Читать книгу Води слонам - Сара Груэн - Страница 8
Три
ОглавлениеПрокидаюся від протяжного скреготу гальм. Я добряче відсунувся по полотну від місця, на якому заснув, тому не можу зорієнтуватися. Кілька секунд намагаюся зрозуміти, де я.
Потяг здригається, зупиняється і зітхає. Чорний, Білл і Ґрейді стають на ноги й безмовно вислизають у двері. Камель підкульгує до мене. Нахиляється, штурхає і каже:
– Вставай, малий. Треба забратися звідси, поки не прийшли майстри шатра. Я піду й постараюся влаштувати тобі зустріч із Диким Джо цього ранку.
– Диким Джо? – питаю я, сідаючи.
У мене сверблять гомілки, шия болить, наче мене всю ніч лупили.
– Це головний по конях. Тих, що багаж тягають, звісно ж, – пояснює Камель. – Август не підпускає нікого й близько до тварин, що виступають. Хоча, найвірогідніше, це Марлена не підпускає його, різниця невелика. Вона й тебе до них не пустить. А з Диким Джо принаймні маєш шанс. У нас були часи не дуже, погані прибутки. У нього кілька людей пішло, стомилися від того, що мало платять, і звалили. Тому в нього нестача робочих рук.
– А чому його звуть Дикий Джо?
– Точно не знаю. – Камель пхає пальця в вухо й вивчає витягнуте. – Думаю, він був у великому шатрі якийсь час, але точно не знаю. Не раджу й тобі цікавитися. – Він витирає палець об штани й повільно йде до виходу.
– Гей, пішли! – гукає Камель мені, обертаючись. – У нас не так багато часу! – Тоді присідає й обережно зіслизає вниз на гравій.
Я востаннє енергійно розтираю гомілки, зав’язую шнурки й іду за Камелем.
Ми зупинилися біля великої зеленої галявини. За нею розкидані цегляні будиночки, освітлені ззаду передсвітанковими променями. Сотні брудних неголених чоловіків висипали з потяга й оточили галявину, наче мурахи цукерку, лаються і курять. Пандуси й дошки для спусків гупають об землю, запряжки з шести й восьми коней з’являються нізвідки й розходяться по грязюці. Кінь за конем, з обрізаними хвостами, першерони{4} сходять пандусами, фиркають і зітхають, уже в збруї. Чоловіки з боків тримають хиткі двері, спостерігаючи, щоб тварини не підійшли надто близько до краю.
Група чоловіків з опущеними головами марширує в наш бік.
– Добрий ранок, Камелю, – каже головний, проходячи повз нас і застрибуючи у вагон.
Інші залазять за ним, стають навколо сувою полотна й важко кидають його до виходу, крекчучи від напруги. Він пролітає десь півметра й приземляється в хмарі пилюки.
– Добрий ранок, Вілле, – відповідає Камель. – Не знайдеш цигарку для старого?
– Звісно.
Чоловік випрямляється й лапає кишені сорочки, засовує руку в одну й витягує зігнуту сигарету.
– Це «Булл Дарем». – Він нахиляється і простягує її.– Вибач.
– Самокрутка теж цигарка, – відказує Камель. – Спасибі, Вілле. Буду винен.
Вілл тикає на мене великим пальцем.
– Це хто?
– Свято на нашій вулиці. Звуть Джейкоб Дженковскі.
Вілл дивиться на мене, тоді обертається і плює вниз за двері.
– Новенький?
– Зовсім новенький.
– Уже влаштував його?
– Ніт.
– Що ж, тоді щасти з цим. – Вілл козиряє мені й додає: – Не спи надто міцно, малий. Якщо ти розумієш, про що я. – І зникає в глибині вагона.
– А що це значить? – питаю я, але Камель уже відійшов. Я бігцем наздоганяю його.
Навколо брудних чоловіків тепер сотні коней. На перший погляд, це повний хаос, але поки Камель запалює сигарету, кілька дюжин команд із запряженими кіньми йдуть уздовж платформ і тягнуть фургони до пандусів. Тільки-но колеса фургонів врізаються у нахилені дерев’яні спуски, чоловік, що вів запряжку, відскакує зі шляху. Теж непогано. Завантажені фургони виїжджають під власною вагою по спусках і проїжджають кілька метрів уперед.
У ранковому світлі я бачу те, що не помітив уночі,– фургони пофарбовані червоним із золотими обводами чортовими колесами, на кожному розкішний напис «НАЙВИДОВИЩНІШЕ ШОУ БРАТІВ БЕНЗІНІ». Фургони розподілені по запряжках, і першерони напружуються в збруї й розвозять важкі багажі по галявині.
– Обережно, – каже Камель, хапає мене за руку й притягує до себе.
Іншою рукою він тримає свій капелюх, погнуту сигарету стискає зубами.
Три вершники галопом несуться повз нас. Вони повертають в різні сторони, перетинають галявину, оглядають периметр, тоді ще раз пробігають колом. Той, що попереду, крутить головою в різні боки, уважно вивчаючи поверхню галявини. Він тримає поводи в одній руці, іншою витягує дротики з прапорцями зі шкіряного мішечка й кидає їх у землю.
– Що він робить? – питаю я.
– Позначає місця для шатер, – відповідає Камель.
Тоді підходить до вагона для худоби й гукає:
– Джо! Агов, Джо!
З отвору дверей визирає голова.
– Я тут тобі привів працівника. Новісінького. Пригодиться?
Чоловік виступає на пандус, посуває вище на лоба пом’ятий капелюх, уважно вивчає мене, тоді спльовує кульку темно-коричневого тютюну й заходить усередину вагона.
Камель плескає мене по плечу, ніби вітаючи.
– Тебе прийнято, малий.
– Серйозно?
– Ага. Тепер іди й повигрібай трохи кізяків. Пізніше поговоримо.
У вагоні для худоби безбожний хаос. Я працюю з хлопчиком Чарлі, в якого дівоче ніжне личко. Навіть голос ще не поламався. Ми викидаємо лопатами за двері приблизно тонну гімна, я зупиняюся і оглядаю весь бедлам.
– А скільки тут коней їхало?
– Двадцять сім.
– Господи, їм же тут так тісно, що вони, мабуть, не можуть поворухнутися.
– У цьому і задумка, – відказує Чарлі.– Коли їх стільки тут закрити, вони не можуть сісти.
У дивних конячих хвостів минулої ночі раптово з’являється пояснення.
У дверях з’являється Джо й гаркає:
– Прапор підняли!
Чарлі кидає лопату й крокує до дверей.
– Що відбувається? Ти куди йдеш? – питаю я.
– Прапор на польовій кухні підняли.
Я хитаю головою.
– Вибач, але я все одно не розумію.
– Жерти.
О, а це я зрозумів і теж відкидаю лопату.
Полотняні шатра виросли, наче гриби після дощу, хоча найбільше – очевидно, центральне – все ще лежить на землі. Біля його частин стоять чоловіки і зшивають їх докупи. Під тканиною у центральній частині вже стримлять дерев’яні стовпи і майорить американський прапор. З мотузками на кінцях стовпів усе нагадує палубу й щоглу корабля.
По периметру шатра команда з восьмикінною запряжкою забиває стовпи з надлюдською швидкістю. Поки одна кувалда забиває стовп, п’ять інших уже рухаються далі. Шум від цього стоїть, наче стріляють із кулемета, і проривається через решту звуків.
Чоловіки піднімають гігантські стовпи. Ми з Чарлі проходимо повз десяток чоловіків, що спільною вагою перетягують мотузку, поки інший чоловік збоку кричить:
– Потягли, трусонули, поставили! Знову – потягли, трусонули, поставили!
Польову кухню важко не помітити – не лише через помаранчево-блакитний прапор і казан із паром на всі боки, а й через потік людей до неї. Запах їжі вдаряє мені в носа, як гарматне ядро в живіт. Я не їв від позавчора, мені аж кишки від голоду викручує. Бокові стіни кухні звели, щоб означити територію, а по центру розділили полотняною завісою. На одному боці столи прикрашені червоно-білими картатими скатертинами, срібними приборами та вазами з квітами. Цей пейзаж дуже вибивається з картини, де брудні чоловіки снують між казанами з паром.
– Ого, – кажу я Чарлі, коли ми стаємо в чергу. – Оце так бенкет.
Картопляні оладки, сосиски, кошики з товсто порізаним хлібом. Шинка, яйця, приготовані всіма відомими способами, варення, тарілки з апельсинами.
– І це ще не все, – відказує він. – Велика Берта отримує все це, ще й з обслугою. Просто сидить за столом, і їй усе приносять.
– Велика Берта?
– У братів Рінглінгів.
– Ти на них працював?
– Еее… Ні,– відповідає Чарлі соромливо. – Але я знаю тих, хто працював!
Я беру тарілку й накладаю собі гору картоплі, яєць і сосисок, але намагаюся не здаватися зовсім відчайдушним. Від ароматів їде дах. Я відкриваю рота, втягую повітря – неначе манна небесна. Це і є манна небесна.
Камель з’являється нізвідки.
– Тримай. Передай це тому хлопцеві в кінці черги, – говорить він і кладе квиток мені в незайняту руку.
Чоловік у кінці черги сидить у розкладному кріслі й дивиться з-під крисів капелюха. Я передаю квиток. Він піднімає на мене очі, руки міцно схрещені на грудях.
– Відділ?
– Перепрошую?
– У якому ти відділі?
– О… Я не впевнений. Але я цілий ранок вичищав вагон для худоби.
– Це мені нічого не говорить, – відповідає він, ігноруючи мій квиток. – Це можуть бути циркові тварини, багажні чи зі звіринця. То який відділ?
Я мовчу. Напевно, Камель говорив про ці відділи, але я не пам’ятаю деталі.
– Якщо ти не знаєш свій відділ, то ти не в шоу, – говорить чоловік. – То хто ти, в біса, такий?
– Езро, все нормально? – питає Камель, підходячи ззаду.
– Ні, не нормально. Тут у нас якийсь хитродупий селюк намагається вкрасти сніданок із шоу, – відповідає Езра і спльовує на землю.
– Це не селюк. Це наш новачок, він зі мною.
– Справді?
– Ага.
Чоловік підтикає капелюх угору і міряє мене поглядом з голови до ніг. Мовчить кілька секунд і говорить:
– Добре, Камелю. Якщо ти за нього ручаєшся, я приймаю це, все добре. – Езра простягує руку, висмикує мій квиток. – Таке щось. Навчи його розмовляти з людьми, бо він так і по морді отримати може, добре?
– То в якому я відділі? – питаю я врешті, коли ми йдемо до столу.
– О ні, тобі не туди, – Камель перехоплює мене за лікоть. – Ті столи не для таких, як ми. Тримайся біля мене й усе побачиш.
Я йду за ним за завісу. Столи в другій частині стоять рядами, голе дерево прикрашене лише сільничками й перечницями. Квітів на них нема.
– А хто сидить в іншій частині? Артисти?
Камель різко дивиться на мене.
– Господи, малий, просто тримай язика за зубами, поки призвичаїшся. Добре?
Він сідає й негайно запихає половину хлібної скибки до рота. Жує хвилину, тоді дивиться на мене.
– Ох, та не сердься. Я просто про тебе турбуюся. Ти бачив Езру? От він ще котик. Сідай уже.
Я вивчаю його якусь мить, тоді переступаю лавку, ставлю тарілку, помічаю, що в мене руки в кізяках, витираю їх об штани – чистішими вони не стають. Але все одно починаю запихатися їжею.
– То які тут звичаї, га? – питаю врешті.
– Їх називають циркачі,– відповідає Камель із набитим ротом. – А твій відділ – багажний. Поки що.
– І де ті циркачі?
– Скоро підтягнуться. Іще три вагони мають приїхати. Вони довго не лягають спати, прокидаються пізно, приїжджають якраз до сніданку. І поки згадав – ніколи не називай їх «циркачами» при них.
– А як називати?
– Артистами.
– Чому тоді я не можу просто називати їх артистами весь час? – трохи роздратовано перепитую я.
– Є вони, а є ми. Ти – це «ми», – відказує Камель. – Та не переймайся цим. Ще все зрозумієш. – Десь близько свистить потяг. – Про вовка промовка.
– Дядько Ал із ними?
– Так, але не надумуй собі там усякого. Ми до нього пізніше підійдемо. Поки все в процесі приготувань, він дратується, як ведмідь із зубним болем. Як тобі робота з Джо? Багато гімна конячого вже вигріб?
– Достатньо.
– Окей. Ну, ми тобі щось краще знайдемо. Я говорив із другом, – каже Камель, розламуючи скибку й вимочуючи жир зі своєї тарілки. – Будь із Джо до кінця дня, а він замовить за тебе слівце.
– А що робити?
– Усе, що він скаже. Так-так, усе, що йому потрібно. – І він зводить брову, підкреслюючи сказане.
ДРУГ КАМЕЛЯ – МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІК із великим пузом і гучним голосом. Він озвучує номери в шоу потвор, його звуть Сесіль. Він роздивляється мене й виголошує, що я буду непоганим підручним. Я – разом із Джиммі та Вейдом, двома хлопцями, достатньо презентабельними на вигляд, щоб розсіятися серед людей, – маю перебувати з краю натовпу, а отримавши сигнал, йти вперед і тіснити всіх до входу.
Шоу потвор має бути на проході, його активно встановлюють. З одного боку група чорношкірих чоловіків намагається повісити банер із потворами. З іншого дзвін і крик – білошкірі хлопці в білих сюртуках розставляють наповнені склянки в піраміду на прилавки стенду, пофарбованого в біло-червоні смуги. У повітрі витають запахи попкорну, смаженого арахісу й тварин.
У кінці проходу, за квитковою будкою, стоїть величезний намет, куди везуть купу різних тварин – тут лами, верблюди, зебри, мавпи, мінімум один білий ведмідь і багато кліток із великими котами.
Сесіль і темношкірий чоловік товчуться з банером, на якому зображена неймовірно товста жінка. Через кілька секунд Сесіль б’є іншого чоловіка по голові з криком:
– Та вже прилаштуй це! Скоро тут кишітиме молокососами. Як ми, по-твоєму, їх заманимо, якщо не буде видно всю розкіш Люсінди?
Чути свист, усі завмирають.
– Двері! – кричить якийсь чоловік.
Увесь бедлам стає ще хаотичнішим. Чоловіки біля кіоску забігають за прилавки, поправляють товари, обсмикують сюртуки й шапки. Усі чорношкірі чоловіки, крім нещасного з банером з Люсіндою, прослизають під полотно і щезають із виду.
– Причепи той бісів банер і зникни звідси! – верещить Сесіль.
Чоловік щось долаштовує і зникає.
Я обертаюся. Стіна з людей рухається в наш бік, малеча пищить і веде батьків, тягнучи їх за руки.
Вейд смикає мене за лікоть.
– Псст… Хочеш подивитися звіринець?
– Що?
Він киває головою в бік намету між нами й великим шатром.
– Ти відтоді як прийшов шию туди вивертаєш. Хочеш позирити?
– А що він скаже? – питаю я, поводячи очима на Сесіля.
– Ми повернемося до того, як він нас потребуватиме. Крім того, нам нічого робити, поки Сесіль розігріває натовп.
Вейд проводить мене до квиткової будки. Там за чотирма червоними подіумами сидять старигані-охоронці. Трьом до нас байдуже, четвертий піднімає очі на Вейда й киває.
– Іди роздивися там, – говорить мені Вейд. – Я простежу за Сесілем.
Я зазираю всередину. Намет велетенський – високий, як небо, тримається на стовпах, закріплених під різними кутами. Полотно туго натягнуте й напівпрозоре, сонце пронизує тканину й шви, світить на найбільший цукерковий кіоск. Він стоїть точно посередині звіринця, під променями величного світла, весь у банерах з рекламою шипучки, карамельного попкорну й замороженого заварного крему.
На двох із чотирьох стін чудово намальовані червоно-золоті тварини в лісі. Ці дві завіси прочинені й ведуть до левів, тигрів, пантер, ягуарів, зебр, шимпанзе, коат і навіть орангутанга. Верблюди, лами, зебри, коні стоять за низькими огорожами з мотузок і залізних стовпиків і, нахиливши голови, їдять сіно. Дві жирафи стоять за ланцюговою перегородкою.
Я безуспішно воджу очима, шукаючи слона, й раптово натикаюся на жінку. Вона так схожа на Кетрін, що в мене перехоплює подих – форма обличчя, волосся, стрункі стегна – мені завжди здавалося, що вони саме такі під її стриманими спідницями. Вона стоїть перед рядом чорно-білих коней – сукня в блискітках, колготки й шовкові капці – й говорить із чоловіком у циліндрі й фраку. Гладить морду білого коня, дивоглядного арабського скакуна зі срібними хвостом і гривою. Однією рукою відкидає назад пасмо каштанового волосся й поправляє головний убір. Тоді навшпиньках тягнеться й поправляє чубчик коневі, теребить пальцями його вухо.
Я чую жахливий гуркіт, обертаюся і бачу, що захлопнулася найближча клітка. Обертаюся до жінки – вона дивиться на мене. Поводить бровою, наче впізнала мене. Минає кілька секунд, я розумію, що маю або усміхнутися, або опустити очі й щось зробити, але в мене не виходить. Чоловік у циліндрі кладе руку їй на плече, вона відвертається від мене до нього, але повільно й без бажання. За кілька секунд кидає погляд через плече.
Вейд повертається.
– Пішли. – Він штовхає мене між плечей. – Настав час шоу.
– ПАНІ-І-І-І-І-І ТА ПАНОВЕ-Е-Е-Е-Е-Е-Е! До великого шоу всього двадцять п’ять хвилин! Двадцять п’ять хвилин! Якраз достатньо часу для того, щоб ви побачили прекрасні, неймовірні, дивови-и-ижні чудеса, які ми зібрали з усіх чотирьох кінців світу, та ще й зайняли гарне місце у великому шатрі! Купа часу, щоб на власні очі побачити дивовижі й потвор! У нас найбільш запаморочлива колекція у світі, пані та панове! На всьому світі, клянуся!
Сесіль стоїть на платформі біля входу в прохід. Він поважно ходить туди-сюди, щедро вимахуючи руками перед натовпом, що непевно застиг. Їм не дуже цікаво, вони скоріше випадково зупинилися тут, ніж прийшли слухати.
– Заходьте прямо сюди й побачите розкішну, величезну Прекрасну Люсінду – найгарнішу товсту пані у світі! Цілих чотириста два кілограми пухкенької краси, пані та панове! Заходьте подивитися на людину-страуса – він може проковтнути та вернути все, що ви йому дасте. Спробуйте! Гаманці, годинники, навіть лампочки! Самі вирішуйте, а він вам усе відригне! І не пропустіть Френка Отто – найгустіше зататуйованого чоловіка на планеті! Його тримали в заручниках у найтемніших джунглях Борнео й судили за злочини, яких він не коїв! І яка йому за це кара? Що ж, людоньки, його кара написана в нього по всьому тілу вічними чорнилами!
Натовп тіснішає, інтерес людей зростає. Джиммі, Вейд і я тримаємося позаду.
– А тепер… – веде Сесіль, крутнувшись на місці. Він прикладає палець до губ і гротескно підморгує так старанно, що кутик його рота підскакує аж до ока. Тоді він піднімає руку, вимагаючи тиші.– А тепер… я прошу вибачення в пані, але це лише для панів… лише для панів! Тут присутні жінки, і з міркувань делікатності я не можу сказати багато. Панове, якщо ви здоровий американський чоловік і в ваших жилах тече гаряча кров, то в нас є дещо, що ви точно не хочете пропустити. Якщо ви підете он за тим чоловіком – он там, прямо там він стоїть, – ви побачите дещо таке красиве, таке шокуюче, що вам гарантовано…
Він зупиняється, заплющує очі, піднімає руку знову. Трясе головою з жалем і каже:
– Але ні. З міркувань делікатності я не можу говорити таке при жінках, не можу сказати більше. Панове, не можу, ні. Єдине – вам точно не варто таке пропускати! Просто дайте четвертак тому чоловікові, і він вас відведе куди треба. Про свій четвертак ви скоро забудете, але побачене там точно буде незабутнім! Ви про це будете всім розказувати до кінця життя, друзі мої. До кінця вашого життя.
Сесіль виструнчується і поправляє картатий жилет, осмикуючи його знизу обома руками. На його обличчі з’являється шанобливий вираз, і він широким жестом показує в протилежний бік.
– Пані, а якщо ви підете цим шляхом, то побачите дива й цікавинки, які ми приготували для ваших делікатних почуттів. Чоловік має завжди думати про жінок. Особливо про таких гарних пані, яких я бачу перед собою. – Після цього він посміхається і заплющує очі.
Жінки в натовпі нервово проводжають поглядами чоловіків, що йдуть в інший бік.
Починається перетягування канату. Жінка міцно тримає чоловіка під руку однією рукою, а іншою б’є. Він кривиться і супиться, намагаючись уникнути її ударів. Коли нарешті викручується, то поправляє одяг і сердито дивиться на дружину, яка теж його поглядом не жалує. Чоловік відходить, щоб віддати свій четвертак, хтось квокче йому вслід. Натовп вибухає реготом.
Решта жінок, напевно, не хочуть влаштовувати сцен, тому неохоче дивляться вслід чоловікам, що відходять і стають у чергу. Сесіль бачить це і сходить із платформи. Він весь увага, галантність, допомога, що м’яко веде їх до пікантних штучок.
Сесіль торкається своєї лівої мочки вуха. Я м’яко штовхаюся вперед. Жінки підходять ближче до Сесіля. Я почуваюся вівчаркою, що зганяє овець.
– Якщо ви підете сюди, – продовжує він, – я покажу вам, пані, те, чого ви ніколи не бачили. Щось незвичайне, настільки неординарне, що ви про таке й не мріяли. Але ви зможете розповісти про це і в церкві цієї неділі, і своїм дідові та бабці за вечерею. Вперед, і дітей беріть із собою, тут у нас суто сімейні розваги. Ви побачите коня з головою там, де має бути хвіст! Ні слова не брешу, пані. Жива істота з хвостом у тому місці, де має бути голова. Переконайтеся на власні очі. А тоді розкажіть вашим чоловікам, і, можливо, вони пошкодують, що не лишилися тут зі своїми чарівними леді. Так-так, дорогенькі. Точно пошкодують.
Тепер я стою серед натовпу. Чоловіки зникли, а я ходжу між святошами, жінками, дітьми й іншими нездоровими американськими чоловіками.
Кінь із головою там, де має бути хвіст, – це кінь, якого поставили задніми копитами в його ж годівницю.
– Господи, та ви знущаєтеся, – говорить одна жінка.
– Хто б міг подумати! – вигукує інша начебто з полегшенням і сміється: якщо це кінь, у якого голова в тому місці, де має бути хвіст, то шоу для чоловіків, напевно, приблизно так само погане.
Перед наметом якась метушня.
– Ви сучі діти! Я вимагаю свої гроші назад, і ви мені їх повернете! Ви думаєте, я цілий четвертак віддав, щоби побачити пару підтяжок?! Я хочу свої гроші назад!
– Перепрошую, пані,– кажу я й намагаюся протиснутися між двома жінками переді мною.
– Гей, хлопцю! Тобі швидше всіх потрібно?
– Я перепрошую. Пробачте, – кажу я, протискаючись уперед.
Сесіль і розгніваний чоловік зчіпляються. Чоловік підбігає, бере Сесіля за барки й штовхає назад. Натовп розходиться, він падає на стінку смугастої платформи. Публіка наближається, стає навшпиньки й витріщається.
Я пробиваюся до них, добігаю до Сесіля якраз у момент, коли інший чоловік відступає й замахується на нього – кулак за кілька сантиметрів від підборіддя, – перехоплюю його руку й заламую за спину. Тоді обхоплюю його шию рукою і відтягую назад. Той шипить і впивається нігтями мені в плече. Я посилюю хватку, поки сухожилля не придушують його трахею. Тоді напівходом, напівмаршем тягну його до краю натовпу й кидаю на землю. Чоловік лишається лежати в пилюці, хрипить і судомно дихає.
За мить повз мене пробігають двоє чоловіків у костюмах, піднімають його – він усе ще кашляє – за руки й ведуть у бік міста. Притуляються, плескають його по спині й заохочують, поправляють його капелюх, що дивом не злетів під час бійки.
– Непогано, – каже Вейд, плескаючи мене по плечу. – Добре зробив. Вертайся, вони про нього потурбуються.
– Хто вони? – питаю я, розглядаючи довгі смужки крові на своєму плечі.
– Хлопці, що заспокоюють людей і піднімають їм настрій. Щоб у нас не було ніяких проблем. – Він обертається до роззяв і гучно плескає в долоні, тоді руками їх розганяє.– Ну все, народ. Усе нормально, більш нема на що зирити.
Люди неохоче розходяться. Коли чоловік та його поводирі нарешті зникають за будинком із червоної цегли, вони починають розсіюватися, але все ж періодично озираються через плече, щоб раптом не пропустити цікаве.
Через людей пробивається Джиммі.
– Чуєш, Сесіль тебе кличе.
Ми йдемо в кінець проходу. Сесіль сидить на краю розкладного стільця, розкинувши ноги в гамашах, що стирчать з-під штанин. Обличчя червоне й спітніле, він обмахує себе програмкою. Вільною рукою обмацує кишені, врешті доходить до жилета й витягує пласку квадратну пляшку, зубами витягує з неї корок, випльовує його, перехиляє і бачить мене.
Хвилину дивиться з пляшкою біля губів. Тоді опускає випивку на кругле пузо. Пальцями постукує по животу, вивчаючи мене поглядом.
– Ти непогано впорався, – нарешті говорить Сесіль.
– Дякую, сер.
– Де навчився?
– Не знаю. Футбол, школа. Бійки з тими, хто глузував над іншими й дуже хотів позбутися яєць.
Він хвилину дивиться на мене, все ще постукуючи пальцями й мнучи губи.
– Камель тебе вже кудись прилаштував?
– Офіційно ні, сер.
Ще одна довга пауза, він звужує очі до щілинок.
– Ти вмієш тримати язика за зубами?
– Так, сер.
Сесіль прикладається до пляшки, знову розплющує очі й повільно киває.
– Ну що ж, добре тоді.
УЖЕ ВЕЧІР, І ПОКИ ЦИРКАЧІ РОЗВАЖАЮТЬ НАТОВП у великому шатрі, я стою позаду набагато меншого намета подалі від центрального, за рядом багажних вагонів, куди можна потрапити тільки завдяки сарафанному радіо і за п’ятдесят центів вступного внеску. Інтер’єр тут тьмяний, освітлений лише гірляндою з червоних ліхтариків, що кидають тепле світло на жінку, що поступово знімає одяг.
У мої обов’язки входить підтримання порядку, також я маю періодично бити по стінках намету металевою трубою, щоб відігнати тих, хто підглядає на дурничку, або щоб заохотити підглядачів піти через основний вхід і заплатити п’ятдесят центів. Я також маю тримати в секреті все, що тут бачу, хоча мені дуже важко перестати думати, як так вийшло, що той чоловік в обід так сильно жалівся.
Тут дванадцять рядів розкладних стільців, і всі зайняті. Чоловіки передають один одному самогон, усі беруть пляшку не дивлячись, бо всім важко відвести очі від сцени.
Там пишна рудокоса жінка з майже нереально довгими віями та родимкою над пухкими губами. Довгі ноги, круглі стегна, запаморочливі груди. Вона роздяглася вже до стрингів, блискучої напівпрозорої шалі та чарівно наповненого бюстгальтера. Трясе плечима, тримає час, узгоджуючи його з маленьким оркестром музикантів праворуч від себе.
Вона робить кілька кроків, йде по сцені в туфлях із пір’ям. Грає малий барабан, вона зупиняється, рот здивовано відкритий. Тоді закидає голову, показуючи шию, і проводить руками по шиї і вниз по чашечках ліфчика. Нахиляється вперед, стискаючи груди, поки вони не розбухають у неї між пальцями.
Я оглядаю стінки намета. Бачу пару носів черевиків під краєм полотна. Підходжу, тримаючись близько біля стіни. Прямо перед черевиками замахуюся трубою і б’ю по полотну. Чується вигук, і черевики зникають. Я прикладаю вухо до шва, тоді вертаюся на мій пост.
Руда на сцені рухається в такт музиці, грається шаллю пальцями з манікюром. Сріблясті й золотисті нитки виблискують у неї на плечах, коли вона водить туди-сюди плечима. Вона раптово нахиляється вперед, закидає голову і трясе грудями.
Чоловіки завивають. Двоє чи троє встають і вимахують кулаками, щоб заохотити її. Я дивлюся на Сесіля – він суворим поглядом показує, щоб я стежив за ними.
Жінка випрямляється, повертається задом і йде на середину сцени. Проводить шаллю між ніг, легко притискаючи її. Аудиторія починає кричати. Жінка обертається, дивиться на нас і продовжує водити шаллю туди-сюди, тепер притискаючи її так сильно, що стає видно щілинку вульви.
– Знімай, красуне! Знімай усе!
Чоловіки заводяться більше – тепер підхопилося більше половини. Я підступаю ближче до рядів стільців.
Шаль падає на підлогу, жінка знову повертається спиною. Хитає головою – волосся стрибає в неї на плечах, тоді піднімає руки до защіпки на бюстгальтері. Натовп її підбадьорює. Вона зупиняється, кидає погляд через плече й підморгує, кокетливо знімаючи бретельки. Тоді кидає бра на підлогу, обертається, прикриваючи груди долонями. Чоловіки незадоволено кричать:
– Ох, та перестань! Покажи нам, що в тебе там!
Жінка хитає головою, роблячи соромливу гримаску.
– Та годі тобі! Я витратив п’ятдесят центів!
Вона знову хитає головою, удавано несміливо опустивши очі долу. Раптом піднімає очі, відкриває рота й прибирає руки.
Чарівні кулі падають. На секунду завмирають перед тим, як вона м’яко ними струсоне, хоча сама стоїть ідеально рівно.
Аудиторія колективно тамує подих, тоді заворожено змовкає на секунду і радісно гукає:
– Оце правильно!
– Боже, дай сил!
– Гаряча штучка!
Жінка гладить себе, піднімає і стискає груди, проводить пальцями по сосках. Дивиться хтиво на чоловіків й проводить язиком по верхній губі.
Барабан починає грати. Жінка міцно стискає соски між великими та вказівними пальцями, підтягує одну грудь так, щоби сосок вказував на стелю. Форма грудей від цього повністю змінюється. Тоді вона відпускає руку – грудь падає раптово, майже агресивно. Вона бере за сосок іншу і так само піднімає її. Тоді повторює те саме з обома, вже швидше. Піднімає, опускає, піднімає, опускає – доти, доки стихає барабан і вступає тромбон, її руки ворушаться так швидко, що їх розмиває в повітрі, а груди стають схожими на хвилясту рухливу масу.
Чоловіки скандують і викрикують схвалення:
– О так!
– Дивовижно, красуне! Дивовижно!
– Спасибі Богу за тебе!
Барабан вступає знову. Жінка нахиляється вперед, і її груди – наливні, важкі, круглі по краях і широкі – опускаються, наче в них грейпфрути.
Вона поводить плечима: одним, потім іншим, і її груди стрибають у різні боки. Жінка нарощує швидкість, її груди стрибають ширше колом, розгягуються у момент обертання. Зрештою, обидві зустрічаються посередині й смачно плескають одна об одну.
Господи, якби в наметі зараз почався бунт, я б і не помітив. Уся кров начисто відлила від голови.
Жінка випрямляється і робить реверанс. Підводиться, бере грудь, підтягує її до обличчя і обводить язиком сосок. Тоді бере його до рота. Стоїть і безсоромно смокче власний сосок, а чоловіки вимахують їй капелюхами, стукають кулаками і вищать, як тварини. Далі відпускає грудь, щипає наостанок і надсилає чоловікам повітряний поцілунок. Нахиляється, щоб підняти прозору шаль, і йде, а шаль майорить за нею вслід, як блискучий банер.
– Що ж, хлопці,– каже Сесіль, плескаючи в долоні й виходячи на сцену. – Давайте щедро нагородимо оплесками нашу Барбару!
Чоловіки свистять і гукають, аплодують із піднятими руками.
– Так-так, хіба вона не чудо? Оце так жінка. Вам сьогодні пощастило, друзі, тому що тільки цього вечора вона прийме в себе обмежену кількість відвідувачів після шоу. Це справжня честь, джентльмени. Вона – коштовність, наша Барбара. Справдешня знахідка.
Чоловіки йдуть до входу, плескаючи один одного по спині й вже обговорюючи побачене:
– Ти бачив її цицьки?
– Боже, оце так дупа. Я б усе віддав, щоб з нею погратися трошки.
Я радий, що все спокійно, бо мені важкувато стояти рівно. Я вперше в житті побачив голу жінку і думаю, що вже ніколи не буду таким, як раніш.
4
Першерон – кінь породи великих коней-ваговозів, виведеної у французькій провінції Порш.