Читать книгу Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Сборник - Страница 57

Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Та й лев каже до коня:

– Ану, поборімся!

Кінь каже:

– Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.

Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу – аж іскри ся посипали. Тогди каже до лева:

– Ану, чи ти так годен?

Лев як ударив лабами – аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тогди лев відійшов за кілька корчів, здибає вовка та й каже до него:

– Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри ся посиплють.

– Я таких їм, – каже вовк.

Але вовк не видів коня, бо був менший, але лев видів, бо був більший. Тогди лев каже до вовка:

– Ану, я тебе підойму, та будеш видіти.

Лев узяв вовка в лаби, підоймив його, як їго стис лабами та й задушив. Тогди лев вовка питається:

– А що, видиш?

Вовк навіть не відзивається. Поклав його на землю, дивиться, а він небожчик. Тогди лев каже:

– Видиш, який ти дурний, ще-с і не видів, та вже-с умер, а якби ти вздрів, що би було?