Читать книгу Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя - Регіна Бретт - Страница 12

Кожний витвір починається з грудки жалюгідної глини.

У кожному витворі гончар залишає частинку себе.

Тільки він здатний чути глину. Він прислухається, щоб дізнатися про ступінь її міцності, її обмеження, щоб уникнути їх або ж скористатися ними – і створити шедевр.

Я ніколи не пробувала займатися гончарством, але спостерігала за тим, як Том Ґедеон сидить за гончарним кругом, бере шматок яскраво-помаранчевої глини, починає її розминати знизу догори, намагаючись зробити поверхню максимально гладенькою, а тоді відцентровує на крузі. Він сказав, що саме в цьому й полягає секрет – зосереджуватися на головному, на центрі.

Люди, які відвідують єзуїтський заклад у Клівленді, прагнуть пізнати цей гончарський дар: зосереджуватися на головному й розслабитися, дозволивши Гончареві формувати їхнє життя.

У 78 років отець Ґедеон, якого всі називали Томом, усе ще бачив себе як шматок глини в руках Гончаря. Мабуть, він міг би процитувати рядки з Єремії 18:6: «Чим є глина в руках гончаря, тим є й ви у руках Моїх». Але він не цитує Біблію, а дозволяє глині говорити від свого імені.

На єзуїтського священика Тома висвятили в 1956 році, після чого протягом 16 років він керував молитовним притулком, а потім 20 років подорожував країною як виконавчий директор «Retreat International». Він стояв коло витоків професійної організації, що зараз налічує понад 500 притулків у США та Канаді.

Після виходу на пенсію чоловік жартував, що з релігійного життя на пенсію не виходять, а тому називав себе «митцем на відпочинку». Він прогулювався святинею, що розкинулася на 57 акрах, намагаючись допомогти іншим почути «вселенський заклик до святості», і використовував для цього мистецтво.

Коли в 1962 році він працював директором молитовного притулку, отець Ґедеон чіпляв на стіни традиційні витвори релігійного мистецтва – зображення Марії, Ісуса, храмів.

– Я нав’язував ці речі людям, – скривившись, каже він.

А повернувшись туди у 2000 році, він зняв усі ці «святі» картини й почепив замість них свої фотографії. Розквітле латаття, човни з веслами в туманній бухті, квітка, що проростає крізь брудний сірий паркан, – докази того, що навіть у найтемніших куточках життя живе краса.

– Оці картини і справді святі, – наполягає він. – Природа – це Боже звеличення краси.

Кожна зі світлин зафіксувала момент, який його вразив, і він «упіймав» його своєю камерою, щоб інші теж могли відчути цей захват. Отець Том фотографував протягом усього життя, але ніколи не торкався глини, аж доки одна черниця запропонувала йому спробувати це зробити. Як чудово перетворювати шматок глини на вазу, миску або чайник! Він називав це мистецтво «первісним досвідом пізнання Бога».

Він працював у крихітному приміщенні за гаражем, що швидше нагадувало комірчину для інструментів – там ледве вистачало місця для гончарного круга. Його біле пухнасте волосся відмовлялося гарно поводитися за умов підвищеної вологості і стирчало навсібіч, як в Ейнштейна, поки він закінчував черговий таріль. На витворі була невеличка западина, яку бачив тільки він.

– У нього є певні огріхи, – мовив чоловік, але його це зовсім не засмучувало. Навпаки – зачаровувало. Кажуть, що аміші залишають якийсь «дефект» у кожному кілті, щоб нагадати собі, що ідеальне може створити тільки Бог. Том не намагався бути ідеальним. Він отримував задоволення від «неідеальності».

За температурою глини Том відчував, що таріль час перевертати. Він трохи розгубився. То був найбільший таріль серед тих, які він будь-коли робив, і чоловік не був упевнений у тому, що може довірити своїм старим рукам вісім фунтів глини.

– Якщо хочеш побачити, як плаче дорослий чоловік… – попередив він, перевертаючи таріль. Той не тріснув.

Та навіть якби тріснув, для гончаря не існує такого поняття, як помилка.

Як не існує його й для головного Гончаря.

Одного разу, коли Том формував шийку вази за допомогою маленької палички, глина вигнулась, увібрала в себе паличку й не випускала. Невдача? Зовсім ні – багато хто хотів придбати саме цю деформовану вазу.

Глина, що крутиться на крузі, всотує в себе піт із долонь гончаря, тож у кожному витворі залишається часточка творця. Можливо, саме через це Томові непросто було прощатися з кожною річчю, яку він створив власноруч. Він фотографував кожний витвір, щоб закарбувати його в пам’яті. За кожну річ чоловік міг би отримати більше, ніж 20 чи 30 доларів (саме такою була ціна його робіт), однак вважав, що мистецтво має бути доступним для всіх. Поки гончарний круг повільно обертався з черговим витвором, він говорив про те, як приємно тішити інших у ці «фінальні роки».

– Ще десять років були б для мене найціннішим дарунком, – сказав Том.

Однак їх було лише два. Він помер у 2005-му у 80 років. Коли я дивлюся на вазу, що стоїть на полиці в моїй вітальні, то думаю про те, наскільки прекрасними є всі наші «огріхи», коли ми покірно перетворюємося на глину в руках Творця.

Бути смиренним непросто. Я завжди прагну бути ідеальною, наче це можливо, в усьому, хоча насправді більша частина благословень, які приходять до мене й через мене, народжуються в моїй «неідеальності». Вони в наших помилках, втратах, наших «майже», і ними ми благословляємо життя інших людей. Увесь цей «хаос» має право на життя. У моєму безладі існує те, що Вільям Джеймс свого часу назвав «невидимим ладом».

Яке полегшення! І все-таки складно відчувати це полегшення, коли хтось інший указує на твої недоліки в роботі. Не тому, що їх у мене багато, а тому, що я прагну бути ідеальною. Я повсякчас хочу доводити, що не маю недоліків, тому що глибоко всередині завжди відчувала, що їх чимало – особливо в дитинстві. Я сама була одним великим недоліком. Ось головна причина того, що в мені й досі є рештки того сорому, який активується щоразу, коли хтось починає критикувати мою роботу. Я й досі переконана: коли я роблю помилку, то сама на неї перетворююсь. Неправильним є не лише те, що я зробила, я сама неправильна.

Мені завжди подобалося, що в однієї з моїх доньок на блакитній райдужці є три коричневі смужки. Вона малювала їх щоразу, коли створювала автопортрет. Моя донька ніколи не сприймала їх як недолік, швидше як унікальний відбиток, що його залишив Бог. Якби ж то ми могли бачити всі наші «недосконалі» риси саме в такому світлі – як щось прекрасне й корисне!

Гончар нагадав мені: на всьому, що ми створюємо, залишаються два відбитки – наш і Божий. Вони обидва прекрасні. І обидва мають право на життя.