Читать книгу Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі - Сборник - Страница 44

Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, татарин, і ото вже на Вишгород б’є, а далі вже і під Київ підступає. А тут Михайлик, лицар був, та як зійшов на башту, та пустив з лука стрілу, то стріла і впала у миску тому татарину. Той скоро сів коло скам’ї обідати, тільки що поблагословився їсти, аж та стріла так і встромилась у печеню.

– Е-е-е, – каже, – це тут є сильний лицар. Подайте мені, – каже до киян, – подайте мені того Михайлика, то я одступлю!

От кияни шушу, шушу і радяться:

– А що ж, оддаймо!

А Михайлик і каже:

– Як оддасте ви мене, то в останній раз будете бачити Золоті ворота.

А потім сів на коня, обернувсь до них та й промовив:

Та взяв на ратище ворота, так, як от сніп святого жита візьмеш, та й поїхав у Цареград через татарське військо, а татари його й не бачать. От як одкрив ворота, то чужоземці ввалились у Київ та й пішли потоптом.

А лицар Михайлик і досі живе в Цареграді, перед ним стоїть стаканчик води і проскура лежить, більше нічого не їсть. І Золоті ворота стоять у Цареграді, і буде, кажуть, колись таке врем’я, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місце.

І от, ідучи хто мимо, скаже: «О Золоті, Золоті ворота! Стоять вам ізнов там, де стояли», – то золото так і засяє. А як не скаже так, то подумає: «Ні, вже не буть вам у Києві», – то золото так і померкне.