Читать книгу Остання справа полковника Принципа - Сергій Постоловський - Страница 6

Розділ 4. ЧОЛОВІКИ ЇЇ ЖИТТЯ

З Мартою він вирішив розмовляти сам. Стрижак не заперечував і, щоб дарма не гаяти часу, помчався на зустріч з американським резидентом. Той був йому дещо винний, тому пан Стрижак розраховував на взаємність. А таке траплялось в історії спецслужб різних країн. Бо чисто людське іноді брало гору над державними інтересами.

– Тільки прошу вас, полковнику, не поскупіться на квіти! Купіть найкращі, – кинув він на прощання Принципу.

– А то я без тебе не знаю, – буркнув йому у відповідь Іван Сергійович. Він не терпів характеру Стрижака, але визнавав його професіоналізм. Тому і змушений був працювати з ним у парі, бо спільна справа не розуміє розбіжностей поглядів та особистих рис. Вона визнає тільки одне – конкретний результат.

Він довго вибирав квіти. Чесно кажучи, Принцип ніколи не вмів цього робити, як того б хотіли ті, кому він мав їх дарувати. З жінками у Принципа не складалось, адже робота, його клята робота, забирала практично увесь час. Зі своєї першою та наразі єдиною екс-дружиною він побрався, коли йому було 22. Потім пішли діти, скандали та розлучення. Після цього у полковника траплялись романи, але все то було несерйозно. Робота – ось що завжди мало для нього найвищий сенс.

Квіткар – чолов’яга років 60, одразу збагнув, що клієнт вагається і тому без ліричних вступів почав рекламувати йому наявну в нього продукцію. За деякий час зупинились на блідо-рожевих хризантемах Су-Лінг. Івану Сергійовичу здалось, що саме ці квіти випромінюють спокій. Той самий спокій, який так був потрібний Марті Римах. Адже вона була єдиною особою, хто дійсно страждав через зникнення її законного чоловіка.

Розплатившись з квіткарем, полковник обома руками взяв квіти і попрямував до свого старенького вольво. Першу модель цього шведського авто він придбав ще у 2007 році і з того часу вже не міг довіряти жодній іншій автомобільній компанії.

Марта зустріла його у якомусь брудному халаті. Її волосся було наспіх зібране у маленьку дульку.

– Ой, які квіти! Це так мило… Що ж це я… Вибач мене, Іване! Проходь-проходь! Ось я дурепа, тримаю тебе на порозі… – її голос був сірим. Сірим від горя, що як сніг на початку червня, звалилось на її тендітні жіночі плечі.

– Зовсім ти і не дурепа, – сказав полковник Принцип, проходячи у квартиру Семюеля Римаха.

У вітальні було затишно і прохолодно. Він сів на запропонований Мартою стілець. Вона розмістилась навпроти нього.

Спочатку мовчали. З її очей текли сльози, а все обличчя, руки, ноги тремтіли. Тоді він встав, підійшов до неї і обійняв. Він сильно притис її до себе, так, щоб вона змогла відчувати його чоловічий подих.

– Не смій! Чуєш мене?! Не треба це зараз. Ти повинна бути сильною, аби ми його знайшли. Забудь про себе і згадай про Сема! – гримнув він різко на неї.

– Так-так, Іване. Вибач мене. Я і сама знаю. Але… але нічого не можу з собою вдіяти, – нова хвиля сліз знову покотилась з її змучених очей по такому ж змученому обличчю.

– В тебе є щось випити? – запитав її Принцип.

– Так, звісно. Там – у барі.

Полковник заглянув до бару і зупинився на вірменському коньяку. Він швидко відкрив пляшку і налив їй повний фужер.

– Пий! – наказав Принцип Марті. – Заплющ очі і пий! Навіть, якщо не хочеш, все одно я від тебе не відчеплюсь, поки ти все не вип’єш.

Вона покірно хитала головою, але не поспішала пити. Тоді полковник безжалісно стис її щелепу і влив коньяк. Спочатку вона вирішила чинити спротив, але за ліченні секунди якось вся обм’якла і повисла на сильних руках Івана Сергійовича. Полковник проніс Марту вітальнею і поклав на диван. Потім узяв стілець і підставив до дивану. Сівши, Іван Сергійович дещо вичекав, а потім розпочав розмову. Важку для Марти і необхідну для Принципа.

– Що ти знаєш? – запитав він її.

Вона витріщила на нього свої несамовиті очі і лише зітхнула у відповідь.

Тоді полковник, без зайвих церемоній, дав їй ляпаса.

– Дивись на мене! Не смій дивитись повз мене! Відповідай! Що ти знаєш?!

Марта щось пробубоніла собі під ніс і недобре всміхнулась йому.

«Як же ви мені всі набридли», – промайнуло в її голові. «Як же я вас усіх ненавиджу – тебе, полковнику, тебе – батьку, і тебе, мій чоловіче Семюель».

– Марто! Марто! Послухай мене уважно! Я зараз буде ставити тобі запитання, а ти відповідатимеш на них. Ти мене зрозуміла?

У відповідь вона покірно хитнула головою.

– Коли ви бачились востаннє?

– Три дні тому, – сказала Марта і сама не зрозуміла, як це зробила.

– У що він був тоді одягнутий?

– Сірі брюки, зелена теніска і замшеві мокасини.

– Він брав з собою якісь речі?

– Так. Свою стару валізу. Ти маєш її пам’ятати.

Полковник Принцип добре пам’ятав ту Римахову валізу, адже вона була одвічним супутником усіх відряджень Семюеля.

– Що він туди поклав?

– Не знаю.

– Не поспішай. Подумай добре. Я повторюю – що він туди поклав?

– Не знаю. Я було вирішила допомогти йому з речами, приготувала дві пари запасних брюк, дві нові сорочки, рушник, набір для гоління, зубну електрощітку, парфуми, зубний порошок… А коли захотіла відкрити його валізу і покласти усе це до неї, Сем гаркнув на мене, чого ніколи раніше не було, і заборонив навіть торкатися її. Я тоді ще заплакала, але він був непохитний у своїй злості. Тільки вже ввечері, коли я його проводжала на вокзал, він лагідно обійняв мене і попросив вибачення за таку свою поведінку. Сказав лише, що у валізі знаходилось дещо, про що не повинен знати ніхто. Навіть він сам не до кінця був впевнений, чи знає, що саме він везе до Одеси…

– Тобто?

– Він сказав, що його попросили дещо передати декому у Одесі.

– Хто попросив? Що передати? Кому?

– Не знаю…

– Це були люди з фонду?

– Здається, що ні…

– З посольства?

– Я ж кажу, що не знаю!

– Ні, ти знаєш! Просто або не хочеш говорити мені усю правду, або відверто знущаєшся наді мною.

– О Боже, Івану! Та якби я тільки могла…

– Ти можеш, Марто! Ти все можеш. Так-от, хто його просив?

Вона замовчала. Її очі були скляними і, за великим рахунком, нічого не виражали. Принцип налив коньяк (значно менше, ніж першого разу), знову стис її щелепу, і влив той коньяк у Марту Римах, цю нещасну жінку, над якою так жорстоко посміялась доля. При чому робила вона це з самого першого дня Марти на цьому світі.

Їй довелось народитися в сім’ї Гібса Шлеу, який у сімейних відносинах визнавав лишень позицію сили та власного голосу. До дружини і єдиної дочки усе своє життя Гібс ставився, як до челяді, яка повинна пам’ятати, кому вона має завдячувати. Коли Марта вийшла заміж за Семюеля Римаха, то їй здалось, що ось, нарешті, настало те справжнє життя, про яке вона чула від подруг, або ж з Інтернету та екранів телевізорів. Та, чим більше часу її чоловік проводив з її ж батьком, тим більше той чоловік ставав подібним до того клятого батька. І нехай Семюель увесь час заперечував такий факт, кожного разу нагадуючи Марті, що вона має завдячувати йому за його подвиг, а як же інакше, адже саме він – він і ніхто інший(!) – вирвав її з рук тирана Гібса, проте лише Марта і знала всю правду про збіднілого нью-йоркського єврея з Брайтон-Біч Семюеля Римаха, який не зміг впоратись зі своїми комплексами. І саме ці комплекси були більшою та найгіршою частиною їх спільного сімейного життя.

Коньяк не п’янив її. Навпаки, він подарував їй ясність розуму та сильне бажання закінчити цю розмову. Розмову з чоловіком, заради якого ще рік тому, вона була здатна на все. Навіть на вбивство Семюеля Римаха та Гібса Шлеу.

Марта спробувала сконцентрувати свій погляд на фігурі Принципа, але нічого не вийшло. Тоді вона хитнула декілька разів головою і підвелась з дивану. Принцип допоміг їй встати.

– У тебе є цигарки? – спустошеним голосом запитала вона його.

– Ти не відповіла на моє запитання, – докірливо сказав він їй.

– А ти на моє, – посміхнулась вона йому.

– Гаразд. Візьми, – він простягнув їй пачку цигарок, а потім клацнув своїм стареньким Zippo.

Марта прикурила від його запальнички. Вони мовчали. Полковник Принцип не квапив її, адже бачив, що вона ще вагається.

«Замала доза», – подумав він. «Надто мала доза».

Тим часом Марто Римах допалила цигарку, повернулась до полковника і сказала:

– Мені потрібно прийняти душ.

– Це все потім, Марто. Потім. Чуєш мене, люба! Зараз потрібно зосередитись…

– Без душу я не скажу тобі більше ні слова, – її скляні очі нагадували погляд мертвої. На якусь мить Іван Сергійович злякався за неї і дав слабинку.

– Добре. Буде тобі душ. Але обіцяй мені одне…

– Я все тобі розповім, Іване. Все, що знаю, – вона провела своє рукою по його щоці і попленталась до ванної кімнати.

Принципу довелось чекати не довго. За хвилин десять Марта знову увійшла до власної вітальні. На її голові був рушник небесного кольору, а тіло закутане у новенький махровий халат. Вона присіла на стілець, мрійливо подивилась у вікно, і, не повертаючи голови, лагідним голосом мовила до полковника:

– Налий мені ще. Тільки не потрібно отих ваших чортових «пігулок правди» туди сипати. Я думала, що хоча б ти вище за всі ті штучки… Ти мене розчарував, мій полковнику. Втім, як і всі чоловіки мого життя.

В ту мить, коли вона сказала цю фразу, полковнику спецслужб Івану Сергійовичу Принципу стало соромно. Так соромно, як, напевно, йому не було ще ніколи за все своє тяжке й складне життя. Мине якийсь час, і він коритиме себе за той сором, адже сором і спецслужби

– речі несумісні. Проте у мить, коли вона сиділа біля нього, споглядаючи у вікно, він корив себе за той вчинок, за ті кляті пігулки, за ту свою службу, за свій цинізм, якому ніколи вже не буде виправдання.

– Вибач… Вибач мене дурня, якщо зможеш. Але я думав…

– Нічого ти не думав. І не треба вибачатись. Така вже в тебе, вдача, полковнику. Така вже в тебе вдача, – у її голосі він відчув жалість і збагнув, що про власну вдачу думав того дня й сам – в момент, коли йому зателефонував генерал Нечипайло.

– Кого ти намагався обдурити, бідний мій Іване? Мене? Ти, мабуть, забув, з якої я сім’ї? А пам’ятаєш, ще минулого року ти мені пропонував втекти. Просто взяти, зірватись з місця і податись до ситої Європи, чи то летіти на якійсь там острови. До речі, як вони називались?

– Трістан-да-Кун’я, – захриплим від хвилювання голосом відповів Принцип.

– Дивна назва. Здається ти казав, що там не дуже тепло? То ж чому ти, серед отієї всієї безлічі райських куточків, обрав саме ці острови?

– Щоб нас ніхто і ніколи не знайшов. Щоб до кінця днів своїх я міг насолоджуватись лише тобою однією, пестити тебе і виконувати усі твої забаганки. Трістан-да-Кун’я разом з островом Пасхи – найвіддаленіше населене місце на цій Богом забутій планеті.

– Кажеш пестити і виконувати усі мої забаганки… Цікава річ час. Рік тому ти був готовий на все заради мене. А сьогодні ти травиш мене вашими клятими пігулками. І заради чого? Того мерзотника, що разом з моїм шизоїдним тираном батьком задумали нову авантюру? Я була вищої думки про тебе, Іване. Значно вищої.

– А вони щось задумали? – все-таки роки, проведенні в спецслужбах давали про себе знати.

– Батько – так точно. А Сем… Хто його знає? Останніми роками він високо піднявся кар’єрними сходами. В Ленглі його цінують. Напевно вже дослужився до бригадного генерала. Він ніколи,особливо не говорив зі мною про свою роботу. Але ж і я не сліпа. До того ж, не забувай, що я росла у сім’ї шпигуна. Американського шпигуна, який усе своє життя присвятив винятково Управлінню. Дещо я розуміла без слів, про щось здогадувалась, щось знаходила поміж його речей. Одним словом із шматочків, дрібненьких частинок, роками складалась картина, – вона замовчала. Він теж мовчав, вивчаючи її розумне обличчя.

Бувають жінки, від яких віє спокоєм. Бувають такі, що змушують червоніти в їхній присутності від їхнього же нахабства та краси. Є жінки, що створенні для одвічного сімейного затишку та щастя. А бувають такі, що випромінюють розум, і за це страждають усе своє життя. Саме такою і була Марта Римах-Шлеу.

– Так що він віз у своїй валізі? Марто, ти пробач мене, але від твоєї відповіді залежатиме не тільки майбутнє Сема, але й подальше існування цієї держави. Країни, якій я віддав усе своє життя. Зрозумій мене правильно…

– Та я все розумію, мій полковнику. Все я добре розумію. Тільки, ось дивна річ, чомусь я маю розуміти вас усіх, а хоча б хтось з вас спробував зрозуміти мене.

Він мовчав. Мовчав, як студент, який просто не знав відповіді на питання поважного професора. І в той момент сором знову повертався до нього, адже він негідно повівся з жінкою, яку досі кохав. Кохав несамовито, кожного разу стискаючи те своє почуття так міцно, щоб воно, не приведи Господи, змогло вирватись на білий світ. Бо якщо таке станеться, тоді все. Кінець полковнику Принципу. Та й, швидше за все, і Марті Римах.

Полковник взяв себе в руки. Дивна річ, він ніколи не втрачав самоконтролю. Ніколи! Ні з перебіжниками, ні зі зрадниками, ні з відвертими мерзотниками-ґвалтівниками, ні з кримськими терористами, ні з націоналістами-шовіністами. Він багато разів бачив смерть. Іноді дуже жахливу, щоб бути правдою. Полковник спілкувався з убивцями, серійними маніяками, ідейними мазохістами, покидьками вищого ґатунку та іншим непотребом, що наповнював цей старий світ. І жодного разу він не втратив самоконтролю. Але з цією жінкою, такою слабкою і такою нещасною, полковник Принцип не міг нічого вкоїти. Він розумів, що це заважає його завданню, та таким вже його створила матінка-природа.

Він притис її до себе і мовив:

– Скажи мені, що було в його валізі? Ти ж знаєш це Марто! Я знаю, що ти знаєш! А ти знаєш, що я це знаю. Мене не обдуриш. Я відчуваю, що ти знаєш. Просто відчуваю. Скажи ж мені, рідна моя, і нам усім стане легше. Ну ж бо! Давай, маленька! Не треба все тримати в собі. У нас з’явиться шанс врятувати твого дурня Сема. Крихітний такий шанс, проте він у нас буде. Просто розслабся, заплющ очі, вдихни повітря і скажи мені, – він пестив її волосся, торкався своїми пальцями лоба, очей, щік, губ. Вона ж тремтіла і якось дивно хитала головою зі сторони в сторону. Наче якась лялька. Наче нежива.

– То були контейнери. Ти розумієш про що я. Як невеличкі термоси. Термоси, Іванеееее!!! Кляті термосиииии!!! – її крик лунав на всю квартиру. Таку велику та пусту.

Він не зупиняв її. Вона мала право на той крик. Бо то був крик сильної жінки, яка зважилась на відчай.

Принцип вийшов від неї десь за хвилин тридцять. Він пішов, коли переконався, що вона знову адекватно сприймає дійсність і вже не наробить дурниць.

Полковник сів у своє вольво, відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі.

– Боже! Чому я мушу бути таким мерзотником, такою сволотою, аби дізнатись правду? – він і сам одразу не зрозумів, що сказав це все вголос.

Принцип завів авто, увімкнув радіо, надавав собі ляпасів і відповів на власне питання:

– Бо цю Богом забуту країну ти любиш понад усе.

Потім дещо подумав і додав:

– Навіть більше, ніж ту жінку, що зараз дивиться на твоє давно немите авто скрізь штори свого вікна, що у пустій квартирі, де ніколи не літатимуть янголи щастя.

Їм просто цього не судилося.