Читать книгу Остання справа полковника Принципа - Сергій Постоловський - Страница 5

Розділ 3. ХРИЗАНТЕМИ ДЛЯ МАРТИ

Він одразу впізнав ту світлу залу з величезними вікнами та меблями з дерева. Він пройшов повз вікна і притулився до стіни. На хвильку заплющив очі, а потім кинув одинокий погляд у вікно. З висоти тридцять шостого поверху він спокійно міг бачити нову будівлю цирку – всю зі скла та металевих конструкцій, що з’явилася на місці старого, цегляного, куди він ще встиг зводити власних дітей. На жаль, його онуки вже не застали тієї будівлі, яка виросла ще за радянських часів. Їм довелось насолоджуватись футуристичними вигадками модних київських архітекторів, які змішували Азію з Європою, аби вразити потенційних інвесторів.

– Радий вас бачити, полковнику! – перебив його думки чоловік з різким басом. На вигляд йому можна було дати десь років п’ятдесят, хоча він і був значно старшим. Медицина не стояла на місці і, добираючись до середини шаленого 21-го століття, вона вже могла пропонувати людству препарати, що омолоджували організм, даруючи відстрочку неприємній зустрічі зі смертю. Чи її цілковиту, хоча й таку приємну, ілюзію.

Полковник потис простягнуту йому руку.

– Хотів би сказати те саме, проте, на жаль, не можу.

– Минуле не відпускає? – хекнув на те йому чоловік.

– Кажете, минуле? А воно в нас було?

– Можливо, й ваша правда, полковнику. Не буду зараз сперечатися з цього приводу, – сказав співрозмовник і пройшов до овального столу, за яким починали збиратися члени новоствореної Антикризової Спецради другого рівня прийняття керівних рішень. Перший рівень в тій країні належав зовсім іншим людям.

Він стежив за тими, хто займав свої місця за столом. Декого він недолюблював, декому не вірив, когось вважав підлабузником, когось занадто талановитим і чесним, аби займатися їхньою справою. Проте кожен з присутніх мав право бути в тій залі. Так само, як і він.

Співрозмовник полковника окинув усіх своїм керівним оком, і на правах старшого, мовив:

– Ну що ж, панове. Почнемо. Наразі питання зрозуміле: потрібно знайти в короткий термін Семюеля Римаха. Якщо це неможливо, а воно, швидше за все, так і є, тоді маємо змусити ту підлу тінь звинувачень, що згустилися над державою і зокрема нашою організацією, падати на когось іншого. Слава богу, прийнятних кандидатур вистачає. В інакшому випадку – розірвання міграційних та торгівельних угод з США. Така позиція Вашингтона.

– А що говорить Європа? – запитав головуючого генерал Шульжук.

– Європа? – сумно посміхнувся той. – Європа, любий мій Олександре Федоровичу, переважно мовчить. Брюссель казатиме те, що йому люб’язно порадять в Державному департаменті.

– Значить, можемо втратити контракти по Зоні вільної торгівлі, – констатував факт генерал Шульжук.

– Крім того, Європа вже натякнула, що після зникнення громадянина США на території держави, вона не має жодних підстав, аби прискорювати процес повноправного членства.

– Ну, звичайно, – розвів руками Шульжук. – Їм тільки кинь кістку – руку по лікоть відгризуть. Зубенята у брюссельських хлопчиків гострі.

– Опозиція засипала Генпрокуратуру та суди своїми запитами та позовами. Вони проштовхують законопроекти, що прискорюють процедуру імпічменту. Я не можу сьогодні відповідати за лояльність парламенту. Так що наші шановні політичні опоненти сьогодні мають шанс увійти в історію, – сказав головуючий і підвів очі до стелі. Вона була повністю білою, з вмонтованими в неї лампами. Він якийсь час дивився на стелю, перевів погляд на колег, а потім мовив до них:

– В кого які ідеї? Можливо, пропозиції? Прошу вас, не соромтеся свого розуму! Він нам всім зараз дуже потрібний.

Ніхто й не соромився. Вони вичікували. Кожен знав, що не варто бути занадто ініціативним. Іноді краще підстрахуватися. І, як здавалося багатьом, а деякі взагалі в це свято вірили, подібна тактика – завжди безпрограшна. Особливо, коли на території суверенної та незалежної держави безслідно зникає іноземний шпигун.

Полковник Принцип сидів мовчки, як і всі. Руки він тримав на столі. Його мозок працював, в той час як обличчя було спокійним. Він не міг довго виносити мовчанку. Вона його виводила з себе, пробуджувала найгірше в його вже давно немолодому організмі.

– Для початку хотілося б знати свої повноваження, – полковник вирішив говорити першим. Він мав зрозуміти ситуацію, вичленити головне, а потім вже формувати якийсь план дій. Полковник хотів знати те, що знають інші. Проте вони не мали жодного бажання для одкровень.

Головуючий глянув на Принципа.

– Все залежить від того, що вам вдасться зробити найближчим часом. А поки що можете мене просити про що завгодно, тільки якщо пообіцяєте мені успіх.

– Обіцяти вам нічого не буду, але деякими думками поділюся, – відповів йому на те Принцип.

– Що ж, давайте послухаємо пана полковника. Прошу вас, Іване Сергійовичу! – сказав головуючий.

– Перше, що потрібно враховувати, коли ми вже завели розмову про Римаха, це його офіційний статус в нашій державі. Про функції та задачі наразі можемо тільки здогадуватися. Хто був його куратором, пане генерале? Ця людина присутня зараз в залі? – полковник звернувся до головуючого, але той мовчав. Принцип все зрозумів.

– Ви що, не вели за ним спостереження? Не посадили свою людину до того клятого фонду?! Не встановили прослуховування?! Взагалі нічого не робили?! Ви ж знали, чим він займається насправді! – полковник говорив сухо, вистрілюючи слова, наче литі кулі.

– Вас давно не було видно, Іване Сергійовичу, – полковник почув лагідний жіночий голос і повернув свою голову вліво.

Вона сиділа через два генерали від нього. Коротко підстрижене волосся, вольове обличчя, що відливається бронзою, дещо азійський погляд, налиті, наче спілі черешні, вуста, груди, які намагаються вирватися на волю з під нестерпного гніту світлої блузи – Марія Василівна Перебийптаха, як завжди, виглядала неперевершено.

Що робила вона серед тієї братії? Ким доводилася їм? Навіщо взагалі сіла за той стіл? І яке право мала втручатися в суто чоловічу розмову?

Ніхто з присутніх не наважувався виразити думки в голос. Офіцери мовчали. І ті, хто знав про Перебийптаху, і ті, хто тільки здогадувався.

– Радий вас бачити, Маріє Василівно, – відповів їй полковник Принцип. Вона посміхнулася. Люб’язно, але була в тій посмішці ще й якась таємниця, попередження, можливо навіть застереження.

– Римах перестав бути нашою прерогативою, – буденним тоном мовила до Принципа Перебийптаха.

– Дозвольте поцікавитися, як давно це сталося? – запитав полковник.

– Давно чи недавно – яка вже різниця? Я все тобі потім поясню, Іване. Давай краще повертатися до повістки нашої зустрічі, – втрутився головуючий.

Принцип подивився на нього, спіймав його погляд і по очам зрозумів, що зараз краще не загострювати ситуацію. Багато зайвих вух. Безліч хтивих та підступних людей. Чужих серед своїх.

– Довго ми так будемо сидіти, пане Нечипайло? Може у вас і є час, але в мене його – в обмаль, – дзвінкий чоловічий голос пролунав несподівано. Головуючий, який і був тим паном Нечипайло, похитав головою і скрізь стиснуті зуби сказав:

– Сидіти ви тут будете, шановний пане Розумовський, рівно стільки, скільки цього потребуватиме ситуація.

– Ну знаєте…

– Чоловіче! – гаркнула на Розумовського Марія Василівна Перебийптаха. – Щось забагато ви собі дозволяєте. Вам не здається, що ви тут не маєте такого права?

Розумовський, а він був чоловіком сміливим та нахабним, зухвало глянув на Перебийптаху і сказав:

– Я думав у нас тут серйозне зібрання з конкретного питання, а не зустріч старих знайомих…

– Слухайте ви! – викрикнув полковник Принцип і усі присутні побачили, як почали наливатися кров’ю його очі. Хто знав Івана Сергійовича, той зрозумів, що зараз може статися біда. Хто ж бачив Принципа вперше, з відвертою цікавістю чекав на продовження.

– Сядьте, пане полковнику! – голос генерала Нечипайла був залізним і таким, що не стерпить прирікань. – А ви, – він ткнув пальцем в сторону Розумовського – закрийте свого рота і дякуйте, що вас взагалі запросили. Майбутній досвід стане у пригоді для вашого кар’єрного зростання. І поводьтеся гідно. Ми знаємо хто ви і звідки. Не потрібно нам про це нагадувати.

Розумовського звали Андрієм Мироновичем. Посаду в тій країні він займав вельми цікаву й досить авторитетну. Офіційно та посада звучала як перший заступник Голови Державного агентства антикризових ситуацій. Якщо простіше – професійний маніпулятор громадською думкою, генерал інформаційного простору.

Андрій Миронович був молодим. Дехто з присутніх вважав, що він був аж занадто молодим, аби брати участь у тому поважному та секретному зібранні.

«Коли це щогли вирішували долю країни? Та він навіть ще на горщик не ходив, як ми з Принципом бігали під шаленими кулями психопатів навіженої Африки», – подумав собі генерал Шульжук. Проте вголос нічого не сказав. Він знав правила гри, ніколи їх не порушував, тому і став генералом. На відміну від його старого приятеля Івана Сергійовича Принципа.

Полковник сидів і мовчав. Він чекав, коли генерал Нечипайло дозволить йому продовжити.

«І звідки ці непотрібні емоції?» – запитав себе Принцип. «Не про те думаєш. Зовсім не про те!»

Нечипайло сидів у самому центрі. Вся увага сконцентровувалася на ньому. Генерал кинув погляд на Принципа і сказав:

– Продовжуйте, полковнику. Я так розумію, вас дещо перебили.

Принцип цього разу почав не одразу. Він все перебирав в голові деталі, забуті уривки життя, обличчя, давно покинуті звички. Коли він зрозумів, що всі на нього чекають, і тягнути час означає нервувати людей, він встав і сказав:

– Питання потрібно ставити наступним чином: чи зник він сам, чи йому в цьому допомогли? Римах – єдиний зять містера Гібса Шлеу

– сірого кардинала ЦРУ. Галас навколо такої події був прогнозованим. Але звернімо увагу, як швидко і технічно правильно все було організовано. Аналіз інформаційних повідомлень наштовхує на думку, про те, що вони писалися під чиюсь диктовку. Диктували вміло, зважували інформацію, давали її дозованими порціями різним виданням. Прийом старий, проте ефективний. Створює ілюзію самопоширення новини, що сприяє поглибленню довіри до ЗМІ.

Він зробив паузу, аби усі переварили сказане, зрозумів, що зауважень ніхто не має так само, як і питань, а тому продовжив:

– Приблизно рік тому, коли Римах з’явився у Києві, я мав розмову з французами. Вони казали, що Семюель – не один посланець на терени СНД. Було ще троє. Один – до Білорусії, другий – до Молдови, третій – до Казахстану. Ходили чутки про Чечню, але тоді там було затишшя після останньої операції федеральної влади Росії. Я стежив за Римахом. З найпершого дня, коли він ступив на нашу землю. Я думав, що зможу його контролювати. Але він виявився гідним противником. Він багато разів дурив і мене, і моїх людей. Він грав красиво, без перебільшень. Увесь час терся біля Державної Асамблеї. Римах декілька разів у наших приватних бесідах натякав мені про якийсь новий проект, проте далі – все! Повна таємниця.

– Це могли бути американці? – питання, що прозвучало з привабливих вуст Марії Василівни Перебийптахи, полковник задавав собі вже не раз в той день.

– Не виключаю такої можливості. Нам конче необхідно знати, які в нього були повноваження й цілі. Але окрім «американського варіанту», право на життя мають і російський, і китайський, і кримінальний,а також ф якась банальна життєва історія з продовженням. Римах – особистість колоритна. Якщо його й вбили, то кіллером мала бути людина досить сильна, смілива і поважна, аби брати на себе відповідальність за ліквідацію зятя Гібса Шлеу, – полковник не помітив, як почав ходити залою. Він кивав головою в такт своїм крокам, підшукуючи потрібні слова, аби сказати не більше, і не менше.

– Схема викрадення Римаха – класична, – продовжував Принцип.

– Такі схеми неодноразово практикувались ізраїльтянами, росіянами, британцями, американцями… Головне завдання – нав’язати громадськості думку про невинну жертву і жорстоку, підступну та цинічну владу, яка розправляється з залишками демократії у державі. Головний акцент робиться на інформаційну атаку та психологічний тиск. Результат – брудна пляма на міжнародному іміджі країни, і, вже як похідна

– втрата усіх контрактів з цивілізованим світом. Зі Сходу, в свою чергу, тисне Москва. З Заходу – Брюссель і Вашингтон, з азійськими ринками у нас і так завжди чомусь виникали проблеми. З’являються питання. По-перше, де брати гроші, коли скоро вже осінь? По-друге, як проводити вибори до парламенту в умовах повного падіння рейтингів та активізації прозахідних сил і настроїв? І, по-третє, чим все закінчиться, якщо Семюеля Римаха знайдуть мертвим десь у багажнику якогось авто, чи замурованим в стіну на глухому українському хуторі?

Його останні слова ще довго віддавалися липкою луною у просторій залі для засідань. Перспективи знайти Римаха мертвим присутні відверто боялися, сподіваючись… невідомо на що.

– Що скаже нам контррозвідка? – звернувся Принцип до генерала Шульжука.

– А особливо й сказати нічого. Працюємо. До Одеси Римах їздив у справах приватних. Ставити пам’ятник на могилу діда.

– Брехня! Пам’ятник поставили два місяці тому.

– Звідки ви знаєте? – скептично запитав полковника Шульжук.

– Я ж вам вже казав, що слідкував за Римахом, – втомлено відповів Принцип. – Мої люди все перевірили. Пам’ятник стоїть там, де і має бути. Інше питання, що його потрібно якомога швидше обстежити. Може щось і залишив нам Семюель на згадку про себе. А у фонді були, Олександре Федоровичу? – запитав полковник генерала Шульжука.

– Були. Директор на відпочинку. За все керівництво – його неприємний заступник, який звинуватив нас у бездарності та халатності. Став навіть погрожувати. Але від нього ми дізналися, що Римаха не бачили у фонді більше тижня. Після Одеси він мав наміри летіти до Варшави. Там якийсь черговий конгрес обездолених організовують.

– Якщо його вкрали, то можна припустити, що у Варшаві Семюель Римах мав дещо зробити. Наприклад, зустрітися з кимось чи передати таке, що не можна довіряти електронним комунікаціям. Як і іншим людям, – голос чоловіка, який сидів одразу зліва від Шульжука, як раз навпроти Принципа, був статним. Чоловік мав прізвище Стрижак, звався Григорієм і два роки тому отримав звання підполковника та вважався людиною генерала Нечипайла.

«А ось і ти, голубе, слово своє мовив», – подумав Принцип. – Стрижак, Стрижак, Стрижак… Давній мій напарник, заклятий суперник. Бачу, що доля знову зводить нас. Ну що ж… з тобою можна працювати».

– Потрібно ще вияснити, чи працював в нашій державі Римах сам, чи тримав біля себе ще когось. Агенти, помічники, медійна братія, інші особи. Та перш ніж приступати до всього цього, необхідно загасити полум’я в мережі. Інформаційний простір вимагає знайти Семюеля Римаха. Хтось, використовуючи цей інформаційний простір, прагне кардинальних змін у державі. Змін, здобутих злочинним шляхом і проти волі громадськості та діючої влади. Пане генерале, хто в нас відповідає за ЗМІ?

– Робота вже йде. Результат гарантую! – несподівано для Принципа сказав Андрій Миронович Розумовський.

– Хочеться на це сподіватися, – відповів йому полковник.

– Ну що ж, – генерал Нечипайло підвівся на свої ще досить сильні ноги. – Будемо закінчувати. Значить так. Контррозвідка продовжує свою справу. Вас, Маріє Василівно, попрошу протрусити криміналітет, включно з іноземцями. Розумовський продовжує інформаційні дії. А ви, – Нечипайло кинув погляд на Принципа, потім перевів його на Стрижака, – як завжди: родичі, друзі, близькі і просто знайомі. До фонду можете заглянути. З дружиною його переговоріть. Це вона зчинила весь той галас. До речі, як її звати?

– Марта, – відповів полковник Принцип і якась невидима сила здавила його груди.

– Потрібно про неї усе вияснити. Ви мене зрозуміли – усе?! Що любить, з ким спить, які квіти їй подобаються…

– Хризантеми, – а груди все здавлювало і здавлювало.

– Ось і добре. Подаруйте їй цілу купу тих клятих хризантем. Станьте її друзями, рабами, коханцями, ким завгодно, але вона має дати нам потрібну інформацію. Операцію з пошуку Семюеля Римаха пропоную назвати… – генерал Нечипайло задумався, підбираючи відповідну назву.

– Хризантеми для Марти, – сказав Стрижак і нотки цинізму залишили свій недобрий слід в свідомості присутніх.

– Біс із вами! – махнув рукою генерал-полковник Нечипайло. – Нехай буде «Хризантеми для Марти». На разі все! На зв’язок виходимо кожну годину. І не дай Бог хтось буде поза зоною досяжності. У нас в країні таких зон вже немає.

– А були все ж таки часи, – мрійливо сказав Олександр Федорович Шульжук.

– Були та сплинули, – відповів йому на це Стрижак і першим пішов геть з зали засідань. Він був занадто молодим, щоб пам’ятати ті перші роки 21-го століття.

За ним слідував полковник Принцип.

У них обох починалась робота, котру інші зовсім не розуміли і вважали дитячими ігрищами дорослих дядьків.