Читать книгу Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя - Регіна Бретт - Страница 10

Коли я тільки починала свою кар’єру журналістки, мій бос досить грубо змусив мене отямитись і усвідомити свою подвійну роль. Я була матір’ю-одиначкою й честолюбною журналісткою – і хотіла досягти успіху в обох іпостасях.

Одного разу до мене підійшов редактор відділу новин, щоб радо повідомити про чудесну можливість – я могла поїхати у відрядження за межі штату для висвітлення важливої й термінової новини. Він був переконаний, що я вхоплюся за неї обома руками. А який журналіст цього б не зробив?

Я.

У моєї доньки була тільки мама – батько не був присутній у її житті. Тільки мені доводилося вирішувати проблеми догляду за дитиною. Знайти когось, хто міг би побути з нею кілька днів і ночей, у найкоротший термін здавалося абсолютно неможливим. Я сказала редакторові, що не можу дати відповідь просто зараз. Він кисло глянув на мене, похитав головою і сказав: «Бретт, тобі доведеться обирати, ким бути – матір’ю чи репортеркою».

Та невже? І як це зробити? Мені була потрібна робота, щоб утримувати доньку.

Йому було легко розділити своє життя й повністю зосередитися на роботі. Удома на нього чекала дружина, яка вела господарство й виховувала дитину.

Тоді я прагнула стати справжньою рушійною силою редакції новин, але водночас мені хотілося бути найкращою мамою у світі. Як можна зробити і те, і друге? Здавалося, ці два завдання абсолютно непоєднувані. Складно жонглювати батьківськими і робочими обов’язками. Коли це починає тобі вдаватися, хтось відразу підкидає тобі або кулю для боулінгу, або сире яйце.

Я вже втратила одну роботу через те, що була матір’ю-одиначкою. Задовго до того, як я стала журналістом, одній компанії, що спеціалізувалася на будівництві доріг, потрібен був секретар, який би водночас виконував функції диспетчера. Я була ідеальним кандидатом. Під час роботи у «швидкій допомозі» я навчилася передавати дані через радіопристрій, а ще працювала офіс-менеджером. Ідеально. Представник компанії зателефонував моєму роботодавцеві й запитав лише про одне: «Чи пропускає вона роботу через дитину?»

Роботи я не отримала.

Як стати гарною мамою і хорошою працівницею? Невже обов’язково обирати щось одне?

Минули роки, і я нарешті з’ясувала для себе це питання завдяки словам однієї жінки: «Ти можеш отримати все, але не все одночасно». Або ж можеш отримати все, але не в ту саму годину, не в той самий день і не того самого тижня.

Якось я виступала в закладі для відпочинку й медитації «ДИХАЙ» («BREATHE») у «Таборі Робін Гуда», який, уявіть, розташовувався біля містечка Фрідом[2], що в Нью-Гемпширі. У вихідні жінкам пропонували найрізноманітніші види здорового відпочинку – походи, катання на велосипедах, плавання та веслування на каное. У результаті я опинилася на стрільбищі з рушницею в руках. Бах! Бах! Бах!

Я була вражена не стільки потужністю зброї, що її тримала в руках, скільки сфокусованістю, зосередженістю, потрібною для влучення в мішень на відстані 20 футів. Я зібрала на стрільбищі кілька використаних мішеней для своєї презентації – щоб показати, наскільки важливо зосереджуватися на «яблучку» і не відволікатися на зовнішні кола мішені.

Джеймі Коул, яка організувала цей захід, зізналася, що їй непросто зосередитися на одній мішені, коли в її житті трапляються ситуації, що кілька мішеней з’являються одночасно – нерідко в одну й ту саму годину чи одного й того самого дня. Робота, діти, найрізноманітніші зацікавлення… І тоді я замислилася над дилемою, присутньою в житті кожного з нас. Що має бути пріоритетом № 1, коли пріоритетним здається все і всі?

Я отримала відповідь на це запитання, коли повернулася на стрільбище. На одному аркуші була зображена не одна мішень, а п’ять – із «яблучками» та зовнішніми колами. Іноді тобі просто треба змінити фокус – переключитися з однієї мішені на іншу. Джеймі ця ідея дуже сподобалася. Замість того щоб зосереджуватися виключно на одній мішені та переміщувати дітей або роботу на зовнішнє коло, Джеймі могла поціляти в «яблучка» – на різних мішенях.

Ми говорили про те, як зосереджуватися на «яблучку», перебуваючи на роботі. Треба фокусуватися на завданні, проекті, роботі, її результаті. Іноді ми бачимо перед собою кілька мішеней водночас, і вони навіть можуть невпинно рухатися.

Я навчилася зупинятися й оцінювати кожну мішень, що з’являється в моєму житті. Роблю паузу та знову заходжу в життя з різними намірами, які можуть змінюватися щогодини. Коли я працювала ведучою щотижневої радіопрограми, то завжди робила паузу, «перезавантажувалась» і нагадувала собі, що зараз вестиму з кимось інтерв’ю, а тому маю уважно слухати й бути присутньою – тут і тепер.

Коли я приїжджаю до онуків, також роблю паузу, «перезавантажуюсь» і нагадую собі, що я їхня напрочуд весела бабуся, яка тут, щоб гратися, читати, «боротися» й будувати фортеці.

Щоразу, коли я потрапляю в новий сектор свого життя, я роблю паузу, «перезавантажуюсь» і входжу у свою нову індивідуальність. Я переконуюся в тому, що перебуваю в «правильному» сегменті, що це «правильна» я – година за годиною, сектор за сектором. Це спосіб освятити моє життя, забезпечити мою присутність у кожній справі, «святій» для мене.

Щоразу я питаю себе: «Яке яблучко має ця мішень?» Найкраща мати? Найкращий керівник? Найкраща бабуся? Я ніколи не беру з собою роботу, коли навідую онуків. Не перевіряю електронну пошту, коли ми збираємо «Lego». Коли ти вдома – зосереджуйся на «батьківській» мішені. Коли ти з дітьми – будь із ними на 100 %. Вимкни свій смартфон, айфон, айпад, забудь про електронну пошту – тут потрібна виключно твоя присутність.

Коли мій мозок починає хаотично метушитися навколо пріоритетів або перестрибувати з одного на інший, я роблю паузу, щоб вирішити, яке з завдань є пріоритетним у цю мить, а потім зосереджуюся на «яблучку» цієї мішені з усією енергією та пристрастю.

Ніхто з нас не здатен зробити абсолютно все або зробити все ідеально. Я ніколи не забуду хвилю критики, що полилася на дружину кандидата в президента Мітта Ромні – Енн. Вона виховувала п’ятьох синів. Деякі жінки пхикали й зауважували, що вона у своєму житті «й дня не працювала». Розгорялася справжня «війна матусь», хоча хто, як не ми, чудово знає, як щоденно працює та, хто виховує п’ятьох дітей.

Це вмикає нашу «ядерну кнопку»: чи досить я?.. У душі кожної мами повсякчас іде війна. Чи досить я роблю для своїх дітей, коли працюю за межами домівки? Чи досить я роблю для себе й усього світу, якщо не працюю?

Навіть більше: одного разу журнал «Time» нахабно запитав на своїй обкладинці: «Чи ти гарна мама?» Ситуацію погіршувало те, що на обкладинці була зображена молода сексуальна матуся у вузьких джинсах, яка годувала трирічного сина грудьми. Світлина цієї жінки схвилювала багатьох, та насправді нас усіх мав схвилювати отой заголовок.

Чи ти гарна мама?

Часто бувають дні, коли кожна з нас відповість «ні».

Наприклад, той день, коли моя маленька донечка простягла мені повну ложку пластівців «Cheerios», щоб показати черв’ячка, який там звивався. «О ні, коли ж у цих пластівців закінчився термін придатності?» Або ситуація, коли я вирішила відпочити в садовому кріслі з книжкою, а моя дівчинка вибігла на дорогу. Або день, коли я прийшла, щоб дістати її з колиски, і побачила, що вона грається тим, що випало з її підгузка, який я нещільно застебнула. Чи той ранок, коли я побачила, що вона їсть пачку масла замість сніданку (тоді вона якраз навчилася відкривати холодильник). Або ж той день, коли мені довелося відривати пальці доньки від дверцят авто на шкільному паркінгу – вона боялася йти до школи. Моя дівчинка й гадки не мала, як гірко я плакала, коли їхала звідти на роботу.

Якби ми фіксували всі наші батьківські успіхи й невдачі, деякі дні були б суцільним провалом. Моя донька виховує дітей набагато краще, ніж це свого часу робила я. Вона привчала своїх малюків самостійно заспокоюватися, пеленала їх, мов крихітні буритос, розмальовувала їхні бодики та обшивала слинявчики стрічками. Донька навіть вирішила покинути роботу, щоб працювати мамою «на повний день».

Але трапляються дні, коли вона телефонує мені зі сльозами. Іноді це сльози радості, а іноді – провини, яку вона часто відчуває, виховуючи трирічного та десятимісячного малюків. Чи гарна вона мама, коли втомлений Ешер просить свою «смугасту ковдрочку» й вимагає повернутися по неї додому, а вона просто їде далі? Або коли дозволяє Ейнслі виплакатись і заснути, тому що сон – це саме те, чого потребує втомлена дитина?

Ідеальних батьків не існує. Ані серед тих, хто сидить удома весь день, ані серед тих, хто ходить на роботу. Їх немає серед тих, хто ретельно стерилізує кожну пляшечку й соску, і серед тих, хто не припиняє грудного вигодовування, доки дитина не отримає шкільний атестат.

Пам’ятаю, як одного дня моя мама поставила собі «двійку» за виконання батьківських обов’язків. Вона не могла знайти собі місця через те, що мій маленький брат забув свій ланч удома, і винуватила в цьому себе. Пригадую, тоді я подумала: «Оце так! Невже турбота про нас для неї настільки важлива?» Моя мама докладала всіх зусиль, виховуючи одинадцятьох дітей. Іноді «м’яч» вилітав за межі стадіону, а іноді удар був точним. Траплялись «аути». Але вона завжди бралася за «битку», якою виснаженою не почувалася б.

Порівняння з бейсболом – гарний спосіб вимірювати успіх. Найкращий середній результат бетера[3] – 300. Це означає, що промахи становлять 70 %. Вони трапляються навіть у найкращих. Дехто з найкращих бейсболістів усіх часів входить водночас і до списку тих, хто найчастіше вибивав м’яч в аут: Реджі Джексон, Генк Аарон, Віллі Мейс, Бейб Рут, Мікі Ментл, Семмі Сос, Баррі Бондс. Того ж року, коли Бейб Рут поставив рекорд із кількості хоум-ранів[4] протягом одного сезону, він також поставив рекорд з ударів в аут порівняно з іншими ключовими гравцями вищої ліги. І це так заспокоює!

Кожна мама – це гравець вищої ліги. Ми маємо найважливішу у світі роботу. Трапляється, що нам важко поцілити в якусь мішень, і здебільшого тому, що ми опиняємося на домашній «базі» й намагаємося одночасно відбити велику кількість м’ячів.

Чи ми гарні мами?

Ще б пак!

Кожна з нас виконує свою роботу на межі можливостей.

Тож я закликаю до примирення в цій «війні мам», що точиться і довкола нас, і всередині кожної. Годі засуджувати одна одну за те, що ми «маємо» робити. Годі прискіпливого ставлення до самих себе й до інших.

Пропоную просто робити все якнайкраще – і цього буде досить.