Читать книгу Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя - Регіна Бретт - Страница 4

То можна було назвати ключем від майбутнього або ж угодою з дияволом. Я не була впевнена щодо того, який із варіантів обрати, як не була певна і в тому, що робити з документом у моїх руках.

У віці 22 років я сиділа в батьків на шиї. Роботи в мене не було, і не було жодних перспектив її отримати. Незаміжня мати-одиначка – я не могла утримувати ані себе, ані свою новонароджену дитину. Вічно жити з батьками й не платити за це ані копійки – то було несправедливо. До того ж я почувалася так, ніби носила на спині червоне тавро у вигляді літери «Ж». Ж означає «жахлива». Жахлива донька. Жахлива сестра. Жахлива матір.

Про те, щоб звернутися по допомогу до батька дитини, навіть не йшлося. Я викреслила його зі свого життя ще до її народження. Сказала, що не хочу виходити за нього заміж, тож не могла піти до нього тепер. А якщо він її забере? Якщо звернеться до суду й скаже, що зможе дати дитині краще життя, ніж я?

Я покинула коледж майже відразу, як завагітніла. Роботу у відділенні невідкладної допомоги теж довелося залишити, коли термін вагітності сягнув чотирьох місяців. Тоді послуги невідкладної допомоги надавали місцеві похоронні бюро. Окрім випадків, коли треба було рятувати життя, мені доводилося їздити до лікарень, будинків для людей похилого віку та людей, у чиїй родині хтось помер. Забирати тіла – робота негламурна, однак завдяки їй я оплачувала свої рахунки, і, як ми тоді жартували, ніхто не скаржився. Та коли я завагітніла, я не могла дозволити собі завдати шкоди спині або й дитині, піднімаючи тіла вагою понад триста фунтів. Похоронне бюро не могло дозволити собі більш ніж двох працівників на зміні, тож мені довелося піти.

Я не знала, де шукати нову роботу. Як я зможу залишити доньку на весь день? Із батьків у неї була тільки я. А якщо мене не буде цілий день, у неї взагалі не буде батьків. Про роботу на фабриці годі було й думати – там не було гнучкого графіка. Якщо працюватиму з сьомої ранку до третьої дня, це означатиме, що донька прокидатиметься без мене й проводитиме половину дня з кимось іншим. Графік із третьої дня до одинадцятої вечора означав, що я ніколи не вкладатиму її спати. А нічна зміна з одинадцятої до сьомої ранку? Тоді моїй дівчинці доведеться ночувати у знайомих.

Я подавала документи в кілька місць, однак мені бракувало навичок. Я навіть не могла друкувати. Не могла придбати автомобіль, тож постійно позичала той, що належав батькові. Матері-одиначці непросто мріяти на самоті. Для мрій потрібні гроші. За винятком дитини, моє життя можна було вважати суцільним банкрутством. Ось чому настала мить, коли в моїх руках опинилися ці документи. Офіційно документ був «заявою на отримання допомоги для залежних дітей». Однак у нашому маленькому містечку назва цього документа ілюструвала його зміст: допомога з безробіття. Я не знала, що робити з цією анкетою на 32 сторінки. Отримувати допомогу з безробіття було набагато легше, ніж знайти роботу та організувати догляд за дитиною так, щоб він не забирав усі гроші до останнього долара. Ця допомога передбачала медичні послуги для мене та моєї донечки. Здавалося, я мала зробити цей відповідальний вибір.

Однак щоразу, коли я хотіла поставити на документі свій підпис, щось мене зупиняло. Мені б довелося вказати ім’я її батька, а вони у свою чергу могли звернутися до нього по аліменти. Я ж не вказала його імені навіть у свідоцтві про народження дитини. І нарешті, реальною причиною того, що мені не хотілося підписувати ці документи, був страх, що якщо я почну отримувати цю допомогу, то ніколи не зможу від неї відмовитися. Допомога з безробіття – сумнівна перевага. Спочатку вона схожа на рятівний канат, що веде тебе до свободи, але зрештою перетворюється на мотузку, яка зв’язує твої руки й ноги. Щоразу, коли тобі хочеться заробити трохи додаткових грошей, існує великий ризик того, що ти залишишся без цих переваг та медичного обслуговування.

Якщо в тебе немає авто, роботу в маленькому містечку знайти непросто. Там немає автобусів, метро, іншого громадського транспорту. Тільки твій власний. Ти обмежена відстанню, яку здатні подолати твої ноги – до роботи й назад. До похоронного бюро за милю від дому я могла дійти пішки. Мені не хотілося повертатися на роботу, де доводилося забирати померлих, але мені запропонували роботу в офісі, і я погодилася.

Там я закохалася. Не в роботу – у свого боса. Ідея, звісно, не найкраща, але іноді відчай призводить до таких-от дивних штук. Він може змусити тебе побачити Прекрасного Принца в цілковитому алкоголікові. Я закохалась у все, що він мав: успіх, гроші, щастя. У нього був просто розкішний будинок, на роботу він ходив у костюмах, а обідав у ресторанах. А ще трохи пив. Гаразд, не трохи – багато. Тимчасова неадекватність, перебування за кермом у нетверезому стані, відсутність на роботі.

Протягом усіх місяців, що ми з ним зустрічалися, я мала на меті одне – будь-що його врятувати. Адже якщо мені вдасться це зробити, ми житимемо довго й щасливо. Я зроблю все, щоб він жадав мене настільки сильно, що зміг би забути про випивку. Ми розмовляли годинами на серйозні теми, однак потім він нічого не пам’ятав. Домовлялися зустрітись о восьмій, а о десятій мій обранець телефонував із якогось бару, щоб повідомити, що ось-ось буде. Коли ж о другій ночі всі бари зачинялися, він нарешті приїздив, але був настільки п’яний, що не міг встояти на ногах і просто відключався на дивані.

Урешті-решт мої друзі, які знали про спільноту анонімних алкоголіків, сказали мені, що краще припинити цей зв’язок. Не рахувати, скільки він випив, не сподіватися, що він зміниться. Із ним у мене не було майбутнього, однак і без нього теж не було. Я обожнювала його будинок. Там був затишний куточок для сніданків, великий ґанок і купа кімнат для всіх тих дітлахів, які, я сподівалась, у нас колись народяться. Та перш ніж я наважилася покинути це чарівне місце, він покинув мене.

Тоді моя донька вже навчилася ходити. Вона невпинно росла, на відміну від мене. Нарешті мені вдалося заощадити грошей, щоб виїхати від батьків та оселитись у квартирці за два квартали від їхнього будинку. Було досить страшно покладатися на свою мізерну зарплату в ситуації, коли оренда та сплата за послуги складали 210 доларів. До того ж я вперше мала покладатися виключно на себе. Я ніколи не їздила до коледжу, не жила в гуртожитку, і мені ніколи не доводилось опинятися віч-на-віч із власним життям.

Усі уламки мого життя, що розлетілися навсібіч, коли я завагітніла, почали повертатися на свої місця. Кожні півроку я переходила на нову роботу з вищою зарплатнею. А ще знайшла кількох подруг, і серед них жінку, яка запросила мене до молитовного притулку, щоб моє життя знову стало нормальним. Тамтешній священик порадив мені змінити шаблон стосунків із чоловіками. Однак я не встигла цього зробити. Минуло два тижні, і я знову закохалася.

Девід був високим на зріст – понад метр вісімдесят, їздив на «Мазді RX-7», носив дизайнерський одяг і не пив. Емоційно він був підлітком, як, власне, і я. Одного дня він під’їхав до мого будинку на потужному «Корветі», а згодом я вже мчала на ньому по шосе на швидкості 130 миль за годину. Ми могли спонтанно поїхати з міста на вихідні, тоді як моїй мамі доводилося сидіти з моєю донькою.

Девід надсилав мені квіти, купував одяг і возив у відпустку. У нього було досить грошей, щоб їх тринькати. Коли він витрачав їх на мене, я не мала нічого проти, а коли деінде – страшенно сердилася. Тоді я не знала, що то були гроші його батьків. Після однієї відпустки кредитна компанія відправила свого працівника до нього додому, щоб анулювати всі його картки.

Девід навчався в коледжі безкоштовно – він отримував урядову стипендію. Він часто пропускав заняття, щоб пограти в покер чи покататися на своєму мотоциклі. Я ж працювала цілісінький день на роботі, за яку отримувала надто малу зарплату. Девід їздив на розкішному авто, тоді як я сиділа за кермом старенького помаранчевого «Форда Фієсти», що його придбала за 2300 доларів. Кожен долар із цієї суми був результатом моїх заощаджень. Моє авто трималося купи лише завдяки клейкій стрічці та спеціальному ущільнювачу, яким мій батько змастив вікна.

Моє майбутнє? Ним був Девід. Я хотіла завершити навчання, придбати будинок і створити сім’ю. Усе це могло б здійснитися, якби ми одружилися. Коли ми заручилися, він подарував мені каблучку з діамантом завбільшки з мою мрію. Я отримала все.

І все втратила – уже за два місяці після заручин. Коли я міряла весільні сукні, Девід спав з іншими жінками. А найгірше те, що я дізналася про це на майданчику для гри в боулінг. Він досить дивно поводився останнім часом, тому я запитала прямо й водночас жартома: «А це правда, що ти мені зраджуєш?» Коли ж він нічого не відповів, я побігла геть. Та потім схаменулася: «Ні, я не збираюся тікати додому й ридма ридати на самоті». Я повернулася, почала на нього кричати, вхопила його за барки й розірвала його дизайнерську сорочку. У ту мить він мені зовсім не подобався, а найгірше, що мені дуже не подобалася та людина, на яку я перетворилася.

То був кінець наших стосунків. Я повернула йому каблучку й сказала, що він може подарувати її мені знову, якщо усвідомить, що йому потрібна я і тільки я. Я не отримала її назад. Натомість я отримала дещо краще.

Я розізлилася. На нього. На саму себе. І цього гніву було достатньо, щоб почати діяти самостійно.

Мені виповнилося 26. Настав час нарешті подорослішати. Я попрощалася не тільки з Девідом, але й із тією особистістю, якою більше не хотіла бути. Я мала взяти відповідальність за себе й своє життя.

Без Девіда майбутнє було схоже на чисту сторінку. Те, чи буде там щось написано, залежало тільки від мене. Час опанувати своє життя. Перше, що я зробила, – це повернула всі його речі, включно з журналами «Плейбой», які він ховав у шухляді моєї шафки. Замінила сексуальні міні-спіднички та чорну сукенку в обтяжку на «розсудливі» спідниці й брюки, що їх можна було вдягти на роботу, де будують кар’єру. А тоді взяла каталог коледжів і відкрила його. Я й гадки не мала, ким хочу бути та чим займатись, але одне знала напевне: я хочу бути щасливою.

І тоді переді мною відкрився весь світ. Моє життя змінилося, коли я вирішила змінитися. Мені не потрібно було шукати «правильну» людину. Я мала стати «правильною» людиною.