Читать книгу Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей - Ренсом Ріґґз - Страница 7

Едисон покрокував на чотирьох лапах, задерши догори кирпатого носа, а людиноподібна істота Буркун скакала довкола нас, мов навіжений собака. З-поза трави, що росла жмутами, і розкиданих тут і там халупок на нас дивилися морди – переважно волохаті, найрізноманітніших форм і розмірів. Коли ми підійшли до середини плато, Едисон став на задні лапи й сказав:

– Друзі, не бійтеся! Підійдіть і познайомтеся з дітьми, які позбавили нас непроханого гостя!

Одна за одною на галявку повиходили химерні тварини. Едисон називав їх по черзі. Першому створінню, наче горішню половину мініатюрного жирафа пришили до нижньої половини віслюка, тому воно незграбно пересувалося на двох задніх ногах – єдиних своїх кінцівках.

– Це Дідра, – представив Едисон. – Емурафа. Це як віслюк і жирафа разом, тільки ніг менше і вдача капосна. Вона зовсім не вміє програвати в карти, – пошепки додав він. – Ніколи не грайте з емурафою в карти. Дідро, привітайся.

– Бувайте! – сказала Дідра, і її великі кінські губи розійшлися, оголюючи великі випнуті зуби. – Який кошмарний день! Мені дуже неприємно з вами познайомитися! – І вона зайшлася по-віслючому верескливим сміхом. – Це я дражнюся.

– Дідра вважає себе дотепницею, – пояснив Едисон.

– Якщо ти віслюк і жирафа, то чому тебе не називають віслорафою? – спитала Оливка.

Дідра насупилася.

– Що це за жахлива назва? Емурафа легко скочується з язика, тобі так не здається? – Для наочності вона висолопила язика, товстого, рожевого, три фути завдовжки, та його кінчиком поправила тіару в Оливки на голові. Оливка вереснула й, підсміюючись, забігла за спину Бронвін.

– А тут усі тварини розмовляють? – спитав я.

– Лише ми з Дідрою, – відповів Едисон. – І це добре, бо кури й так не замовкають, хоч і слова не можуть сказати! – І, наче за сигналом, з обпаленого почорнілого курника нам назустріч із квохтанням вискочила зграйка курей.

– А! – сказав Едисон. – Ось і дівчатка.

– А що сталося з їхнім курником? – спитала Емма.

– Щоразу, коли ми його ремонтуємо, вони влаштовують там пожежу, – пожалівся він. – Така морока. – Едисон повернувся і кивнув в інший бік. – Може, вам краще трохи відійти? Коли вони хвилюються…

БАХ! – наче чверть шашки динаміту вибухнула, і ми всі підскочили. Останні кілька непошкоджених дощок курника розкололися і полетіли в повітря.

– …у них вибухають яйця, – закінчив він.

Коли розвіявся дим, ми побачили, що кури йдуть нам назустріч, цілі, неушкоджені й начебто зовсім не здивовані вибухом. Довкола них повільно осідала товстими сніжинками хмарка пір’я.

У Єноха відвисла щелепа.

– Хочете сказати, ці кури кладуть вибухові яйця?! – вигукнув він.

– Лише коли хвилюються, – пояснив Едисон. – А так здебільшого їхні яйця цілком безпечні – і смачнючі! Але через ті, що вибухають, їх назвали не дуже приємно – армагеддонські кури.

– Не підходьте до нас! – закричала Емма курям. – Ви нас усіх підірвете!

Едисон розсміявся.

– Запевняю вас, вони хороші й цілком безпечні. А яєць не відкладають ніде, крім курника. – Кури радісно сокорили у нас під ногами. – Бачите? – сказав пес. – Ви їм сподобались!

– Це психушка! – заявив Горацій.

Дідра засміялася.

– Ні, голубчику. Це звіринець.

Далі Едисон відрекомендував нас кільком представникам тваринного світу, чиї особливості не так впадали у вічі, зокрема сові, яка мовчки пильно спостерігала за нами з гілляки, та групі мишей, які, здавалося, то зникали, то виринали знову, неначе половину свого часу проводили в якомусь іншому вимірі. А ще був цап із дуже довгими рогами й бездонними чорними очима, сирота зі стада дивних цапів, які колись жили в лісі внизу.

Коли всі тварини зібралися, Едисон заволав:

– Тричі «ура» тим, хто вбив порожняка!

Дідра закричала по-ослячому, цап ударив копитом об землю, сова пугукнула, кури засокотали, а Буркун буркнув на знак схвалення. І поки все це відбувалося, Бронвін та Емма обмінялися поглядами. Бронвін зиркнула вниз на пальто, під яким ховалася пані Сапсан, і підвела погляд на Емму, запитуючи: «Тепер?» Та Емма у відповідь похитала головою: «Ще ні».

Бронвін поклала Клер на траву під розложистим деревом. Дівчинка пітніла й тремтіла, то непритомніла, то знову приходила до тями.

– Є один еліксир від лихоманки. Я бачив, як його готувала пані Королик, – сказав Едисон. – Бридкий на смак, проте дієвий.

– Мама колись варила мені курячий суп, – підкинув я ідею.

Кури схвильовано заквоктали, а Едисон зиркнув на мене сердито.

– Він пожартував! – заспокоїв пес. – Просто пожартував, такий безглуздий жарт, ха-ха! Курячого супу не існує в природі!

Едисон і емурафа пішли готувати еліксир – з допомогою Буркуна на його відставлених убік великих пальцях. Зовсім скоро вони повернулися з мискою якогось варива, що нагадувало брудну воду після миття посуду. Щойно Клер випила все до останньої краплинки й знову заснула, тварини влаштували для нас скромну учту: кошики свіжого хліба, печених яблук і зварених круто яєць (не вибухових). Усе це подали нам до рук, бо тарілок, виделок і ножів у них не було. Я й не усвідомлював, як зголоднів, поки менш ніж за п’ять хвилин не поглинув три яйця й хлібину.

Наївшись, я відригнув, витер рота, підвів погляд і побачив, що всі тварини зацікавлено нас роздивляються. Їхні очі були такі жваві, у них світився такий розум, що я трохи заціпенів і мусив побороти всеохопне відчуття, що я сплю і все це мені сниться.

Біля мене їв Мілард. Я розвернувся до нього і спитав:

– А ти раніше чув про те, що існують дивні тварини?

– Лише з дитячих казок, – з повним хліба ротом відповів він. – Як дивно, що нас привела до них саме така казка.

Лише Оливку, здавалося, побачене нітрохи не збентежило. Може, тому, що вона була ще дуже маленька (принаймні частково) і відстань між казками та реальним життям не видавалася їй такою неосяжною.

– А де інші тварини? – спитала вона в Едисона. – У казці про Катберта були ходуленогі ведмегрими й двоголові рисі.

Щойно прозвучали ці слова, як урочистий настрій тварин мов рукою зняло. Буркун сховав обличчя у великих лапах, а Дідра зітхнула з тихим іржанням.

– Не питай, не питай, – і вона опустила довгасту голову. Але було запізно.

– Ці діти допомогли нам, – промовив Едисон. – Вони заслуговують на те, щоб почути нашу сумну історію, якщо в них є таке бажання.

– Якщо ви не проти нам розповісти, – кивнула Емма.

– Я люблю сумні історії, – сказав Єнох. – Особливо ті, у яких принцес пожирають дракони і в кінці всі вмирають.

Едисон прокашлявся.

– У нашому випадку радше навпаки – принцеса з’їла дракона, – сказав він. – Останні роки були важкими для таких, як ми, а перед тим було кілька важких століть. – Пес крокував туди й назад, і голос у нього набув урочистості, як у проповідника. – Колись давно в цьому світі було повно дивних звірів. У дні Алдінна на Землі було більше дивних тварин, ніж дивних людей. Такого розмаїття форм і розмірів ви й близько собі уявити не зможете: кити, що вміли літати, як птахи, хробаки завбільшки з будинок, собаки, вдвічі розумніші за мене, хоч у це й важко повірити. У деяких були свої царства, очолювані звірями-правителями. – В очах у пса промайнула ледь помітна іскра, неначе він був такий старий, що пам’ятав світ таким. Він глибоко зітхнув, іскра згасла, і він повів далі. – Але нині наша чисельність не становить навіть дрібної частки від того, що було раніше. Ми майже вимерли. Хтось із вас знає, що сталося з дивними тваринами, які колись населяли світ?

Ми мовчки жували, присоромлені через те, що не знали.

– Що ж, – сказав він. – Ходімо, я покажу. – Він вибіг на сонце і озирнувся, чекаючи, щоб ми пішли за ним.

– Будь ласка, Еді, – попросила емурафа. – Не тепер. Наші гості обідають!

– Вони спитали, от я й розповідаю, – сказав Едисон. – Їхній хліб за кілька хвилин нікуди не втече.

Ми неохоче відклали їжу й пішли за собакою. Фіона залишилася глядіти Клер (дівчинка ще спала), а ми в супроводі Буркуна й емурафи, яка стрибала позаду, перетнули плато й підійшли до лісочка на дальньому краю. Звивиста стежка петляла між деревами, під ногами шурхотів гравій. Ми вийшли на галявину. Перед самою галявиною Едисон сказав:

– Дозвольте представити вам найкращих з-поміж дивних тварин усіх часів!

Дерева розступилися, і перед нашими очами постало маленьке кладовище з охайними рядами білих надгробних каменів.

– О ні, – почув я слова Бронвін.

– Напевно, тут лежить більше дивних тварин, ніж тепер живе по всій Європі. – Едисон попрямував до однієї могили, обережно обходячи інші, і поклав передні лапи на надгробок. – Її звали Помпі. Вона була прекрасною собакою, вміла загоювати рани, кілька разів лизнувши їх язиком. Справжнє диво! А проте погляньте, як з нею поводилися. – Едисон цокнув язиком, і Буркун вибіг уперед з книжечкою в руках, яку тицьнув мені. То був фотоальбом, розгорнутий на фотографії собаки в упряжці, яка, ніби мул чи кінь, везла маленьку двоколку. – Вона була рабинею в мандрівному цирку, – пояснив Едисон, – змушена тягати товстих розбещених дітлахів, наче якась тяглова звірина. Іноді її навіть били батогами! – Його очі горіли від гніву. – Коли її врятувала пані Королик, бідолашна Помпі була страшенно замучена, напівмертва. Вона протрималася кілька тижнів після того, як прибула до нас, а потім переселилася в цю землю навіки.

Я передав книжечку по колу. Усі, хто бачив фотографію, зітхали, чи хитали головами, чи щось гірко бурмотіли собі під носа.

Едисон перейшов до іншої могили.

– Ще величнішою була Ка’аб Магда, – сказав він. – Дикозвір з вісімнадцятьма бивнями, вона блукала контурами в Зовнішній Монголії. І була колосально лячна! Земля двигтіла під копитами, коли вона бігла. Кажуть, вона навіть переходила Альпи з військом Ганнібала у двісті вісімнадцятому році до нашої ери. А кілька років тому її застрелив якийсь мисливець.

Буркун показав нам знімок літньої огрядної жінки, яка мала такий вигляд, ніби щойно повернулася з африканського сафарі. Вона сиділа в химерному кріслі, зробленому з бивнів.

– Не розумію, – сказала Емма, роздивляючись фото. – А де Ка’аб Магда?

– На ній сидять, – відповів Едисон. – Мисливець зробив з її бивнів крісло.

Емма мало не впустила альбом.

– Це огидно!

– Якщо це вона, – Єнох постукав по фотографії, – то хто похований тут?

– Крісло, – сказав Едисон. – Яке печальне марнування дивного життя.

– Це кладовище повне історій, схожих на Магдину, – сказав Едисон. – Пані Королик хотіла, щоб цей звіринець був ковчегом, але врешті-решт він став усипальницею.

– Як і всі наші контури, – додав Єнох. – Як і саме царство дивних. Невдалий експеримент.

– «Цей звіринець конає», – часто повторювала пані Королик. – Голос Едисона став тоншим, бо він копіював її. – «А я безсилий спостерігач на довгому похороні!»

Від згадки про неї очі Едисона зволожилися, але досить швидко сльози висохли.

– Вона дуже любила вистави.

– Будь ласка, не говори про нашу імбрину в минулому часі, – попросила Дідра.

– Любить, – виправився він. – Пробачте. Любить вистави.

– На вас полювали. – Еммин голос тремтів від хвилювання. – Саджали в клітки й відправляли в зоопарки.

– Так, як робили мисливці в казці про Катберта, – нагадала Оливка.

– Так, – кивнув Едисон. – Деякі істини легше донести у формі міфу.

– Але Катберта не існувало, – сказала Оливка, потроху починаючи розуміти. – Велетня не було. Лише птаха.

– Дуже особлива птаха, – уточнила Дідра.

– Ви переживаєте за неї, – зауважив я.

– Авжеж, переживаємо, – кивнув Едисон. – Наскільки мені відомо, пані Королик – єдина імбрина, яку ще не викрали. Вона дізналася, що її викрадених сестер вивезли в Лондон, і полетіла на допомогу, не вагаючись і не думаючи про власну безпеку.

– І про нашу теж, – пробубоніла Дідра.

– Лондон? – перепитала Емма. – Ви точно знаєте, що викрадених імбрин забирають туди?

– Абсолютно точно, – відповів пес. – У пані Королик є в тому місті шпигуни, зграя дивних голубів, які за всім стежать і доповідають їй. Нещодавно декілька голубів прилетіло до нас, жахливо стривожені. З собою вони принесли звістку про те, що імбрин утримували – і досі утримують – у каральних контурах.

Декілька дітей охнули, але я гадки не мав, про що говорить пес. Тому спитав:

– Що таке каральний контур?

– Їх створено для того, щоб утримувати впійманих витворів, запеклих злочинців та небезпечних божевільних, – пояснив Мілард. – Вони зовсім не схожі на ті контури, які ми бачили. Дуже, дуже страшні місця.

– А тепер їх охороняють витвори зі своїми порожняками, тут сумнівів бути не може, – сказав Едисон.

– Господи! – вигукнув Горацій. – Тоді це гірше, ніж ми боялися!

– Смієшся? – спитав Єнох. – Це саме те, чого я боявся!

– Не знаю, яка мерзотна мета стоїть перед витворами, – втрутився Едисон, – але очевидно, що для її досягнення їм потрібні всі імбрини. А лишилася тільки пані Королик… відважна, відчайдушно смілива пані Королик… і хтозна, скільки вона ще пробуде на волі! – І він заскімлив так, як це іноді роблять собаки під час грози: прищуливши вуха й похиливши голову.

* * *

Ми повернулися до розложистого дерева й доїли свій обід, а коли вже напхалися так, що не могли більше й шматочка проковтнути, Бронвін повернулася до Едисона й сказала:

– А знаєте, пане пес, усе не так зловісно, як ви описуєте. – Вона звернула погляд до Емми, звела брови, і цього разу Емма кивнула.

– Ви думаєте? – спитав Едисон.

– Так. Насправді я навіть маю чим вас потішити.

– Я дуже в цьому сумніваюся, – пробурмотів пес, але голову з лап усе-таки підняв, щоб побачити.

Бронвін розкрила пальто й сказала:

– Познайомтеся з передостанньою невикраденою імбриною – пані Сапсан. – Птаха вистромила голову на сонце й закліпала.

Настала черга тварин дивуватися. Дідра зойкнула, Буркун вереснув і заплескав у долоні, а кури залопотіли своїми ні до чого не придатними крильми.

– Але ж ми чули, що на ваш контур напали! – вигукнув Едисон. – Вашу імбрину викрали.

– Викрали, – гордо повторила Емма, – але ми викрали її назад.

– У такому разі, – Едисон вклонився пані Сапсан, – це надзвичайно велика втіха, мадам. Я ваш покірний слуга. Якщо вам потрібне місце, щоб перевтілитися, я радо проведу вас у покої пані Королик.

– Вона не може перевтілитися, – сказала Бронвін.

– Як це? – спитав Едисон. – Соромиться?

– Ні, – похитала головою Бронвін. – Вона застрягла в тілі птахи.

Люлька випала Едисону з рота.

– О ні, – промовив він тихо. – Ви в цьому впевнені?

– Вона вже два дні така, – відповіла Емма. – Я думаю, якби вона могла перевтілитися, то вже давно б це зробила.

Едисон зняв окуляри й подивився на птаху широко розплющеними від тривоги очима.

– Можу я її оглянути? – спитав він.

– Еді в нас – доктор Дуліттл, – пояснила емурафа. – Він усіх лікує, коли ми хворіємо.

Бронвін розгорнула пані Сапсан і поставила її на землю.

– Тільки обережніше з її поламаним крилом, – попередила вона.

– Авжеж, – кивнув Едисон. Огляд він почав з того, що повільно обійшов птаху довкола й роздивився її з усіх ракурсів. Потім великим мокрим носом понюхав її голову та крила. – Розкажіть, що з нею сталося, – врешті-решт попросив він. – І коли, і як. Розкажіть усе.

Емма взялася переповідати всю історію: як пані Сапсан викрав Ґолан, як вона мало не потонула у своїй клітці в океані, як ми її врятували від субмарини, якою керували витвори. Звірі захоплено слухали. Коли розповідь було закінчено, собака кілька хвилин збирався з думками, а потім видав діагноз:

– Її отруїли. Я в цьому не сумніваюся. Дали їй якийсь препарат, який штучно утримує її в тілі птаха.

– Серйозно? – спитала Емма. – А звідки ви знаєте?

– Викрадати й перевозити імбрин – небезпечна справа, коли вони в людській формі й можуть робити свої фокуси з зупиненням часу. А от у пташиній подобі їхні можливості дуже обмежені. Такою вашу директорку легко сховати, вона непримітна… становить значно меншу загрозу. – Він глянув на пані Сапсан. – Витвір, який вас викрав, бризкав на вас чимось? – запитав він у неї. – Рідиною чи газом?

Голова пані Сапсан сіпнулася й опустилася. Це було схоже на кивок.

Бронвін аж охнула.

– О пані, мені страшенно жаль. Ми й гадки не мали.

Я відчув укол провини. То я привів витворів на острів. Через мене все це сталося з пані Сапсан. Через мене дивні діти втратили домівку (принаймні частково). Сором від цього каменем розпирав мені горло.

– Але ж вона одужає? – спитав я. – Повернеться?

– Крило загоїться, – відповів Едисон. – Але без допомоги на людину вона вже не перетвориться.

– А яка допомога їй потрібна? – спитала Емма. – Ви зможете зарадити?

– Допомогти їй може лише інша імбрина. І часу на це лишається катастрофічно мало.

Я напружився. То було щось нове.

– Що ви маєте на увазі? – спитала Емма.

– Не люблю повідомляти погані новини, – сказав Едисон, – але два дні в такому стані для імбрини – це багато. Що більше часу вона проводить у пташиній подобі, то більше людського єства втрачає. Пам’ять, слова – усе, що було визначальним для її сутності. Зрештою вона взагалі перестане бути імбриною. Буде лише птахою до кінця життя.

Перед моїм внутрішнім зором виникла картина: пані Сапсан лежить на столі в реанімації, довкола неї метушаться лікарі, її дихання зупинилося – і кожна секунда, яку відміряє час, завдає її мозку непоправної шкоди.

– Скільки? – спитав Мілард. – Скільки часу в неї ще є?

Едисон примружився, похитав головою.

– Два дні, якщо вона сильна.

Шепіт і зойки. Ми всі пополотніли.

– Це точно? – спитала Емма. – Ви цілковито, абсолютно в цьому впевнені?

– Я вже бачив таке раніше. – Едисон побрів до маленької сови, яка сиділа на гілляці поблизу. – Наша Олівія була молодою імбриною, але під час навчання з нею стався жахливий нещасливий випадок. Її привезли до нас через п’ять днів. Ми з пані Королик зробили все, що від нас залежало, аби її повернути, але допомогти їй не вдалося. Це було десять років тому. Відтоді вона така.

Сова мовчки на нас дивилася. У ній не було іншого життя, окрім тваринного. Про це говорили її тьмяні очі.

Емма підвелася. Здавалося, вона хоче щось сказати (я надіявся, щоб згуртувати нас, підштовхнути до дій якоюсь полум’яною промовою). Але вона не змогла видушити ні слова. Проковтнувши ридання, Емла побрела геть.

Я гукнув її, та вона не спинилася. Решта просто проводжали її поглядами, приголомшені страшною новиною, а ще більш приголомшені очевидною Емминою слабкістю й нерішучістю. Вона так довго зберігала відвагу перед лицем усіх цих подій, що ми стали сприймати це як належне. Але вона не була куленепробивною. Вона була людиною, нехай і дивною.

– Пане Джейкобе, краще поверніть її, – сказала мені Бронвін. – Нам не слід тут залишатися надовго.

* * *

Емму я наздогнав біля краю плато. Вона стояла й дивилася на краєвид унизу: положисті зелені пагорби спускалися до далекої рівнини. Вона чула, що я підходжу, але не обернулася.

Я дочовгав до неї та замислився над тим, що б його такого втішного сказати.

– Я знаю, що ти злякалася, і… і три дні – це не так уже й багато, але…

– Два дні, – виправила вона. – Може, два дні. – Губа в неї затремтіла. – І це навіть не найгірше.

– А що може бути гірше? – жахнувся я.

Емма вперто боролася зі слізьми, що підступали, але тієї миті сили раптово полишили її і вона здалася: осіла на землю й зайшлася плачем. Я став навколішки й обійняв її за плечі. Так ми й сиділи.

– Мені дуже шкода, – тричі повторила вона. Її хрипкий голос був як розкошлана мотузка. – Не треба було тобі залишатися. Я не повинна була тобі дозволяти. Але я була егоїсткою… такою страшною егоїсткою!

– Не кажи так. Я тут. Я тут і нікуди не піду.

Після цих слів вона заридала ще сильніше. Я притисся губами до її лоба і цілував, аж поки буря сліз не вщухла й ридання перейшли у схлипування.

– Будь ласка, не мовчи, – попрохав я. – Скажи, що таке?

За хвилину вона сіла рівно, витерла очі й спробувала себе опанувати.

– Я мала надію, що мені ніколи не доведеться це казати. Що це не матиме значення. Пам’ятаєш, я казала тієї ночі, коли ти вирішив піти з нами, що тобі, може, більше не вдасться повернутися додому?

– Звісно, пам’ятаю.

– Дотепер я не розуміла, наскільки це правдиво. Боюся, що я прирекла тебе, Джейкобе, мій милий друже, на коротке життя у пастці світу, який вмирає. – Вона судомно втягнула повітря і повела далі: – Ти прийшов до нас через контур пані Сапсан, а це означає, що назад ти можеш повернутися за допомогою пані Сапсан чи через її контур. Але її контуру вже нема, а якщо навіть є, то скоро не буде. Тобто твій єдиний спосіб вернутися додому – це допомога самої пані Сапсан. А якщо вона ніколи не стане людиною…

Я спробував проковтнути слину, та в горлі було сухо.

– То я застрягну в минулому.

– Так. І повернутися в той час, який був для тебе своїм, ти зможеш лише в один спосіб – чекаючи його день за днем, рік за роком.

Сімдесят років. На той час мої батьки та всі, кого я знав і кого любив, помруть, та й сам я для них усіх буду давно мертвий. Звісно, за умови, що ми переживемо всі ті халепи, які випадуть на нашу долю, я зможу знайти своїх батьків за кількадесят років, коли вони народяться. Але який у цьому сенс? Вони будуть дітьми, і я буду для них чужий.

Мені хотілося б знати, коли мої нинішні батьки, що лишилися вдома, перестануть вірити в те, що знайдуть мене живим. Яку історію собі розкажуть, щоб моє зникнення мало бодай якийсь сенс. Я втік? Збожеволів? Кинувся в море з кручі?

Чи влаштують вони мені похорон? Чи куплять труну? Чи напишуть моє ім’я на надгробку?

Я стану загадкою, яку їм не розгадати. Раною, яка ніколи не загоїться.

– Мені дуже шкода, – знову повторила Емма. – Якби я знала, що з пані Сапсан усе так погано, клянусь, я б нізащо в житті не просила тебе лишитися. Для жодного з нас теперішнє не має значення. Якщо ми лишимося там надовго, це нас уб’є! Але ти… в тебе там є сім’я, життя…

– Ні! – викрикнув я і спересердя вдарив долонею об землю, відганяючи жалощі до себе, що вже затуманювали голову. – Усе позаду. Я обрав це.

Емма накрила мою руку долонею і м’яко сказала:

– Якщо правда те, що кажуть звірі, й імбрин викрали, скоро навіть цього не буде. – Вона взяла у долоню трохи землі й пустила за вітром. – Наші контури закриються без імбрин, бо не буде кому їх підтримувати в належному стані. Витвори використають імбрин, щоб відтворити той свій клятий експеримент, і тоді скрізь знову настане тисяча дев’ятсот восьмий рік. І одне з двох – або вони зазнають невдачі й від світу залишиться тільки димна вирва, або їм вдасться стати безсмертними, й тоді над нами запанують чудовиська. Хоч так, хоч так, невдовзі нас лишиться менше, ніж дивних тварин! Я втягнула тебе в цю безнадійну халепу – і заради чого?

– Просто так нічого не буває, – відказав я.

Я повірити не міг, що ці слова зірвалися з моїх уст, та щойно вони прозвучали, я відчув їхню істинність – вони резонували в мені гучно, як дзвін.

Я потрапив сюди не просто так. Мені судилося не просто бути, а зробити щось – і це вже напевно не означало тікати чи здаватися тієї самої миті, коли становище ставало страшним і неможливим.

– Я думала, ти не віриш у долю, – сказала Емма й скептично поглянула на мене.

Я й не вірив (ну, тобто не надто вірив), але як описати те, в що я таки вірю, точно не знав. Я згадав ті казки, які розказував мені дід. Вони були сповнені дивовиж і пригод, але крізь них червоною ниткою проходило щось глибше – відчуття незмінної величі. Дитиною я більше уваги звертав на те, як дідо Портман описує чарівний острів і дивних дітей із фантастичними здібностями, але серцем його розповідей завжди була пані Сапсан і те, як вона допомогла йому в хвилину найбільшої скрути. В Уельс мій дід приїхав маленьким наляканим хлопчиком, який не володів мовою, хлопчиком, на якого полювали монстри двох типів: ті, що зрештою винищили більшу частину його сім’ї, та інші, по-мультяшному гротескові, не видимі для всіх, крім нього, ті, які, здавалося, були втіленням його нічних кошмарів. Пані Сапсан сховала його від тих загроз, дала йому притулок і допомогла відкрити справжнє єство – вона врятувала йому життя, подарувавши життя моєму батьку, а далі – й мені. Батьки народили мене, виховували, любили, й за це я був у боргу перед ними. Але якби не велична доброта і самозречення пані Сапсан у ставленні до мого діда, я не народився б узагалі. Так я потроху повірив у те, що мене привела сюди потреба віддати борг – свій, батьків і дідів теж.

Я пояснив, як зміг.

– Ідеться не про долю. Просто я думаю, що у світі таки існує рівновага, і часом сили, яких ми не розуміємо, втручаються, щоб врівноважити шальки терезів. Пані Сапсан врятувала мого діда, і тепер я тут, щоб допомогти врятувати її.

Звузивши очі, Емма повільно кивнула. Я не розумів, погоджується вона зі мною чи обдумує, як би поввічливіше сказати, що я з глузду з’їхав.

А потім вона мене обійняла.

Пояснювати далі не було потреби. Вона все зрозуміла.

Вона теж завдячувала пані Сапсан життям.

– У нас є три дні, – сказав я. – Поїдемо в Лондон, звільнимо ту імбрину й вилікуємо пані Сапсан. Усе не так безнадійно. Еммо, ми врятуємо її. Або загинемо. – Ці слова прозвучали так відважно й рішуче, що на мить я не повірив, що це я їх промовив.

На мій подив, Емма розсміялася – наче це бозна-чому здалося їй кумедним. І на мить відвела очі. А коли подивилася на мене знову, її щелепа вже була рішучо стиснута, а очі сяяли. Колишня впевненість у собі повернулася.

– Іноді я не можу зрозуміти, хто ти: повний псих чи якесь диво, – промовила вона. – Хоча потроху починаю вірити в останнє.

Вона оповила мої плечі руками, і так ми сиділи довго-предовго. Її голова лежала на моєму плечі, тепле дихання лоскотало шию, і мені враз страшенно захотілося подолати всі маленькі прогалини між нашими тілами й злитися в одну істоту. Та Емма відсторонилася, поцілувала мене в лоб і пішла до наших. Я був надто приголомшений, щоб одразу ж піти за нею, бо відбувалося щось нове, якесь коліщатко в серці, якого я не помічав раніше, крутилося так швидко, що паморочилося в голові. І що більше вона віддалялася, то швидше крутилося коліщатко, наче розмотувало невидиму нитку, яка протяглася між нами. І якби вона відійшла надто далеко, нитка порвалася б і вбила мене.

Я не знав, чи цей дивний солодкий біль і є коханням.

* * *

Наші (діти й тварини разом) скупчилися під розложистим деревом. Ми з Еммою широкими кроками підійшли до них. Мені закортіло взяти її за руку, і я мало не взяв, та потім передумав. До мене раптово дійшло (коли Єнох озирнувся на нас з тією підозріливістю, з якою він завжди ставився до мене, а тепер поширив на нас обох), що ми з Еммою стали окремою одиницею, приватним альянсом зі своїми секретами й обіцянками.

Коли ми підійшли, Бронвін підвелася.

– Міс Еммо, з вами все гаразд?

– Так, так, – швидко промовила Емма. – Мені щось в око потрапило, от і все. А тепер усі збирайте речі. Нам треба якнайшвидше дістатися Лондона, подбати про те, щоб пані Сапсан стала такою, як раніше!

– Ми в захваті від того, що ви згодні, – підкотив очі Єнох. – Кілька хвилин тому, поки ви там шепотілися, ми дійшли тієї самої думки.