Читать книгу Води слонам - Сара Груэн - Страница 7

Мені двадцять три, і я сиджу поряд із Кетрін Гейл. Чи, скоріше, вона сидить поряд зі мною – вона увійшла в лекційну залу після мене й байдуже тинялася між лавками, поки ми не зіткнулися стегнами й вона не зашарілася так, наче це трапилося випадково.

Кетрін – одна з чотирьох жінок на курсі 1931 року, і її жорстокість не має меж. Уже й не знаю, скільки разів я думав: «Боже, вона нарешті дасть мені це зробити», але отримував, як ляпаса, тільки: «Господи, вона хоче, щоб я зупинився ЗАРАЗ?»

Наскільки я знаю, я найстарший цнотливий хлопець на планеті. Безперечно, ніхто мого віку в такому би ніколи не зізнався. Навіть мій сусід Едвард має підтверджену всіма перемогу, хоча я схильний вірити, що його найближчий контакт із голою жінкою траплявся, коли він тримав у руках порнокомікси. Недавно хлопці з моєї футбольної команди заплатили жінці четвертак, щоб вона дозволила їм це зробити по черзі в хліву. Я б дуже хотів лишити свою цноту в стінах Корнелльського університету, але я не зміг узяти в цьому участь. Просто не міг так вчинити.

А через десять днів, після шести довгих років розтинів, кастрацій, прийомів жереб’ят у кобил і засовування рук у коров’ячі зади стільки разів, що я збився з ліку, я і моя надійна тінь Цнота поїдемо з Ітаки й почнемо працювати у ветеринарній клініці мого батька в Норвічі.

– Тут ви бачите підтвердження, що в маленькій віддаленій кишці є затвердіння, – говорить професор Віллард Мак-Ґоверн байдужим голосом.

Він ліниво тикає указкою в перекручені кишки мертвої попелястої кози.

– Оце, разом зі збільшенням мезентеріальних лімфатичних вузлів, безпомилково вказує на…

Двері скриплять, Мак-Ґоверн обертається, його указка все ще в животі кози. Декан Вілкінс швидко піднімається сходами на подіум. Нахиляється до викладача, їхні голови так близько, що майже торкаються. Мак-Ґоверн уважно слухає тривожний шепіт Вілкінса, тоді піднімає очі й стурбовано обводить студентів очима.

Усі навколо мене застигають. Кетрін бачить мій погляд, закидає ногу на ногу й гладить млявими руками спідницю. Я важко ковтаю й відвертаюся.

– Джейкоб Дженковскі?

Я в шоці, впускаю олівець. Він закочується під ногу Кетрін. Я прокашлююся і підскакую. П’ятдесят пар очей дивляться на мене.

– Так, сер.

– Можна вас на кілька слів, будь ласка?

Я закриваю зошит і кладу його на лаву. Кетрін піднімає олівець і віддає мені, на мить затримавши пальці на моїх. Я пробираюся до проходу повз чужі коліна, наступаючи на ноги, чую за собою шепіт.

Декан дивиться на мене.

– Ходімо.

Я щось натворив, безперечно.

Іду за ним у коридор. Мак-Ґоверн виходить за мною, причиняє двері аудиторії. Вони стають, обидва схрещують руки, із суворими обличчями.

Я панічно намагаюся пригадати, аналізую останні дні. Вони прочесали гуртожиток? Знайшли лікер Едварда? Порнокомікси? Боже мій, якщо мене зараз відрахують, батько мене закопає. Це гарантовано. Боюся подумати, що буде з матір’ю. Добре, може, я й випив краплю віскі, але я не винен у тому фіаско хлопців у хліві…

Декан глибоко вдихає, зводить очі й кладе руку мені на плече.

– Синку, трапилася аварія. – Коротка пауза. – Автомобільна. – Трохи довша пауза. – Там були твої батьки.

Я дивлюся на нього, чекаю, що далі.

– Вони… Житимуть?

– Мені прикро, синку. Усе сталося за секунду. Нічого не можна було зробити.

Я витріщаюся на нього, намагаючись зловити його погляд, але не можу – він дивиться у порожнечу за мною. У мене на периферії очей вибухають зірки.

– Ти в порядку, синку?

– Що?

– Ти в порядку?

Я раптом знову бачу його перед собою. Кліпаю, намагаючись зрозуміти, що він хоче. Як я можу бути в порядку, чорт забирай? Нарешті я розумію, що він питає, чи буду я плакати.

Декан кашляє і продовжує:

– Тобі треба буде поїхати. Підтвердити їхні особи. Я відвезу тебе на станцію.

НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ – ІЗ НАШОГО ПРИХОДУ – чекає нас на станції у цивільному одязі. Вітає мене незграбним кивком голови й міцним рукостисканням. Трохи запізно, але гаряче обіймає. Гучно плескає по спині, важко дихає. Тоді відвозить до лікарні у власній машині, дворічному фаетоні, за який, напевно, віддав усі гроші світу. Люди б зробили так багато речей по-іншому, якби знали, що станеться того пам’ятного жовтня.

Коронер проводить нас у підвал і заходить у якісь двері. Ми стоїмо зовні. Через кілька хвилин двері прочиняє медсестра й тримає відкритими, ніби запрошуючи нас усередину.

Вікон нема. На стіні висить годинник, але кімната загалом порожня. На підлозі оливково-білий лінолеум, у центрі кімнати дві каталки. На кожній – тіло, вкрите простирадлом. Я не розумію, що там. Навіть не можу визначити, де голова, а де ноги.

– Ви готові? – питає коронер, стаючи між каталками.

Я ковтаю і киваю. На моє плече лягає рука. Начальник поліції.

Коронер знімає простирадло спочатку з батька, тоді з матері.

Вони не схожі на моїх батьків, це може бути хто завгодно.

На тілах повсюдно смерть – на кривавих шматках розбитих тулубів, у круглих плямах безкровної шкіри, у пустих очних ямах. У мами на обличчі – дуже красивому й доглянутому за життя – застигла гримаса смерті. Волосся заплуталося, закривавлене, вдавлене в яму пробитого черепа. Рот відкритий, підборіддя висить, наче вона хропе.

Я відвертаюся, і з мого рота ллється блювотина. Хтось підбігає з посудиною, але я промахуюся і чую, як рідина хлюпає на підлозі, стікає по стіні. Лише чую це все, тому що очі міцно заплющені. Я блюю знову й знову, поки не лишається нічого. Попри це, мене й далі викручує й ріже шлунок, і, здається, зараз виверне навиворіт.

МЕНЕ КУДИСЬ ВЕДУТЬ І САДЯТЬ У КРІСЛО. Добра медсестра в білій крохмальній формі приносить каву, яка стоїть біля мене на столику й холоне.

Пізніше підходить священник і сідає поряд. Питає, чи хочу я комусь зателефонувати. Я лепечу, що всі мої родичі в Польщі. Він питає про сусідів чи знайомих із церкви, але, побий мене грім, я не можу пригадати жодного імені. Жодного. Не впевнений, що я б і своє згадав у той момент.

Коли він відходить, я непомітно вислизаю. До нашого дому три з гаком кілометри, і я доходжу туди якраз коли останній срібний промінь сонця ховається за горизонтом.

На виїзній доріжці порожньо. Звісно.

Зупиняюся на задньому дворі, тримаючи валізу й витріщаючись на довгу приземисту будівлю за будинком. Біля неї стоїть новий знак. Літери чорні й блискучі:

Е. Дженковскі та син

Доктори ветеринарної медицини

Через якийсь час я обертаюся до будинку, заходжу на веранду і штовхаю задні двері.

Батькова безцінна власність – радіо «Філко» – стоїть на кухонній стійці. Мамин блакитний светр висить на спинці стільця. На столі випрасувані серветки, ваза із зів’ялими фіалками. Перевернута салатниця, дві тарілки, купка приборів, розкладених висихати на картатому рушнику біля мийки.

Цього ранку в мене були батьки. Цього ранку вони поснідали.

Я падаю на коліна прямо на веранді й ридаю, затуливши лице долонями.

ПРИБЛИЗНО ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ДО МЕНЕ ПРИХОДЯТЬ помічниці пастора з церкви, яких інформувала дружина начальника поліції.

Я все ще сиджу на ґанку, притиснувши лице до колін. Чую, як тріщить гравій під колесами, грюкають дверцята машин, і за секунду мене оточують пухкі тіла, одяг у квіточки, руки в рукавичках. Мене притискають м’які груди, колють капелюшки з вуалями, окутує аромат жасминової, лавандової, трояндової води. Смерть – це формальний захід, і вони прийшли в найкращих недільних нарядах. Вони поплескують, метушаться і, до всього цього, квокчуть.

Як же прикро, як прикро. Такі гарні люди, так-так. Ця трагедія позбавлена сенсу, але несповідимі шляхи Його. Вони про все подбають. Гостьова кімната Джима й Мейбел Ньюратерів уже готова. Я можу ні про що не перейматися.

Вони беруть мою валізу й дружно проводять до заведеної машини. Похмурий Джим Ньюратер сидить за кермом, міцно стискаючи його обома руками.

ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ Я ХОВАЮ БАТЬКІВ, і мене викликають до офісу Едмунда Гайда, есквайра, щоб поговорити про нерухомість. Я сідаю в тверде шкіряне крісло навпроти містера Гайда, поки він методично підводить бесіду до того, що тут нічого обговорювати. Спочатку мені здається, що він кепкує. Очевидно, останні два роки мій батько брав оплату у вигляді бобів і яєць.

– Бобів і яєць? – У мене голос зривається від подиву. – Бобів і яєць?!

– І курей. А також інших продуктів.

– Я не розумію.

– Це те, що мають люди, синку. Громаді зараз нелегко, твій батько допомагав як виходило. Не міг ігнорувати страждання тварин.

– Але… Я не розумію все одно. Навіть якщо він брав плату чим завгодно, то чому їхнє майно належить банку?

– Вони не виплатили іпотеку.

– У моїх батьків не було іпотеки.

Він знічується. Тримає руки куполом перед собою.

– Ну, взагалі-то, була.

– Ні, не було! – заперечую я. – Вони там жили тридцять років. Батько віддав усе до копійки.

– Їхній банк збанкрутів.

Я звужую очі.

– Мені здалося, ви щойно сказали, що все майно відходить банку.

Він важко зітхає.

– Іншому банку. Тому, який дав їм іпотеку, коли попередній закрився.

Я не можу зрозуміти, чи він намагається показати свою терплячість і в нього погано виходить, чи прямо показує мені, що хоче, щоб я забрався геть.

Я замовкаю, зважую варіанти.

– Як щодо речей у будинку? У клініці? – питаю зрештою.

– Усе відходить банку.

– А якщо я хочу оскаржити це?

– Яким чином?

– Повернуся додому, оформлю клініку на себе і постараюся виплатити все, що потрібно.

– Це так не працює. Воно не ваше, щоб ви його оформлювали.

Я витріщаюся на Едмунда Гайда – дорогий костюм, дорогий стіл з книжками в шкіряних палітурках. Через вікно зі свинцевими ґратками на нього ззаду світить сонце. Мене раптом наповнює відраза – закладаюся, що йому в житті жодного разу не доводилося брати плату ні бобами, ні яйцями.

Я нахиляюся до нього й дивлюся в очі. Він теж повинен відчути мою проблему.

– Що я маю зробити? – повільно питаю я.

– Я не знаю, синку. Якби ж я знав. У країні важкі часи, це факт. – Він відхиляється в кріслі, все ще тримаючи руки перед собою. Трясе головою, наче в нього щойно виникла ідея. – Думаю, ти можеш поїхати на Захід, – видає він.

Я розумію, що як негайно не піду з його кабінету, то просто знищу його. Піднімаюся, хапаю капелюх і вилітаю.

Уже на тротуарі я розумію ще одну річ. Єдина причина, з якої батьки могли потребувати іпотеку, – це щоб заплатити за моє навчання в університеті Ліги плюща.

Від цього усвідомлення мені стає так боляче, що я згинаюся навпіл і хапаюся за груди.

МЕНІ НЕ ЛИШИЛОСЯ НІЧОГО, крім як повернутися на навчання – тимчасове рішення найкраще. Кімната й харчування оплачені до кінця року – тобто всього шість днів.

Я пропустив тиждень оглядових лекцій. Усі рвуться допомогти. Кетрін дає мені свої конспекти і обіймає так, що я розумію: якщо я попрошу те, що зазвичай прошу, результат буде надзвичайним. Я відсторонююся. Вперше на моїй пам’яті мене не цікавить секс.

Я не можу їсти. Не можу спати. Звісно, не здатен навчатися. Дивлюся на один абзац чверть години й не можу засвоїти написане. І як це зробити, якщо за словами, на білому тлі сторінки, я безкінечним циклом бачу смерть моїх батьків? Бачу, як їхній кремовий «б’юїк» вилітає за перила мосту, щоб уникнути зіткнення з червоною вантажівкою містера Макферсона. Старого Макферсона, який, коли його вели з місця подій, казав, що не певен, якою стороною вулиці він мав їхати, і не знає, чи не натис раптом газ замість гальма. Старого Макферсона, який одного легендарного Великодня явився до церкви без штанів.

ПРОКТОР{2} ЗАЧИНЯЄ ДВЕРІ Й СІДАЄ. Стежить за годинником, поки хвилинна стрілка просувається вперед.

– Починайте.

П’ятдесят два екзаменаційні зошити розгортаються. Дехто пролистує їх одразу. Інші одразу починають писати. Я просто сиджу.

Минає сорок хвилин, а я ще не брав олівця в руку. Витріщаюся на зошит у розпачі. Там діаграми, цифри, лінії, графіки, рядки слів із розділовими знаками: крапками, знаками питання – і все не складається в сенс. На хвилину задумуюся, чи це взагалі англійська. Пробую читати польською, але теж нічого не розумію. Будь це ієрогліфи, я б не побачив різниці.

Дівчина кашляє, я підстрибую. Крапля поту з чола падає на зошит. Я витираю лоб рукою, підсуваю зошит.

Можливо, ближче мені стане зрозуміліше. Чи якщо я відсуну далі – так, тепер видно, що це англійська. Принаймні ясно, що деякі слова англійською, але я не можу зв’язати їх в осмислений потік.

На зошит падає друга крапля.

Я сканую кімнату. Кетрін швидко пише, пасмо каштанового волосся впало на лоба. Вона шульга, і від олівця в неї від зап’ястку до ліктя йде сріблястий слід. Біля неї Едвард – розпрямляється, тривожно дивиться на годинник і знову згорблюється над зошитом. Я відвертаюся до вікна.

Клаптики неба видніються між листям, мозаїка зелені й блакиті легенько змінюється від вітру. Я дивлюся, намагаюся розслабитися й побачити, що там, за гілками й листям. У моєму полі зору з’являється самовдоволена білка з пухнастим хвостом.

Я люто відсуваю стілець і вскакую. Брови напружені, пальці тремтять. П’ятдесят два обличчя обернуті до мене.

Я ж маю знати цих людей. І до минулого тижня так і було. Я знав, де живуть їхні сім’ї, де працюють їхні батьки. Чи є в них рідні брати й сестри й чи вони їх люблять. Чорт забирай, зараз я пам’ятаю тих, хто вибув після Біржового краху 1929-го. Генрі Вінчестер. Його батько стрибонув із будівлі Чиказької торгової палати. Алістер Барнс, його тато застрелився. Реджинальд Монті, який безуспішно намагався жити в машині, коли в його родини не стало коштів платити за кімнату й харчування. Бакі Гаєс, чий безробітний тато просто зник. Але ці люди переді мною, що залишаються? Жодного факту.

Я витріщаюся на ці обличчя без рис – порожні овали з волоссям, переводжу очі від одного до іншого, мій відчай наростає. Чую важкі вологі звуки. Розумію, що вони вириваються з мене. Я задихаюся.

– Джейкобе?

Обличчя біля мене має рота, який рухається. Голос несміливий, непевний.

– Ти в порядку?

Я кліпаю. Не можу зосередитися. За секунду проходжу аудиторією і кидаю екзаменаційний зошит на стіл проктора.

– Уже завершили? – питає він і розгортає.

Я доходжу до дверей і чую, як він гукає:

– Чекайте! Ви ж навіть не почали! Ви не можете піти. Інакше я не допущу вас…

Останні слова зникають за зачиненими дверима. Я марширую навчальним плацом, піднімаю очі на кабінет декана Вілкінса. Він стоїть біля вікна й дивиться.

ДОХОДЖУ ДО КРАЮ МІСТА Й ЗВЕРТАЮ, щоби піти вздовж залізничних колій. Крокую, поки не настає темрява й не сходить місяць, а тоді ще кілька хвилин. І лише тоді зупиняюся, тому що зголоднів, стомився і не маю уявлення, де я. Так, наче я весь час ішов уві сні й тільки зараз прокинувся.

Єдина ознака цивілізації навколо – колія, що лежить на насипі з гравію. По один бік ліс, по інший – маленька галявина. Десь поблизу дзюрчить вода, я йду за місячним сяйвом.

Струмок максимум за метр від мене. Він тече вздовж лінії дерев на краю галявини й далі губиться в лісі. Я стягую черевики й шкарпетки і сідаю біля нього.

Коли вперше занурюю ноги в холодну воду, вони так сильно болять, що я відсмикую їх назад. Та я наполегливий, потрошку занурюю ноги у воду на довше, поки від холоду не перестаю відчувати всі мозолі. Мені болить від холоду, я лягаю на спину, кладу голову на плаский камінь і даю ногам висохнути.

Десь удалині виє койот – звучить самотньо, водночас знайомо, і я зітхаю, заплющую очі. Йому відповідає гавкіт за кілька метрів ліворуч від мене. Я схоплююсь.

Далекий койот виє знову, цього разу йому відповідає свист потяга. Я натягую шкарпетки, взуваю черевики й дивлюся на край галявини.

Потяг наближається, реве і стукає в мій бік: ГРЮК-грюк-грюк-грюк-ГРЮК-грюк-грюк-грюк-ГРЮК-грюк-грюк-грюк…

Я витираю долоні об штани й підходжу до колії менш ніж на метр. Різкий запах мазуту б’є мені в ніс. Свисток знову заходиться:

СВІ-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І

Величезний двигун гатить на повороті й несеться повз – мене вдаряє хвиля вітру від махини. Двигун реве, виштовхує вусібіч хмари диму, що тягнеться чорним ременем за вагонами. Вид і звук усього цього, запах – це занадто. Я ціпенію, дивлюся, як шість платформ миготять перед очима, а на них стоять якісь фургони, хоча я не дуже бачу – місяць зайшов за хмари.

Я виходжу з трансу. У потязі люди. Не має значення, куди він їде, – там точно не буде койотів і є цивілізація, їжа, можлива робота або навіть квиток до Ітаки, хоча в мене ні цента за душею і жодної причини, з якої мене можуть узяти. А якщо й так? У мене все одно немає дому, куди б я мав повернутися, і клініки, де я би працював.

Плоскі платформи їдуть повз – на них, здається, лежать телефонні стовпи. Я стежу за ними, намагаюся роздивитися, що далі. Місяць на секунду визирає з-за хмари, і в блакитному світлі я бачу вантажні вагони.

Починаю бігти в одному напрямку з потягом. Ноги послизаються на гравії – я наче біжу в піску, тому намагаюся надолужити, нахилившись тілом уперед. Спотикаюся й намагаюся відновити баланс до того, як мої кінцівки втраплять між сталевих коліс і колій.

Стаю рівно, знову набираю швидкість, обдивляюся кожен вагон на предмет якоїсь ручки. Три штуки проносяться повз, закриті. За ними їдуть вагони з худобою. У них відчинено, але з дверей видніються лише конячі хвости. Це дуже дивно, думаю я попри те, що біжу за потягом десь у сраці світу.

Переходжу на легкий біг і врешті зупиняюся. Важко дихаю, надії майже не лишилося. Я повертаю голову. За три вагони від мене – відчинені двері.

Знову кидаюся вперед.

Раз, два, три…

Тягнуся до залізної ручки й підскакую вперед. Спочатку вдаряюся лівою рукою і ліктем, тоді підборіддям об металевий край дверей. Міцно хапаюся трьома кінцівками. Від шуму глохну, щелепа ритмічно б’ється об залізний край. Відчуваю запах крові чи іржі й мимохіть думаю, що, напевно, поламав собі зуби й сам цього не зрозумів, а тоді бачу, що перебуваю в дуже небезпечному положенні – теліпаюся на краю дверного прорізу, а моя права нога висить прямо над колією. Я міцно хапаюся правою рукою за ручку. Лівою так відчайдушно хапаюся за дошку стінки, що відчуваю дерево під нігтями. Ситуація складна – у мене майже повністю відірвало шнурок, а ліва нога сковзається біля дверей. Права – дуже далеко під вагоном, і я майже впевнений, що зараз її відірве. Я зосереджуюся востаннє, заплющую очі й зціплюю зуби.

Минає кілька секунд, і я розумію, що все ще цілий. Розплющую очі й зважую варіанти. Тут їх тільки два – якщо я зістрибну, то влечу прямо під потяг, тому рахую до трьох і рвуся всім тілом угору. Виходить закинути ліву ногу за проріз дверей. Стопами, колінами, підборіддям, ліктями й нігтями я шкребуся всередину й падаю на підлогу. Віддихуюся, сил узагалі не лишилося.

Тоді розумію, що навколо тьмяне світло. Я опираюся на лікоть і роззираюся.

Чотири чоловіки сидять на грубих продуктових мішках і грають у карти біля гасової лампи. Один із них, зморщений старий із порожнім поглядом, тримає череп’яний кухлик біля губ. Він здивовано помічає, що забув відставити його. Нарешті приймає посудину й витирає рота рукавом.

– Так, так, так, – протягує він. – Що тут у нас?

Двоє інших чоловіків сидять дуже прямо, дивлячись на мене й тримаючи карти віялом. Четвертий підвівся й ступив уперед.

Грубий здоровань із густою чорною бородою. У брудному одязі, капелюсі, від якого ніби хтось відгриз частину крисів. Я спинаюся на ноги й задкую, але йти нікуди. Роззираюся і бачу, що за мною купи складеного полотна.

Знову дивлюся вперед – чоловік прямо переді мною, від нього тхне випивкою.

– Ми тут приблуд не приймаємо, друже. Краще вали назад.

– Та пожди, Чорний, – каже старий із глечиком. – Без різких рухів, добре?

– Та які різкі рухи, – каже Чорний і хоче схопити мене за барки.

Я відкидаю його руку. Він заносить іншу, я перекриваю її своєю. Наші кістки хрустять при зіткненні.

– Ого, – хихоче старий. – Придержи коней, малий. Із Чорним краще не гратися.

– Мені здається, що це Чорний грається зі мною, – відказую я, блокуючи ще один удар.

Чорний кидається на мене. Я падаю на купу полотна й навіть не встигаю торкнутися головою, як він смикає мене назад. Через секунду заламує мені праву руку, мої ноги звисають над відчиненими дверима і я дивлюся, як повз пролітають дерева.

– Чорний! – кричить старигань. – Чорний, відчепися від нього. Пусти, кажу, і хай заходить всередину!

Чорний смикає мою руку ще вище й трусить мене.

– Чорний, ти оглух? – кричить старий знову. – Нам не треба проблеми. Відпусти!

Чорний випихає мене трохи далі в отвір дверей, тоді повертає і штовхає на сувої полотна. Вертається до решти, хапає глечик і проходить повз мене в дальній кут вагона. Я уважно дивлюся на нього й потираю вивихнуту руку.

– Не сердься, малий, – каже старигань. – Одна з великих переваг роботи Чорного – викидати людей з потяга, і він давненько цього не робив. Ходи сюди. – Він ляскає долонею по місцю біля себе. – Підходь, сідай.

Я кидаю оком на Чорного.

– Підходь-підходь, не соромся. Чорний добре поводитиметься, еге ж, Чорний?

Чорний гмикає і прикладається до глечика.

Я піднімаюся і наближаюся до компанії.

Старигань протягує мені праву руку. Я вагаюся, але потискаю.

– Я Камель, а це Ґрейді та Білл. А з Чорним, думаю, ви вже роззнайомилися, – усміхається він, демонструючи жменьку зубів.

– Вітаю.

– Ґрейді, глечик повертатимеш, чи як? – каже Камель.

Ґрейді уважно мене розглядає, я дивлюся у відповідь. Через кілька секунд він встає і безмовно йде до Чорного.

Камель намагається встати на ноги й так мучиться, що я врешті підхоплюю його лікоть і допомагаю. Піднявшись, він бере лампу, підносить до мого обличчя й розглядає прищурившись. Обдивляється мій одяг з ніг до голови.

– А що я казав тобі, Чорний? – сердито кидає Камель. – Він ніякий не приблуда. Чорний, іди сюди й сам подивися. І переконайся.

Чорний пирхає, відпиває з глечика й передає його Ґрейді.

Камель мружиться й дивиться на мене.

– Як тебе звуть?

– Джейкоб Дженковскі.

– Ти рудий.

– Ага, мені казали.

– Звідки сам?

Я вагаюся, як відповісти. Я з Норвіча чи з Ітаки? «Звідки» – це там, де живу, чи там, де народився?

– Нізвідки, – відповідаю врешті.

Камель напружується. Легенько качається на кривих ногах, через це лампа кидає тремтливі відблиски.

– Щось натворив, малий? Ти на втіках?

– Ні, нічого такого.

Він знову мружиться, довше, ніж до цього, тоді киває.

– Ну, то й добре. Тоді це не моє діло, що та як. Куди їдеш?

– Не знаю.

– У тебе нема роботи?

– Так точно. Думаю, немає.

– Тут нічого соромитися. Що вмієш робити?

– Та все, що завгодно.

Ґрейді підходить і передає глечик Камелю. Той витирає його вінця рукавом і протягує мені.

– Тримай, випий.

Я взагалі-то пив міцний алкоголь, але самогон – це зовсім інший звір. Це пійло випалює груди й голову. Я різко вдихаю і намагаюся стримати сльози, дивлюся Камелю просто в очі попри те, що в мене, напевно, зараз попеліють легені.

Камель спостерігає і повільно киває.

– Ми зупиняємося в Ютіці зранку. Поведу тебе до дядька Ала.

– До кого? Навіщо?

– Ну знаєш, Алан Банкел, великий конферансьє. Бог і повелитель відомих і невідомих світів.

Напевно, я виглядаю враженим, бо Камель беззубо хихикає.

– Малий, ти не міг не помітити.

– Помітити що?

– Йой, хлопці,– гукає він до інших. – Він справді не знає!

Ґрейді та Білл осміхаються. Тільки Чорному все одно – він сердито дивиться і натягує капелюха нижче на лоба.

Камель обертається до мене, прокашлюється і говорить повільно, смакуючи кожне слово:

– Ти не просто заскочив на потяг, малий. Ти насправді застрибнув у летючу ескадрилью{3} «Найвидовищнішого шоу братів Бензіні».

– Яку ескадрилью? – перепитую я.

Камель регочеться так сильно, що аж згинається.

– Боже, це так чудово. Прекрасно, справді,– каже він, фиркаючи і витираючи сльози з очей. – Господи, малий, ти закинув свою дупу на цирковий потяг.

Я тупо кліпаю.

– Ось тут – велике шатро, – продовжує Камель і показує рукою з лампою на купи полотна. – Один із фургонів з полотном добряче поламався, тому вони всі тут. Якраз є на чому поспати. Ми ще кілька годин будемо їхати. Не лягай близько до дверей, от і все. Іноді потяг дуже різко повертає.