Читать книгу Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя - Регіна Бретт - Страница 6

Люди постійно це роблять. Запитайте в когось: «Ким ви працюєте?», і він чи вона обов’язково додасть до своєї відповіді слово «просто».

«Я просто двірник».

«Я просто санітар».

«Я просто водій автобуса».

«Я просто секретарка».

Просто?

Я обожнюю знайомитися з людьми, які не можуть утриматися від розповіді про те, ким вони працюють. Вони придумують власні назви свого фаху й радіють із того, ким вони є. Наприклад, жінка, яка фарбує нігті, гордо йменує себе «манікюрним техніком». Чоловік, який ремонтує фортепіано, називає себе «директором із фортепіанних технологій». Чоловік, який ремонтує каруселі в парку розваг, – «техніком атракціонів». Прибиральниця міського басейну йменує себе «менеджером водного спорту». А охоронець у готелі – «директором із запобігання втратам».

Що в «імені» твоїм?

Нічого – і водночас усе. Усе залежить від того, яким є «ім’я», хто тобі його дав, чи розвиває воно, а чи обмежує. Замість того щоб стискатися до розмірів свого фаху, іноді краще розширити його обрії і створити «ім’я», що тобі пасує.

Ключ до успіху – робити те, що належить до твоїх обов’язків, і залишати місце для роботи, яка б найкраще характеризувала те, ким себе бачиш на цій посаді ти.

Коли мене взяли на посаду бізнес-репортера в газеті «Beacon Journal» в Акроні, я плакала, поки їхала додому. Я хотіла зарплату й переваги, однак не бажала бути бізнес-репортером. Я не мала бажання писати про показники продажів, річні зустрічі та щоквартальні прибуткові звіти. Я ненавиділа цифри й дані. Вони вибивалися з мантри, яку нам повсякчас повторювали в школі журналістики: «Дайте мені людей!» А хіба знайдеш людей у біржових списках та статистиці?

Моїм завданням було їх знаходити, і я це робила. Я писала новини про бізнес і водночас «відбивала» додатковий ритм, висвітлюючи історії людей, які мали цікавий фах. Так з’явилися історії про сажотруса, водія цементовоза, пілота дирижабля. Я писала статті про працівників третьої зміни, фермерів, цілісінький день ходила за жінкою, яка показувала мені поліцейську академію.

Спершу не всі сприймали мій запал, однак результат зазвичай подобався всім. Багато керівників саджають своїх підлеглих у «коробку». Та в яку коробку ти б не потрапив, завжди розширюй її межі. А краще зламай її стінки, розкидай по підлозі й перетвори її на відкритий чистий аркуш. І напиши на ньому те, чого хочеш сам.

Не питай дозволу. Просто зроби це. Як кажуть, краще попросити вибачення, аніж дозволу. Щоранку, перш ніж іти на роботу, тобі треба вирішити, ким ти хочеш бути. А тоді йди – і будь ним або нею. Усе залежить тільки від тебе, не від інших. Ніхто, крім тебе, не є відповідальним за створення твого резюме, забезпечення роботою, що кидає тобі виклик, або ж наповнення стандартного робочого дня сенсом.

Перш ніж отримати роботу своєї мрії – авторкою газетної колонки, – я завжди говорила іншим: «Я колумністка без колонки». Це допомагало мені дивитися далі – і бачити те, що за межами моєї посади репортера, бачити роботу, про яку мрію. Мені дуже подобаються рядки відомої поетки Люсіль Кліфтон: «Не зважай на те, як тебе називають інші. Зважай на те, що говориш у відповідь ти». А це вже залежить виключно від тебе.

Коли я була маленькою, у нас була сусідка Тельма, яка працювала на лікарняній кухні. За віком вона була така, як і моя мама, і я дуже їй співчувала, адже вона пропрацювала там усе життя, щодня вдягаючи рожеву уніформу та сіточку для волосся. Аж доки я не зрозуміла дечого. Її посада, імовірно, називалася «помічник кухаря», однак Тельма вкладала в це «ім’я» набагато більше. Її пироги мали найкращу скоринку в місті. Такі от ласощі для пацієнтів! Байдуже, яку назву мала її посада, – Тельма вважала себе пекарем.

Я згадала про Тельму, коли мене попросили виступити з промовою на церемонії вшанування працівників клівлендської клініки, які пропрацювали там понад 25 років. Цей вечір міг бути страшенно нудним, однак водночас він міг бути й чимось більшим, аніж низка рукостискань, спалахи фотокамер та вручення нагородних годинників. Це міг бути банальний захід, на якому виголошують однакові слова подяки 200 працівникам. Вони могли стати численними коліщатами однієї велетенської медичної машини, що нею була клівлендська клініка.

Натомість захід нагадував момент відкриття скрині зі скарбами, що була наповнена чимось значно ціннішим, аніж коштовності. У кожній людині бачили те, ким вона є, – рятівника чужих життів, того, хто робить життя пацієнтів, їхніх родичів та власних колег кращим.

Усі вони почали працювати в клініці ще до появи комп’ютерів, коли рахунки друкували вручну, медсестри носили білі чепчики і ніхто не платив за паркування. Тоді кабінети лікарів нагадували ліфти, а деякі й справді розташовувались у старих ліфтах.

На заході з нагоди їх ушанування ніхто не міг відрізнити лікарів від представників молодшого медперсоналу. Не мало значення, хто ким працює чи скільки заробляє. Цього вечора всі були рівні. Кожен із них присвятив роботі в клініці 25 років свого життя. У програмі презентували біографії працівників, однак це зовсім не було схоже на перелік у резюме. Говорили лише про важливе: Завжди життєрадісна. Приємний співрозмовник. Заряд енергії. Прекрасний оповідач. Скромна.

Ще в програмі згадали про те, що одна жінка – координаторка ракового центру – часто затримувалася на роботі, щоб скласти зручний графік для пацієнтів. А чоловік, який фактично був прибиральником, не просто прибирав кабінети, а й допомагав відвідувачам знайти дорогу до необхідного місця. Пожежник був не «просто» пожежником. То був справжній «будильник» у людській подобі, який протягом першого року своєї роботи в клініці щодня приїздив із Коламбуса до Клівленда – і жодного разу не спізнився. А це – дві з половиною години дороги в один бік!

Педіатра хвалили за те, як він імітував голос «каченяти Даффі», щоб заспокоїти переляканих малюків і змусити їх весело сміятися під час медичних оглядів. Окрім цього, він зробив усе можливе, щоб обов’язкова вимога надягати велосипедні шоломи була закріплена на законодавчому рівні. Одну медсестру назвали актрисою, гумористкою та авторкою, чиї праці публікували. А ще її називали «сестричкою-шептухою». Що ж вона шепотіла? Мабуть, «одужуй швидше, одужуй швидше».

Говорили про стоматолога, який успішно займався протезуванням обличчя. Він дарував пацієнтам можливість поглянути на життя по-новому – з новими очима, вухами, носом, ротом. Завдяки йому вони могли насолоджуватися напоями, їжею, поцілунками. Завідувач складу сухих продуктів, який водночас стежив за вчасним поповненням запасів, завжди дбав про те, щоб немовлята не лишалися голодними. Він пильнував, щоб у клініці не бракувало пляшечок із сосками та дитячої молочної суміші.

Я пішла з цього свята із відчуттям, що обслуговувальний персонал так само важливий, як і кардіохірурги, і байдуже, яке ймення дає нам цей світ. Ми самі повинні вирішити, ким ми є. І тільки від нас залежить, чи вживати слово «просто», коли йдеться про нашу посаду.