Читать книгу Води слонам - Сара Груэн - Страница 9

Наступні сорок п’ять хвилин я стою перед наметом-будуаром Барбари, поки вона розважає відвідувачів. Тільки п’ятеро готові викласти необхідні два долари, і вони понуро стоять у черзі. Перший заходить, минає сім хвилин ухкання й рохкання, він виходить, намагаючись застібнути ширіньку. Чоловік зникає, заходить наступний.

Коли виходить останній, у дверях з’являється Барбара. На голе тіло накинутий халатик, який вона не потурбувалася зав’язати. Волосся розхристане, помада розмазана по губах. Вона тримає в руці запалену сигарету.

– Ну все, любий, – каже вона, махаючи мені. В її подиху й очах помітне віскі.– Сьогодні без бонусів.

Я повертаюся в намет з рядами стільців і допомагаю розбирати сцену, поки Сесіль рахує гроші. У кінці вечора я багатію на долар і почуваю дику втому.

ВЕЛИКЕ ШАТРО ВСЕ ЩЕ СТОЇТЬ Й ВИБЛИСКУЄ, наче привид Колізею, пульсує від музики всередині. Я витріщаюся на нього, заворожений звуками реакції аудиторії. Люди сміються, аплодують, свистять. Час від часу чується спільне завмирання подиху чи нервові смішки. Я дивлюся на кишеньковий годинник: за п’ятнадцять десята.

Я думаю, що встигаю подивитися ще трошки шоу, але боюся, щойно зайду, то мене зразу затягнуть у якесь завдання. Циркові робочі цілий день спали де прийдеться, а тепер розбирають величезне полотняне місто настільки швидко, наскільки виходить. Намети падають на землю, стовпи хитаються. Коні, фургони, чоловіки снують по галявині й тягнуть усе в бік колії.

Я спускаюся на землю і схиляю голову між піднятих колін.

– Джейкобе? Це ти?

Піднімаю очі. До мене підкульгує і щуриться Камель.

– Чорт забирай, біда, та й годі. Мої старі очі вже не такі хвацькі, як були.

Він спускається поруч зі мною й витягує маленьку зелену пляшку. Висмикує корок і п’є.

– Я стаю надто старий для цього, Джейкобе. У мене все болить у кінці кожного дня. Боже, у мене вже й зараз усе болить, а день ще не закінчився. Летюча ескадрилья ще точно години дві стоятиме, а розбирати все знову ми почнемо через п’ять годин після кінця зборів. Це умови не для стариганя.

Камель дає мені пляшку.

– Це що за хрінь? – питаю я, роздивляючись чорнувату рідину.

– Джин, та не джин, – відказує він і відсмикує пляшку.

– Ти п’єш екстракт?

– Так, і що?

Ми хвилину сидимо мовчки.

– Бісів сухий закон, – урешті каже Камель. – Ми так добре випивали, поки влада не вирішила нам це заборонити. Це все ще п’янить, але смакує, як срака. І це дуже погано, тому що випивка змащує мої старі кості. Я виснажений. Ні на що не годжуся. Може, тільки квитки продавати, але для цього я надто страшний.

Я кидаю на нього оком і подумки погоджуюся.

– Може, є якась ще робота? За кулісами?

– Та ні. Продавати квитки – це остання зупинка.

– Що ти робитимеш, коли більше не потягнеш?

– Думаю, тоді в мене буде розмова з Чорним. – Він з надією повертається до мене. – Маєш сигаретку?

– Ні, вибач.

– Я так і думав, – зітхає Камель.

Ми сидимо мовчки й дивимося, як команда за командою тягнуть обладнання, тварин і полотно назад у потяг. Артисти виходять іззаду великого шатра в намети-гримерки й виходять звідти у звичайному одязі. Стоять групками, сміються, говорять, деякі витирають обличчя від макіяжу. Навіть без костюмів вони мають гламурний вигляд. Одноманітні робочі ходять навколо них – вони займають той самий простір, але складається враження, що перебувають у іншому вимірі. Між двома світами взагалі нема точок дотику.

Камель вривається в мої думки.

– Ти вчився в університеті?

– Так точно.

– Я так і думав.

Він знову пропонує мені пляшку, але я відмовляюся.

– Закінчив?

– Ні.

– Чому?

Я мовчу.

– Скільки тобі років, Джейкобе?

– Двадцять три.

– У мене син твого віку.

Музика припиняється, містяни починають розходитися з великого шатра. Вони зупиняються спантеличені – бо коли заходили всередину, там був звіринець. Коли люди йдуть, армія чоловіків заходить із заднього входу й з шумом відносить трибуни, сидіння й ланцюги з арени у вагони з дерев’яним начинням. Велике шатро випотрошують ще до того, як уся публіка з нього виходить.

Камель натужно кашляє, аж усе тіло трясеться. Я повертаю голову, щоб поплескати його по спині в разі чого, але він піднімає руку, стримуючи мене. Тоді шморгає, відхаркує і спльовує. Допиває вміст пляшки, витирає рота рукою й міряє мене поглядом з ніг до голови.

– Слухай, я не лізу в твої справи, але щось мені підказує, що ти недовго мандруєш отаким чином. Ти надто чистенький, одяг у тебе хороший, і в тебе взагалі нічого з собою немає. У дорозі люди мають речі – можливо, дрантя якесь, та все ж речі. Я знаю, що не маю тобі читати моралі, але такий хлопець на зразок тебе не повинен жити як волоцюга. Я живу так, і це хрінове існування. – Він сидить, поклавши руки на коліна, повернувши обличчя до мене. – Якщо в тебе є життя, до якого ти можеш повернутися, то краще повертайся.

Я відповідаю не зразу. А коли говорю, то в мене тремтить голос:

– Немає до чого повертатися.

Камель дивиться на мене довше й киває.

– Мені справді прикро це чути.

Натовп рідшає – із великого шатра люди йдуть до паркувального майданчика й за нього, до околиць міста. З-за шатра піднімається силует повітряної кульки, чутно радісний дитячий вигук. Сміх, гул двигунів машин, збуджені голоси.

– Ти бачив, як вона вигнулася? Неймовірно!

– Я думав, що помру, коли той клоун впустив свої шухлядки.

– А де Джиммі? Генку, ти забрав Джиммі?

Камель раптом зривається на ноги.

– А ось і він! Ось він, старий сучий син!

– Хто?

– Дядько Ал! Ходімо! Пора вже влаштувати тебе на роботу.

Він кульгає від мене так швидко, що аж не віриться. Я встаю і йду за ним.

Дядька Ала важко з кимось сплутати. У нього наче на лобі написано – «конферансьє». А також на червоному кітелі, білих жокейських брюках, циліндрі й закручених навощених вусах. Він крокує галявиною, наче диригент оркестру, випнувши живіт і роздаючи накази громовим голосом. Зупиняється, пропускаючи клітку з левом перед собою, йде далі повз групу чоловіків, що намагаються скрутити полотно наметів. На ходу б’є одного з них тростиною по голові. Чоловік скрикує і повертається, потираючи вухо, але дядько Ал уже далеко відійшов у супроводі почту.

– О, щойно згадав, – кидає мені Камель через плече. – Постарайся не згадувати цирк Рінглінгів при ньому.

– Чому?

– Просто не кажи про нього.

Камель наздоганяє дядька Ала й заступає йому дорогу.

– От я вас і знайшов, – починає він напускним улесливим голосом. – Чи можу я з вами поговорити, сер?

– Не зараз, хлопче. Не зараз, – вигукує Ал і марширує повз нього, наче нацистський вояка в новинах чи фільмах.

Камель слабко кульгає за ним, схиливши голову набік, тоді додає кроку й заступає іншим дорогу, як щеня в немилості.

– Сер, це на кілька секунд. Я просто хотів спитати, чи не потрібна нам робоча сила в якомусь відділі.

– А ти що, хочеш змінити роботу?

Камель підвищує голос майже до виску.

– Ох, та що ви, сер. Не я, мені прекрасно в моєму відділі. Так, сер. Я там щасливий як ніколи. – Він скажено гигоче.

Відстань між ними збільшується. Камель кульгає вперед, тоді зупиняється.

– Сер?

Дядько Ал уже далеко, його заступили люди, коні, фургони.

– Трясця! Трясця! – кричить він, зриває капелюха й жбурляє його на землю.

– Усе гаразд, Камелю. Дякую, що спробували, – кажу я.

– Ні, не все гаразд! – кричить він.

– Камелю, та я…

– Заткнися. Я чути цього не хочу. Ти – гарна дитина, і я не збираюся дивитися, як ти тут киснеш тільки тому, що якийсь жирний старий бурмило не має на тебе часу. Не збираюся – і все! Тому май повагу до старших і не роби мені нерви.

У нього аж очі горять.

Я нахиляюся підняти капелюха й струшую з нього пилюку. Подаю Камелю.

Минає кілька секунд, урешті він бере свій головний убір і хрипить:

– От і добре. Усе буде нормально.

КАМЕЛЬ ВЕДЕ МЕНЕ ДО ФУРГОНА й каже почекати надворі. Я обпираюся на велике колесо зі спицями, обдираю задирки на пальцях, жую стеблинки й гаю час. У якийсь момент голова падає мені на груди, я починаю куняти.

Камель виходить через годину, кліпає напівзаплющеними очима, хитається й тримає в одній руці пляшку, а в іншій – самокрутку.

– Це Ерл, – каже він, киваючи рукою позад себе. – Він про тебе потурбується.

Голомозий чоловік виходить із фургона. Величезний, із шиєю, товстішою за голову. На руках у нього розмиті зелені татуювання – від кулаків угору по волохатих руках. Він протягує долоню:

– Як справи?

– Нормально, – відповідаю я стурбовано.

Обертаюся до Камеля, а він уже зигзагами чимчикує по галявині в сторону летючої ескадрильї. І співає. Погано співає.

Ерл прикладає дашком долоню до рота.

– Закрий рота, Камелю! Іди на потяг, поки він без тебе не поїхав!

Камель падає на коліна.

– От чорт, – говорить Ерл. – Почекай тут, я зараз повернуся.

Він іде й підхоплює старого так легко, наче той мала дитина. Руки, ноги й голова Камеля вільно звисають на плечах Ерла. Старий хихикає й зітхає.

Ерл садить Камеля на приступку дверей вагона, кричить комусь всередину і повертається.

– Шмурдяк доведе стариганя, – бурмотить він, маршируючи повз мене. – Якщо він не виплюне свої кишки, то врешті звалиться з бісового потяга. Я сам взагалі не п’ю, – кидає він через плече.

Я стою там, де він сказав чекати. Він здивовано обертається.

– То ти йдеш чи як?

ОСТАННІ ЧАСТИНИ ПОТЯГА ВІД’ЇХАЛИ, а мене поселили під лавкою у спальному вагоні напроти одного чоловіка. Він – законний власник цього приміщення, але його переконали дозволити мені перекантуватися тут кілька годин за один долар, який я мав. Він усе одно незадоволений, тому я підтягую коліна якомога ближче, щоб займати якнайменше місця.

Аромати від брудних тіл і непраного одягу стоять нестерпні. На лавках у три яруси лежать по одному, іноді по два чоловіки, у проміжках теж люди. Хлопець навпроти мене на підлозі підбиває тонку сіру ковдру, намагаючись сформувати подушку.

Через гамір голосів пробивається звук:

– Ojcze nasz któryś jest w niebie, swięc´ sie imie Twoje, przyjdź królestwo Twoje{5}…

– Боже мій. – Мій сусід виглядає у прохід. – Говори англійською, ти, пшек довбаний! – Тоді сідає назад на лаву й хитає головою. – Набридли вже. Прямо з емігрантських кораблів.

– …i nie wódz nasź na pokuszenie ale nas zbaw ode złego. Amen{6}.

Я відхиляюся до стіни й заплющую очі, шепочу:

– Амінь.

Потяг смикається. На секунду загоряються вогні й зразу гаснуть. Десь попереду виє свисток. Ми рушаємо, світло загоряється знову. Я смертельно втомлений, б’юся головою об стіну й не помічаю.

Через якийсь час прокидаюся і бачу перед собою пару робочих черевиків.

– Готовий?

Я киваю, намагаюся зібратися докупи.

Чую, як хрустять кістки. Бачу коліна і врешті обличчя Ерла.

– Ти все ще тут? – питає він, зазираючи під лаву.

– Ага. Вибачте.

Я випрямляю плечі й намагаюся встати.

– Ну слава богу, – каже мій сусід.

– Pierdol się{7},– відказую йому.

За кілька метрів від мене хтось пирскає.

– Ходімо, – каже Ерл. – Ал хильнув достатньо, щоб розслабитися, але поки недостатньо, щоб озвіріти. Думаю, це твій шанс.

Він проводить мене через кілька спальних вагонів. Коли ми доходимо до останнього, перед нами наступний – зовсім інші стіни. Через віконце я бачу чисті меблі та красиві світильники.

Ерл обертається до мене:

– Готовий?

– Так.

Ні, я не готовий. Ерл бере мене за карк і гатить обличчям у дверну раму. Іншою рукою розчахує розсувні двері й жбурляє мене всередину. Я падаю вперед з розпростертими руками, приземляюся біля мідних перил. Встаю, озираюся в шоці на Ерла. А тоді бачу решту людей.

– Це що таке? – питає дядько Ал із глибини шкіряного крісла.

Він сидить за столом із трьома чоловіками, в одній руці тримає товсту сигару між вказівним і великим пальцями, а в іншій – карти віялом. Перед ним стоїть чарка бренді, а трохи далі лежить купа покерних фішок.

– Застрибнув на потяг, сер. Знайшов його в спальному вагоні під лавою.

– Справді? – питає дядько Ал.

Він ліниво тягне цигарку, тоді кладе її на край попільнички. Відхиляється в кріслі, дивиться на власні карти й повільно випускає дим через кутики рота.

– Беру твої три, піднімаю на п’ять, – говорить він, нахиляючись уперед і посуваючи стопку фішок у банк.

– Хочете, вижену його? – питає Ерл, підходить до мене й ставить на ноги, піднявши за комір.

Я намагаюся вхопити його за зап’ястки, щоб повиснути, якщо він знову захоче мене жбурнути. Переводжу погляд від дядька Ала на Ерлове підборіддя – єдина частина його обличчя, яку я бачу, – і назад.

Дядько Ал складає карти й обережно кладе їх на стіл.

– Не зараз, Ерле, – каже він, бере сигару й затягується. – Посади його назад.

Ерл опускає мене туди само на підлогу, спиною до дядька Ала. Намагається поправити на мені піджак.

– Підійди, – говорить дядько Ал.

Я виконую наказ, радо відсуваючись подалі від Ерлових рук.

– Не думаю, що ми мали задоволення познайомитися, – продовжує Ал, випускаючи кільце диму. – Як тебе звуть?

– Джейкоб Дженковскі, сер.

– І скажіть, як ваша ласка, Джейкобе Дженковскі, що ви робите на моєму потязі?

– Шукаю роботу.

Дядько Ал пильно на мене дивиться, продовжуючи випускати кільця диму. Інша його рука лежить на животі, він слабко відбиває ритм пальцями по жилету.

– Колись працював у цирку, Джейкобе?

– Ні, сер.

– А бував у цирку, Джейкобе?

– Так, сер. Звісно.

– У якому?

– У Рінглінгів, – кажу я й одразу тамую подих, обертаючи голову до Ерла – той погрозливо розширив очі.– Було жахливо. Нестерпно, – додаю я спішно, обертаючись назад до дядька Ала.

– Ну, це факт, – відказує він.

– Так, сер.

– А ти бачив наше шоу, Джейкобе?

– Так, сер, – відповідаю я і відчуваю, що шаріюся.

– І як тобі?

– Воно… видовищне.

– А що сподобалося найбільше?

Я нервово вдихаю, намагаючись щось вигадати.

– Номер із чорними й білими кіньми. І дівчиною в рожевому. З блискітками, – кажу нарешті.

– Чуєш, Августе? Хлопцеві подобається твоя Марлена.

Чоловік навпроти дядька Ала піднімається й обертається – це той, що був у звіринці, тільки тепер без циліндра. Його красиве обличчя непорушне, волосся напомаджене. Він також має вуса, але, на відміну від дядька Ала, у нього вони тільки вздовж губів.

– То ким ви себе бачите в цирку? – питає дядько Ал.

Він нахиляється вперед і бере чарку зі столу, трохи збовтує віскі по колу і випиває одним ковтком. Нізвідки з’являється офіціант і наповнює склянку.

– Я все що завгодно можу робити. Але, якщо це можливо, я б хотів працювати з тваринами.

– Тваринами. Ти чув це, Августе? Хлопчина хоче працювати з тваринами. Ти, мабуть, хочеш носити воду слонам, я правильно розумію?

Ерл піднімає брови.

– Але, сер, у нас же немає…

– Заткнися! – гаркає дядько Ал і схоплюється на ноги.

Він зачепив рукавом чарку на столі, вона впала на килим. Він дивиться на чарку, стиснувши кулаки, його обличчя швидко темнішає. Тоді починає кричати не по-людськи й топтати скло знову й знову.

На секунду все стихає, тільки шпали під нами ритмічно гупають. Тоді офіціант присідає на підлогу й починає змітати друзки.

Дядько Ал глибоко вдихає і відвертається до вікна, зчепивши руки позаду себе. Коли він обертається до нас, обличчя в нього знову рожевого кольору, а на вустах – легка усмішка.

– Я тобі от що скажу, Джейкобе Дженковскі.– Він випльовує моє ім’я, наче це щось гидке. – Я бачив тисячі таких, як ти. Думаєш, я не можу прочитати тебе як книжку? Що там у тебе сталося? Посварився з матусею? Або просто шукаєш, де повеселитися між семестрами?

– Ні, сер, нічого з цього.

– Мені насрати, що саме – навіть якщо я дам тобі роботу в шоу, ти довго не протягнеш. І тижня не виживеш. Навіть одного дня. Цирк – це добре змащений механізм, у якому виживають тільки найсильніші. Але ти про силу нічого не знаєш, чи не так, університетський жевжику? – Він дивиться на мене, ніби закликаючи говорити. – А тепер котися до біса, – каже Ал, махаючи на мене рукою. – Ерле, проведи його. І почекай, поки не побачиш червоне світло перед тим, як викинути його – мені не потрібні проблеми за те, що я нашкодив маминому синочку.

– Зачекай хвилину, – говорить Август, усміхаючись майже радісно. – Це правда? Ви вчитеся в університеті?

Мені здається, що я мишеня, яким граються два коти.

– Вчився.

– І що вивчали? Мабуть, якісь мистецтва? – У його очах світиться насмішка. – Румунські народні танці? Чи Арістотелеву літературну критику? Чи, можливо, ви, містере Дженковскі, отримали вчений ступінь із гри на акордеоні?

– Я вчився на ветеринара.

Його обличчя одразу кардинально змінюється.

– Ветеринара? То ви лікар для тварин?

– Не зовсім.

– Що ви маєте на увазі?

– Я не здав випускні екзамени.

– Чому?

– Просто не написав.

– Випускні екзамени на останньому році навчання?

– Так.

– У якому університеті?

– Корнелльському.

Август і дядько Ал перезирнулися.

– Марлена казала, що в Срібної Зірки щось трохи болить, – говорить Август. – Хотіла, щоб я попросив помічника привести ветеринара. Але помічника здуло вітром ще до прохання.

– Що ти пропонуєш? – питає дядько Ал.

– Хай хлопець гляне на нього зранку.

– А де його везти всю ніч, Августе? І так місць для всіх немає.– Ал бере сигару з попільнички й гасить об край. – Можливо, хай поспить на лавах.

– Або у вагоні з цирковими тваринами, – говорить Август.

Дядько Ал супиться.

– Що? З кіньми Марлени?

– Так.

– Ти про місце, де раніше були кози? А хіба там не живе той малий випердок… Як його звуть? – Він клацає пальцями, намагаючись пригадати. – Стінко? Кінко? Той клоун із собакою?

– Точно, – усміхається Август.

АВГУСТ ПРОВОДИТЬ МЕНЕ ЧЕРЕЗ ЧОЛОВІЧІ ВАГОНИ у самий кінець, аж на маленьку платформу вагона для худоби.

– Джейкобе, ви вмієте лазити? – питає він поважно.

– Думаю, так, – відповідаю я.

– Добре.

Він без попередження нахиляється вперед, хапається за щось зовні вагона і спритно підтягується на дах.

– Господи! – вигукую я і дивлюся спочатку на місце, з якого щойно зник Август, а тоді на оголені рейки й шпали прямо під ногами.

Потяг якраз на розвороті, я намагаюся балансувати руками, важко дихаю.

– Давайте! – чую я заклик із даху потяга.

– Як ви, в біса, це зробили? За що хапатися?

– Там драбина. Якраз збоку. Нахиляйтеся вперед і дістанете.

– А як не дістану?

– Ну, тоді це буде наша остання зустріч, напевно.

Я обережно тягнуся до краю. Мені видно лише тонку бокову перегородку драбини.

Уважно приглядаюся до цілі, витираю руки об стегна й перехиляюся вперед.

Правою рукою відчуваю драбину. Міцно чіпляюся лівою, щоб закріпитися на іншому боці. Закидаю ногу на перекладину, міцно притискаюся, намагаючись втамувати подих.

– Нумо, піднімайтеся!

Я закидаю голову. Август дивиться на мене й посміхається, його волосся роздуває вітер.

Вилізаю на дах. Август підсувається до мене і, коли я сідаю поруч, плескає по плечу рукою.

– Озирніться. Хочу вам дещо показати.

Він указує на тіло потяга – воно розтягується під нами, наче гігантська змія, з’єднані вагони грюкають і вигинаються на поворотах.

– Красиво, чи не так, Джейкобе? – говорить Август.

Я переводжу погляд на нього – він дивиться мені прямо в очі, в його очах стрибають бісики.

– Але не так красиво, як моя Марлена, еге ж? – Він клацає язиком і підморгує.

Я навіть не встигаю заперечити, коли він підводиться на ноги й починає пританцьовувати на даху.

Я витягую шию й рахую вагони. Мінімум шість.

– Августе?

– Що? – Він зупиняється посеред оберту.

– А в якому вагоні Кінко?

Він раптово присідає.

– У цьому. Тобі пощастило. – Август смикає вгору люк вагона й знову зникає.

Я підповзаю до отвору рачки.

– Августе?

– Що? – чую я голос із темряви.

– А тут є драбина?

– Ні, просто застрибуй.

Я опускаюся всередину, повисаю на пальцях, зрештою гупаю на підлогу. Мене зустрічає здивоване іржання.

Тонкі смуги місячного світла пронизують щілини в стінах вагона. З одного боку від мене стоять коні, з іншого я бачу стіну, очевидно саморобну.

Август ступає вперед і штовхає двері всередину. Вони грюкають об стіну, відкриваючи імпровізовану кімнатку у світлі гасової лампи. Вона стоїть на перевернутому ящику біля розкладачки. Там на животі лежить карлик і читає товсту книжку. Мій ровесник, рудий, як і я. На відміну від мого, його волосся стирчить на всі боки непокірними пасмами. Обличчя, шия, руки й плечі в нього щедро всипані веснянками.

– Привіт, Кінко, – каже Август із відразою.

– Привіт, Августе, – каже карлик з такою самою відразою.

– Це Джейкоб, – обертаючись у крихітній кімнатці, каже Август і йде повз речі, клацаючи їх пальцем. – Він поспить у тебе трошки.

Я ступаю вперед і протягую руку:

– Привіт.

Кінко неохоче потискає її і звертається до Августа:

– А що він?

– Він Джейкоб.

– Я спитав, що він, а не хто він.

– Він допоможе нам у звіринці.

Кінко схоплюється на ноги.

– Людина зі звіринця? Я не згоден. Я – артист. У жодному разі не ділитиму простір з робочим.

За ним чується ричання, і я помічаю джека-рассела-тер’єра. Собака стоїть скраю розкладачки, у неї настовбурчився загривок.

– Я голова циркових коней і головний наглядач тварин, – повільно говорить Август, – і ти спиш тут тільки через мою безмежну великодушність. Також лише через мою великодушність у тебе тут не спить юрба робочих. Звісно ж, це можна змінити в будь-який момент. Крім того, цей джентльмен – новий ветеринар у нашому цирку, він з Корнелльського університету, і це в моїй системі координат ставить його набагато вище за тебе. Тому, можливо, ти подумаєш про те, щоб запропонувати йому розкладачку. – В очах Августа відбивається вогник лампи, а по губах стрибають тіні й відблиски.

Через секунду він обертається до мене й низько кланяється, клацнувши підборами.

– Добраніч, Джейкобе. Я впевнений, що Кінко прийме вас гостинно. Чи не так, Кінко?

Кінко похмуро на нього дивиться.

Август пригладжує волосся з обох сторін і виходить, грюкнувши дверима. Я дивлюся на грубо обтесані двері доти, доки його кроки над нами не стихають. Тоді обертаюся.

Кінко з собакою дивляться на мене. Собака скалить зуби й гарчить.

Я СПЛЮ НА М’ЯТІЙ КІНСЬКІЙ ПОПОНІ під стіною якомога далі від розкладачки. Попона волога. Людина, що клала тут дошки, коли вони переробляли місце в кімнату, дуже погано попрацювала, тому що на мою ковдру крапає дощ і вона смердить пліснявою.

Я прокидаюся від поштовху. За ніч я розчухав руки й шию до крові. Не знаю, чи це від того, що спав на кінській шерсті, чи в мене завелися якісь паразити, і знати не хочу. Небо в прогалинах між дерев’яними стінами чорне, потяг усе ще їде.

Я прокинувся через якийсь сон, але не можу його пригадати. Заплющую очі, натужно стараюся відновити його в пам’яті.

Сниться мама. Вона стоїть у дворі в сукні волошкового кольору й розвішує білизну на мотузку. У роті тримає прищіпки, ще жменя лежить у неї в фартусі, зав’язаному навколо талії. Пальцями тримає простирадло. Тихо наспівує щось польською.

Спалах.

Я лежу на підлозі, наді мною висять груди стриптизерки. Її соски коричневі, як млинці за срібний долар, крутяться по колу – туди-сюди, шльоп. Туди-сюди, шльоп. Я відчуваю збудження, тоді горе, а тоді нудоту.

А тоді я…

Я…