Читать книгу Остання справа полковника Принципа - Сергій Постоловський - Страница 3

Розділ 1. СЕМЮЕЛЬ РИМАХ

Привокзальна площа шуміла людськими голосами, що переливалися з гучними клаксонами автомобілів. Сонце палило з чистого синього неба нескінченним вогняним потоком, обіцяючи місту ще один божевільно спекотний день. Метеослужби боялися робити будь-які прогнози – природа поводилась абсолютно зухвало. Вона плювала на науку та сміялася над живими істотами, знущаючись з людей, тварин та комах. Природа того дня вперто і вже вкотре доводила просту істину своєї переваги над людиною. Природа не могла пробачити те, що з нею зробила та сама людина.

Семюель Римах тримав стару та потерту валізу у правій руці. Лівою він чухав потилицю та щурився на сонце. До прибуття потягу ще залишався час. Він вирішив прогулятися, аби не привертати до себе зайвої уваги.

Відчуття безпеки було його ілюзією, яка так і не стала для нього реальністю. Семюель знав, що справжній спокій та безпеку він зможе знайти лише на кладовищі після того, як труну з його тілом закидають сирою землею, поверх якої покладуть скромні букетики квітів. А чи буде та труна?… Йому дуже хотілося вірити, що час для смерті ще не настав. Семюель Римах був потрібен на цьому світі, можливо навіть більше, ніж інші.

Він йшов площею, непомітно поглядаючи на люд; вивчав незнайомі обличчя, намагався зрозуміти, чи є серед них ворог, чи не слідкують за ним; сканував простір, аби контролювати ситуацію. Семюель Римах вже звик до такого життя. Одвічна напруга при зовнішній розслабленості, безперервне очікування заради короткого моменту дії, подвійна гра, про яку ніхто не має знати. Шпигун не живе за законами суспільства, бо занадто тонка та професія, аби її обранцю бути таким же, як усі.

Вокзал залишився позаду, і Римах перетнув територію ринку. Він одразу попрямував туди, де продавали рибу. Його цікавила тарань. Семюель знався на рибі і тому вивчав товар прискіпливо, при цьому не забував торгуватися з продавцями. Вибравши собі в’язку морських бичків, Римах продовжив свій культпохід ринком. Хвилин за десять Семюель зрозумів, що можна йти з Привозу. Той, кого він помітив спочатку на привокзальній площі, а потім біля рибних рядів, вже зник.

«Він не один. Він просто передав мене іншому», – думав собі Римах, повертаючись до вокзалу.

Хто слідкував за ним? Скільки їх? Чи вдасться йому те, що він запланував? Чи встигне він на потяг? А чи виїде з Одеси взагалі?

Питання виникали одне за одним, поки Римах не, зупинився біля літнього кафе, що пропонувало хоча б якийсь порятунок від спеки, і не придбав келих холодного пива.

Він пив невеличкими ковтками, насолоджуючись свіжістю хмільного напою. Римах знав, що лікарі не радять йому алкоголь, особливо пиво, зважаючи на стан його підшлункової. Він цілком усвідомлював, що в нього не в нормі цукор, що він став менше спати, менше їсти, менше любити та звертати увагу на буденні речі. Римаху було лишень сорок вісім, але він переконував себе, що йому значне більше.

Ніхто не звертав на нього особливої уваги. На вигляд він був звичайним чоловіком, таким собі роботягою, а може страховим чи торговим агентом, або ж дрібним, ну максимум – середньої руки підприємцем. Пом’ята теніска та старі, хоча й добротні штани. На ногах мокасини. Безпечність виразу обличчя. Темне і трішки закручене волосся. Він був свій серед чужих, бо так колись давно його навчили в Ленглі.

Траплялися моменти, коли він плював на все і з головою стрибав у розваги. Він полюбляв випити, не міг спокійно пройти повз симпатичну жінку, часто зраджував дружині і дозволяв собі насолоду нічних клубів та стриптиз-барів. Семюель був життєрадісним, але з роками його професія поступово робила свою справу, неспішно знищуючи ту життєрадісність, на заміну якій йшов об’єктивний, цинічний реалізм.

Римах допив пиво, з’їв декілька бичків, інші поклав до валізи й попрямував купувати пресу. Він придбав декілька журналів та цілу купу газет, запхав їх теж до валізи і пішов у напрямку перону. В голові Семюеля з роздумами про «хвіст» перепліталися й інші думки. Його непокоїла дочка, яка через тиждень після прибуття Римаха та його дружини до Києва «неймовірно порадувала» батьків своєю нікому не потрібною, окрім неї самої, присутністю в тій державі. Дівчині було вже двадцять чотири, проте розуму – тільки на шістнадцять. Завжди вешталася з сумнівними особистостями, втікала з дому, її неодноразово виганяли з школи, а пізніше – з коледжу. Університет вона так і не закінчила. Семюель знав, що це все – від нестачі уваги, від його клятої зайнятості. Але щось змінити від був не в силах. Римах не належав собі та своїй сім’ї. Він був частиною зовсім іншого організму.

Крім того, його бентежила ця країна. Він розумів, що потрібно їхати звідси. Не лише з Одеси, але й взагалі з держави. Втікати від її дикості, бездушності та приреченості. Намагатися якомога швидше позбутися її образів, згадок про неї, відсторонитись від вкрай складних проблем, яким не було видно ні кінця, ні краю. Закони демократії не спрацьовували на тому клаптику землі, що звався Україною. Вона їх зневажала, відверто насміхалася над ними, зажди обдурювала та знущалася.

Римах усвідомив, що тут так буде завжди. Нічого не зміниться. Специфіка мас, особлива ментальність. Форс-мажор на кожному кроці. Цілковите розчарування для ідеалістів і справжній рай для циніків.

Так вже сталося, що офіційним прикриттям містера Римаха були неурядові організації. Фонди, асоціації, комітети, спілки, групи, рухи – все це складало частину його життя. Того, що дозволено було бачити іншим.

Він їздив по світу, прививаючи, а де це не виходило, то просто насаджуючи демократію. Він розумів це поняття, як американець, що працює на уряд своєї держави. Його не хвилювали проблеми інших. Значення мав винятково національний інтерес США.

Розповіді Римаха про закон та рівність можна було почути у Бухаресті. Його заклики відстоювати права на приватну власність віддавалися злим відлунням у Кишиневі. Він формував демократичні рухи у Баку й Ашхабаді. Його ледве не застрелили у Мінську, звідки він втікав білоруськими лісами на терени України, а далі – на літак до Вашингтону. Римах дещо бачив в цьому житті і тому знав, скільки воно коштує. Провівши в тій країні трохи більше року, Семюель зрозумів, що ані в Києві, ні в Одесі, ні у Львові, ні в Харкові людське життя не коштує дорого. Іноді взагалі вбивають задарма.

Римах відігнав думки і пройшов до вагону. Він зайняв своє купе, зачинив замок і сів на диван. Купе було одномісним – така собі невеличка комфортна кімната, з окремим туалетом, вмивальником, тонким і великим екраном телевізору, потужним безкоштовним доступом до всесвітньої мережі.

Валіза стояла в ногах, а він сидів, відкинувши голову на спинку м’якого дивану. Боковим зором він дивився у вікно, намагаючись ідентифікувати серед вокзального люду, який зібрав перон, того, кого вже бачив двічі за день. Та все було марно. Він щез. А може його й не було? Може це давала про себе знати перенапруга? Може загострилася параноя?

Відповіді не було. Були лише купе, перон та швидкісний потяг, що за чотири години здатний пролетіти з півдня на північ, аби його клієнти могли ступити на київські дороги та тротуари. Була невідомість, яку Римах вже перестав боятися, а сприймав, як щось цілковито нормальне. А ще був страх, бо він відчував… проте, що саме – зрозуміти не міг.

Потяг почав свій рух. Римах підняв валізу, розкрив її та дістав чисті речі, рушник, бритву та одеколон. Він підійшов до вмивальника і підставив під нього руки. Вода миттєво почала бігти з крану. Він декілька раз обдав своє обличчя холодною водою, намазав піною і почав ретельно вибривати щоки, підборіддя, шию… Закінчивши, довго вмивався, потім витерся м’яким рушником і бризнув обличчя парфумами. Повернувшись на диван, знову поліз до валізи, цього разу – за газетою. Римах намагався сконцентруватися на читанні, але інформація не сприймалася. Пам’ять повертала його до того вечора в будинку його тестя – Гібса Шлеу, коли було прийняте остаточне рішення про від’їзд до Києва.

У Вашингтоні, де все й відбувалося, ім’я містера Шлеу мало вагу. Його знали, ним лякали, його боялися, поважали та ненавиділи. Він став легендою ще при Клінтоні та молодшому Буші, а в Управлінні фото Гібса Шлеу висіло серед портретів інших видатних розвідників США.

Семюель знав, чого вартий містер Шлеу. І тому намагався стати його тінню, що завжди приносило свої дивіденди. Зять Гібса – теж не погана посада для Вашингтону з відповідними зв’язками та знайомствами. Та тесть не дозволяв Римахові використовувати своє становище. Він волів його притримати біля себе, аби перед смертю було кому подати склянку води.

Отож, вони сиділи за столом: Семюель, тесть, теща, дружина Римаха Марта і незнайомець, справжнє ім’я якого знав лише Гібс Шлеу. Інші повинні були знати тільки те, що вирішить їм сказати старий. Такий був закон у цій сім’ї.

Їли мовчки, люб’язно посміхаючись одне одному. Після того, як подали каву та десерт, Шлеу зачекав хвилин із десять, а потім запропонував своїй дружині та дочці пройтися до саду. Там, за його словами, розцвітали неймовірні магнолії. Жінки завжди розуміли його і ніколи не перечили, бо він тримав їх на цьому світі. Навіть якщо й сам стояв вже однією ногою в могилі.

Коли вони пішли, Шлеу подивився на незнайомця, перевів погляд на Римаха і сказав:

– Від’їжджаєш через два дні. Марту береш з собою. Інструкції отримаєш на місці у посольстві. Історична Батьківщина чекає на тебе.

Семюель зітхнув і мовив до тестя:

– Але ж мої пращури народилися в Одесі, а не в Києві?

– Яка різниця? Країна то одна.

– Країна, може, й одна. Але Київ і Одеса – то дві різні речі.

– Тобі краще знати, – миролюбно завірив Римаха Шлеу.

– Прикриття? – запитав Семюель. Він давав зрозуміти тестю, що він вже в грі. Якщо це потрібно Гібсу, то він зробить для нього справу. Виконає ще одне завдання. Що ж тут такого? Все в кращих традиціях сім’ї, частиною якої він був вже досить давно.

Гібс відповів не одразу. Він щось прораховував в своїй сивій розумній голові, думаючи, що казати в слух, а що залишити при собі.

– Як тобі подобається посада провідного консультанта фонду «Демократія та Східноєвропейський простір»? – запитав містер Шлеу зятя.

– А вона мені має подобатися? – усміхнувся на те йому Римах.

– Звісно! Це ж твоя нова робота. А ти як собі думав, хлопче? – сказав тоді восьмидесятирічний дідуган чоловіку, якому нещодавно виповнилося сорок п’ять.

Семюель прийняв пропозицію тестя. А сьогодні йому все більше кортіло повернути час назад і сміливо викрикнути в обличчя Гібсу зухвале «Ні!» Якби Римах тільки знав, чим обернеться для нього те кляте завдання і дивна країна, що приречена на століття нещасть.

Газета полетіла на стіл. Він втомлено відкинув її і простяг руку до пляшки з мінеральною водою, що люб’язно була надана йому адміністрацією залізничних ліній. Він жадібно видудлив майже півлітра. Літня спека давала про себе знати. Не рятували навіть потужні, енергетично чисті кондиціонери, які Київ масово закуповував у корейців.

Семюель відставив мінералку і змусив себе повернутися до преси, але за читанням статті щодо майбутнього українських збройних сил заснув.

Поки Римах спав, потяг «Одеса-Київ» мчав просторами тієї дивної держави, яку він так жадав покинути. Американець був на межі, він розумів, що його подальша присутність у Києві може зіграти з ним злий жарт. Він не мав намірів обирати між могилою, в’язницею або ж психлікарнею. Він був носієм вбивчої інформації і, на превеликий жаль Римаха, це знав не лише він один.

Потяг прибув на столичний вокзал о 6:43. Пасажири почали виходити. Хтось хутко хапав валізи і кидався у київську метушню, хтось виснув на шиях у родичів та друзів, хтось втомлено плівся у напрямку зупинки та метрополітену або озирався з думкою, як вбити час, що ще залишався до пересадки на інший потяг або ж електро-експрес. І тільки Марта Римах, в дівочості – Шлеу, все бігала від вагону до вагону, вдивлялась у затемненні вікна купе, молила Бога, щоб це був дурний сон. Марта шукала свого чоловіка, який вже другу годину поспіль не відповідав на дзвінки. Провідник казав, що такий був і, мабуть, вже пішов. За ними всіма хіба встигнеш прослідкувати?!

Марта розгублено вдивлялась у самотність та тишу купе, і з її зелених очей почали котитись гіркі сльози. Його телефон не відповідав, а про те, що у купе їхав саме її чоловік, Марті вказував запах парфумів. Римах був педантом і довіряв лише найкращому, що може подарувати французька парфумерія.

Марта Римах сіла на жорсткий диван та мовила до провідника:

– Залиште мене! І викликайте, нарешті, поліцію! Зникла людина, яку потрібно знайти.

Так, того спекотного вівторка, із загадковим зникненням Семюеля Римаха, почалась історія однієї змови проти європейської держави, котру Бог чи то диявол нагородив стратегічно важливим геополітичним положенням, а її народ – жахливою ментальністю, в якій дивним і незрозумілим чином перепліталися рабська покірність, жорстокість, доброта, щедрість, волелюбство та відчайдушна хоробрість.

Закінчувалось літо. Двадцять перше століття вже давно залишило за собою свою першу чверть і стрімко чимчикувало до половини відпущеного йому самим життям та законами природи терміну. Осінь не пророкувала нічого доброго. Борги росли, якість життя падала, а іноземні агенти розривали ту державу на шматки. Іноді навіть дивувало, як взагалі Київ ще тримається на плаву?

Відповіді ніхто не знав. Людям залишалися одні лише здогадки та сподівання, на виправдання яких в тій країні вже звикли чекати десятиліттями.