Читать книгу Води слонам - Сара Груэн - Страница 11

Потяг реве й бореться із супротивом гальм. Через кілька хвилин, після завершального довгого скреготу, великий залізний звір спиняється і затихає.

Кінко скидає ковдру і встає. Він не вищий за метр двадцять. Потягується, позіхає і цмакає губами, тоді чеше голову, під пахвами й тестикулами. Собака стрибає навколо нього, скажено трясучи обрубком хвостика.

– Нумо, Квіні,– говорить він, піднімаючи її на руки. – Хочеш надвір? Хочеш? Квіні хоче погуляти? – Він цілує її в біло-руду морду і йде через маленьку кімнату.

Я дивлюся на свою зім’яту кінську попону в кутку.

– Кінко? – звертаюся до нього.

Він так гарячково гримає дверима, що в мене не лишається сумнівів, що він мене почув.

МИ СТАЄМО НА КОЛІЯХ збоку від летючої ескадрильї, що прибула кілька годин тому. Наметове містечко вже натягнули, тому містяни радіють і снують навколо, ловлячи витрішки. Зграйки дітей повилазили на летючу ескадрилью й роздивляються усе блискучими очима. Їхні батьки пасуться знизу, тримаючи за руки наймолодших і показуючи на різні дива, що поступово з’являються.

Робочі вилазять зі спальних вагонів головного потяга, запалюють цигарки і йдуть через галявину до польової кухні. На ній уже майорить блакитно-помаранчевий прапор, а казанок парує, булькає і закликає всіх до себе.

Артисти виходять зі спальних вагонів у кінці потяга, помітно кращих за інші. Там чітка ієрархія: що ближчі до кінця потягу, то кращі апартаменти. Дядько Ал виходить із вагона прямо перед кабузом{8}. Я помічаю, що ми з Кінко займаємо місце, найближче до двигуна.

– Джейкобе!

Я обертаюся. До мене наближається Август у крохмальній сорочці, з гладко виголеним підборіддям і щойно причесаним гладким волоссям.

– Як почуваєшся, малий? – питає він.

– Нормально. Трохи стомився.

– Той малий троль додав тобі клопоту?

– Ні,– кажу я. – З ним усе нормально.

– Добре, добре. – Август складає руки з плеском. – То, може, глянемо на нашого коня? Не думаю, що там щось серйозне. Марлена з ним нянчиться, як із дитям малим. О, а ось і наша панна. Іди сюди, дорогенька, – радісно гукає він. – Хочу познайомити тебе з Джейкобом. Він твій шанувальник.

Я відчуваю, як рум’янець заливає мені щоки.

Вона підходить до мене, посміхаючись, поки Август дивиться у вагон для худоби.

– Рада знайомству, – говорить Марлена, простягаючи руку.

Зблизька вона виявляється неймовірно схожою на Кетрін – тендітні риси, порцелянова шкіра, жменька веснянок на носі. Сяйливі блакитні очі й волосся, достатньо темне, щоб її не можна було зарахувати до блондинок.

– Навзаєм, – відповідаю я, болісно розуміючи, що не голився три дні.

Мій одяг смердить кізяками, і це не єдиний жахливий запах, що лине від мене.

Вона легко нахиляє голову:

– Це ж вас я бачила вчора в звіринці, так?

– Не думаю, – на автоматі брешу я.

– Та ні, то були ви. Прямо перед шоу. Коли клітка з шимпанзе зачинилася з гуркотом.

Я кидаю оком на Августа – він усе ще дивиться в інший бік. Марлена перехоплює мій погляд і, здається, розуміє.

– Ви не з Бостона, так? – каже вона, притишивши голос.

– Ні. Ніколи не був там.

– Гм. Просто я вас ніби знаю. Що ж, – каже вона радісно, – Август сказав, що ви ветеринар. – У цей момент її чоловік обертається на звук свого імені.

– Ні. Тобто не зовсім так.

– Він просто скромник, – говорить Август. – Піте! Агов, Піте!

Біля вагону для тварин група чоловіків прилаштовує спускову платформу з низькими перилами по боках. Високий брюнет обертається і гукає:

– Так, шефе?

– Виведи всіх коней і приведи Срібну Зірку, добре?

– Так.

Через одинадцять коней – п’ять білих і шість чорних – Піт ще раз заходить у вагон для тварин й вертається через хвилину.

– Срібна Зірка не хоче рухатися, шефе.

– Примусь його.

– Ні-ні, не треба! – вигукує Марлена, кидаючи суворий погляд на Августа.

Вона йде до платформи й зникає у вагоні.

Ми з Августом чекаємо зовні, слухаючи припрошування і цокання. Через кілька хвилин Марлена виходить із вагона зі срібногривим арабським скакуном.

Вона стає перед ним, ласкаво проказує і шепоче. Кінь піднімає голову й відступає назад. Врешті він спускається за нею по платформі, з кожним кроком опускаючи голову нижче. Дійшовши вниз, він так низько опускається, що майже спирається на коліна передніх копит.

– Господи, Марлено, я думав, ти сказала, що він трохи занедужав, – говорить Август.

Марлена здається ще блідішою.

– Так і було. Вчора він почувався зовсім не так погано. Кілька днів ходив сумний, але точно не такий, як зараз.

Вона клацає язиком і легко тягне коня, поки той не виходить на землю. Спина в нього напружена, задні ноги тримають на собі всю вагу тіла. У мене серце завмирає. Так тварини ходять навшпиньки.

– Як думаєте, що з ним? – питає Август.

– Мені треба подивитися, – відповідаю я, хоча вже на дев’яносто дев’ять відсотків впевнений. – У вас є якийсь інструмент?

– Немає. Але в теслярів є. Послати за ними Піта?

– Поки не треба. Можливо, не знадобляться.

Я сідаю перед конем і обмацую його ліву ногу від плеча до копита. Він стоїть непорушно. Тоді я кладу долоню на його копито спереду – воно пашить жаром. Пробую вказівним і великим пальцями задню частину копита. Артерія заходиться пульсом.

– Чорт, – бурмочу я.

– Що там? – питає Марлена.

Я випростуюся і намагаюся підняти ногу Срібної Зірки. Він міцно тримає її на землі.

– Давай, малий, – прошу його й тягну за копито.

Урешті він піднімає ногу. Підошва надута й почорніла, а по краю тягнеться червона лінія. Я швидко відпускаю ногу.

– Кінь розбив ногу.

– О боже! – вигукує Марлена й підносить руки до губ.

– Що? – питає Август. – Що з ним?

– Він розбив собі ногу, – продовжую я. – У нього пошкоджена з’єднувальна тканина між копитом і кісткою, через це кістка постійно тисне на підошву копита.

– А можна нормальною мовою? Це погано?

Я кидаю оком на Марлену – вона все ще прикриває рот руками.

– Так. Погано.

– Ви можете це вилікувати?

– Ми можемо вкласти його й не давати йому вставати на ноги. Годувати тільки трав’яним сіном, жодних злаків. І ніякої роботи.

– Але чи можете ви його вилікувати?

Я вагаюся, дивлюся на Марлену й кажу:

– Напевно, ні.

Август переводить очі на Срібну Зірку й шумно зітхає через надуті щоки.

– Так, так, так! – розноситься за нами впізнаваний голос. – Це ж наш особистий лікар для тварин!

Дядько Ал підходить у чорно-білих картатих штанах і багряному жилеті. У руках він тримає тростину зі срібним набалдашником і розмахує нею у такт крокам.

– То що скаже ескулап? Полікували коня? – питає Ал патетично, підходячи до мене майже впритул.

– Не зовсім, – кажу я.

– Чому?

– Ймовірно, кінь розбив ногу, – відповідає Август.

– Що?

– Хвора нога.

Дядько Ал нахиляється і дивиться на копито Срібної Зірки.

– Як на мене, з його ногами все нормально.

– Це не так.

Він обертається до мене:

– То що ви пропонуєте з цим робити?

– Поставити в стійло відпочивати й не давати йому зерно. Крім цього більше ніяких варіантів.

– У стійлі він відпочивати не буде. Це головний герой у номері з кіньми.

– Якщо цей кінь продовжить працювати, його кістка тиснутиме на підошву і зрештою проб’є її. І тоді йому кінець, – кажу я твердо.

Дядько Ал кліпає очима й переводить погляд на Марлену.

– Як довго він не буде брати участі в шоу?

Я збираюся з думками, обережно вибираючи слова, тоді кажу:

– Напевно, не братиме взагалі.

– Чорт забирай! – кричить Ал і б’є тростиною об землю. – Де я, в біса, знайду іншого коня для номера в середині сезону? – Він обертається до свого причту.

Вони знизують плечима, щось бурмотять, відводять очі.

– Ви нікчемні сучі діти. Навіщо я вас узагалі тримаю? Добре, тепер так. – Він указує тростиною на мене. – Ти в шоу. Полікуй цього коня. Плачу дев’ять доларів на тиждень. Звітуєшся Августу. Якщо кінь не видужає, ти вилітаєш. Точніше кажучи, один промах – і ти вилітаєш. – Він підходить до Марлени, кладе руку їй на плече й лагідно продовжує: – Ну-ну, дорогенька. Не переймайся. Джейкоб про нього потурбується. Августе, нагодуй цю прекрасну леді сніданком, добре? Нам скоро рушати.

Август різко повертає голову до нього.

– У сенсі рушати?

– Ми згортаємося, – каже дядько Ал, розводячи руками. – Рухаємося далі.

– Про що ти, в біса, говориш? Ми щойно приїхали. Всі тільки почали розкладатися!

– Зміна плану, Августе. Зміна плану.

Дядько Ал і його люди ідуть геть. Август дивиться їм услід з роззявленим ротом.

У ПОЛЬОВІЙ КУХНІ ВСІ ДІЛЯТЬСЯ ПЛІТКАМИ.

Над дерунами чується:

– Братів Карсонів кілька тижнів тому зловили на обраховуванні людей. Спалили за собою все.

– Ого, – пирхає хтось. – Це зазвичай наша робота.

Перед яєшнею:

– Вони чули, що ми возимо випивку. Може бути рейд.

– Та точно буде, – відповідають на це. – Тільки не через випивку, а через бордель.

Біля вівсянки:

– Дядько Ал підмазав шерифу за галявину минулого року. Поліцаї сказали, що в нас є дві години, а потім вони нас самі виженуть.

Езра сидить у тій самій позі, що й учора, схрестивши руки й поклавши підборіддя на груди. Уваги на мене не звертає ніякої.

– Ого, хлопче! – гукає мені Август, коли я направляюся до полотняної стіни між столами. – А ти куди зібрався?

– На іншу сторону.

– Маячня! Ти ветеринар нашого шоу. Ходи зі мною. А то мені доведеться послати тебе справді туди, щоб дізнатися, про що вони всі говорять.

Я йду за Марленою і Августом до одного з гарно вбраних столів. Кінко сидить за кілька столів від мене з іще трьома карликами й Квіні біля його ніг. Собака з надією дивиться на хазяїна, язик у неї звисає набік. Кінко не звертає уваги ні на собаку, ні на своїх сусідів за столом. Він витріщається на мене й грізно рухає щелепою туди-сюди.

– Їж, дорогенька, – говорить Август і підштовхує баночку з цукром до вівсянки перед Марленою. – Не варто сумувати. У нас є справжній ветеринар.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але передумую.

До нашого столу підбігає крихітна білявка.

– Марлено, дорогенька! Ти не повіриш, що я чула!

– Привіт, Лотті,– вітається Марлена. – Не розумію. Що там?

Лотті всідається біля Марлени й тараторить без упину, навіть не вдихаючи повітря. Це повітряна акробатка, у неї є свіжі факти від перевіреного джерела – її нишпорка підслухав сварку дядька Ала та робочого за великим шатром. Дуже швидко наш стіл оточує натовп, і в проміжках історії, яку Лотті розказує слухачам, я чую короткий курс історії Алана Дж. Банкела та «Найвидовищнішого шоу братів Бензіні».

Дядько Ал – скупердяй, стерв’ятник, пожирач падалі. П’ятнадцять років тому він був начальником шоу в грязюці: групи сіромах, побитих пелагрою артистів, яких він тягав із міста в місто на конях із прогнилими копитами.

У серпні 1928-го через кризу на Волл-стрит «Найвидовищніше шоу братів Бензіні» провалилося. У них просто закінчилися гроші, й вони не могли дістатися до наступного міста, що вже казати про нормальні умови для працівників. Генеральний директор шоу стрибнув на потяг за містом й полишив усіх: людей, тварин, обладнання.

Дядько Ал нагодився і викупив за безцінь спальний вагон і дві вагонетки того шоу в працівників залізниці, яким треба було терміново звільнити запасну колію. У ці дві вагонетки легко помістилися його пара хирлявих фургонів. На вагоні вже було гарно написано «Найвидовищніше шоу братів Бензіні», тому Алан Банкел приватизував ім’я і приєднався до рядів мандрівних цирків.

Коли стався біржовий крах і більші цирки почали закриватися, він не міг повірити своїй удачі. Почалося все з братів Джентрі та Бака Джонса в 1929-му. Наступного року заглохли цирк братів Кол, Крісті та могутній Джон Робінсон. Щоразу коли закривалося якесь шоу, там з’являвся дядько Ал й підбирав рештки: трошки вагонів, групку осиротілих артистів, верблюда. У нього були розвідники повсюди – щойно в якомусь цирку назрівала криза, він отримував телеграму й мчав на місце подій.

Так, на чужих останках, він добряче розрісся. У Міннеаполісі підібрав шість парадних фургонів і беззубого лева. В Огайо – ковтача мечів і вагонну платформу. У Де-Мойні відхопив намет-гримерню, бегемота і причіп, а також Прекрасну Люсінду. У Портленді йому перепало вісімнадцять ваговозів, дві зебри й коваль. У Сіетлі – два плацкартні вагони й першокласна потвора – бородата жінка. Це його неймовірно ощасливило, тому що найбільше у світі дядько Ал любить потвор і мріє про них. Не штучних потвор – чоловіків, покритих тату з голови до ніг, чи жінок, що вміють відригувати гаманці чи лампочки, чи жінок з афроволоссям, чи чоловіків, що можуть пропхати палицю далеко в носа. Дядько Ал любить справжніх потвор. Потвор від народження. Саме тому ми звертаємо з маршруту і їдемо в Джолієт.

Цирк братів Фоксів щойно розвалився, і дядько Ал в екстазі, тому що вони були найняли всесвітньо відомого Чарлза Менсфілда-Лівінгстона – гарного жевжикуватого чоловіка з близнюком-паразитом, що живе в нього на грудях. Він називає його Чезом. Той нагадує дитину, чия голова потонула в грудній клітці. Чез носить маленькі смокінги й лаковані туфельки. Під час ходьби Чарлз тримає ручки Чеза у своїх. Ходять чутки, що в Чезового крихітного пеніса навіть буває ерекція.

Дядько Ал відчайдушно хоче приїхати туди, поки Чарлза ніхто не відхопив. Так, попри те, що наші плакати висять по всьому Саратога-Спрінгсу й це мала бути дводенна зупинка; попри те, що ми мали всього 2200 скибок хліба, 52 кілограми масла, 360 десятків яєць, 712 кілограмів м’яса, 11 ящиків квашеної капусти, 48 кілограмів цукру, 24 ящики апельсинів, 23 кілограми смальця, 544 кілограми овочів і 212 банок кави, привезених на галявину; попри тонни сіна, ріпки, буряків та іншого корму для тварин, уже приготованого у звіринці; попри сотні містян, що спочатку раділи, потім нічого не зрозуміли, а потім швидко розсердилися – попри все це ми зібралися й поїхали.

Кухар лютує. Антрепренер свариться і хоче звільнитися. Головний конюх біситься і лає багатостраждальних працівників летючої ескадрильї нечуваними матюками.

Вони всі вже знають, як воно буде. Більшість бояться, що вони недоїдатимуть наступні три дні протягом поїздки до Джолієту. Команда кухарів намагається зібрати всю їжу, яку можливо, в основний потяг, і обіцяє за першої нагоди роздати всім «дюки» – напевно, щось на зразок порційних обідів.

ПІСЛЯ ТОГО ЯК АВГУСТ ДІЗНАЄТЬСЯ, що перед нами лежить незапланована триденна поїздка, він лається, бігає туди-сюди, проклинає дядька Ала на чім світ стоїть і гаркає нам накази. Поки ми тягнемо їжу тварин назад у поїзд, Август намагається переконати – і, якщо треба буде, то підкупити – кухарів попрощатися з частиною їжі для людей.

Ми з Діамантовим Джо тягаємо відра з тельбухами ззаду звіринця в головний поїзд. Їх принесли з місцевих боєнь і вони відразливі – смердючі, криваві й обгорілі. Ми ставимо їх прямо перед виходами вагонів для худоби. Їхні жителі – верблюди, зебри та інші травоїдні – брикаються, метушаться і всіляко впираються, але їм усе ж доведеться їхати з м’ясом, тому що іншого місця для нього нема. Великі кішки поїдуть на платформах у ярмаркових клітках.

Ми закінчуємо, і я йду шукати Августа. Він за польовою кухнею, вантажить на тачку всілякі рештки їжі, які випросив у кухарів.

– Ми майже все завантажили, – кажу я. – Що робити з водою?

– Викиньте все з відер і наберіть їх. Фургон з водою уже забитий, але це триватиме не три дні. Треба буде робити зупинки. Дядько Ал, може, й старий ханига, але точно не дурень. Він не ризикуватиме тваринами. Ні тваринами, ні цирком. М’ясо повантажили?

– Стільки, скільки влізло.

– М’ясо в пріоритеті. Якщо треба викинути сіно, щоб звільнити місце для м’яса, так і робіть. Коти важливіші за травоїдних.

– Ми забиті вщент. Хіба тільки якщо ми з Кінко поспимо деінде, а так уже місця ні для чого нема.

Август думає, стукаючи пальцями по губах. Урешті каже: