Читать книгу Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей - Ренсом Ріґґз - Страница 4

Ми попливли через затоку, повз човни, що гойдалися на хвилях і плакали іржею зі швів, повз суд присяжних, – мовчазних птахів, котрі мостилися на сідалі з решток затоплених доків, порослих мушлями, – повз рибалок, які опускали сіті й німо застигали, проводжаючи нас поглядами, не знаючи, справжні ми чи вигадані, процесія привидів на воді чи тих, хто невдовзі привидами стане. Ми (десятеро дітей і одна птаха на трьох благеньких човниках) веслували потихеньку, проте наполегливо у відкрите море. Єдина на багато миль безпечна затока швидко віддалялася за нашими спинами. Численні скелі в синьо-золотавих променях зорі створювали їй магічний ореол. Десь попереду лежала наша мета – пооране заглибинами узбережжя материкового Уельсу, невиразна чорнильна цятка на дальньому обрії, яку майже неможливо було роздивитися.

Ми пропливли повз старий маяк, що тихо спав оддалік. Минулої вночі він став місцем, де сталося чимало жахливого. Саме там, поки навколо розривалися бомби, ми мало не потопились, нас мало не зрешетили кулями, там я взяв до рук пістолет, натиснув на гачок і вбив людину. Як я зміг це зробити – досі залишається для мене загадкою. Там ми втратили пані Сапсан і віднайшли її (вирвали зі сталевих щелеп субмарини), хоча та пані Сапсан, що повернулася до нас, була скалічена й потребувала допомоги, якої ми не могли їй надати, бо не знали як. Тепер вона вмостилася на кормі нашого човна й дивилась, як прихисток, який вона створила, зникає з поля зору, помалу щезає з кожним помахом весла.

Зрештою ми проминули хвилеріз й опинилися на велетенському обширі, де скляна поверхня затоки закінчувалася і починалися хвильки, що легенько билися об борти човнів. Десь високо у хмарах над нашими головами задзижчав літак, і я облишив веслувати і високо задер голову, зачарований видивом нашої маленької армади, яке, певно, поставало з такої висоти: цей світ я обрав, і все, що я в ньому мав, включно з усіма нашими цінними дивними життями, тепер містилося на трьох трісочках дерева, що дрейфували велетенською поверхнею незмигного ока моря.

Боже, змилуйся над нами.

* * *

Наші човники, усі три в ряд, легенько ковзали по хвилях. Дружня течія несла нас у бік узбережжя. Ми веслували по черзі, змінюючи одне одного, щоб не виснажитись завчасно, хоча я відчував у собі таку силу, що впродовж години відмовлявся передавати комусь весла. Я загубився у ритмі веслування. Мої руки описували у повітрі довгасті овали, наче тягли до себе щось таке, що відмовлялося йти. Навпроти мене крутив весла Г’ю, а за ним, біля носа, сховавши очі під крисами бриля й схилившись над картою, розкладеною на колінах, сиділа Емма. Час від часу вона підводила очі, щоб глянути на горизонт, і від самого її виду під променями сонця в мене звідкись бралися сили, про які я навіть не підозрював.

Відчуття було таке, ніби я можу веслувати вічно, – аж поки Горацій не гукнув з іншого човна, питаючи, скільки ще океану відділяє нас од материка, і Емма знову примружилася, щоб подивитися на острів, а потім опустила погляд на карту, виміряла відстань розставленими пальцями й відповіла (з нотками сумніву в голосі):

– Сім кілометрів?

Та потім Мілард, котрий теж сидів у нашому човні, пробурмотів їй щось на вухо, вона насупилася, повернула карту боком, знову насупилася і сказала:

– Тобто вісім з половиною.

І щойно ці слова зірвалися з її вуст, мій запал (та й у решти теж) трохи згас.

Вісім з половиною кілометрів. Подорож, що на поромі, яким я, знемагаючи від нудоти, прибув на Кернгольм декілька тижнів тому, забрала б годину. Відстань, яку легко міг би подолати моторний човен будь-якого розміру. На один з половиною кілометр менше, ніж мої неспортивні дядьки пробігали по непарних вікендах заради доброчинності, й лише на кілька кілометрів більше, ніж могла подолати на весловому тренажері у супермодному спортзалі моя матуся (принаймні вона цим вихвалялася). Але пором між островом і материком почне курсувати лише через тридцять років, а весловий тренажер не навантажували пасажирами й багажем, та й постійно коригувати йому курс, щоб не збитися з напрямку, теж не було потреби. Погіршувало справу те, що котловина з водою, яку ми перепливали, була підступна й славилася тим, що ковтала судна: вісім з половиною кілометрів примхливого, мінливого моря, дно якого було всіяне позеленілими рештками загиблих кораблів та кістками мореплавців, а десь на непроглядній глибині причаїлися наші вороги.

Ті з нас, хто переймався такими речами, припускали, що витвори неподалік, десь під нами в тій німецькій субмарині, вичікують. Якщо вони ще не знали, що ми втекли з острова, то невдовзі дізнаються. Не для того ж вони вдалися до викрадення пані Сапсан, щоб опустити руки після першої невдалої спроби. Серед білого дня субмарина піднятися на поверхню не могла – це було надто небезпечно, бо віддалік повзали, мов сороконіжки, воєнні кораблі, а в небі були на чатах британські винищувачі. Але з настанням ночі ми перетворимось на легку здобич. Вони нападуть на нас, заберуть пані Сапсан, а решту потоплять. Тож ми веслували з єдиною надією – дістатися материка до того, як нас накриють сутінки.

* * *

Ми веслували до пекучого болю в руках і здерев’яніння в плечах. Ми веслували, а тимчасом вранішній бриз ущух, і сонце шкварило, наче крізь збільшувальне скло, і піт стікав за комірці, і я зрозумів, що ніхто не подумав узяти з собою прісної води, а захист від сонця у тисяча дев’ятсот сороковому році полягав у тому, щоб стояти у затінку. Ми веслували, поки на долонях не злізла шкіра, і були переконані, що не спроможні більше на жоден змах веслом, а проте змахували – ще раз, і ще раз, і ще.

– З тебе відрами ллється піт, – зауважила Емма. – Дай я сяду на весла, поки ти не розтанув.

Її голос вивів мене з прострації. Я вдячно кивнув і пустив її на сидіння весляра, однак через двадцять хвилин попросився назад. Мені не сподобалися думки, що прокралися в голову, поки тіло відпочивало. Я уявив, як батько на Кернгольмі заходить у кімнату й бачить, що я зник, а замість мене лежить дивний Еммин лист. Як на нього накочує паніка. Перед внутрішнім зором поставали жахливі сцени з недавнього минулого: ось потвора тягне мене у свою пащеку; мій колишній психіатр падає у прірву й гине; чоловік, похований у труні, повній льоду, якого вирвали ненадовго з того світу, щоб він міг прохрипіти крізь половину горла мені на вухо свої слова. Тож я веслував, попри виснаження, попри те, що хребет, здавалося, більше ніколи не буде рівним, попри стерті до м’яса руки, і намагався не думати геть ні про що. Ті свинцеві весла були пожиттєвим вироком і рятівними соломинками воднораз.

Одним човном правила, ніби й не знаючи втоми, Бронвін – сама-одна. Навпроти неї сиділа Оливка, проте користі з неї не було жодної: крихітна дівчинка не могла потягнути за весла, не злетівши у повітря, де порив вітру міг понести її геть, мов повітряного змія. Тому Оливка вигукувала підбадьорливі слова, поки Бронвін працювала за двох (чи трьох-чотирьох, якщо брати до уваги всі валізи й коробки, що лежали вантажем на дні їхнього човника, напхані одягом, і харчами, і картами, і книжками, і менш практичними речами, як, наприклад, слоїки з маринованими серцями рептилій, що хлюпотіли у вовняній торбині Єноха, або відірвана ручка з парадних дверей дому пані Сапсан) пам’ятна річ, яку Г’ю знайшов у траві, коли ми йшли до човнів, і вирішив, що без неї він не проживе; або громіздка подушка, яку Горацій урятував з охопленого полум’ям будинку – то його щаслива подушка, сказав він, і єдине, що тримає в шорах його паралітичні кошмари).

Інші речі були такі цінні, що діти трималися за них, навіть коли веслували. Фіона стискала між колін горщик садової землі з черв’яками. Мілард помалював собі обличчя смугами за допомогою пилу з цегли, яка розсипалася від бомби. Цей дивний жест здавався частиною поховального ритуалу. Хоч те, за що вони вперто чіплялися, й видавалося дивним, та я міг їх зрозуміти: то було все, що лишилося їм від домівки. Нехай вони й знали, що вона втрачена, та це знаття ніяк не допомогло б відпустити пам’ять про неї.

Через три години, упродовж яких ми веслували, мов раби на галерах, острів зменшився до розмірів розкритої долоні. Він більше не нагадував зловісну фортецю, оточену щільним кільцем скель, яка вперше постала в мене перед очима кілька тижнів тому. Тепер він здавався хистким, наче уламок каменя, який от-от можуть змити в море хвилі.

– Дивіться! – заволав Єнох, встаючи на сусідньому човнику. – Він зникає! – Примарна запона туману огорнула острів, стерла його з поля зору, і ми облишили весла, щоб подивитись, як він зникає.

– Попрощайтеся з нашим острівцем. – Емма підвелася, знімаючи великий капелюх. – Мабуть, ми більше ніколи його не побачимо.

– Прощавай, острове, – сказав Г’ю. – Ти був добрим до нас.

Горацій поклав весло і помахав.

– Прощавай, будинку. Я сумуватиму за всіма твоїми кімнатами й садом, та найдужче – за своїм ліжком.

– Бувай, контуре, – зашморгала носом Оливка. – Дякуємо, що беріг нас усі ці роки.

– Хороші роки, – уточнила Бронвін. – Найкращі в моєму житті.

Я теж мовчки попрощався з місцем, яке змінило мене назавжди, місцем, що краще за будь-який цвинтар берегтиме пам’ять (і загадку) мого діда. Вони були нерозривно пов’язані, дідусь і цей острів, і мені хотілося б знати: тепер, коли обидва безслідно щезли, чи зумію я до кінця збагнути, що зі мною трапилося, ким я став, на кого перетворювався. На острів я приїхав, щоб розгадати загадку свого дідуся, а відкрив свою власну. Дивитися на те, як зникає Кернгольм, було наче споглядати, як тоне в темних хвилях єдиний ключ до тієї загадки.

А тоді острів просто щез, поглинений горою туману.

Неначе й не існував ніколи.

* * *

Невдовзі туман дістався й до нас. Мало-помалу виявилося, що ми пливемо наосліп: материкова лінія стала розмитою, а сонце зблякло до білого ореолу; ми кружляли у вирі течії, доки втратили будь-яке відчуття напрямку. Зрештою зупинилися, поклали весла й чекали повного штилю в надії, що туман розсіється. Просуватися далі навпомацки не мало сенсу.

– Мені це не подобається, – сказала Бронвін. – Якщо надто довго чекати, настане ніч, і в нас виникнуть гірші проблеми, ніж погана погода.

Зненацька погода ніби почула Бронвін і вирішила вказати нам наше місце – стати дуже поганою. Знявся сильний вітер, і за лічені хвилини світ навколо нас цілковито перемінився. Поверхнею моря побігли спінені хвилі. Вони билися об наші шкаралупки й перевалювали за борт. Під ногами вже хлюпотіла холодна вода. Пішов дощ, твердючими маленькими кульками забарабанив по шкірі. Невдовзі нас жбурляло, як гумові іграшки у ванні.

– Розвертаймось у напрямку хвиль! – закричала Бронвін, розтинаючи воду веслами. – Якщо вони вдарять нас у борт, ми точно перевернемося!

Але більшість із нас були надто змучені веслуванням у штиль, щоб змагатися з бурхливою стихією, а решта були надто налякані, щоб навіть простягнути руку до весел, натомість ми вхопилися за краї човнів і відчайдушно трималися.

Назустріч нам сунула стіна води. Ми підіймалися на гребінь величезної хвилі, й човники під нами стали майже сторч. Емма вчепилася в мене, а я – у кочет. Г’ю позаду нас міцно обійняв руками сидіння. Мов пасажири американських гірок, ми опинилися на вершечку хвилі. Шлунок пішов мені у п’яти. Ще секунда, і човен помчав протилежним боком хвилі вниз, і все, що було в ньому не прибитого гвіздками (Еммина карта, торба Г’ю, червона валіза на коліщатах, яку я привіз із собою з Флориди), полетіло через наші голови у воду.

Перейматися через втрачений крам не було часу, бо ми не бачили двох інших човнів. Поставивши свій човен на рівний кіль, ми, мружачись, вдивлялися у вир і викрикували імена друзів. Якусь мить відповіддю нам була тільки страхітлива тиша, та потім ми почули голоси, і з туману виринув човник Єноха з чотирма пасажирами на борту, які махали нам руками.

– Ви в порядку? – гукнув я.

– Он там! – замість відповіді закричали вони. – Подивіться туди!

І я побачив, що руками вони махали не на знак привітання, а для того щоб привернути нашу увагу до чогось у воді, за тридцять ярдів оддалік, – до шкаралупки перевернутого човна.

– Це човен Бронвін і Олівії! – вигукнула Емма.

Човен іржавим дном дивився у небо. Жодного сліду дівчат біля нього не було.

– Треба підпливти ближче! – закричав Г’ю, і ми, забувши про втому, похапали весла й рушили туди, вигукуючи імена дівчат на вітер.

Ми пропливали повз потік одягу, що вивалився з розчепірених валіз. Кожна сукня, підхоплена виром хвиль, здавалася втопленою дівчиною. Серце калатало у грудях, і я не відчував холоду, попри те, що змок до нитки й тремтів. Ми зустрілися з човном Єноха біля перевернутої шкаралупки, якою правила Бронвін, і разом роздивилися довкола.

– Та де ж вони? – простогнав Горацій. – Ох, якщо ми їх втратили…

– Знизу! – Емма показала на човен. – Може, вони застрягли під ним.

Я витяг весло з кочета і постукав ним по перевернутому корпусу.

– Якщо ви там, випливайте! – закричав я. – Ми вас врятуємо!

Якусь жахливу мить не було жодної відповіді, і я відчув, як тане надія на те, що ми їх знайшли. Та потім з-під перевернутого човна постукали у відповідь. А потім у корпус вдарив кулак, порснули навсібіч дерев’яні тріски, і всі ми підскочили від несподіванки.

– Це Бронвін! – крикнула Емма. – Вони живі!

Ще кількома ударами Бронвін зуміла пробити в корпусі човна діру, в яку змогла б пролізти. Я простягнув їй весло, вона вхопилася, і втрьох із Г’ю та Еммою нам вдалося витягти її з вируючої води на свій човен за мить до того, як її суденце зникло під хвилями. Бронвін була в паніці, істерично кричала, задихаючись, бо не хотіла переводити дух, викрикувала ім’я Оливки, якої не було з нею під човном. Дівчинка зникла.

– Оливка, треба забрати Оливку, – нерозбірливо пробурмотіла Бронвін, перевалившись через борт човна. Вона тремтіла, викашлюючи морську воду, а потім різко підвелася в човні, який підкидало на хвилях, та показала кудись у шторм. – Там! – закричала вона. – Бачите?

Я затулив очі рукою від жалючого дощу, та не побачив нічого, крім хвиль і туману.

– Я нічого не бачу!

– Вона там! – наполягала Бронвін. – Мотузка!

І лише тоді я побачив, куди вона показує: не на дівчинку, яка відчайдушно боролася з хвилями, а на товсту плетену линву, що підіймалася з води, ледве помітна в усьому тому хаосі. Напнута коричнева мотузка виростала з води й зникала в тумані. До іншого її кінця, напевно, була прив’язана не видима оку Оливка.

Ми підгребли до мотузки, Бронвін потягла її донизу, і через хвилину з туману над нашими головами вигулькнула Оливка. Кінець мотузки, зав’язаний на вузол, обвивався довкола її талії. Туфлі злетіли з неї, коли перевернувся човен, проте Бронвін встигла прив’язати Оливку до линви якоря, інший кінець якого спочивав на морському дні. Якби не це, її давно віднесло б за хмари.

Оливка оповила руками шию Бронвін і радісно вигукнула:

– Ти врятувала мене, врятувала!

Вони обійнялися, і від цього видовища мені до горла підкотив клубок.

– Поки що небезпеки нема, – сказала Бронвін. – У нас ще є час, щоб дістатися берега до сутінок, бо інакше наші неприємності тільки починаються.

* * *

Шторм трохи вщух, і знавісніла м’ясорубка моря вгамувалась, однак про те, щоб зробити ще один помах веслом, хай навіть у спокійному морі, не могло бути й мови. Ми навіть половини шляху до материка не здолали, а я вже був безнадійно виснажений. Руки здавалися важкими, як колоди. А на додачу нескінченне погойдування човна по діагоналі мало незаперечний вплив на мій шлунок – і, судячи з зеленкуватих облич навколо мене, не лише на мій.

– Ми перепочинемо трохи, – сказала Емма, стараючись надати голосу переконливого звучання. – Перепочинемо і підготуємо човни, поки не розсіється туман…

– Такі тумани завжди собі на умі, – зауважив Єнох. – Він може стояти днями і не розвіюватись. За кілька годин впаде темрява, і тоді нам лишиться тільки надія, що ми доживемо до ранку і нас не знайдуть витвори. Ми будемо геть беззахисні.

– І без води, – сказав Г’ю.

– Та їжі, – додав Мілард.

– Я знаю, де вона, – здійняла обидві руки в повітря Оливка.

– Хто «вона»? – спитала Емма.

– Земля. Я бачила її, коли була прив’язана до мотузки. – І Оливка пояснила, що вгледіла материк, коли була понад туманом.

– Сильно це нам поможе, – пробурмотів Єнох. – Відколи ти там теліпалася, ми вже п’ять разів нарізали кола.

– То підніміть мене ще раз.

– Ти впевнена? – спитала Емма. – Це небезпечно. Що як тебе підхопить вітер чи мотузка порветься?

Обличчя Оливки скам’яніло.

– Піднімайте мене, – повторила вона.

– Коли так, сперечатися нема сенсу, – здалася Емма. – Бронвін, давай мотузку.

– Ти найхоробріша дівчинка з усіх, кого я знаю, – сказала Бронвін і взялася до праці. Вона витягла якір із води в наш човен, і завдяки додатковій довжині мотузки, яку це нам дало, ми зчалили два цілі човни, щоб їх знову не роз’єднало, а тоді відпустили Оливку крізь туман у небо.

Настала дивна тиха мить, коли ми всі, позадиравши голови, втупилися у мотузку в хмарах – чекаючи знаку з небес.

Мовчанку порушив Єнох.

– Ну? – нетерпляче погукав він.

– Я її бачу, – долинула відповідь. Голос Оливки на тлі білого шуму хвиль видався кволим писком. – Просто попереду!

– Мені цього достатньо! – вигукнула Бронвін. А що ми всі трималися за шлунки й, мов мішки з непотребом, горбилися на своїх місцях, вона перебралася на сидіння весляра, взялася за весла і стала гребти, керуючись лише ледь чутним голосом Оливки, невидимого янгола в небесах.

– Лівіше… ще лівіше… не настільки!

Так ми повільно просувалися в бік суходолу, а назирці ступав туман. Довгі сірі пасма тяглися до нас прозорими пальцями примарної руки, яка так і прагнула затягти нас назад.

Так, неначе острів теж не хотів нас відпускати.