Читать книгу Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей - Ренсом Ріґґз - Страница 6

Крізь чорний ліс ми пробиралися годинами. Принаймні так здавалося без місяця й зірок, за якими можна було б визначити, скільки часу минуло. Крики чоловіків і гавкіт собак оточували нас зусібіч, погрожуючи звідусіль і нізвідки. Щоб збити собак зі сліду, ми забрели у крижаний струмок і йшли за його течією, поки ноги не замерзли так, що ми їх уже не відчували, а коли вийшли з води, відчуття було таке, ніби я шкандибаю по гострющих пеньках.

Невдовзі стало непереливки. Хтось стогнав у темряві. Оливка та Клер відставали, тому Бронвін підхопила їх на руки, проте вона теж не могла витримувати такий темп. І врешті-решт, коли Горацій, перечепившись через корінь, упав на землю й лежав, благаючи про перепочинок, ми всі зупинилися.

– Вставай, лежню! – засичав на нього Єнох, проте він теж дихав із присвистом, а тоді прихилився до стовбура дерева, щоб перевести дух, і весь бойовий запал з нього випарувався.

Ми досягли межі витривалості. Треба було спинятися.

– Однаково нема сенсу намотувати кола в темряві, – сказала Емма. – З таким самим успіхом ми могли б повернутися на відправну точку.

– У світлі дня ми краще зорієнтуємось у цьому лісі, – додав Мілард.

– Ага, якщо доживемо, – підпустив шпильку Єнох.

З неба зашелестів легенький дощик. Фіона зробила для нас укриття, попросивши дерева, що росли кільцем, сплести нижнє віття. Вона погладжувала їх по корі й нашіптувала щось їхнім стовбурам, поки гілки не поєдналися, утворивши водонепроникний дах із листя, заввишки достатній, щоб ми могли вмоститися під ним. Ми позалазили всередину й лежали, слухаючи дощ і віддалене валування собак. Десь у лісі на нас полювали чоловіки зі зброєю. Я певен, що всі ми, полишені сам на сам зі своїми думками, замислювалися про одне й те саме – що буде, якщо вони нас піймають.

Клер розплакалася – спочатку тихо, та плач ставав усе голоснішим, поки не переріс у ридання: вона ревла обома ротами, неспроможна вдихнути повітря між схлипами.

– Опануй себе! – наказав їй Єнох. – Бо як вони почують, нам усім буде про що поплакати!

– Нас згодують собакам! – рюмсала вона. – Прострелять у нас дірки і заберуть пані Сапсан!

Бронвін поспіхом переповзла до дівчинки й згребла її у свої ведмежі обійми.

– Ну будь ласка, Клер! Подумай про щось інше!

– Я нама-а-агаюсь! – скімлила мала.

– Намагайся краще!

Клер міцно заплющила очі, глибоко вдихнула й затримувала повітря в легенях, поки стала схожа на надувну кульку, яка от-от лусне. А тоді вибухнула низкою задиханих схлипів-кашлів, ще гучніших, ніж доти.

Єнох рвучко затулив долонями обидва її роти.

– Шшшшш!

– Ви-ви-вибачте! – пробелькотіла Клер. – Мо-може, якби мені почитали казку… одну з т-тих, дивних…

– Тільки не це, – зітхнув Мілард. – Я вже починаю шкодувати, що ми не загубили тих клятих книжок у морі разом із рештою речей!

І тут заговорила пані Сапсан (у міру своїх можливостей). Вона скочила на валізу Бронвін і постукала по ній дзьобом. Усередині разом з іншими нашими мізерними пожитками лежали «Казки».

– Я згоден із пані Сапсан, – кивнув Єнох. – Варто спробувати. Що завгодно, аби тільки вона припинила вити!

– Ну добре, маленька, – сказала їй Бронвін. – Але тільки одну казку, і ти повинна пообіцяти, що перестанеш плакати.

– О-обіцяю, – видихнула Клер.

Бронвін відкрила валізу і витягла намоклий том «Казок про дивних». Емма підповзла ближче і запалила на кінчику пальця малесенький каганець, щоб можна було читати. А пані Сапсан, котрій вочевидь не терпілося заспокоїти Клер, узяла дзьобом за край палітурки і розгорнула книжку начебто на довільній сторінці. Тихим голосом Бронвін почала читати:

– «Колись давно, у дивні часи, у непроглядному прадавньому лісі жило багато звірів. Як і в кожному лісі, були там зайці, і лиси, й олені, та траплялися й менш звичайні тварини, наприклад, ходуленогі ведмегрими, двоголові рисі й емурафи, що вміли розмовляти. На цих дивовижних тварин дуже любили полювати мисливці. Вони їх відстрілювали, вішали їхні голови на стіни й гордовито показували своїм друзям-мисливцям, та найдужче їм подобалося продавати дивних тварин у звіринці, де бідолашних замикали у клітки й брали гроші за те, щоб люди на них дивилися. Ти можеш подумати, що краще сидіти у клітці, ніж бути застреленим і повішеним на стіну, але дивні тварини повинні жити на волі, щоб почуватися щасливими, а ув’язнені з часом занепадають духом і починають заздрити своїм друзям, повішеним на стіну».

– Це сумна казка, – набурмосилася Клер. – Почитай іншу.

– А мені ця подобається, – відрізав Єнох. – Читай далі про те, як їх стріляли й робили опудала.

Бронвін проігнорувала їх обох.

– «У ті часи на Землі ще жили велетні, – читала далі вона, – як і в давню добу Алдінна, хоча ставало їх дедалі менше. Так сталося, що один велетень жив коло лісу, і був він дуже добрий, говорив тихо, харчувався лише рослинами, і звали його Катберт. Одного дня Катберт прийшов у ліс, щоб назбирати ягід, і побачив, як мисливець полює на емурафа. А що був він добрим велетнем від природи, то взяв Катберт маленького рафа за загривок довгої шиї, випростався на весь свій зріст, зіп’явшись навшпиньки (а робив він це вкрай рідко, бо від цього тріщали всі його старечі кістки), і зумів дотягтися дуже високо та посадити емурафа на вершину гори, подалі від небезпеки. А тоді, про всяк випадок, розчавив мисливця між пальців ноги.

Звістка про Катбертову доброту швидко розлетілася лісом, і невдовзі до нього стали щодня приходити дивні звірі, просячись, щоб він посадив їх на вершину гори, подалі від небезпеки. І сказав Катберт:

– Я захищу вас, мої маленькі брати й сестри. А натомість попрошу небагато – розмовляти зі мною і товаришувати. На світі лишилося мало велетнів, і час від часу мені стає самотньо.

– Авжеж, Катберте, – сказали звірі.

Відтак щодня Катберт рятував дивних тварин від мисливців, піднімав за загривки на вершину гори, аж поки туди не перекочував увесь дивний звіринець. І тварини були там щасливі, бо нарешті могли жити в спокої, і Катберт був щасливий, бо коли він ставав навшпиньки й клав підборіддя на вершину гори, то міг розмовляти зі своїми новими друзями, скільки заманеться. Та одного дня, коли Катберт купався у маленькому озері в тіні гори, до нього прийшла відьма і сказала:

– Мені страшенно прикро, але я мушу перетворити тебе на камінь.

– Навіщо тобі це? – здивувався велетень. – Я дуже добрий. Із тих велетнів, які допомагають.

– Мене найняла сім’я мисливця, якого ти розчавив, – відказала відьма.

– А, – махнув рукою Катберт, – забудь про нього.

– Мені страшенно прикро, – повторила відьма, змахнула березовою гіллячкою, і бідолашний Катберт скам’янів.

Зненацька його тіло стало дуже важким, таким важким, що він почав тонути в озері. Він занурювався й занурювався, аж поки вода не дійшла йому до горла. Його друзі звірі бачили все, що відбувалося, і хоч дуже співчували велетню, вирішили, що нічим не зможуть йому допомогти.

– Я знаю, що ви не можете мене врятувати, – закричав Катберт до своїх друзів, – але принаймні зійдіть униз і поговоріть зі мною! Я не можу звідси вибратися, і мені дуже самотньо!

– Але якщо ми спустимося, мисливці застрелять нас! – прокричали вони йому у відповідь.

Катберт розумів, що це правда, однак і далі благав і благав.

– Побалакайте зі мною! – волав він. – Будь ласка, спустіться й побалакайте!

Звірі намагалися співати й вигукувати щось до бідолашного Катберта зі свого безпечного сховку на вершині гори, та що сиділи вони надто високо і говорили надто тихо, то навіть для Катберта і його велетенських вух їхні голоси звучали тихіше за шепіт листя на вітрі.

– Поговоріть зі мною! – благав він. – Спустіться і поговоріть!

Але вони не спустилися. А він усе плакав і плакав, доки горло в нього не скам’яніло разом із рештою тіла. Кінець».

Бронвін згорнула книжку.

На обличчі Клер був написаний переляк.

– І це все?

Єнох радісно засміявся.

– Все, – сказала Бронвін.

– Це страшнюча казка. Почитай ще якусь, – попросила Клер.

– Казка є казка, – відрізала Емма. – А тепер пора спати.

Клер надула губки, однак плакати перестала, тож казка зробила своє діло.

– Завтрашній день навряд чи буде легшим за сьогоднішній, – сказав Мілард. – Тому нам потрібно якомога краще відпочити.

Ми позбирали шматки пружного моху, щоб зробити собі подушки. Перед тим як підмостити собі під голови, Емма руками висушила їх від дощової води. Не маючи ковдр, ми попритулялися одне до одного, щоб зігрітися: Бронвін пригорнула найменшеньких, Фіона обійнялася з Г’ю, а коли він хропів, його бджоли вилітали з рота і влітали назад, наглядаючи за сплячим хазяїном. Горацій і Єнох, надто горді, щоб притулятися, тремтіли спинами один до одного. Я розташувався з Еммою. Ліг на спину, а вона вмостилася на згині мого ліктя, поклавши голову на груди. Її обличчя було так принадно близько до мого, що я міг будь-якої миті поцілувати її в чоло. І зробив би це, якби не був смертельно втомлений, а від неї не йшло тепло, як від електричної ковдри. Уже зовсім скоро я спав і бачив приємні сни ні про що, які одразу ж забувалися.

Я ніколи не запам’ятовую гарних снів. У пам’ять врізаються лише кошмари.

Те, що я взагалі зміг заснути, саме по собі було дивом, зважаючи на обставини. Навіть тут: рятуючись втечею, засинаючи беззахисним, перед лицем смерті, – я зумів знайти дещицю спокою.

У пітьмі зблискували чорні очі: то пані Сапсан наглядала за нами всіма. Навіть скалічена й ослабла, вона не переставала нас оберігати.

Нічне повітря стало вогким, і Клер почала тремтіти й кашляти. Бронвін тицьнула Емму ліктем і сказала:

– Міс Блум, малій потрібна ваша допомога. Боюся, вона застудилася.

Пошепки вибачившись, Емма вислизнула з моїх обіймів і переповзла до Клер. Я відчув укол заздрощів, та одразу ж і провину за те, що заздрю хворому другові. Тож я лежав на самоті, почувався покинутим (всупереч усім аргументам розуму) і дивився в темряву. Я був виснажений, як ніколи, і все одно не міг заснути, тому слухав, як інші неспокійно ворушаться й стогнуть у лабетах кошмарів, які й близько не могли дорівнятися до того, що, ймовірно, чекатиме на нас, коли прокинемося. Ніч знімала зі своєї пітьми шар за шаром, і непомітно для ока небо посвітлішало до розмитої блідої блакиті.

* * *

На світанку ми повиповзали зі свого укриття. Я витрусив із волосся мох, марно намагався відчистити засохлу багнюку від штанів, та зумів лише розмазати її і став схожим на якесь болотяне чудо, яке виблювала зі своїх надр земля. І страшенно хотілося їсти. Такого голоду я ще ніколи в житті не відчував: він вгризався мені в живіт зсередини, а від веслування, бігу й спання на сирій землі боліло все, що тільки могло боліти. Та все ж на перший план вийшло декілька приємних речей: за ніч дощ минув, температура повітря підвищилася на кілька градусів, і ми, здається, щасливо уникли витворів та їхніх собак, принаймні поки що. Або вони перестали гавкати, або були вже надто далеко, щоб ми їх могли чути.

Та заразом ми безнадійно заблукали. Удень орієнтуватися в лісі було не легше, ніж уночі. Ялинкове зелене віття простиралося вдалину нескінченними безладними рядами, усі напрямки здавалися віддзеркаленнями інших. Землю тут укривав килим з опалого листя, що надійно сховав усі сліди, які ми залишили вночі. Ми прокинулися в серці зеленого лабіринту без мапи й компаса, а пані Сапсан із поламаним крилом не могла злетіти понад лісом, щоб скерувати нас. Єнох запропонував, щоб ми підняли вгору Оливку, як тоді, в тумані, але в нас не було мотузки, щоб її обв’язати, і якби вона вислизнула і полетіла в небо, ми вже її не повернули б.

Клер розхворілася не на жарт. Їй ставало все гірше. Вона лежала, згорнувшись калачиком на колінах у Бронвін, на лобі в неї виступив бісеринами піт, хоч повітря й було прохолодним, така худенька, що крізь суконьку можна було порахувати її ребра.

– Вона одужає? – спитав я.

– У неї жар, – відповіла Бронвін, притуливши руку до щоки дівчинки. – Їй потрібні ліки.

– Спочатку треба знайти вихід із цього проклятущого лісу, – зауважив Мілард.

– Спочатку треба поїсти, – виправив його Єнох. – Перекусімо, а потім обговоримо план дій.

– Який план? – спитала Емма. – Тицьни пальцем у будь-який бік, туди й підемо. Вони нічим один від одного не відрізняються.

Ми посідали і в понурому мовчанні підживилися. Собачого корму я ніколи не куштував, проте певен, що цей харч був гірший – бурі кавалки з загуслим м’ясним жиром з іржавих бляшанок, який ми, не маючи виделок, виколупували пальцями.

– Я спакував п’ять засолених курей і три бляшанки фуа-ґра з корнішонами, – із гіркотою в голосі промовив Горацій. – А загибель човна пережило лише це. – Він затиснув пальцями ніздрі і вкинув желеподібний згусток у горло, не пережовуючи. – Я думаю, це покарання нам.

– За що? – спитала Емма. – Ми були бездоганними янголами. Ну, більшість із нас.

– Може, за гріхи, скоєні в минулих життях. Не знаю.

– У дивних не буває минулих життів, – сказав Мілард. – Ми проживаємо їх усі за один раз.

Ми швидко доїли, закопали порожні бляшанки й налаштувалися йти. Аж раптом крізь гущавину кущів у наш імпровізований табір увірвався Г’ю. Довкола його голови збудженим роєм кружляли бджоли. Від хвилювання йому забило дух.

– Де ти був? – вимогливо приступила до нього Емма.

– Мені потрібно було усамітнитися, щоб зробити ранкове не-ваше-діло-що. І я знайшов…

– Хто тобі дозволив вийти за межі нашого поля зору? – спитав Єнох. – Ми мало не пішли без тебе.

– А хто сказав, що мені потрібен дозвіл? Коротше, я побачив…

– Не можна просто так іти куди заманеться! А якби ти заблукав?

– Ми вже заблукали.

– Ти дурко! А якби ти не зміг знайти дорогу назад?

– Я залишив слід із бджіл, як завжди роблю…

– Будь такий ласкавий, дай йому договорити! – заволала Емма.

– Дякую, – сказав Г’ю і, повернувшись, показав у той бік, звідки прийшов. – Я бачив воду. Дуже багато води. Крізь дерева, он там.

На Еммине обличчя набігла хмарка.

– Ми намагаємося віддалитися від моря, а не наблизитися до нього. Мабуть, уночі ми зробили петлю.

Ми пішли за Г’ю туди, звідки він з’явився. Бронвін несла на плечі пані Сапсан, а на руках – бідолашну хвору Клер. За сотню ярдів між деревами прозирали сірі проблиски: то була якась широка водойма.

– Ой, який жах, – забідкався Горацій. – Вони загнали нас прямісінько у свої лапи!

– Я ніяких солдатів не чую, – сказала Емма. – І взагалі нічого не чую. Навіть шуму океану.

– Бо це не океан, довбешко, – з цими словами Єнох побіг до води. Коли ми його наздогнали, він стояв, зануривши ноги в теплий пісок, і дивився на нас із самовдоволеною усмішкою, немовби промовляючи: «А що я вам казав!» Він мав рацію: то було не море. То було сіре, вкрите туманом озеро. З усіх боків його обступали ялини, а спокійна поверхня була гладенькою, мов сланець. Та найбільш видатну його рису я помітив не одразу: лише коли Клер показала пальцем на велике кам’яне утворення, що стирчало неподалік на мілині. Спочатку я лише ковзнув по ньому поглядом, та потім придивився уважніше. У ньому було щось моторошне і до болю знайоме.

– Це велетень із казки! – вигукнула Клер, сидячи на руках у Бронвін і показуючи пальцем. – Катберт!

Бронвін погладила її по голівці.

– Шшш, зайчику, у тебе жар.

– Не сміши, – пхикнув Єнох. – Це просто скеля.

Але то була не просто скеля. Вітер і дощ трохи стерли риси, проте камінь був дуже схожий на велетня, що по шию занурився у воду. Було чітко видно, що в нього є голова, шия, ніс і навіть борлак, а на голові росли карликові дерева, які нагадували розпатлану кучму. Та справжній неспокій вселяло розташування тієї голови – була вона закинута назад, із роззявленим ротом, як у того велетня з казки, читаної вчора перед сном, велетня, котрий перетворився на камінь, благаючи своїх друзів на вершині гори поговорити з ним.

– Дивіться! – вигукнула Оливка і показала на кам’яну кручу віддалік. – Напевно, то Катбертова гора!

– Велетні існують, – пробурмотіла Клер слабким, але сповненим зачудування голосом. – У «Казках» усе насправді!

– От не варто робити безглуздих висновків, – скривився Єнох. – Що більше схоже на правду? Що той, хто писав казку, яку ми вчора читали, побачив скелю у формі голови велетня і надихнувся нею, чи те, що ця скеля у формі голови справді була велетнем?

– Ти з усього глузуєш, – дорікнула йому Оливка. – Я вірю у велетнів, а ти можеш не вірити!

– «Казки» – це лише казки, вигадка, не більше, – пробуркотів Єнох.

– Дивно, – сказав я. – Так само я думав про всіх вас, поки не побачив на власні очі.

Оливка розсміялася.

– Джейкобе, який ти дурненький. Ти справді думав, що ми – вигадка?

– Авжеж. Та навіть після того, як познайомився з вами, я не одразу повірив у вашу реальність. Думав, може, у мене стріха їде.

– Реально чи ні, це точно неймовірний збіг обставин, – поважно проказав Мілард. – Лише вчора ввечері ми читали цю казку, а наступного ранку натрапили на ту саму географічну ділянку, з якої ту казку писали? Які шанси?

– Я не думаю, що це збіг, – відповіла Емма. – Пані Сапсан сама розгорнула книжку, пам’ятаєте? Мабуть, вона навмисне вибрала цю казку.

Бронвін повернулася до птахи на плечі й спитала:

– Пані С, це правда? Чому?

– Бо це щось означає, – сказала Емма.

– Безперечно, – кивнув Єнох. – Це означає, що ми повинні вилізти на ту скелю. І тоді, може, побачимо вихід із цього лісу!

– Я мала на увазі, що сама казка щось означає, – уточнила Емма. – Чого хотів велетень? Про що він просив, знову і знову?

– Щоб із ним хтось поговорив! – як зразкова школярка, відповіла Оливка.

– Точно, – кивнула Емма. – Тож, якщо він хоче поговорити, вислухаймо його. – Сказавши це, вона зайшла у воду озера й рушила до скелі.

Ми розгублено спостерігали за нею.

– Куди це вона? – спитав Мілард, начебто звертаючись до мене. Я похитав головою.

– За нами женуться витвори! – крикнув їй у спину Єнох. – Ми відчайдушно заблукали! Чим ти, о пташки, думаєш?

– Я думаю, як дивна! – крикнула у відповідь Емма. Вона побрьохала по мілині до підніжжя скелі, потім вилізла до щелепи й зазирнула в роззявлений рот.

– Ну? – гукнув я. – Що бачиш?

– Не знаю, – відповіла вона. – Схоже, тут глибоко. Я залізу, пороздивляюся!

Емма видряпалася по скелі й залізла в кам’яний рот велетня.

– Злазь звідти, поки не покалічилася! – закричав Горацій. – Ти змушуєш усіх нервуватися!

– Та це тільки тебе все нервує, – відказав йому Г’ю.

Емма вкинула камінь у горло велетня й прислухалася до відлуння. Хотіла вже було сказати: «Я думаю, це може бути…» – та раптом послизнулася на розхитаному камені, й останнє її слово загубилося, бо вона замахала руками й ногами, але згрупувалася і не впала.

– Обережно! – крикнув я, бо серце зайшлося. – Чекай, я теж іду!

Я побрьохав до неї.

– Це може бути що? – перепитав Єнох.

– Єдиний спосіб усе з’ясувати! – радісно вигукнула Емма й полізла в рот велетня.

– О Господи, – сказав Горацій. – Вона полізла…

– Стій! – знову крикнув я, та вона вже зникла з поля зору в горлянці велетня.

* * *

Зблизька велетень виявився навіть більшим, ніж із берега, і, зазираючи в надра його темної горлянки, я міг заприсягтися, що чую дихання старого Катберта. Я склав руки рупором і покликав Емму. Голос повернувся відлунням. Інші діти теж зайшли у воду, проте я не міг їх чекати – що, як з нею там біда сталася? – тож стиснув зуби, опустив ноги в темряву і стрибнув.

Падав я довго. Цілу секунду. Потім плюсь – шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.

«О Боже, – подумав я. – Вона втопилася!»

Але потім щось залоскотало мені руки, навколо запухирилися бульбашки, і через мить на поверхню виринула Емма, судомно хапаючи ротом повітря.

У блідому світлі здавалося, що вона в порядку.

– Ти чого чекаєш? – спитала вона, поплескуючи по воді долонею, наче хотіла, щоб я пірнув з нею. – Ходімо!

– Ти здуріла? – поцікавився я. – Ми в пастці!

– Звісно, ні!

Згори долинув голос Бронвін.

– Агоооов, я чую, що ви внизу! Що ви там знайшли?

– Я думаю, це вхід у контур! – прокричала їй Емма. – Скажи всім, хай стрибають і не бояться – ми з Джейкобом зустрінемо вас на тому боці!

А тоді вона взяла мене за руку, і хоч я не зовсім розумів, що відбувається, але глибоко вдихнув і дозволив їй потягти мене під воду. Ми перевернулися головами вниз і попливли до діри в скелі, куди могла пройти людина. Звідти просочувалося денне світло. Емма заштовхнула мене всередину, сама пропливла за мною, ми подолали шахту приблизно десять футів завдовжки й випливли в озеро. Над головами в нас хвилювалася його поверхня, а над нею – блакитне переломлене небо. Ми потроху до неї наближалися, і вода різко потеплішала. А тоді ми вирвалися назовні, зойком вдихнули повітря, і я миттю відчув, що змінилася погода – тепер вона була жарка й вогка; і світло змінилося на золотаве передвечірнє. Та й глибина озера була іншою – тепер воно доходило велетню аж до підборіддя.

– Бачиш? – широко всміхнулася Емма. – Ми потрапили в інший час!

Отак ми опинилися в контурі – покинули помірний ранок тисяча дев’ятсот сорокового заради жаркого пообіддя якогось іншого, давнішого року, хоча важко було сказати, наскільки давнішого, тут, у лісі, далеко від розпізнаваних ознак цивілізації.

Одне за одним навколо нас виринали інші діти. Вони бачили, як усе змінилося, й робили свої висновки.

– Ви розумієте, що це означає? – вереснув Мілард. Він хлюпотів руками, описував кола у воді. Від захвату йому аж дух забило. – Це означає, що в «Казках» міститься таємне знання!

– То що, не такі вони вже й непотрібні? – спитала Оливка.

– Ох, чекаю – не дочекаюся, коли можна буде їх проаналізувати й зробити примітки, – сказав Мілард, потираючи руки.

– Міларде Налінгс, не смій писати в моїй книжці! – застерегла Бронвін.

– Але що це за контур? – запитав Г’ю. – Як думаєте, хто тут живе?

– Авжеж, Катбертові друзі-тварини, – відповіла Оливка.

Єнох підкотив очі, але промовчав і не сказав те, що думав: «Це лише казка!» Може, через те, що його свідомість потроху змінювалася.

– У кожному контурі є імбрина, – нагадала Емма, – навіть у загадкових контурах із книжок з казками. Тому ходімо знайдемо її.

– Добре, – погодився Мілард. – Де?

– Єдина місцина зі згаданих у казці, окрім цього озера, – гора. – Емма показала на скелю за деревами. – Хто готовий до походу в гори?

Ми були змучені й голодні всі до одного, але те, що ми знайшли контур, вдихнуло в нас нові сили. Ми залишили кам’яного велетня позаду і рушили через ліс до підніжжя скелі. Від спеки одяг швидко висихав. Поблизу скелі земля пішла вгору, а тоді вигулькнула вторована стежка, якою ми рушили крізь хащі ялинок і насипи каміння, поки стежина не стала такою стрімкою, що нам доводилося рачкувати, чіпляючись за похилу землю, щоб підтягуватися вперед.

– Сподіваюся, у кінці цієї стежини нас чекає щось дивовижне, – пробурчав Горацій, витираючи з лоба піт. – Бо джентльмени не потіють!

Стежина стала вузькою, мов стрічка. Праворуч від нас земля стрімко йшла вгору, а ліворуч – не менш стрімко обривалася вниз, в урвище, встелене килимом зелених ялинок.

– Притисніться до стіни! – попередила Емма. – Бо падати довго.

Лиш від погляду на те урвище мені запаморочилося в голові. Зненацька в мене стався напад невідомого досі страху висоти, від якого все стискалося у шлунку, і доводилося зосереджувати всю увагу на механічних рухах – просто ставити одну ногу перед другою.

Моєї руки торкнулася Емма.

– Ти як? – пошепки спитала вона. – Дуже блідий.

Я збрехав, що все в порядку, і примудрявся зберігати обличчя ще три повороти стежки, але на той час серце калатало, як скажене, і ноги так сильно тремтіли, що довелося сісти просто там, посеред вузької стежини, й перегородити дорогу решті дітей.

– Ого, – пробурмотів Г’ю. – Джейкоб здувся.

– Я не знаю, що зі мною, – промимрив я. Ніколи раніше я не боявся висоти, але тієї миті не міг навіть глянути за край прірви, щоб у шлунку все не перевернулося.

А потім виникла жахлива думка: а що, як я відчував не страх висоти, а страх порожняків?

Але цього не могло бути: ми зайшли в контур, куди порожнякам зайти було зась. Та все ж, що більше я прислухався до чуття, яке вирувало у мене в животі, то більше переконувався, що турбує мене зовсім не урвище, а щось за ним.

Я мусив побачити на власні очі.

Усі стурбовано щебетали мені на вухо, питали, що таке, що зі мною. Я заблокував їхні голоси, нахилився вперед, сперся на руки й підповз ближче до краю стежки. Що ближче я підповзав, то гірше було шлунку – його наче дерли на клапті зсередини. За кілька дюймів я міцно притисся грудьми до землі й потягнувся вперед, щоб ухопитися пальцями за край, а потім підтягнувся, щоб зазирнути через нього.

На те, щоб помітити порожняка, у мене пішло кілька секунд. Спершу він здався лише маревом на тлі скелястої поверхні, мерехтінням повітря, схожим на хвилі тепла, що підіймаються від розжареної машини. Викривлення, ледь помітне.

Так їх бачили звичайні люди, та й дивні теж – усі, хто не мав таких здібностей, як я.

А тоді я відчув, як оживає моє вміння. Дуже швидко вихор у животі звузився до однієї-єдиної точки болю. Після чого (я й сам не здатен до пуття пояснити, як це сталося) вихор став скерованим, з цятки видовжився у лінію, з одного виміру перейшов одразу в два. Та лінія, мов стрілка компаса, вказувала діагонально на мерехтливу пляму за сто ярдів унизу, ліворуч від гори. Хвилі й відблиски збиралися в щільну чорну масу, людиноподібну істоту, зліплену з мацаків і тіней, що тулилася до скелі.

Потвора побачила, що я помітив її, і все її страхітливе тіло напружилося. Вона втислася у скелю, роззявила рота, повного гострих, як у пилки, зубів, і заверещала так, що мало не луснули барабанні перетинки.

Моїм друзям не потрібно було, щоб я описував побачене. Досить було і звуку.

– Порожняк! – закричав хтось.

– Тікаймо! – підхопив хтось інший, хоча це було очевидно.

Я поспіхом відповз від краю урвища, мене рвучко поставили на ноги, і ми побігли всі разом, але не вниз, а вгору, назустріч невідомості, а не до рівної землі й виходу з контуру, який лишився позаду. Та вертатися було запізно – я відчував, як порожняк стрибає з валуна, щоб ухопитися за край урвища, однак на певній відстані від нас, нижче стежкою, щоб відрізати нам шлях назад у разі, якщо ми спробуємо спуститися. Потвора хотіла влаштувати нам пастку.

То було щось нове. Досі я ще не мав змоги відстежувати порожняків якось інакше, ніж за допомогою очей, та тепер відчував, що стрілочка компаса в животі вказує назад, і перед внутрішнім зором стояла картина, як потвора повзе до пласкої землі. Неначе, побачивши порожняка, я поглядом причепив до нього маячок.

Ми забігли за ріг (схоже, мій скороминущий страх висоти мов рукою зняло) і наткнулися на гладеньку кам’яну стіну щонайменше п’ятдесят футів заввишки. Тут стежка обривалася. Довкола нас земля йшла вниз під шаленими кутами. На стіні не було ні драбини, ні виступів, за які можна було б чіплятися руками. Ми несамовито шукали якийсь інший шлях (таємний прохід у скелі, двері, тунель), але його не було, як не було й способу йти вперед, крім вибратися нагору. А вибратися нагору можливості не було, хіба що на повітряній кулі чи якби казковий велетень простягнув руку допомоги.

Нас охопила паніка. Пані Сапсан пронизливо закричала, Клер розплакалася, а Горацій заголосив:

– Це кінець, ми всі помремо!

Решта роззиралися навколо у відчайдушних пошуках порятунку. Фіона водила руками по стіні, шукаючи тріщин, де могла затриматися земля, з якої вона б виростила ліану чи ще якусь лозу, щоб можна було вилізти нагору. Г’ю підбіг до краю стежки й зазирнув у прірву.

– Ех, був би парашут, стрибнули б!

– Я можу бути парашутом, – запропонувала Оливка. – Хапайтеся за мої ноги!

Але спуск був довжелезним, а внизу нас підстерігав темний і небезпечний ліс. Бронвін вирішила, що краще відправити Оливку вгору прямовисною скелею, ніж униз. Притискаючи однією рукою до себе мляву Клер, яка тремтіла від жару, Бронвін підвела Оливку за руку до стіни.

– Скидай черевики! – наказала вона. – Бери Клер і пані С та піднімайся нагору якнайшвидше!

Оливка злякано подивилася на неї.

– Не знаю, чи вистачить у мене сил, – зарюмсала вона.

– Кізочко, ти мусиш спробувати! Лише ти можеш їх захистити! – Вона стала навколішки, поставила Клер на ноги, і хвора дівчинка, хитаючись, перейшла на руки до Оливки. Та міцно її притисла до себе, скинула свинцеві черевики, а коли вони вже підіймалися, Бронвін пересадила пані Сапсан зі свого плеча Оливці на маківку. Із тим вантажем Оливка злітала дуже повільно, і тільки тоді вони втрьох справді злетіли в повітря, коли пані Сапсан забила здоровим крилом і потягла Оливку вгору за волосся, а мала вереснула й задриґала ногами.

Порожняк майже дістався рівної землі. Я знав це точно, наче міг бачити на власні очі. Ми гарячково шукали на землі щось, що могло б послужити зброєю, але знайшли тільки камінці.

– Я можу бути зброєю. – Емма сплеснула в долоні, розвела їх у боки, і між ними ожила ревуча куля вогню.

– І про моїх бджіл не забувайте! – Г’ю розтулив рота і випустив рій. – Якщо їх роздратувати, вони болюче жалять.

Єнох, котрий завжди примудрявся не в тему розсміятися, і цього разу зареготав.

– І який у тебе план? Запилити потвору до смерті?

Г’ю не звернув на нього уваги й натомість розвернувся до мене.

– Джейкобе, ти будеш нашими очима. Просто кажи, де тварюка, і ми його зажалимо.

Компасна стрілка болю повідомляла мені, що потвора вже на стежці, і те, як швидко наповнювала мене її отрута, свідчило, що наближається вона швидко.

– От-от з’явиться. – Я показав на вигин стежки, якою ми прийшли. – Будьте напоготові. – Якби не адреналін, що вирував у моєму тілі, біль повністю позбавив би мене сил.

Ми зайняли позиції, щоб боротися чи тікати: хтось присів з піднятими, як у боксі, кулаками, інші стали в пози спринтерів перед стартовим пострілом, хоча ніхто не знав, куди бігти.

– Який гнітючий і невтішний кінець наших пригод, – констатував Горацій. – Нас з’їсть порожняк на уельських болотах!

– Я думав, вони не можуть заходити в контури, – зауважив Мілард.

– Та кому яке діло, як він зайшов! – відрізала Емма. – Головне, що він тут, і голодний.

І тут десь угорі тихим голосом скрикнули:

– Обережно, унизу!

Я повернувся і побачив, як Оливчина голова зникає за верхівкою кам’яної стіни. А за мить через край нам перекинули щось схоже на довгу мотузку. Вона розмоталася, туго натяглася, а тоді на її кінці розгорнулася сітка і ляпнулася на землю.

– Швидше! – знову долинув Оливчин голос. – Тут є важіль. Усі хапайтеся за сітку, і я за нього потягну.

Ми побігли до сітки, але вона була крихітна, заледве розрахована на двох. До мотузки на рівні очей було прикріплено фотографію, яка зображала чоловіка в цій сітці. Підібгавши ноги, він висів трохи вище від рівня землі перед прямовисною скелею – цією самою скелею. Ззаду на фотографії було написано друкованими літерами:

ЄДИНИЙ ШЛЯХ ДО ЗВІРИНЦЮ: ЗАЛАЗЬТЕ ВСЕРЕДИНУ!

ОБМЕЖЕННЯ ЗА ВАГОЮ: ОДИН ПАСАЖИР

ДОТРИМУЙТЕСЬ ЦЬОГО ПРАВИЛА

Ця хитромудра штукенція виявилася чимось на кшталт примітивного ліфта, правда, призначеного для одного пасажира за раз, а не для восьми. Але в нас не було часу використовувати його за правилами, тому ми всі купою залізли в сітку, вистромили руки й ноги в дірки, вхопилися за мотузку вгорі й тримались, як могли.

– Піднімайте нас! – заволав я. Порожняк наближався, біль був нестерпний.

Кілька нескінченних секунд нічого не відбувалося. Порожняк вилетів з-за повороту. За ноги йому правили м’язисті язики, а людські кінцівки, атрофовані, теліпалися без ужитку. А тоді лунко заскреготів метал, мотузка туго напнулася, і ми рвучко поїхали вгору.

Порожняк майже подолав відстань, яка нас розділяла. Він мчав учвал з широко роззявленою пащекою, неначе хотів загребти нас, так, як кит харчується планктоном. Ми ще навіть до середини стіни не доїхали, коли він опинився під нами, подивився вгору і присів, наче пружина, що от-от розкрутиться.

– Він стрибатиме! – загорлав я. – Втягніть ноги в сітку!

Порожняк засадив свої язики в землю і стрибнув угору. Ми підіймалися швидко, і здавалося, що потвора не дострибне, та на найвищій точці стрибка один язик вистрілив угору й обвився довкола Емминої щиколотки.

Емма пронизливо закричала і вдарила монстра іншою ногою, але сітка, струсонувшись, зупинилася, бо намотувальний пристрій нагорі був надто слабким, щоб підняти нас усіх разом із порожняком.

– Заберіть його від мене! – волала Емма. – Заберіть-заберіть-заберіть!

Я теж спробував дати йому копняків, але язик порожняка був міцним, як сталева линва, а його поверхню вкривала тисяча живих присосок, тому кожен, хто намагався його віддерти, сам прилипав. А порожняк підтягувався вгору, його щелепа наближалася, і ми вже відчували віддих, що смердів могилою.

Емма крикнула, щоб хтось її тримав, і я однією рукою вхопив її ззаду за сукню. Бронвін відпустила сітку, тримаючись лише ногами, і обхопила Емму за талію. А потім перестала триматися й сама Емма (лише ми з Бронвін утримували її від падіння) та вільними руками потяглася вниз і з виляском ухопилася за язик.

Порожняк заверещав. Засичали присоски вздовж поверхні язика й на очах стали зіщулюватися. Повалив чорний дим. Емма стиснула руки сильніше, заплющила очі й завила, але, як я зрозумів, не від болю. То був радше бойовий клич. Порожняк був змушений відпустити її ногу. Пошкоджений мацак розкрутився й зісковзнув. Настала сюрреалістична мить, коли не порожняк тримав Емму, а Емма тримала порожняка. Потвора звивалася й вищала під нами, їдкий дим від спаленої плоті забивав ніздрі, й нам довелося закричати, щоб вона його відпустила. Лише тоді Еммині повіки рвучко розплющилися, й вона неначе згадала, де перебуває, і розтиснула руки.

Порожняк, хапаючись за повітря, полетів униз. Коли цей тягар раптово зник, ми моментально злетіли в сітці вгору, через край стіни, і безладно попадали на землю. Там нас чекали Оливка, Клер і пані Сапсан, і коли ми виборсалися з сітки й спотикаючись відійшли від краю, Оливка зустріла нас оплесками, пані Сапсан – пронизливими скриками, а Клер, яка лежала на землі, підвела голову і кволо нам усміхнулася.

Ми відчували запаморочення – і вдруге за декілька днів були приголомшені тим, що живі.

– Ти, кізочко, вже вдруге рятуєш нам життя, – сказала Бронвін Оливці. – А ви, міс Еммо… я знала, що ви хоробра, та це перевершило всі мої сподівання.

Емма лише плечима знизала.

– Було так: або я його, або він мене, – відповіла вона.

– Повірити не можу, що ти його торкнулася, – скривився Горацій.

Емма витерла руки об сукню, піднесла їх до носа і скривилася.

– Сподіваюся, цей сморід швидко вивітриться, – сказала вона. – Та тварюка смерділа смітником!

– Як твоя нога? – спитав я. – Болить?

Вона стала навколішки й спустила шкарпетку, відкривши широкий червоний набряк, що оповивав щиколотку.

– Нічого страшного. – Емма обережно торкнулася щиколотки. Та коли підвелася й перенесла вагу на ту ногу, я побачив, що вона скривилася.

– Сильно ж ти допоміг! – прогарчав на мене Єнох. – «Тікайте!» – сказав онук мисливця на порожняків.

– Якби дідусь утік від порожняка, який його вбив, він міг би залишитися живим, – відповів я. – Тому це хороша порада.

І тут я почув глухий удар з-попід стіни, якою ми щойно вибралися. У животі знову завирувало Чуття. Я підійшов до краю і визирнув. Порожняк, живий-здоровий, біля підніжжя стіни пробивав язиками заглиблення в скелі.

– Погані новини, – повідомив я. – Він, коли падав, не вбився.

Миттю Емма опинилася коло мене.

– Що він робить?

Я дивився, як почвара вкручує язик у готовий отвір, підтягується й робить наступний. Він створював опори для ніг – точніше, для язика.

– Намагається вилізти по стіні, – поінформував я. – Господи, воно наче той клятий Термінатор.

– Що? – не зрозуміла Емма.

Я хотів був пояснити, але зрештою обмежився тим, що похитав головою. Однаково порівняння було дурним – порожняки страшніші й, напевно, смертельніші за будь-якого кіношного монстра.

– Ми повинні його зупинити! – заявила Оливка.

– А ще краще – від нього втекти! – уточнив Горацій.

– Тікати ми більше не будемо, – сказав Єнох. – Будь ласка, просто вбиймо цю кляту бридоту.

– Авжеж, – кивнула Емма. – Тільки як?

– У когось є казан киплячої олії? – поцікавився Єнох.

– А оце підійде? – почув я слова Бронвін і, повернувшись, побачив, що над головою вона тримає величезний валун.

– Можливо, – сказав я. – А як у тебе з прицілом? Зможеш кинути туди, куди я скажу?

– Постараюся. – Нетвердою ходою Бронвін підійшла до краю, обережно тримаючи в руках валун.

Ми стояли й дивилися через край.

– Трохи далі сюди. – Я дав їй знак ступити два кроки вліво. Та щойно хотів подати знак, щоб кидала камінь, як порожняк стрибнув з однієї опори на іншу, і тепер Бронвін стояла не там, де треба.

Порожняк робив собі опори швидше. Тепер він став рухомою мішенню. Погіршувало справу те, що валун, який тримала Бронвін, був єдиним у нашому полі зору. Якщо вона промаже, то другого шансу вже не буде.

Я змусив себе дивитися на порожняка, хоч потреба відвернутися була майже нестерпною. На кілька дивних секунд, поки перед очима все пливло, голоси моїх друзів віддалилися, я чув, як у вухах пульсує кров і серце калатає в порожнині грудей, мої думки помандрували в бік потвори, яка, вбивши мого діда, стояла над його пошматованим напівмертвим тілом, а тоді боягузливо втекла в ліс. Зір потьмарився, руки затряслися. Я спробував опанувати себе.

«Ти народжений для цього, – подумав я. – Тебе створили, щоб убивати таких потвор». Я повторював це собі під ніс, як мантру.

– Джейкобе, будь ласка, швидше, – попросила Бронвін.

Потвора зробила обманний маневр, ніби хотіла стрибнути вліво, а натомість стрибнула вправо. Я не хотів діяти навздогад і згаяти наш єдиний шанс убити переслідувача. Я хотів знати напевно. І якось, чомусь відчував, що я на це здатен.

Я став навколішки, так близько до краю урвища, що Емма взялася двома пальцями за петлю на моєму поясі, щоб підстрахувати від падіння. Зосередившись на порожняку, я повторював мантру: «Народжений убивати вас, народжений убивати». І хоча порожняк на мить застиг, видлубуючи заглибину в стіні, я відчув, як стрілка компаса в животі легенько коле праворуч.

То було наче передчуття.

Під вагою валуна Бронвін затремтіла.

– Ще трохи, і я його впущу! – застерегла вона.

Я вирішив довіритися інстинкту. Попри те, що місце, на яке вказувала стрілка мого компаса, було порожнє, я крикнув, щоб Бронвін кидала камінь туди. Вона нахилилася вперед і зі стогоном полегшення скинула свій тягар.

За мить після того, як вона жбурнула камінь, порожняк метнувся вправо – в те самісіньке місце, куди показував мій компас. Потвора звела очі вгору, побачила, що назустріч їй мчить валун, і хотіла була стрибнути знову – але їй забракло часу. Валун врізався в голову монстру й змів його тіло зі стіни. Зі страшним гуркотом порожняк і велетенський камінь приземлилися одночасно. З-під валуна вистрелили язики-мацаки, затремтіли й обм’якли. Довкола каменя великою густою калюжею розтеклася чорна кров.

– Пряме влучання! – заволав я.

На радощах дітлахи застрибали й заплескали в долоні.

– Він мертвий, мертвий! – кричала Оливка. – Страшелезний порожняк мертвий!

Бронвін згребла мене в обійми. Емма поцілувала в маківку. Горацій потиснув руку, а Г’ю поплескав по спині. Навіть Єнох – і той мене привітав.

– Молодець, – трохи неохоче визнав він. – Але не дери кирпу.

Я мав би стрибати від радощів, але чомусь не відчував нічого, лише оніміння, яке поширювалося водночас із тим, як відступав тремкий біль Чуття. Емма бачила, що я геть знесилений. Дуже обережно й непомітно для навколишніх вона взяла мене за руку й підтримала, коли ми відходили від краю.

– То був не щасливий збіг, – сказала вона. – Я не помилилася в тобі, Джейкобе Портман.

* * *

Стежка, що зайшла в глухий кут біля підніжжя стіни, починалася знову тут, угорі, вела вздовж хребта гори й зникала на вершині.

– На табличці, причепленій до мотузки, було написано: «Шлях до звіринцю», – сказав Горацій. – Як думаєте, так воно і є?

– Це ти бачиш сни про майбутнє, – нагадав йому Єнох. – От ти нам і скажи.

– А що таке звіринець? – поцікавилася Оливка.

– Це таке місце, де звірі зібрані, – пояснила Емма. – Щось ніби зоопарк.

Оливка радісно скрикнула й плеснула в долоні.

– Це друзі Катберта! Із казки! Ой, я так хочу з ними познайомитися. Як гадаєте, імбрина теж там живе?

– На цьому етапі, – обережно зауважив Мілард, – краще не робити жодних припущень.

Ми пішли стежкою. Мене досі хитало від зустрічі з порожняком. Скидалося на те, що мої здібності розвиваються, як і передбачав Мілард. Що більше я їх застосовував, то більше вони росли – точнісінько як м’язи. Помітивши порожняка, я вже міг за ним стежити, і якщо правильно зосередитися, то міг передбачати його наступний крок, більше відчуваючи, ніж знаючи, ідучи за тваринним інстинктом. Я відчував певну втіху від того, що дізнався дещо про свою особливість без жодних можливостей навчатись, крім здобувати знання з досвіду. Але навчався я не в безпечному контрольованому середовищі. Тут не було загорож, які б утримали мій м’яч від падіння в канаву. Кожна моя помилка призвела б до миттєвих і смертельних наслідків – як для мене, так і для моїх супутників. Мене непокоїло, що решта можуть повірити в мої надздібності – а ще гірше, у них міг повірити я сам. І я знав, що тієї ж миті, як я стану самовпевненим, – тієї самої миті, як я перестану мочитися в штани від страху перед порожняками, – станеться щось жахливе.

Може, і на краще було, що співвідношення жаху й самовпевненості в мене було рекордно нерівним. Десять до одного, я б сказав. Поки ми йшли, я поклав руки в кишені, бо боявся, що інші побачать, як вони тремтять.

– Дивіться! – раптом зупинилася посеред стежки Бронвін. – Хата у хмарах!

Ми вже були на середині шляху до вершини кряжа. Високо вгорі, віддалік, виднілася споруда, яка, здавалося, балансувала на краю пасма хмар. Коли ми вибралися на пагорб, то хмари розступилися й перед нами постав весь будинок. То була дуже маленька хатинка, і стояла вона не на хмарі, а на величезній вежі, збудованій всуціль із залізничних шпал, поставлених одна на одну. Уся ця конструкція височіла посеред порослого травою плато. Таких чудернацьких рукотворних споруд мені ще бачити не доводилося. Довкола неї на плато були розкидані хижки, а на дальньому краю видно було клаптик лісу, але на нього ми уваги не звернули – усі погляди було прикуто до вежі.

– Що це таке? – пошепки спитав я.

– Сторожова вежа? – висловила здогад Емма.

– Місце, з якого запускають літаки? – припустив Г’ю.

Але літаків ніде не було, як і жодного натяку на злітну смугу.

– Може, то місце, з якого запускають цепеліни, – озвався Мілард.

Я згадав старий фільм про те, як безталанний «Гінденбург» сідав на верхівку нібито радіовежі (не надто вона й відрізнялася від тієї, яку ми бачили перед собою), і поза шкірою пробіг мороз. А що, як це була база для дирижаблів, які полювали на нас на узбережжі, і ми, самі того не відаючи, забрели в кубло витворів?

– А може, це хатка, у якій живе імбрина, – сказала Оливка. – Чому всі постійно, одразу й негайно роблять найжахливіші припущення?

– По-моєму, Оливка діло каже, – підтримав її Г’ю. – Тут нема чого боятися.

І одразу ж йому відповіли – голосним нелюдським гарчанням, яке, здавалося, вирвалося з тіні, що панувала біля підніжжя вежі.

– Що це було? – спитала Емма. – Знову порожняк?

– Сумніваюся. – Чуття в мені рівномірно згасало.

– Не знаю і знати не хочу, – заявив Горацій, відступаючи.

Але вибору в нас не було – істота хотіла з нами познайомитися. І знову пролунало гарчання. Від нього всі волосини в мене на руках стали сторч, а за мить між двома нижніми шпалами показалася волохата морда. Вона загарчала на нас, мов скажений пес, з гострих ікол (яких був повен рот), потекла цівочками слина.

– Та що ж це таке, в ім’я предків? – пробурмотіла Емма.

– Чудова була ідея – прийти в цей контур, – сказав Єнох – Просто курорт якийсь, чесне слово.

Невідомо-що вибралося з-під шпал на сонце, присіло навпочіпки й злобно подивилося на нас із хижою посмішкою, наче прикидало, який на смак наш мозок. Я не зміг би сказати, людина то була чи тварина. Вдягнене в лахміття, воно мало тіло людини, але ходило, як мавпа. Згорблений торс нагадував нашого далекого предка, чия еволюція зупинилася мільйони років тому. Очі й зуби в нього були тьмяно-жовті, шкіра – бліда й вкрита темними плямами, а довге волосся перетворилося на видовжене сплутане гніздо.

– Хто-небудь, зробіть так, щоб воно здохло! – вигукнув Горацій. – Або принаймні щоб на мене не дивилося!

Бронвін поставила Клер на землю і стала в позу для бою, а Емма простягнула руки, щоб викликати вогонь… але вона була надто спантеличена, тому з долонь не зійшло нічого, крім хмарки диму. Людиноподібне створіння напружилося, загарчало, а тоді пружно зірвалося з місця, мов олімпійський бігун, – але помчало не до нас, а оббігло довкола, пірнуло за купу каміння і звідтам знову вигулькнуло з посмішкою, оголивши ікла. Воно гралося з нами, як кіт грається зі своєю жертвою перед тим, як прикінчити.

Здавалося, от-от – і воно зірветься й побіжить, цього разу на нас. Та раптом десь позаду чийсь голос скомандував: «Сидіти! Чемним будь!» І створіння послухалося: розслабилося, сидячи навпочіпки з висолопленим язиком. На морді застигла посоловіла усмішка.

Розвернувшись, ми побачили, що до нас спокійною ходою прямує собака. Я шукав очима того, хто говорив, але нікого не побачив. Аж раптом собака сам розтулив рота і сказав:

– Не звертайте уваги на Буркуна, він катастрофічно невихований! То він хотів вам подякувати. Той порожняк дуже нам дошкуляв.

Здавалося, пес говорить до мене, але я був такий здивований, що навіть відповісти не міг. Бо собака не просто говорив майже людським голосом (з вишуканим британським акцентом до того ж), а ще й тримав у товстогубому роті люльку, а на носі мав пару круглих зеленкуватих окулярів.

– Ох, сподіваюся, ви не надто образилися, – вів далі пес, неправильно витлумачивши мою мовчанку. – Буркун доброзичливий, але ви повинні йому пробачити. Він у буквальному розумінні виріс у хліві. Мене ж виховували у великому маєтку, я був сьомим нащадком сьомого нащадка у славетному роду мисливських собак. – І він вклонився з усією елегантністю, на яку тільки може бути здатен собака, тицьнувши носом у землю. – Едисон МакГенрі, ваш покірний слуга.

– Химерне ім’я для собаки, – прокоментував Єнох. Те, що тварина розмовляє, здавалося, нітрохи його не вразило.

Едисон уважно подивився на нього поверх окулярів.

– А на яке ймення, дозвольте спитати, відгукуєтеся ви?

– Єнох О’Конор, – гордо назвався Єнох, трохи випнувши груди.

– Химерне ім’я для замурзаного хлопчика з пухкими щоками. – Едисон став на задні лапи, і виявилося, що вони з Єнохом майже однакові на зріст. – Так, я собака, проте особливий. То чому я маю називатися, як звичайний пес? Мій колишній хазяїн називав мене Боксі, і я терпіти не міг це прізвисько – то було страшне приниження моєї гідності! – тому я вкусив його за щоку і взяв собі його ім’я. Гадаю, Едисон більше пасує тварині з моїм інтелектуальним потенціалом. Це сталося до того, як мене знайшла і забрала сюди пані Королик.

На згадку про ім’я імбрини всі просяяли й між нами пробіг жаркий імпульс надії.

– Вас забрала пані Королик? – перепитала Оливка. – А як же велетень Катберт?

– Хто? – не зрозумів Едисон, та одразу ж похитав головою. – А, точно, казка. Боюся, що це просто байка, не більше, яку колись давно породила та цікавої форми скеля внизу і дивний звіринець пані Королик.

– Я ж казав, – промурмотів Єнох.

– А де сама пані Королик? – поцікавилася Емма. – Нам треба з нею поговорити!

Едисон подивився на хатинку на верхівці вежі.

– Це її резиденція, проте її немає вдома. Вона знялася й полетіла кілька днів тому, щоб допомогти своїм сестрам-імбринам у Лондоні. Там, бачте, війна… Думаю, ви всі про це чули, так? Саме тому ви подорожуєте такі занехаяні, як біженці?

– На наш контур напали, – пояснила Емма. – А потім усі наші речі потонули в морі.

– І самі ми мало не втопилися, – додав Мілард.

Зачувши його голос, собака аж підскочив.

– Невидимка! Яка рідкісна дивовижа. Ще й американець із вами, – додав він, киваючи на мене. – Які ви дивні, навіть як на дивних. – Він знову став на чотири лапи й повернувся лицем до вежі. – Ходімо, познайомлю вас із рештою. Вони будуть у захваті від знайомства. Та й після довгої подорожі ви, біднятка, мабуть, вмираєте з голоду. Живильний провіант скоро буде подано!

– Нам ще ліки потрібні. – Бронвін присіла, щоб узяти на руки Клер. – Ця крихітка дуже хвора.

– Зробимо для неї все, що зможемо, – сказав пес. – Ми повинні зробити це й набагато більше, бо ми в боргу перед вами за те, що допомогли владнати нашу проблемку з порожняком. Як я вже казав, вельми надокучливим.

– А що він сказав після слова «живильний»? – спитала Оливка.

– Харч, їстівне, їжа! – відповів пес. – Вас нагодують по-королівському!

– Але я не люблю собачого корму, – сказала Оливка.

Едисон розсміявся, і тембр його сміху був навдивовижу людським.

– Я теж не люблю, міс.