Читать книгу Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя - Регіна Бретт - Страница 13

Один професор у коледжі подарував мені коротеньку й просту молитву, що допомагає побороти страх:

«Господи, я шукаю в Тобі прихистку від боягузтва».

Зекі Сарітопрак завжди говорив ці слова, щоб заглушити свої страхи. То був професор-ісламознавець, який викладав в Університеті Джона Керролла в Клівленді, де я отримувала магістерський ступінь із релігієзнавства.

Більшість із нас не вважають себе боягузами, однак ми постійно сумніваємося в собі, хоча мали б – у своїх сумнівах. Я завжди думала, що бути сміливим означає не мати страху. І голосно сміялася, почувши таку фразу: «Сміливість – це коли тільки ти знаєш, що боїшся».

Усі ми тільки вдаємо сміливість, а дехто робить це краще, ніж інші. Протягом багатьох років я дотримувалася принципу: «Удавай, доки сама в це не повіриш». Моя подруга Вікі запропонувала кращий варіант: «Вір, доки сама не повіриш». І саме ці слова вестимуть мене дорогою життя до кінця.

Багато років тому у Водсворті, штат Огайо, коло входу до церковної зали я познайомилася з однією матір’ю. Вона розповіла мені про свою доньку Діану, яка мріяла стати письменницею. Ця мама так пишалася своєю донькою – адже дівчина вже знала, чого хоче досягти в житті. Обличчя цієї жінки сяяло, коли вона розповідала, як її дівчинка вела щоденники, працювала над шкільним щорічником і її матеріал навіть надрукували в місцевій газеті.

Однак водночас вона зауважила, що всі знайомі намагалися змусити дівчину відмовитися від своєї мрії. На початку своєї кар’єри я чула практично одні й ті самі слова:

«У журналістиці немає вакансій», – казали люди.

«Письменництвом багато не заробиш», – застерігали вони.

«У світі бракує місця для твого голосу», – стверджували.

Якби я прислухалася до всіх цих сумнівів – і до власних теж, – я б ніколи не працювала в професійній журналістиці протягом тридцяти років. Я добре пам’ятаю, як хвилювалася, коли мені казали: «Краще тобі не займатися письменництвом, бо не зможеш заплатити за квартиру». «Писати – не варіант, газети вже відмирають». «Тобі не варто ставати письменницею, у світі їх забагато».

Не слухати все це було напрочуд важко. Що я тоді знала про життя? Розлучена мати-одиначка, яка безнадійно відстала від своїх однолітків. Вони закінчили коледж у 21 рік, а я у тридцять. У мене було більше бажання, аніж справжнього таланту, і я просто прислухалася до нього й дозволила йому вести мене за собою.

І це було складно, бо голоси моїх сумнівів завжди намагалися «перекричати» бажання:

«Ти що, ціни собі скласти не можеш?»

«Ти хто така, щоб дозволяти собі такі мрії!»

«Гадаєш, комусь цікава твоя думка?»

Спочатку мій шлях був вибоїстим. Моя перша робота ледве дозволяла мені оплачувати квартиру. А люди повсякчас товкмачили, що газетний бізнес «помирає». Вони говорили це в 1980-х, коли газети масово закривалися. Вони говорять про це зараз, коли паперові джерела інформації витісняються цифровими. Ніхто не знає напевне, що чекає на нас попереду.

Люди, які мене застерігали, були старшими й мудрішими, і вони змушували мене боятися кар’єрного шляху, який я обрала. Вони зналися на економіці, на попиті й пропозиції, труднощах ринку праці та глобальній економічній ситуації.

Ну то й що?

Я мала займатися тим, до чого в мене лежала душа, а звідки вони могли знати, що мені до душі? Цього не знає ніхто, крім нас. Ніхто не знає, наскільки голосно співає твоє серце, наскільки воно прагне та болить, бо хоче займатися тим, що йому до вподоби.

І таких, як я, у світі чимало. Не всі вони прагнуть стати письменниками, дехто мріє про роботу художника, архітектора, теслі, стоматолога або навіть працівника похоронного бюро. І хтось уже починає відмовляти їх (або вже відмовив) від того, щоб займатися тим, чого прагне їхня душа.

Я знала чоловіка, який мріяв стати директором похоронного бюро, однак тривалий час мусив займатися родинним бакалійним бізнесом. Минули десятиліття, доки він став вільним і почав займатися тим, чого прагнув. Я працювала з директором похоронного бюро, який хотів стати джазовим музикантом, але все життя мусив керувати похоронним бізнесом родини, відчуваючи до нього неабияку відразу. Йому так і не вдалося «вирватися на свободу».

Мама Діани розповіла, що колись мріяла стати художницею, а натомість їй довелося вивчати хімію, яку вона просто ненавиділа. І в результаті, досягнувши середнього віку, ця жінка знову почала вчитись і працювати креслярем. Вона обожнювала свою роботу!

Не треба слухати критиків – кого-кого, а їх у цьому світі не бракує. Я навіть маю здогад, що критики – це люди, які відмовилися йти за своєю мрією, а тому відчувають біль щоразу, коли помічають, як хтось береться до роботи за покликанням.

Яким би не було твоє бажання, у світі знайдеться місце для нього. Комусь у цьому світі потрібен твій талант. Знайдеться місце і для твого голосу – повір, є той, хто прагне його почути. Тож урешті-решт я просто сказала собі: «Письменництво подібне до музики». Хіба буває «забагато пісень»? Завжди знайдеться той, хто ненавидить кантрі, але обожнює реп і навпаки. Той, кого вражають твори Шекспіра, може не сприймати Джона Ґрішема. Читачі, яким не подобається мій «голос», можуть обожнювати твій.

Тобі повсякчас казатимуть, що у світі забагато письменників, та більшість із цих «порадників» просто намагаються приглушити власні слова, відмовляються від написання власних романів, запиваючи все це порцією спиртного в барі, бо надто бояться зазнати поразки. Вони хапаються за свої сумніви, тоді як мали б ловити свою мрію за хвіст.

Щоб займатися тим, чого ти насправді прагнеш, треба змусити всіх цих критиків замовкнути. І почати з найголовнішого серед них – із самого себе.