Читать книгу Остання справа полковника Принципа - Сергій Постоловський - Страница 4

Розділ 2. ВИ НАМ ПОТРІБНІ, ПОЛКОВНИКУ! 

ДУЖЕ ПОТРІБНІ…

Він поклав лептоп на стіл. Увімкнув його – і за мить вже переглядав стрічку останніх новин, тримаючи в руках роздруківку поліцейського звіту Києва за добу. На перший погляд, все було без змін: десь мітинг, десь акт рейдерства, десь арешт корумпованого чиновника і майже повсюди ДТП. Але сорок хвилин тому почала з’являтися інформація про зникнення провідного консультанта фонду «Демократія та Східноєвропейський простір» Семюеля Римаха. Віртуальні версії газет та журналів викладали матеріал у різних інтерпретаціях. Деякі згадували лише про те, що Римах сів у Одесі на потяг, а в Києві його вже не було. Інші встигли вирвати з провідника свідчення. Той запевняв, що Римах одразу зайшов до свого купе і більше він його не бачив. Найхутчіші розповідали про діяльність фонду в тій державі. Найтерплячіші розпочали полювання на Марту Римах. І тільки сім із трьохсот шістдесяти десяти трьох джерел, які він промоніторив, казали про причетність Семюеля до роботи в Управлінні, США, штат Вірджинія. А два найкмітливіших журналісти задавалися питанням, з чого це раптом американський шпигун рік тому несподівано з’явився на просторах країни? Що було потрібно йому у Києві та й в Одесі в час гострого політичного протистояння офіційного Києва з Москвою?

Для чоловіка те питання звучало риторично. Він посміхнувся. З роками його почало все частіше тривожити відчуття певного дискомфорту. Він не міг пояснити чи то окреслити його словами. Він просто знав, що буде лихо. Так було, коли у Києві з’явився Семюель Римах. Так трапилось і зараз, коли він зник.

– Скоро вони всі заспівають про Ленглі, – задумливо сказав чоловік. Помовчав з хвильку і додав: – А разом з Ленглі згадають і нашу поважну Державну Асамблею.

Як у воду дивився!

Ближче до вечора, коли було вже за шосту, інформаційні агентства в один голос кричали про зникнення Семюеля Римаха. Дехто згадав про давню нерозкриту справу зникнення журналіста на самому початку століття. Дехто – про пакистанського інженера, який так і не доїхав з Харкова до столиці. Були й такі, що просто кивали головою і казали: «Та коли це було? Дехто з нас взагалі ще не народився». Але буквально всі – і малі видання, і потужні авторитетні агентства, і відверто жовта преса натякали на те, що тут не обійшлось без рідної влади та їхніх колег з Капітолійських пагорбів. Висновки, поки що, громадськість була вправі робити самостійно. Та зерно, як то кажуть, вдалось посіяти. Напруга наростала. І чоловік розумів, що рано чи пізно останній клапан зірветься.

Окрім змісту повідомлень віртуальних видань, він звернув увагу на потужність інформаційного сигналу. Сигнал наростав, вчався країною, наче вихор, приковував увагу і змушував людей думати.

Він з’єднався з помічником і попросив принести роздруківку рейтингу новин за останні дві години. Він знав відповідь, але хотів мати на руках ще й факти, які б підтверджували, що він має рацію.

Помічник виявився чоловічком вправним, а тому вже за хвилину його шеф тримав роздруківку. Як він і думав, новина про Римаха залишила позаду навіть новини футболу (а того літа йшов чемпіонат!) і запити на прогноз погоди. Американець став справжньою зіркою українського медіа-простору. Його обличчя обіцяло зробитися впізнаваним, а з часом – й відверто популярним.

– А ще ти маєш шанс стати символом, – цинічно мовив чоловік до екрану лептопа, звідкіля на нього споглядав Семюель Римах.

Помічник приніс каву. Він подякував. Зробив ковток – і задумався. Чужий інтерес був очевидним в цій справі. Хтось був зацікавлений у появі та швидкому поширенні інформації про Римаха. Комусь є від цього користь. Проте, кому саме, він міг тільки здогадуватися. Останні півроку чоловік не займався справами. Він відійшов від них і зрозумів, що повинен був зробити це ще раніше. Але сьогодні йому кортіло знати всю схему, віднайти усіх учасників, зрозуміти мотив того злочину.

Він знав, що ще залишався мізерний шанс врятувати життя бідолашному Римахові. Він знав, що треба починати діяти. Організувати потужну інформаційну кампанію, натиснути на оперативників, зробити декілька дзвінків, підняти депутатів, зарядити зброю і кинутись з головою у нову справу. Справу, яка обіцяла бути вельми цікавою. Він розумів, що мовчання – переможне до смерті. Він знав цю технологію зникнення журналістів, співробітників правозахисних організацій та неурядових фондів, громадських діячів, опозиційних політиків і просто незручних та допитливих людей. В тому, що зникнення Римаха – не випадковість, а добре спланована спецоперація, він вже не сумнівався. Занадто багато він встиг побачити за своє життя, щоб назавжди відкинути геть усі залишки ідеалізму. На жаль, буденна реальність не мала нічого спільного зі світом ідеальних стосунків та цілковитої людської гармонії. Була лише одна сумна констатація факту. Жорстокість та неповторність моменту, коли людина починає розуміти, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Чоловік цілковито усвідомлював, що має кидати і ту каву, і лептоп, і свої кволі думки. Потрібно було стрибати у своє старе вольво і мчати на Велику Житомирську, де знаходилась штаб-квартира його колишньої організації. Потрібно було бити у дзвони, розплющувати очі бюрократам, розжовувати все своїм екс-колегам, заручитись підтримкою впливових людей. Та не було в нього вже того запалу, того юнацького ентузіазму, живої енергії молодості. Не мав він й жодного бажання лізти поперед батька в пекло. Роки тяжкої праці та правила Системи намертво відбили у нього тягу до ініціатив. Він втомився грати в завзятого бойскаута. Держава мала інших, більш гідних, аби займатись цієї справою. А ти, чоловіче, – відпрацьований матеріал. Так що насолоджуйся заслуженим відпочинком. Пенсіонерь собі на здоров’я!

– Теж мені майбутнє, – сплюнув він у відро для сміття, що стояло під столом. – З такими молодими і завзятими, як у нас, скоро і тридцяти мільйонів не залишиться. Повимираємо всі до бісової матері! І тільки в архівах Вашингтону, Брюсселю та Москви пилитимуться згадки, що колись була така собі держава в Східній Європі з її дурнями-громадянами, які завжди обирали ту владу, на яку й заслуговували.

Він встав і пройшов кімнатою, схрестивши рукою за спиною. При ході він дещо сутулився і нагадував тренера з боксу зі старих американських фільмів. Ніхто б в житті не сказав, що ця людина бачила і знала низку президентів, цілу низку міністрів, безліч депутатів, конгресменів, сенаторів, дипломатів. Він товаришував з повіями, знався з кримінальними елементами, ходив на полювання з контрабандистами, а іноді вештався серед фанатиків, що спеціалізувалися на ваххабізмі та політичному тероризмі. Його бачили з професурою та академіками, з директорами заводів та начальниками грізних установ. Іноді він полюбляв посидіти з топ-менеджерами, а іноді з роботягами. Він був непростою людиною з дуже складним характером. Він представляв професію непублічну, приховану від широкої громадськості, відому пересічним громадянам лише з новин, книг та кінофільмів. Професію відповідальну, ризикову, іноді навіть небезпечну для здоров’я та життя. Професію, що несе в собі вбивчу таємничість і примушує грати чужу роль.

Дисплей комп’ютера миготів яскравими кольорами. Чоловік кинув на нього погляд і вимкнув. Він не бачив в ньому більше жодної потреби. Все, що він хотів, вже дізнався. Тепер йому кортіло пройтися вулицями Києва, як він робив завжди, коли в голові була справжня каша.

Він дуже любив прогулянки вечірньою столицею, як і саме місто. Воно стало його другою Батьківщиною, його багаторічним пристанищем. Він пам’ятав це місто ще з його каштанами, старими трамваями, парками і зеленими скверами. Він пам’ятав дороги без автомобільних заторів, старі, непримітні будинки, тишу київських дворів. Він знав Київ без отієї численної кількості арок-напівеліпсів, мостів – від з Подільського мостового переходу через Дніпро до нового Харківського шляхопроводу з окремими смугами руху для метро, електромобілів, бензинових авто та нового дива японської техніки – швидкісних апаратів, які розганялися до 250 кілометрів на годину. Йому назавжди в серце увійшов той комфорт, який він відчував у перші роки, що провів в столиці. Тоді йому не було й двадцяти… А зараз він вже встиг покинути службу…

«Який же ти безжалісний, Ваша величносте Часе», – подумки сказав собі чоловік, поринаючи у вечір великого міста, в якому він не переставав відчувати себе самотнім.

Вогні бульвару Шевченка освітлювали йому шлях на гору. Праворуч вітер, що невідомо звідки взявся, колихав старі дерева Ботанічного саду. З кожним роком та зелена зона Києва здавалася йому все меншою і меншою. Крізь розлогі гілки і крони виднілися контури новозбудованих офісних комплексів. Сад нищили впродовж десятків років. Його безжалісно та цинічно різали, роздавали безцінні землі під сумнівні забудови, виймаючи з незаконних угод мільйони американських доларів.

Ліворуч було чутно дзвони Володимирського собору. Собор чіпати не наважувалися, а ось будинку на Леонтовича не пошкодували. Зі старих, збудованих ще на початку 20-го століття, не залишилося жодного. Їхнє місце зайняли інші, впевнені, що вже настав їхній час бути прикрасою міста, його візитною карткою.

Чоловік зупинився. Він не знав, куди йому йти, не до кінця розумів, який його крок стане правильним.

«Що ж ти, дідьку, не йдеш з голови?! – лютував він про себе на американця, а після звертався вже до самого себе: – Ну яке тобі діло до цього нещасного? Якщо зник, значить так того вимагали ситуація та обставина. І все! Які обставини? А це вже, чоловіче, не твоє собаче діло! На цьому крапка! Ти своє вже відіграв. За Римаха голова має боліти у інших».

Може й та голова мусила боліти у когось іншого, але й він почувався на взводі. Чи вже встиг забути, яка вона на смак – та нова справа? Як неприємно б’є вона в горлянку, як заважає дихати, як паморочить голову. Як розпалює гнів, що з часом переростає у справжню лють.

Вулиця Леонтовича закінчилась – і він ступив на асфальтовану дорогу, що замінила стару бруківку на Богдана Хмельницького. Крокуючи повз Оперний театр, Золоті ворота, вийшов на Володимирську. Він намагався не дивитися на кремезну та сіру будівлю, що нависала над вулицею майже навпроти Софії Київської. Від споруди завжди віяло пронизливим холодом і цинічним, жорстоким спокоєм. Колись чоловік вважав себе невід’ємною частиною тієї будівлі. І кожного разу, коли підходив до вікон верхніх поверхів та бачив куполи собору, тільки переконувався, що боротьба між добром і злом проявляється навіть в архітектурі та парадоксальності розміщення будинків у місті.

Минаючи пам’ятник одному з найнеоднозначніших гетьманів цієї країни, чоловік дивився тільки вперед, бо знав, що скоро він вже дійде і муситиме щось вдіяти. Там, за рогом, починалася Велика Житомирська, де він працював останні чотири роки перед виходом у відставку.

Його крок уповільнювався. Він зволікав, намагався згадати якісь номери телефонів, обличчя колег, але все плуталося, зливалося в одну змазану картину. Чомусь знову і знову згадувалася далека молодість. Часи президента Кучми, журналіст Гонгадзе, підступний майор, що в одну мить став відомим не тільки в тій державі, але й поза її кордонами завдяки своєму безчесному вчинку, помаранчевий період, вертикаль донецької влади… Він все ніяк не міг зрозуміти: до чого ті спогади? Що можуть вони зробити для того, аби розігнати туман над Семюелем Римахом?

За весь час, протягом якого чоловік був поза справами, йому жодного разу не спало на думку зателефонувати комусь зі старих приятелів по службі або ж хоча б своїй багаторічній секретарці Анжелі Маркіянівні, аби поцікавитись її життям. Десь у книгах із психології він колись читав, що таке буває з тими, хто занадто сумлінно намагається виконувати свої професійні обов’язки. Настає момент, коли до людини приходить прозріння. Людина починає усвідомлювати, що всім начхати і на твою чесність, і на все твоє сумління, і, тим паче, на твою старанність. Світом продовжують правити зло, жорстокість, гроші, зв’язки та повальна корупція. І неважливо, як ти працюєш. Головне – як ти себе продаєш. А саме це він ніяк не міг зробити. Він не вмів себе продавати, адже залишався одним з небагатьох в тій країні, хто ще мав почуття честі та власної гідності. Він був одинаком серед сірої маси натовпу, на чолі якого стояла купка хитрих, підступних та заздрісних божків.

Він почекав, поки світлофор, що вже декілька років працював на сонячній енергії, змінить червоний на зелений, і перейшов на інший бік вулиці. Чоловік зупинився. Він стояв на роздоріжжі і не знав, що ж йому, в біса, робити. Прямо перед ним манила вогнями та прохолодою літня тераса ресторану. Він йшов їй на зустріч, а в очах його стояв образ зниклого американського шпигуна – старого чортяки Римаха, якого він знав вже років з десять. Як раз відтоді, коли Америка стала його нелегальною домівкою на певний час. Вони зустрілися у холі головного офісу Світової Ліги. При тій першій зустрічі Римах відрекомендувався заступником директора якогось благодійного фонду в Перу. А потім познайомив зі своєю сім’єю.

Офіціант приніс йому сік та млинці з сиром. Чоловік вдячно кивнув і взявся обідати. Пережовував він довго, різав неспішно, наче вичікуючи когось або чогось. Думки бомбардували з усіх боків. Вони з’являлися в голові з метою засісти там надовго. Вони загравали з його совістю, кричали про якийсь обов’язок.

Він прекрасно усвідомлював, що не кожен погодиться з ним розмовляти. Пам’ять перебирала імена колишніх колег. Він все думав, порівнював кандидатури, вагався. Його недолюблювали в Конторі. Але доки він був на посаді та близьким до генерала, з ним змушені були рахуватися. Після відставки він вже встиг забути обличчя, як і дороги до них. Та й ті обличчя зітхнули з полегшенням, почувши новину про його вихід на пенсію.

Мелодія пробивалася крізь легкий ресторанний гомін. Він не одразу зрозумів, що це дзвонить саме його телефон. Так і застигнувши з виделкою та ножем у руках, він пережовував запашний млинець. Легкий холодок пройшов по його спині.

«Отже, самі про мене згадали», – промайнуло в його голові, коли він вже відкладав ножа і тягнув руку до апарату виробництва старої та збанкрутілої фінської компанії, що була лідером на ринку мобільних телефонів років сорок тому. Він натиснув клавішу відповіді, промовляючи своє звичне:

– Принцип слухає.

– Ти чув про Римаха? – запитав його співрозмовник, не витрачаючи час на привітання з людиною, котру не бачив декілька місяців.

– Чув, – відповів він.

– Справа серйозна, – сказав співрозмовник. – Протест висловила низка неурядових організацій та Державний департамент США. Американці погрожують заморозити рахунки і розірвати контракти. Вони тиснуть на Брюссель. Нас знову звинувачують у авторитаризмі. Нам нагадують про цензуру, вчать бути демократичними…

– А ви? – перебив він свого співрозмовника.

– Що ми? – не зрозумів той.

– Стали демократичними?

– Давай без оцих твоїх жартів, пане полковнику! Не до них зараз. Ви нам потрібні, полковнику! Дуже потрібні, – гаркнув співрозмовник, а потім примирливо запитав:

– То я висилаю авто?

Полковник зітхнув, матюкнувся в голос і вже потім відповів:

– Не треба! Я пам’ятаю дорогу.

Офіціант приніс рахунок, він простягнув йому платіжну картку, той на місці оформив чек і полковник вийшов на вулицю.

Його крок ставав впевненим, а хода – стрімкою. Він розправив плечі і підняв голову. Вони знову згадали про нього, і вкотре він не зміг їм відмовити.

– Така вже в тебе вдача, полковнику, – посміхнувся чоловік на прізвище Принцип і зморшки здригнулися на його обличчі.

Полковник йшов на зустріч таємничій небезпеці, що своїми щупальцями починала торкатися його тіла, мозку та душі.