Читать книгу Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі - Сборник - Страница 50

Пишне наше місто Біла Церква. Красується в зелені рясних садів, росте й міцніє щороку.

Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий.

А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп’є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла! Скільки раз піде на турка – все з крамом вертає. П’є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану – аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман.

Не зчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того – повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому Бог діточок. Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла.

Там і поховано сотника Білого.

Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше – і місто.