер-Хана, розіп’яту на Скелі, та його величезні пазурі на кінчиках лап, що безсило теліпалися.

Мауглі тріумфально загукав, він кружляв і стрибав, доки не захекався від утоми:

– Егей, вовки! Дивіться уважно! Чи дотримав я своєї обіцянки?

– Так! – в один голос продзявкотіли вовки. – Акело, будь нашим ватажком! Будь нашим ватажком, людський сину! Ми мріємо знову стати Вільним Народом!

– Ні, – промуркотіла Багіра. – Нічого в цьому житті не можна повторити. Коли ви наїстеся, то знову втратите клепку… Ви змагалися за свободу – і ви отримали її. От і все…

– Людська та вовча зграї прогнали мене, – сказав Мауглі. – Відтепер я буду сам-один полювати у джунглях.

– Ми будемо поруч із тобою, – вигукнули сини Матері-Вовчиці.

І Мауглі пішов звідти, і відтоді полював лише з чотирма братами.

Але він ніколи не залишався самотнім. Минуло багато років, він став дорослим чоловіком і навіть одружився.

Але це вже зовсім інша історія.