Читать книгу Остання справа полковника Принципа - Сергій Постоловський - Страница 7

Розділ 5. КВИТИ

Розвідка – професія особлива. Дуже своєрідний та специфічний світ взаємин, амбіцій, життєвих планів, переконань, бажань та вчинків. Це те, чого не бачать, але воно існує. Існує так само, як існують школи й лікарні, заводи та фабрики, відділи поліції й цілі міністерські установи. У розвідці справджується одне – або ти, або тебе. Хоча зажди є точка дотику. Вона ще називається компромісом.

Обираючи розвідку, люди йдуть на свідомий ризик, стаючи частиною доволі складної машини, про існування якої знають практично усі, а ось про те, чим займається така машина, що коїться в нутрощах секретного апарату – це вже привілей обраних. Розвідка – це те, чого вчили у спецшколах та на тренувальних базах, це різні країни, їхня історія, традиції, цілі нації й народи. Це багатогранність мов та культур. Врешті-решт, розвідка – це інша доля, про яку ніколи не дізнаються ані твої рідні, ані твої найближчі друзі. Це поступовий досвід, який іноді буває таким жахливим, що швидше його можна сприйняти за якусь голлівудську картину. Досвід той з роками стає небезпечним, адже саме він завжди пам’ятатиме усі перемоги та безліч програшів. Досвід у розвідці – це вже історія. Це людські долі, таємні механізми боротьби за владу, це сконцентрованість на діях, робота заради конкретних цілей та задач, за якими вже йде головна мета. Розвідка – це життя за легендою, це інші прізвища, імена, чужі будинки, люди, які раптово стають твоїми сусідами. Це важкий щоденний контроль над собою. Це нове коло спілкування, європейські столиці та маленькі селища в Румунії і Придністров’ї. Це агонія Африки та пекельність перуанських і уругвайських зим. Це Азія з її диктатурами, корупцією та жорстокими фанатиками, для яких людське життя – ніщо. Так, маленьке непорозуміння. Але це також і Азія з великим потенціалом, розвинутою інфраструктурою, високими технологіями і неймовірними економічними показниками, яким щиро заздриш, коли розумієш їхню силу.

Розвідка – це невідомість нічних доріг, тінь холодного, липкого і неприємного жаху, що завжди супроводжує тебе на слизькому шляху. Це багатогранний світ, де є такі ж людські стосунки, як і у інших сферах. Все так, як і відбувається в житті. І в значній кількості випадків, у розвідці можуть бути не тільки порозуміння, але й таємні, специфічні взаємини. Послуга за послугу. Не зовсім шпигунство, але й вже не чесна робота та слідування клятві. Розвідка не завжди вибирає чесність. Трапляється, що навпаки.

Стрижак потрапив до розвідки випадково. В ньому розгледіли потенціал, про який він навіть і не здогадувався. Йому почали допомагати, підказувати, де треба, вчити різним маленьким хитрощам та цілим теоріям з маніпуляції масовою свідомістю. Зі Стрижака робили шпигуна, агента, першокласного нелегала, солдата вищого ґатунку. Його шлях був непростим, а характер – настільки жахливим, що з ним не могла прожити жодна жінка більше трьох тижнів. Колеги сприймали Стрижака просто, як професіонала, найманця, який за гроші та посади буде гризти землю, проте свого доб’ється. Люди намагались жити так, щоб їхні шляхи не дуже часто пересікались з дорогами Стрижака. Такою він вже був людиною.

Усі звали Стрижака Григорієм. Проте віднедавна у результаті підвищення ву Державному агентстві кризових експериментів – Григорієм Владиславовичем. Контрастна неспівзвучність імені самого Стрижака та імені його батька різала вухо, змушуючи людей червоніти. Та Стрижак не зважав на такі дрібниці.

Григорій народився в один з тих перших років нового століття, коли ще при владі був президент, якого через роки після Майдану українці благали повернутись, згадуючи і кредити, і вчасні зарплати останніх років його президентського терміну, і контрольованість цін. Та головне вони згадували про газ. Про те, що при тому президентові газ був! І коштував недорого…

Стрижак ріс спокійним хлопчиком у Чернівцях, де його батько займався м’ясною торгівлею. Мати ж Григорія була настільки екзальтованою особою, що сина вона не сприймала зовсім, а увесь час відводила лишень собі та молодим науковцям, які стали її частими гостями до того моменту, коли маленькому Гришку ще й не виповнилось чотирьох років. Батько добре торгував, але поведінка матері не пройшла йому даремно. Він став випивати, а всього через три роки помер від цирозу печінки, залишивши увесь свій спадок єдиному синові Григорію. Проте у екзальтованої матусі Стрижака на заповіт покійного чоловіка була власна, категорично-діаметрально-протилежна точка зору.

Минуть роки, і Стрижак, іноді у авто, іноді у номері готелю чи в якомусь туалеті якогось закладу-офісу задаватиме собі питання: як потрібно ненавидіти власну дитину, щоб вчинити з нею те, що вчинила його рідна мати з ним? Навіщо народжувати дитину, а потім свідомо прирікати її на злидні та жорстокості цього світу? Чи не краще просто заборонити деяким жінкам взагалі займатись сексом, якщо дитина для них – це інструмент шантажу, корисна вигода? Такі нічого дитині не зуміють дати. Вони самі ще потребують якісно нового виховання.

Мати найняла юристів, ті зробили свою справу – і вона від’їхала до Берліну, а її єдиний син Григорій – до спецінтернату. Там його і знайшли.

Стрижака гартувало саме життя, тому він став ідеальним кандидатом для спецслужб. Він бачив людське дно, знав йому ціну, вмів виживати в екстремальних ситуаціях. Його захоплення тайським боксом, літературою, історією та мовами не минули непоміченими. Контора вміла знаходити таланти, і не важливо як вона офіційно називалась на той момент, коли такі таланти починали себе проявляти. Дух і традиції передавались з покоління в покоління тією частиною фанатиків своє справи, які і становили кістяк вітчизняної розвідки.

Стрижак остаточно потрапив до спецслужб вже після Олімпіади 2022 року. Він був молодим, сповненим енергії та сил. Його розпирали амбіції, але й одночасно він намагався слухати голос розуму, який забороняв йому прояви слабкості. Стрижак потрапив до спецслужб і… закохався у свою нову роботу.

З перших же днів, ще у старій будівлі на вулиці Володимирській, він мріяв про нелегальщину. Він відчував, тільки йому одному відомими фібрами, що створений для такої роботи. Та спершу він мав надати докази керівництву, зарекомендувати себе. Одним словом працювати і працювати, поетапно наближуючись до мети.

Того ранку, коли зник Семюель Римах, пан Стрижак працював на ниві державної безпеки вже дев’ятнадцятий рік поспіль. Дев’ятнадцять років він слідкував, ховався від, ганявся за, допитував, катував, аналізував, робив висновки. І одним з найважливіших зроблених ним висновків, було те, що розвідник – це, перш за все, людина. А у кожної людини є своє таємні слабкості. Ось на них і потрібно грати! Інакше ти ніколи не отримаєш того, чого хочеш. А кожен розвідник хоче лише одного – перемоги. Переможців, як відомо, не судять.

Надхшвидкісний електромобіль промчався набережним шосе у напрямку Видубичів. Там, за кронами столітніх дерев, у Стрижака, який в ту мить знаходився за кермом цього типового чуда нової ери, була призначена зустріч. Зустріч з одним суб’єктом, який вже чекав на свого приятеля Гришка.

Дивні були стосунки у цих двох. Що могло пов’язувати американського вченого, дослідника, доктора віртуального політичного управління та почесного жителя Вашингтону з сиротою при живій матері і злиднем при грошах, які по праву належали йому від мертвого батька? Це було щось більше, ніж походження та інтереси. Це було те, що професіонал впізнає у професіоналі. Як футбольний фанат на нюх чує свого, нехай і з команди суперників, але по духу такого ж – несамовитого до останнього подиху. Такий же азарт, вогні, якими наповняються очі, впевненість у власній правоті, впертість та принциповість. Була якась справжня чоловічість, якої ні американець, ні українець не зустрічали серед інших. Правда, Стрижак бачив таку саму чоловічість у полковника Принципа та, на жаль, спілкуватись з ним міг тільки по роботі. Полковник був зовсім інший, останній з могікан у тій країні. І Стрижак поважав його за це.

Американця звали Майкл Лоррінг.

Він був аскетом у всьому, що стосувалось його особистого життя, його дороги, на яку він ступив 23 роки тому. Мінімум жінок, солодощів, комфорту та лінощів. Лінь Лоррінг відверто зневажав. Він виснажував себе розумово та фізично, дотримуючись тієї точки зору, що тільки труднощі та наполегливість роблять з чоловіка того самого, справжнього чоловіка. Він сприймав тільки три речі: покірність підлеглих, своя особлива лінія та відсутність боргів. Його стрімка наукова кар’єра, його розум та феномен звернули на себе увагу хлопців з Управління. Вони запропонували, а він через два дні дав згоду. Ось і вся історія початку його іншого, таємного життя. Життя нелегального агента. Людини, іноді здатної непомітно для інших втручатись в долі цілих країн та народів.

Майкл Лоррінг назавжди прикипів до Центрально-Східної Європи. Йому подобались вузенькі вулички Праги, аристократичність та велич споруд Кракова, нові архітектурні конструкції бізнесової Варшави. Його тягло до палаців Будапешту, нічної і такої старовинної Братислави, ранішнього Мінську, ділового Бухаресту, метушливого Кишинева та вкрай модернізованого Києва. Він вільно володів чеською, польською, угорською, російською. Розумів українську, русинів в Закарпатті, деяких румунів на кордоні з Одеською економічною зоною та циган, що заполонили стару Європу і вже вимагали від Парижу, Варшави, Лондона та Берліну власної держави. Мовляв, нехай дехто на сході Європи подумає про «нашу історичну територію».

Він зачитувався книгами про жахливу війну в колишній Югославії. Про Біла Клінтона і війська НАТО. Про сербів, хорватів, чорногорців… Іноді йому було моторошно від звітів різних комісій, яким давали доручення розслідувати військові злочини. Жах наповняв його. Він гнав той жах геть, і починав таємно захоплюватись Балканами. Точніше не самими Балканами, а тим, як все було зроблено. Захотіли – розвалили. Втрутились, ввели війська, розпочали бомбардування. Знищили цілі селища і міста, тисячі невинних людей, проте свого досягли. Що може бути прозаїчнішим, ніж теза про ціль, яка все-таки виправдовує засоби?

Він поклонявся Америці, адже останні сто з лишнім років, саме вона правила бал на планеті Земля. І нехай Китай, Росія, Індія, Європа і ще чорт знає хто заявляють там свої права – у військовій сфері всім їм до Америки, як до неба рачки. Тільки Америка дозволяла собі нападати на іншу державу, без згоди на те світової спільноти та всупереч спочатку рішенням ООН, а вже потім Світової Ліги. Так само діяли одні лишень терористи, які з першого року століття, з того самого «чорного вівторка» в американській історії, були визнані реальною загрозою для безпеки ряду національних держав. Тільки Америка була взірцем демократії при повній відсутності демократії та нехтуванні правами людини. Тільки вона споживала найбільше всіх, експлуатуючи сили, ресурси та розум інших. Тільки Америка витрачала такі колосальні кошти на інновації, науку, військові розробки, програми маніпуляцією масовою свідомістю, та модні в колі Лоррінга «геополітичні ігри». Тільки Америка могла собі дозволити те, про що інші навіть і не наважувалися подумати.

Він був фанатично відданим своїй справі науковцем та читачем чужих думок, гравцем та маніпулятором, солдатом і командиром, вівцею та вовком. Він знав, що таке жорстокість і щирість, добро і зло, честь та жалюгідність. Він не любив накопичувати борги, але Стрижаку був дещо винний. Так, дрібні послуги, іноді досить делікатні, про які ніхто немає знати, бо це може коштувати всього – поваги, кар’єри, життя.