Читать книгу Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей - Ренсом Ріґґз - Страница 5

Наші човники-близнята зупинилися на кам’янистому мілководді. На берег ми насилу повиповзали, коли сонце вже тьмяніло за довжелезними обширами сірих хмар і до темряви лишалась якась година. Узбережжя було довгим, кам’янистим, захаращеним уламками кораблетрощі, які викинуло припливом, однак тієї миті воно здалося мені прекрасним, прекраснішим за будь-який пінно-білий пляж для туристів у нас удома. Воно означало, що ми допливли. Що воно означало для інших, я гадки не мав: більшість із них ніколи в житті не покидали Кернгольму, тож тепер роззиралися навколо зачудовано, насилу вірячи, що вони досі живі, й не знаючи, що з цим робити.

На гумових ногах ми побрели геть від човнів. Фіона набрала в жменю слизьких камінців, запхала до рота й стала перекочувати язиком, неначе їй потрібні були всі п’ять відчуттів, щоб переконати себе, що це не сон. (Саме так я попервах почувався, коли потрапив у контур пані Сапсан. Тоді вперше за все життя я настільки сильно не вірив власним очам.) Виснажена понад усяку міру, Бронвін застогнала і впала на пісок. Її оточили, стали охкати-ахкати й засипати подякою за все, що вона зробила, та все ж це видавалося недоладним: надто великим був наш борг перед нею і надто маленькими – слова «дякую» і «спасибі». Вона спробувала відмахнутися, та була така змучена, що заледве підняла руку. А тим часом Емма з хлопцями змотали мотузку й повернули Оливку з-над хмар.

– Ти аж синя! – вигукнула Емма, коли Оливка виринула з туману, і підскочила до неї, щоб згребти дівчинку в обійми. Оливка до нитки змокла, змерзла й цокотіла зубами. У нас не було жодних ковдр, ані клаптика сухої тканини, щоб їй дати, тому Емма водила своїми завжди гарячими руками по тілу Оливки, аж доки не вляглися найсильніші дрижаки, а тоді відправила Фіону та Горація збирати прибиті до берега дошки, щоб розкласти багаття. Чекаючи, поки вони повернуться, ми скупчилися біля човнів, щоб перелічити все, що втратили у морі. Сумний то був підрахунок. Майже все, що ми брали з собою, лежало на морському дні.

Усе, що нам лишилося, – одяг, який мали на собі, дещиця їжі в іржавих бляшанках та пароплавний кофр Бронвін, незнищенний і явно непотоплюваний (і такий абсурдно важкий, що тільки сама Бронвін могла його нести). Ми рвучко повідкривали його металеві застібки, згоряючи від бажання знайти там щось корисне (а ще ліпше – поживне), однак усередині лежав лише тритомник оповідань під назвою «Казки про дивних» із просяклими водою сторінками та химерний килимок для ванної, прикрашений літерами АЛС – ініціалами пані Сапсан.

– О слава небесам! Хтось додумався прихопити килимок для ванної! – незворушно промовив Єнох. – Ми врятовані.

Решта пожитків зникла, включно з обома картами – маленькою, за допомогою якої Емма вела нас через канал, і масивним оправленим у шкіру атласом контурів – предметом гордості Міларда, Мапою днів. Коли Мілард зрозумів, що його нема, то задихав часто-пречасто.

– То був один із п’яти примірників, що збереглися до наших днів! – застогнав він. – Йому ціни не було! Не кажучи вже про те, що в ньому містилися мої багаторічні нотатки й примітки!

– Принаймні у нас є «Казки про дивних», – сказала Клер, викручуючи біляві кучері від морської води. – Я не можу заснути, якщо мені їх не почитають перед сном.

– Кому потрібні ті казки, якщо ми навіть дороги не можемо знайти? – пробурчав Мілард.

«Дороги куди?» – подумав я. І раптом стало зрозуміло, що, коли ми поспіхом покидали острів, я чув лише розмови дітей про те, як ми потрапимо на материк, але ми ніколи не говорили про те, що робити, коли там опинимося, – так, наче сама думка про те, щоб перепливти частину моря в крихітних човниках, була такою неприродною, такою кумедно-оптимістичною, що планувати подальші дії було марною втратою часу. Я подивився на Емму, шукаючи підтримки, як часто це робив. Але вона понуро дивилася на пляж. Скам’янілий пісок переходив у низькі дюни, на яких коливалася меч-трава. Далі починався ліс: непроникна з вигляду зелена перепона, що простиралася в обидва боки, скільки погляд сягав. Коли Емма послуговувалася своєю нині втраченою картою, ми тримали курс на портове містечко, та після того, як налетів шторм, ми вже не думали ні про що інше, крім як дістатися суходолу. Ніхто не зміг би сказати, наскільки ми відхилилися від курсу. Ніде не видно було ні доріг, ні дороговказів, ні навіть пішохідних стежок. Сама лише глушина.

Насправді, звісно, нам не потрібні були жодні карти, дороговкази чи ще щось. Нам потрібна була пані Сапсан – здорова, зцілена, та пані Сапсан, яка напевно знала, куди нам іти і як туди безпечно дістатися. Бо та, що зіщулилася перед нами, розгорнувши пір’я віялом на валуні, щоб посушити, була зломлена, як її крило, що тривожним клином висіло донизу. Я бачив, що дітям боляче дивитися на неї таку. Вона була для них матір’ю, берегинею. Вона була королевою їхнього маленького острівного світу, а тепер не могла ні говорити, ні створювати часові контури, навіть літати не могла. Вони дивилися на неї та з гримасами болю відверталися.

Сама пані Сапсан не відводила очей від свинцево-сірого моря. У їхній темній глибині застиг невимовний смуток.

«Я не виправдала ваших сподівань», – неначе промовляла вона.

* * *

До нас, петляючи на кам’янистому піску, поверталися Горацій і Фіона. Вітер штормовою хмарою роздмухував сплутане Фіонине волосся, а Горацій пересувався підстрибом, притискаючи обома руками циліндр, щоб той не злетів з голови. Якимось дивом він примудрився не загубити його під час нашої морської майже-катастрофи, хоча тепер на циліндрі з одного боку красувалася вм’ятина, мов на погнутій трубі глушника. Та Горацій однаково не хотів його викидати: єдину річ, яка, за його словами, пасувала до його поплямованого брудом, просяклого водою, чудово пошитого костюма.

Повернулися вони з порожніми руками.

– Дерева ніде немає! – пожалівся Горацій, коли вони підійшли до нас.

– А в лісі дивитися не пробували? – ущипливо поцікавилася Емма, показуючи на темну смугу дерев за дюнами.

– Там страшно, – відповів Горацій. – Ми чули сову.

– Відколи це ви боїтеся птахів?

Горацій знизав плечима і втупився у пісок. Та потім Фіона тицьнула його ліктем, і він наче прийшов до тями.

– Але ми знайшли дещо цікаве, – сказав він.

– Сховок? – спитала Емма.

– Дорогу? – спитав Мілард.

– Гуску, щоб засмажити на вечерю? – з надією спитала Клер.

– Ні, – відповів Горацій. – Надувні кулі.

Спантеличені, всі ненадовго позамовкали.

– Які надувні кулі, ти про що? – зрештою спитала Емма.

– Великі, в небі, там люди всередині.

Еммине обличчя спохмурніло.

– Показуйте.

Ми пішли за ними тим шляхом, звідки вони верталися, обігнули звивину на пляжі й вибралися на невеличкий насип. Я все думав про те, як ми могли не помітити такого прикметного, як повітряні кулі, аж поки не зійшли на пагорб і я їх побачив – то були не великі кольорові штуки у формі сльози, як на календарях і мотиваційних плакатах («Вище тільки небо!»), а два мініатюрних цепеліни, чорні мішки з газом у формі яйця з причепленими до них знизу металевими клітками, у кожній з яких сидів пілот. Ті повітряні судна були маленькі й літали низько, описуючи ліниві зигзаги вперед і назад. Тонке завивання їхніх пропелерів глушив шум прибою. Емма змусила нас принишкнути у високій меч-траві, і ми щезли з виду.

– Це мисливці на субмарини, – пояснив Єнох ще до того, як хтось встиг запитати. Мілард мав незаперечний авторитет, коли йшлося про карти та книжки, але що стосувалося всіляких воєнних штук, то експертом був Єнох. – Ворожі підводні човни найкраще видно з неба.

– То чому вони літають так близько до землі? – спитав я. – І чому тут, а не далі, над морем?

– Цього я не знаю.

– Думаєш, вони шукають… нас? – наважився спитати Горацій.

– Якщо ти маєш на увазі, що вони можуть бути витворами, – сказав Г’ю, – то не будь дурним. Витвори на боці німців. Вони на тій німецькій субмарині.

– Витвори йдуть у союзники до тих, до кого їм вигідно, – заперечив Мілард. – Нема причин думати, що вони не проникли в табори обох сторін, які воюють.

Я не міг відвести погляду від хитромудрих штуковин у небі. Вони видавалися неприродним, як механічні комахи, що роздулися від напухлих сім’яників.

– Не подобається мені, як вони літають. – Гострий погляд Єноха свідчив, що він подумки щось вираховує. – Вони шукають на узбережжі, а не на морі.

– Що шукають? – спитала Бронвін, але відповідь була очевидна й лячна, і ніхто не хотів вимовляти це вголос.

Вони шукали нас.

Ми всі щільно залягли в траві, і я відчув, як напружилося поряд зі мною тіло Емми.

– За моєю командою – біжіть, – просичала вона. – Сховаємо човни, а тоді самі сховаємося.

Ми дочекалися, коли дирижаблі розвернуться в протилежний від нас бік, і вискочили з трави, відчайдушно сподіваючись, що ми надто далеко і нас не помітять. Поки бігли, я спіймав себе на бажанні, щоб туман, який так надокучав нам на морі, повернувся і сховав нас. Спало на думку, що один раз він уже нас врятував: без туману дирижаблі помітили б нас багато годин тому в човнах, коли не було куди бігти. І якщо так, то острів зробив останню добру справу для порятунку своїх дивних дітей.

* * *

Ми потягли човни пляжем до морського грота, вхід до якого чорнів розщелиною в скелястому пагорбі. Бронвін витратила всі свої сили і ледве тягла ноги, не кажучи вже про човни, тому всі ми, крім неї, стогнучи й напружуючись, шарпали за ослаблу мотузку човни, що весь час заривалися носами в мокрий пісок. На півдорозі до грота пані Сапсан видала попереджувальний крик, і за мить два цепеліни вигулькнули над дюнами та опинилися в нашому полі зору. Викид адреналіну змусив нас припустити бігом. Човни залетіли в грот, наче їхали по рейках, і лиш пані Сапсан накульгувала поряд з нами, тягнучи за собою по піску поламане крило.

Коли ми нарешті сховалися, покидавши човни на землю, й знесилено попадали на перевернуті кілі. Свист нашого дихання відлунював у просоченій вологою темряві.

– Будь ласка, будь ласка, хай вони нас не помітять, – вголос молилася Емма.

– Ох, пташечки! Наші сліди! – вереснув Мілард, одразу ж скинув пальто, в якому був, і побіг назовні, щоб замести сліди від наших човнів. З неба вони, певно, мали вигляд стрілок, що вказували прямісінько на наш сховок. Ми могли спостерігати, як він віддаляється, лиш по слідах. Якби хтось, крім Міларда, ризикнув вийти з грота, нас би точно помітили.

Він повернувся за хвилину. Весь тремтів, кірка піску вкривала його тіло, а на рівні грудей проступили червоні обриси.

– Вони наближаються, – важко видихнув він. – Я зробив усе, що міг.

– У тебе знову кров іде! – стурбовано сказала Бронвін. Міларда зачепило кулею під час нашої сутички на маяку минулої ночі, та хоча одужував він дивовижними темпами, до повного зцілення йому було ще далеко. – Що ти зробив з пов’язкою?

– Викинув. Вона була так химерно зав’язана, що я не зміг її швидко зняти. А невидимка мусить завжди мати змогу роздягтися миттєво, бо інакше він ні до чого не придатний.

– Ще більш непридатний він буде, якщо помре, впертий ти віслюче, – пробурчала Емма. – Стій спокійно і не прикуси язика. Буде боляче. – Вона стиснула два пальці однієї руки долонею другої, на мить зосередилася, а коли витягла їх, вони світилися, розжарені до червоного.

Мілард сахнувся.

– Слухай, Еммо, я не хочу, щоб ти…

Але Емма вже притисла пальці до його пораненого плеча, і він зойкнув. Зашкварчало м’ясо, і від його шкіри пішов димок. Але кровотеча вмить припинилася.

– Шрам залишиться! – заскімлив Мілард.

– Та ти що! І хто його побачить?

Мілард скис і більше нічого не сказав.

Звуки двигунів повітряних куль стали гучнішими, а потім ще гучнішими, бо відбилися від кам’яних стін грота. Я уявив, як вони зависли над печерою, вивчають відбитки наших ніг, готуються до нападу. Емма прихилилася плечем до мого плеча. Малеча побігла до Бронвін і попритулялася личками до її колін, а вона пригорнула їх до себе. Попри наші незвичайні сили, почувалися ми вкрай безсилими: усе, що могли, – сидіти навпочіпки й кліпати очима одне на одного у блідому напівсвітлі, шморгаючи носами від холоднечі, сподіваючись, що вороги нас обминуть.

Зрештою шум двигунів почав стихати, а коли ми знову могли чути свої голоси, Клер пробелькотіла кудись у коліна Бронвін:

– Броні, розкажи нам казку. Мені страшно, мені це все зовсім не подобається, краще я казочку послухаю.

– Так, будь ласка! – приєдналася Оливка. – Казку з тих, що про дивних. Я їх найбільше люблю.

Найтурботливіша серед дивних дітей, Бронвін була малечі як мама навіть більше, ніж пані Сапсан. Саме Бронвін вкладала їх у ліжечка й підтикала ковдри, Бронвін читала їм на ніч і цілувала в чоло. Здавалося, що її сильні руки створені для того, щоб пригортати їх у теплі обійми, а широкі плечі – щоб носити їх на собі. Але час для казок було вибрано невдало – і саме це вона сказала дітям.

– Чому, якраз час! – співучо-саркастичним тоном промовив Єнох. – Але давай цього разу без тих «Казок», краще розкажи казку про те, як вихованці пані Сапсан зуміли знайти дорогу без карти й харчів і їх не зжерли порожняки! Я просто мрію почути, чим закінчується ця історія.

– Якби ж пані Сапсан могла нам розказати, – зашморгала носом Клер. Вона вивільнилася з обіймів Бронвін і пішла до птахи, яка спостерігала за нами зі свого сідала на кілі перевернутого човна. – Що нам робити, пані директорко? – спитала Клер. – Будь ласка, станьте знову людиною. Прокиньтеся, будь ласка.

Пані Сапсан щось протуркотіла й погладила Клер по голівці крилом. До них підійшла заплакана Оливка.

– Пані Сапсан, ви нам потрібні! Ми загубилися, тут небезпечно, нам хочеться їсти, а в нас не лишилося ні дому, ні друзів, є тільки ми, і ви нам потрібні!

Чорні очі пані Сапсан заблищали, і вона відвернулася, ніби відсторонюючись.

Бронвін опустилася навколішки перед дівчатками.

– Сонечко, вона не може тепер обернутися. Але ми її вилікуємо, я тобі обіцяю.

– Але як? – зажадала знати Оливка. Її запитання відбилося від кам’яних стін, і кожна луна повторила його знову.

Емма підвелася.

– А я вам скажу як. – Усі очі повернулися до неї. – Ми підемо пішки. – Вона промовила це з такою переконаністю в голосі, що я мимоволі здригнувся. – Йтимемо і йтимемо, поки не прийдемо до містечка.

– А якщо міста не буде п’ятдесят кілометрів? – спитав Єнох.

– Тоді ми пройдемо п’ятдесят один кілометр. Але я знаю, що ми збилися з курсу не так далеко.

– А якщо витвори нас помітять з повітря? – поцікавився Г’ю.

– Не помітять. Ми будемо обережні.

– А якщо в містечку нас уже очікують? – спитав Горацій.

– Ми вдамо з себе нормальних. Нас не запідозрять.

– Мені це ніколи добре не вдавалося, – хихотнув Мілард.

– Міларде, а тебе взагалі ніхто не побачить. Ти будеш нашим розвідником, якого ми вишлемо вперед, і таємним постачальником усього необхідного.

– Злодій із мене доволі талановитий, – з певною гордістю погодився він. – Я справдешній майстер мистецтва спритності рук.

– А що буде далі? – кисло поцікавився Єнох. – Нехай ми понаїдаємося й матимемо тепле місце для сну, та все одно будемо як на долоні, відкриті, вразливі, безконтурні… а пані Сапсан, вона… вона досі…

– Ми якось знайдемо контур, – запевнила його Емма. – Для тих, хто знає, що шукає, існують віхи й дороговкази. Та якщо їх нема, ми знайдемо когось схожого на нас, незвичайного побратима, який покаже нам, де найближчий контур. А в тому контурі буде імбрина, і та імбрина зможе надати пані Сапсан допомогу, якої вона потребує.

Таких упевнених у собі зухвальців, як Емма, я не зустрічав ніколи. Усе в ній випромінювало впевненість: те, як вона себе несла, розпрямивши плечі, як міцно стискала губи, коли щось надумувала, як закінчувала кожне речення виразною крапкою і ніколи не знаком питання. Це було заразно, і я був від цього в захваті. А ще мені довелося боротися з собою, щоб придушити раптове бажання її поцілувати, просто на очах у всіх.

Г’ю кахикнув, бджоли роєм повалили у нього з рота і сформували знак питання, що тремтів у повітрі.

– Чому ти така впевнена, чорт забирай? – спитав він.

– Впевнена, і все. – І вона потерла руки, наче цим ставила крапку.

– Ти сказала хорошу промову, щоб усіх надихнути, – озвався Мілард, – і мені дуже не хочеться все псувати, але, наскільки нам усім відомо, пані Сапсан – єдина імбрина, яку ще не схопили. Згадай, що нам казала пані Шилодзьобка: витвори тижнями роблять набіги на контури й викрадають імбрин. Тобто навіть якщо вдасться знайти контур, то з’ясувати, чи там є імбрина, – і чи нема всередині наших ворогів, – ми не зможемо ніяк. Не можемо ж ми просто ходити й стукати в портали контурів і сподіватися, що там не кишить витворами.

– Чи навколо не бродять смертельно голодні порожняки, – докинув Єнох.

– Сподіватися нам не доведеться. – Емма повернулася в мій бік і всміхнулася. – Джейкоб нам скаже.

Я весь похолов.

– Я?

– Ти порожняків відчуваєш на відстані, правда ж? – спитала вона. – Не тільки бачиш.

– Коли вони близько, у мене таке відчуття, наче мене от-от знудить, – зізнався я.

– А наскільки близько вони мають бути? – уточнив Мілард. – Якщо на відстані кількох метрів, то ми будемо в їхньому діапазоні пожирання. Нам треба, щоб ти їх відчував на значно дальшій відстані.

– Я ще не перевіряв, якщо чесно, – сказав я. – Усе це для мене новина.

Єдиний порожняк, з яким я мав справу, – монстр доктора Ґолана Мальтус, потвора, яка вбила мого дідуся, а потім мало не втопила мене в Кернгольмській трясовині. Як далеко він був, коли я вперше відчув, що він мене переслідує, причаївся біля мого будинку в Інґлвуді? Дізнатися тепер було неможливо.

– Однак твій талант можна розвивати, – сказав Мілард. – Здібності дивних трохи схожі на м’язи – що більше ти їх тренуєш, то більші вони ростуть.

– Це маячня! – вигукнув Єнох. – Невже ви всі в такому відчаї, що ладні все поставити на нього? Та він же хлопчисько – м’якотілий нормальний, у нього знань про наш світ – як у зайця хвіст!

– Він не нормальний, – скривилася Емма, наче то була пряма образа. – Він один із нас!

– Туфта і дурня! – загорлав Єнох. – Те, що в його венах тече трохи дивної крові, не робить з нього мого брата. І вже точно не робить його моїм захисником! Ми не знаємо, на що він здатен. Та він, мабуть, відчуття порожняка на відстані п’ятдесяти метрів од кишкових кольок не відрізнить!

– А хіба не він убив одного з них? – нагадала Бронвін. – Встромив межи очі ножиці для стрижки овець! Коли ти востаннє чув про такого молодого дивного, який зробив би щось подібне?

– Такого не було з часів Ейба, – подав голос Г’ю, і за згадки про мого діда всі діти шанобливо замовкли.

– Я чула, він якось прикінчив одного голими руками, – сказала Бронвін.

– А я чув, він убив одного спицею для плетіння і мотузкою, – додав Горацій. – Хоча насправді мені це наснилося, а отже, це точно правда.

– Половина цих історій – небувальщина, і з кожним роком вони стають усе небувалішими, – сказав Єнох. – А той Ейбрахам Портман, якого я знав, ніколи й пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти.

– Він був прекрасним дивним! – вигукнула Бронвін. – Відважно воював і вбив безліч порожняків заради нашої справи.

– А ще він утік і покинув нас у тому будинку, як біженців, поки сам волочився за жінками по Америці, зображаючи героя!

– Ти сам не розумієш, що верзеш, – почервоніла від гніву Емма. – Спрощуєш усе. Так не можна.

Єнох знизав плечима.

– Та нехай, тепер усе це не має значення, – сказав він. – Хоч би що ви там думали про Ейба, цей хлопець – не він.

Тієї миті я ненавидів Єноха, проте не міг винити в тому, що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно вірити в мої уміння – у те, що сам я тільки починав розуміти та й про що дізнався лише кілька днів тому? Здавалося, не має значення, чий я онук. Я просто не знав, що роблю, от і все.

– Правду кажеш, я не мій дід, – сказав я. – Я звичайний хлопець із Флориди. Мені, мабуть, просто пощастило, що я вбив того порожняка.

– Дурниці, – заперечила Емма. – Рано чи пізно ти станеш точнісінько таким самим мисливцем на порожняків, як Ейб.

– Хай краще рано, а не пізно, – зауважив Г’ю.

– Це твоє призначення, – сказав Горацій, і прозвучало це так, наче він знав щось таке, чого не знаю я.

– Та навіть якщо ні, – Г’ю поплескав мене по спині, – ти все, що в нас є, друже.

– Якщо це правда, хай нас птах милує, – сказав Єнох.

Голова в мене пішла обертом. Тягар їхніх сподівань був таким важким, що погрожував мене розчавити. Я підвівся й на нетвердих ногах пішов до виходу з грота.

– Мені треба подихати, – сказав я, протискаючись повз Єноха.

– Джейкобе, стій! – закричала Емма. – Повітряні кулі!

Але їх уже давно не було.

– Нехай іде, – пробурчав Єнох. – Якщо нам пощастить, він попливе назад в Америку.

* * *

Бредучи до води, я намагався уявити собі, кого бачили (чи хотіли бачити) в мені мої друзі: не Джейкоба – хлопця, котрий колись так гнався за фургончиком із морозивом, що поламав ногу в щиколотці, чи котрий неохоче і за наполяганням батька тричі намагався та тричі провалив спробу потрапити в легкоатлетичну команду своєї школи, хоча там ніколи не було особливого конкурсу, а Джейкоба – пильного оглядача темряви, дивовижного інтерпретатора неприємних відчуттів у животі, убивцю потвор, який, на відміну від інших людей, міг їх бачити – і все це могло стояти між життям та смертю для нашого веселого оркестру дивних дітей.

Як я міг виправдати великі сподівання, які накладала дідова репутація?

Я виліз на купку каменів біля краю берега, стояв там, сподіваючись, що помірний бриз висушить мій мокрий одяг, і в пригаслому надвечірньому світлі споглядав море – широке полотно, на якому зливалися й темніли сірі мазки. Віддалік час від часу зблискувало світло. То кернгольмський маяк спалахував на знак вітання й останнього прощання.

Моя свідомість попливла. Я поринув у сон наяву.

Бачу чоловіка. Він середніх літ, весь вкритий багнюкою екскрементів, поволі повзе вздовж гострого, мов кінчик ножа, краю кручі. Тонке волосся розтріпалося й звисає мокрими пасмами на щоки. Вітер надимає його тонку куртку, як вітрило. Він зупиняється і спирається на лікті. Вставляє їх у ямки, які зробив кілька тижнів тому, коли обстежував ці сховки, шукаючи гнізда крячок та буревісників, у яких настав сезон спарювання. Він підносить до очей бінокль, але націлює його кудись нижче від рівня гнізд, на тонкий серпик пляжу, куди приплив несе і складає різне шмаття: деревину та водорості, уламки розтрощених суден… а часом, за словами тутешніх, і трупи.

Цей чоловік – мій батько. І шукає він те, що відчайдушно не хоче знаходити.

Він шукає труп свого сина.

Щось торкнулося мого черевика, і, вирваний із напівсну, я розплющив очі. Уже майже стемніло, я сидів на камінні, підтягнувши коліна до грудей, коли зненацька поряд опинилася Емма. Вона стояла на піску біля купи каміння, а бриз тріпав її волосся.

– Як ти? – спитала вона.

Відповідь на це запитання потребувала ґрунтовного знання математики на рівні університету і близько години часу на обговорення. Я відчував, що в душі борються тисячі суперечливих почуттів, переважна більшість яких зводилася рівною мірою до холоду, і втоми, і відсутності особливого інтересу до розмови. Тому я сказав:

– Я в порядку, просто сохну. – І для наочності посмикав спереду промоклий светр.

– З цим я можу тобі допомогти. – Вона вилізла на купу каміння й сіла поряд. – Давай руку.

Я слухняно простягнув руку, і Емма поклала її собі на коліна. Потім склала долоні рупором біля рота й нахилилася до мого зап’ястя. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, і вгору моєю рукою полилося неймовірне заспокійливе тепло, не пекуче, проте на межі.

– Не занадто? – спитала вона.

Я напружився, бо тілом пробігла дрож, і похитав головою.

– Добре. – Вона перемістила долоні вище по руці, щоб знову видихнути. Ще одне пульсування приємного тепла. А між видихами сказала: – Сподіваюся, ти не береш близько до серця те, що сказав Єнох. Джейкобе, всі ми, крім нього, віримо в тебе. Єнох буває черствим старим дундуком, особливо коли заздрить.

– Я думаю, він каже правду.

– Та ну. Серйозно?

І тут мене прорвало:

– Я гадки не маю, що роблю. Як ви взагалі можете на мене покладатися? Навіть якщо я й дивний, то зовсім трішки. Я так думаю. Це так, якби я був лише на чверть дивний, а ви всі – чистокровки.

– Так не буває, – розсміялась Емма.

– Але дідусь був дивніший за мене. Мусив бути. Він був такий сильний…

– Ні, Джейкобе. – Вона звузила очі. – Це дивовижно. Ти багато в чому дуже схожий на нього. Але, звісно, й відрізняєшся теж. Ти лагідніший і делікатніший… але все, що ти кажеш… ти говориш, як Ейб, коли він тільки з’явився в нашому будинку.

– Правда?

– Так. Він був розгублений. Бо ніколи не зустрічав інших дивних. Не розумів, у чому його сила, як вона працює, на що він здатен. Хоча, правду кажучи, ми теж. Ваш дар дуже рідкісний. Дуже. Але твій дідусь учився.

– Як? – спитав я. – Де?

– На війні. Він працював у таємному підрозділі британської армії, що всуціль складався з дивних. Одночасно воював з порожняками й німцями. За те, що вони робили, медалями не нагороджують, але для нас вони були героями, а твій дідусь – найбільшим. Жертви, на які вони йшли, відкидали зіпсованих на десятки років назад і рятували життя незліченній кількості дивних.

«А рідних батьків урятувати не зміг, – подумав я. – Як дивно й трагічно».

– І от що я тобі скажу. Ти точнісінько такий же дивний, як і він. І хоробрий теж.

– Ха. Ти просто намагаєшся втішити мене.

– Ні, – відказала вона, дивлячись мені просто в очі. – Не намагаюся. Джейкобе, ти навчишся. І одного дня станеш іще кращим мисливцем на порожняків, ніж він.

– Ага, всі так кажуть. Але звідки ти можеш знати?

– Я відчуваю, глибоко в душі. Думаю, тобі судилося. Так само, як судилося приїхати на Кернгольм.

– Я в таку туфту не вірю. Доля. Зірки. Призначення.

– Я не казала «призначення».

– «Судилося» – це те саме. Призначення – це для героїв книжок про магічні мечі. Повна дурня. Я тут, бо мій дід за десять секунд до смерті пробурмотів щось про ваш острів, ото й усе. Це сталося випадково. Я радий, що він це сказав, але він марив. З таким самим успіхом він міг відтарабанити список покупок.

– Але ж не відтарабанив.

Я роздратовано зітхнув.

– А якщо ми підемо шукати контури і ви розраховуватимете, що я врятую вас від монстрів, а натомість через мене всі загинете, в цьому теж буде моє призначення?

Емма насупилася й поклала мою руку назад мені на коліна.

– Я не сказала «призначення», – повторила вона. – Я вірю, що коли йдеться про значні життєві події, випадковостей не буває. Для всього, що стається, є своя причина. Те, що ти тут, теж має свою причину. І вона не в тому, щоб зазнати невдачі й загинути.

Продовжувати суперечку я не наважився.

– Добре, – сказав я. – Не думаю, що ти маєш рацію, але сподіваюся, що так і є. – Я почувався ніяково за те, що визвірився на неї раніше, але мені було холодно, страшно і хотілося захиститися. У мене бували хороші й погані моменти, страшні думки і впевнені (хоча співвідношення страху і впевненості поки що було гнітючим, щось типу три до одного, і в лячні моменти мені здавалося, що мені нав’язують роль, якої я не просив, відправляють добровольцем на фронт, масштабів якого ніхто з нас до пуття ще не знає). «Призначення» звучало як «обов’язок», і якщо вже мені судилося кинутися в бій з легіоном потвор, я хотів би, щоб це був мій власний вибір.

Хоча в певному розумінні вибір уже було зроблено, коли я погодився пливти назустріч невідомому з цими дивними дітьми. І, якщо покопирсатися в запорошених куточках моєї душі, то неправда, що я цього не просив. Насправді я про таку пригоду мріяв змалечку. Ще в ті часи, коли вірив у призначення, вірив цілком і повністю, всіма фібрами своєї маленької дитячої душі. Я відчував цей свербіж у грудях, коли слухав надзвичайні оповідки дідуся. Колись і я таким буду. Те, що тепер здавалося обов’язком, у ті давні часи було обіцянкою, що одного дня я втечу зі свого містечка і житиму надзвичайним життям, як він. І що одного дня я робитиму щось важливе, як дідусь Портман. Він часто мені повторював:

– Джейкобе, ти будеш великою людиною. Дуже великою людиною.

– Як ти? – запитував я.

– Ще більшою, – запевняв він.

Тоді я вірив йому. І досі хотів вірити. Та що більше я про нього дізнавався, то довшою ставала його тінь і все більш неможливим видавалося колись дорівнятися до нього. Навіть спроба це зробити могла бути самогубством. А коли я уявляв собі, як пробую, то закрадалися непрохані думки про батька, – мого бідолашного майже-вбитого-горем батька, – і перш ніж я виштовхував їх із голови, то встигав подивуватися, як велика людина може так жахливо вчинити з тими, хто її любить.

Я затремтів.

– Ти змерз, – сказала Емма. – Нумо, я закінчу те, що почала. – Вона взяла мене за другу руку і вкрила її поцілунками теплого подиху. Я стійко тримався, проте довго витримувати б не зміг. Коли вона дісталася мого плеча, то, замість покласти руку мені на коліна, оповила нею свою шию. Я довершив обійми другою рукою, Емма теж обняла мене, і наші лоби доторкнулися.

– Сподіваюся, ти не шкодуєш про вибір, який зробив, – дуже тихо промовила Емма. – Я така рада, що ти з нами. Не знаю, що б я робила, якби ти пішов. Боюся, що тоді в мене був би зрив.

Я подумав про повернення. Навіть спробував подумки відтворити цю ситуацію: як би це було, якби я міг попливти на човні назад на острів і повернутися додому.

Але я не зумів. Не зумів навіть уявити.

– Хіба я зміг би? – прошепотів я.

– Коли пані Сапсан знову стане людиною, вона відправить тебе назад. Якщо схочеш.

Та моє запитання було не про технічну можливість. Я мав на увазі: «Хіба б я зміг тебе покинути?» Та ці слова були невимовні, вони ніяк не могли зірватися з губ. Тому я стримав їх і натомість її поцілував.

Тепер дух перехопило Еммі. Її руки піднялися до моїх щік, та зупинилися за мить від того, щоб торкнутися. Долоні хвилями випромінювали тепло.

– Торкнися мене, – попросив я.

– Не хочу, в тебе буде опік, – похитала головою вона. Проте раптовий потік іскор у грудях сказав: «Мені байдуже», – тому я взяв її за пальці, провів ними по своїй щоці, і ми обоє охнули. Було гаряче, але я не відсахнувся. Не наважився – побоявся, що вона більше не торкатиметься мене. А тоді наші губи знову зустрілися, і ми знову цілувалися, і її дивовижне тепло пройняло мене до глибини.

Мої повіки заплющилися. Світ втратив чіткі обриси.

Хай навіть моє тіло й мерзло в нічному тумані, я цього не відчував. Хай у вухах ревіло море, та я не чув. Хай камінь, на якому я сидів, був гострий і зазублений, мене це не турбувало. Усе навколо здавалося зайвим, існували тільки ми двоє.

А тоді темряву струсонув страшний гуркіт, але мене він не стривожив, – я не міг відірватися від Емми, – поки звук не став удвічі потужнішим і до нього не приєднався огидний скрегіт металу та на нас не полилося сліпуче світло і я більше не міг на те не зважати.

«Маяк, – подумав я. – Маяк падає в море». Але маяк булавкою стримів оддалік, а не сонцем засліплював очі, та й світло його мандрувало лише в один бік, а не туди-сюди, обшуковуючи простір.

То був не маяк. То був прожектор, і світив він з води поблизу берега.

Прожектор субмарини.

* * *

Коротка мить жаху, протягом якої між мозком і ногами стався розрив. Очі й вуха зафіксували підводний човен неподалік від берега: металеве чудовисько підіймалося з морських глибин, вода струменіла з його боків, люди вивалювали на палубу з відчинених люків, кричали й наводили на нас гарматні стволи світла. А тоді сигнал дійшов до моїх ніг, і ми ковзнули, впали, сповзли головами вниз із купи каміння й припустили, наче за нами гналося стадо чортів.

У світлі прожектора по пляжу заметалися наші поршнеподібні тіні, грізні, десять футів заввишки. Кулі прошивали пісок і дзижчали в повітрі.

З гучномовця загримів голос:

– СТІЙТЕ! НЕ БІЖІТЬ!

Ми влетіли в печеру: «Вони прийшли, вони тут, вставайте, вставайте!», – але діти чули шум і вже були на ногах, усі, крім Бронвін, яка так стомилася на морі, що заснула, прихилившись спиною до стіни грота, і її не могли добудитися. Ми трясли її, кричали в обличчя, та вона лише стогнала і відмахувалася від нас. Зрештою нам довелося обхопити її за талію й підняти (відчуття було таке, наче піднімаємо цегляну вежу), та щойно її ноги торкнулися землі, повіки з червоними обідцями розплющилися й вона сама стала на рівні.

Ми похапали свої речі, радіючи тепер, що їх так мало. Емма згребла в оберемок пані Сапсан. Ми вискочили назовні. Поки бігли в дюни, я побачив за нашими спинами натовп чорних силуетів, що хлюпотіли у воді, і їх од берега відділяли останні кілька футів. Високо над головою, щоб захистити від води, вони несли гвинтівки.

Ми промчали крізь купи бурелому й побігли в ліс, де не було жодної второваної стежини. І одразу ж нас огорнула пітьма. Місяць, що й без того ховався за хмарами, тут цілковито затуляли собою дерева. Його бліде світло практично не просочувалося крізь гілки. Ми не мали часу на те, щоб очі призвичаїлися до темряви, чи на те, щоб вибирати дорогу, чи взагалі на будь-що, тому бігли учвал, порозставлявши руки, стадом, яке важко дихало, спотикалося й ухилялося від стовбурів дерев, які неначе виростали в повітрі за кілька дюймів од нас.

Через кілька хвилин ми зупинилися, задихаючись, і прислухалися. Голоси досі звучали десь позаду, тільки тепер до них приєднався інший звук: гавкіт.

Ми побігли далі.