Читать книгу Води слонам - Сара Груэн - Страница 5

Під тентом з їжею нас лишилося тільки троє: Ґрейді, я і кухар. Ґрейді та я сидимо за древнім дерев’яним столом й дивимося на наші бургери на пощерблених тацях. Кухар стоїть за прилавком і шкребе сковорідку лопаточкою. Він уже вимкнув плиту, та запах жиру все ще висить у повітрі.

На дорозі – де недавно товпилася купа народу – пусто, тільки жменька робітників і пара чоловіків, що чекають, поки їх відведуть у намет зі стриптизерками. Вони нервово роззираються, міцно тримають капелюхи й глибоко засовують руки в кишені. Чоловіки не будуть розчаровані: десь там усередині на них чекає Барбара з її всеохопними чарами.

Інші жителі містечка – дядько Ал називає їх селюками – вже пройшли через звіринець у велике шатро, яке здригається від скаженої музики. Оркестр традиційно грає свій репертуар на гучності, що розриває вуха. Я все це знаю напам’ять – прямо в цей момент частина спектаклю добігає кінця і Лотті, повітряна акробатка, злітає вгору шатра на обручі.

Я дивлюся на Ґрейді, намагаюся розчути слова. Він роззирається і нахиляється ближче.

– Тим паче, – говорить він і пильно дивиться на мене, – я думаю, тобі є що втрачати. – І для більшого ефекту зводить брову. У мене серце стискається.

Шатро вибухає аплодисментами, оркестр плавно переходить на вальс Ґуно. Я інстинктивно обертаюся в бік звіринця, тому що настав час для слонів. Марлена в цей момент або вилазить, або вже сидить на голові Розі.

– Мені пора, – кажу я.

– Сиди. Якщо ти надумав тікати зараз, то наступного разу їжу нескоро побачиш.

У цей момент музика вищить на максимумі. Нестерпне поєднання міді, писку й ударних – тромбони і флейти змішалися в какофонії, труби пердять, луною під купол шатра злітає дзвін цимбалів, над нашими головами і в забуття.

Ґрейді застигає, тоді нахиляється над бургером, тримаючи його руками з відставленими мізинцями, й широко відкриває рота.

Я роззираюся. Ніхто не ворушиться – усі дивляться вгору. Кілька жмутів соломи носить вітром по землі.

– Що таке? Що відбувається? – питаю я.

– Тсс, – цикає Ґрейді.

Оркестр знову грає, цього разу «Зірки й смуги назавжди»{1}.

– О боже! От лайно! – Ґрейді кидає їжу на стіл і підхоплюється, перечіпаючись через лавку.

– Що? Що таке? – кричу йому вслід.

– Марш катастрофи! – кидає він через плече.

Я дивлюся на кухаря, що витирає руки об фартух.

– Про що він, у біса, говорить?

– Марш катастрофи означає, що щось пішло не так. Зовсім не так, – відповідає кухар, намагаючись зняти фартух.

– Наприклад?

– Та що завгодно: відкритий вогонь, натовп розбігається, будь-що. Боже мій, селюки, напевно, нічого не підозрюють. – Він пролізає під кришкою прилавку.

Хаос – цукерники повибігали з-за прилавків, робочі виринають з-під країв шатра й біжать через галявину. Усі, хто залучений до роботи «Найвидовищнішого шоу братів Бензіні», ринулися до великого шатра.

Діамантовий Джо несеться повз мене в людському еквіваленті кінського галопу.

– Джейкобе! Звіринець! – кричить він. – Тварини на волі! Давай, давай, давай!

Повторювати двічі не знадобилося. У звіринці Марлена.

Я біжу прямо в гуркіт. Переляканий до чортиків, тому що шум нижчий за звук. Земля вібрує.

Вриваюся всередину – на мене несеться як. Кучерява шерсть, тупіт копит, роздуті червоні ніздрі й вирячені очі. Я ледве встигаю відскочити, щоб не напоротися на закруглені роги, як пролітає повз і біжить із шатра. На ньому сидить нажахана гієна.

Кіоск посеред тенту розтоптали, на його місці метушиться роздратований натовп із плям і смуг – лапи, крижі, хвости, кігті, усе ричить, крекче, реве та ірже. Над хаосом – білий ведмідь, що безладно вимахує лапами розміром зі сковорідку. Одною лапою він задіває ламу й збиває її з ніг – БУМ! Лама падає на землю і розпластується у п’ятикінечну зірку. Шимпанзе вищать і квакають, катаючись на мотузках між котами. Зебра із шаленими очима роздратовано й надто близько бігає перед левом, що розтягнувся й припав до землі, напружившись і застигши.

Я панічно роззираюся, шукаючи Марлену. Натомість бачу, як кішка пробігла в бік великого шатра – пантера, її глянцева шерсть зблиснула й зникла в парусиновому проході. Якщо селюки нічого не підозрювали, то зараз точно зрозуміють. За кілька секунд лунає чийсь довгий вереск, тоді ще один, а далі тупіт тіл, що намагаються пробратися через інші тіла між лавами. Оркестр щось грає, але моментально стихає. Я заплющую очі: «Господи, нехай вони всі вибіжать через задній вихід. Боже, не дай їм забігти сюди».

Розплющую очі й знову роззираюся, панічно намагаюся видивитися її. Трясця, наскільки важко знайти дівчину зі слоном?

Коли я помічаю її рожеву сукню, то майже скрикую від полегшення. Хоча, може, і скрикую. Я не пам’ятаю.

Вона стоїть на протилежній стороні, біля бокової стінки, спокійна, як літній день. Її сукня виблискує, наче рідкий діамант, сяйливий маяк на тлі різнокольорових куліс. Вона бачить мене й затримує погляд на цілу вічність. Спокійна, майже байдужа. Я починаю пробиратися до неї, але щось у виразі її обличчя мене зупиняє.

Цей сучий син стоїть спиною до неї. Розчервонілий, він кричить і махає тростиною зі срібним набалдашником. Його шовковий циліндр лежить на сіні позаду.

Вона за чимось тягнеться. Між нами пробігає жираф – навіть у паніці його шия благородно вигинається, – і коли я бачу її знову, вона впевнено тримає залізний кілок гострим кінцем до землі. Стурбовано дивиться на мене й переводить очі на його голову.

– О боже. – Я раптом розумію, кидаюся уперед і кричу, хоча вона мене не чує: – Не роби цього! Не роби!

Вона піднімає кілок високо в повітрі й б’є його по голові, розбиває її, наче кавун. У нього тріскається потилиця, розширюються очі, а рот застигає в овалі. Він падає на коліна, а тоді лицем у сіно.

Я застигаю в шоці, навіть не помічаю, як мої ноги обхопив молодий орангутанг.

Так давно. Так давно. Та я ніяк не можу забути.

Я НЕБАГАТО РОЗПОВІДАЮ ПРО ТІ ДНІ. Ніколи не розказував. Не знаю чому – я працював у цирку близько семи років. Хіба це не привід розповідати про нього? Безперечно.

Хоча я знаю чому: я ніколи не вірив собі. Боявся вибовкати зайве. Я знав, як важливо їй було, щоб секрет лишався секретом, – тому я тримав усе в таємниці до кінця її життя й опісля.

За сімдесят років я не сказав жодній живій душі.