Читать книгу Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі - Сборник - Страница 52

Давно колись, дуже давно, як ще монастирі крестян багато мали, і землі, і всякого добра було доволі, от тоді й Лаврія мала стільки крестян, що не знала, що з ними й робити. Ченці лаврські думали-гадали, яку б то роботу їм дати, а далі й придумали: давай, кажуть, церкви строїть будемо. От і почали Софію будувати, а далі – Десятинну. І що то вже за робота була тяжка: цілісінький день роблять люди, не одпочивають, – звісно, як нашому братові було ще за кріпацтва. Ото збудували Десятинну, ченці розвели робочих по усяких роботизнах: одних у двори Лаврські, других – на поле погнали, а інших – куди інде, як кажуть, аби, значить, без роботи не сиділи.

Ото між тими, котрих відіслали в поле на роботу, був єдин такий чолов’яга, поштенний уже на літа, звався він Батійом. Його вже, бач, і браття не так приневолювали до роботи, як от других, так що йому й одпочити можна було, як водиться, після обід. І то вже він собі робить зранку й до обіда, а в обідню годину, доївши сухого хлібця з водою, і ляже одпочивати де-небудь під снопами, і вже тоді встає, як сонечко поверне і під тінню почне припікати. А далі й так бувало, що вже б і сонечку пора припікати, а Батій усе спить та спить. Запримітив теє прикажчик та й почав назирати за Батійом.

От на другий там, чи вже на третій день, не знаю, пора б уже і встати Батієві після обіднього одпочинку, а він іще спить. Прикажчик, звісно, до нього, коли дивиться – над ним стоїть якась тінь; він глянув угору, аж там орел широким листом простягся і нерухомо ширяє над Батієвою головою. Прикажчик думав, що воно так собі, та й збудив Батія до роботи. Коли ж ні, і вдруге, і втретє прилетить орел та й висить, наче на шнурочку, над Батієм, ото щоб тінь робити, як Батій спочиває. Прикажчик почав розказувати людям; вони й собі давай запримічати, і всякий день бачили того орла. «Що його робити?» – міркують. А далі, поміркувавши між собою, пішли радитись з гуменом[3] і розказали усе, як було. Гумен теж здивувався, зібрав братію і почали браття радитись, що його робити, що його казати в такім случаю.

От один чернець, такий лаврський, такий-то вже старий, що й господи, і почав казати:

– Я, – каже, – панотці, вичитав у книжках, що воно значить. Оттой Батій – богатир-лицар, йому треба вольну дати, бо він колись і нас поб’є й монастир зруйнує.

– Коли вольну, то й вольну, – в один голос відказали браття.

От раз покликали його та й кажуть:

– Ми, – мовляв, – пускаєм тебе, чоловіче божий, на всі чотири, йди собі, куди хоч.

А Батій, звісно, вже чоловік у літах, не хотів тинятись по світу і каже:

– Я ж вам робив стілько, то замолоду й держали мене, а на старість проганяєте. Куди ж тепереньки піду: сили вже нестає і хліба не зможу собі заробити.

А ченці: «Йди та й іди!»

Не мав чого казати бідолаха, треба йти, бо, звісно, – начальство, як його не слухати. Коли той же старий чернець, що вичитав про Батія в книгах, і каже гуменові, що так, мов, паноче, не можна його одпускати, треба з нього квиток взяти, щоб він нас не посмів грабувати.

– Коли взяти, то і взяти, – каже гумен.

От вони до нього, а він каже:

– Я, – каже, – не вмію писати, який я вам квиток дам?

От вони й кажуть йому:

– Коли ти, – значить, – не вмієш писати – вмочи руку в золоте чорнило та й прикладеш до бумаги, щоб нам хоч твоя признака зосталася.

Принесли йому золоту чорнильницю з золотим чорнилом, він умочив руку й приклав до бумаги. Ченці дали йому кусок хліба, гривню грошей та й вирядили од себе.

Пішов собі Батій в інше царство, в бусурменське господарство. Прийшов та й живе собі, поживає. Коли незабаром якийсь цар та на того царя-бусурмена пішов войною. Бусурмен злякавсь, не зна, що його робити. Далі об’являє по всьому царству, усьому бусурменству:

– Хто звоює мого неприятеля, за того мою царську дочку оддам, іще й півцарства замість приданого.

Батій приходить до царя та й каже:

– Я, – мов, – звоюю.

Зібрав військо і побив того царя, що йшов на бусурмена. Цар дав йому, на чім умовлявся: дочку свою і півцарства.

От вже Батій став царем. Згадав він, що колись-то його монахи притісняли, як ще він кріпаком був та церкви строїв. От він пішов до царя, свого вже тестя, та й каже:

– Подозвольте мені, татеньку, військо зібрати, на городи християнські йти, хочу я Київ з церквами золотоголовими звоювати.

Цар йому дозволив, він і пішов. Тільки що прийшов, то зразу ж таки звелів Софію руйнувати, а далі й Десятинну.

– Руйнуйте, – каже, – хлопці, щоб і сліду не було!

А Михайлівського звелів не чіпати, бо там ченці були добрі й гарно жили з своїми кріпаками.

Ото вже палив-палив, а далі й скомандував у Лаврію йти. Батій звелів грабувати й запалити святу Лаврію. А монахи, хоч деякі й поховались у печерах, і пізнали його та взяли зібрали усю святиню і вийшли до нього з хрестами й корогвами. Поперед усіх ішов гумен і на височенній палиці держав той квиток, що Батій колись дав ченцям. Батій, хоч вже був бусурменом, а все ж од свого не міг відрікатись. Як побачив той квиток, та навтікача, прибіг до Дніпра, сів у човен і посеред Дніпра лопнув.

З того часу свята Лаврія, кажуть люди, так запустіла, що в неї під престолом вовчиця дітей виводила. От таке-то було колись, тепер цього й сліду немає.