Читать книгу Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Сборник - Страница 59

Був цісар і мав коня такого старого, що ще його дід ним їздив. Аж як він не зміг уже ходити, так він його жалував застрілити і казав його вивести в ліс, най він або здихає, або що хоче най ся робить. Так його вивели до лісу і пустили. Пасеться кінь. Надходить вовк та й каже: «Добрий день, паско!» – «Дай, Боже, здоров’я, йогомосць! Що чувати коло вас?» – відзивається кінь. «От би-сь не відзивався до мене, – каже вовк, – бо-м такий голодний, що тя зараз з’їм». – «Ой, та й найшов-єс що їсти; на мені нема, тілько шкіра і кості і тото ще не можна їсти». – «Та чому?» – відзивається вовк. «Бо я цісарський». – «Де ти маєш герб цісарський?» – «Подивися». Вовк обійшов в около, заглядає: нема нігде. «А о, нема». – «А дивися, маю під копитом, і все виписано: котрого я року родився, котрого року асинтирований і кілько літ я служив». – «Покажи!» – каже вовк. Кінь підняв ногу: «На, читай!» Але що з того, коли вовк не вміє читати. Та й каже: «Чекай, я біжу до лиса. То є письменний чоловік, то він прочитає навіть і по-німецьки». І побіг.

Прибігає до лиса: «Добрий день, куме!» – «Дай, Боже, здоров’я! А чого ти ся так зажог?» – мовить лис до вовка. «Та, чого я так зажог. Якби й тобі ся таке здарило, як мені, то би-сь так біг, як я». – «Що такого?» – «Не маю часу тобі усьо оповідати, але ходи зо мнов, а я тобі без дорогу буду оповідав». І забралися, йдуть. Та й каже вовк до лиса: «Вогори. Мені ся здарило підвечірок вимав’яється що його не можна їсти. Каже, що має під копитом виписане так сирово, що його не можна їсти». – «Та добре, – каже лис, – зараз переконаємся. Але що з того, коли я окуляри забув вдома, а я вже добре не довиджаю». Каже вовк: «То вернися та возьми». – «Е, та я вже, може, й так зосліпаю, не хоче ми ся вертати». Бо він уже мудрує вовка.

Прийшли до коня, а кінь підняв ногу та й каже: «Читайте!» Лис здалека став собі, бо він недурний, та й щось гумотить та й каже до вовка: «Ще їдна літера є на самій середині, та й не можу додивитися, що то за літера». А вовк каже: «Котра?» Приступається до коня. «Може сяся?» – підняв лабу до копита. А в тім кінь вовка трас в голову та й убив. А лис відскочив та й дивиться. Кінь каже до лиса: «Чому не кінчиш читати?» А лис ся відзиває: «Нема дурних. Був єден, та й тото-с убив, а я не дурний приступатися». Та й каже до коня: «Добраніч, я вже пішов».

І так ся розійшли, а кінь ся лишив у лісі далі; не знаю, що ся стало з ним.