Читать книгу У той день… - Симона Вилар - Страница 3

Ювеліри константинопольські недарма вважалися найліпшими у світі майстрами своєї справи. Уміли робити прикраси у Візантії! І ця діадема з шліхованими рубінами й смарагдами, блискучою золотою емаллю й круглими перлами в підвісках оздоблена… Та й саме золото тонкої роботи. Ліпота! А якщо подібне довершене диво вінчає темноволосу голівку молодої вродливиці, то взагалі замилуєшся!

От князь Володимир і не міг надивитися на свою красуню-жону Анну, царівну візантійську. Сидячи перед дзеркалом з вилощеного срібла, вона всиляла у вушка прозірчасті мерехтливі сережки-колти, аж помітила у віддзеркаленні Володимира, що завмер біля арки входу, і спалахнула на обличчі; опустила довгі вії. У кутиках її соковитого маленького рота з’явилися милі ямочки: Анна намагалася втримати лукаву усмішку, задоволена тим, як захоплено дивиться на неї муж, а проте й розгубленою почувалася. Не звикла ще, що він входить до неї так запросто, без належного церемоніалу – захотів і увійшов.

Але якщо царівна змовчала, то жінки, віддані їй, ураз сполошилися. Заметушилися, заохали, старша зоста[13] навіть спробувала заступити Володимирові шлях до Анни.

– Не час, не час, архонте[14]! – замахала вона руками на князя. – Порфирогеніта[15] ще не готова до виходу.

Що ж, ця огрядна велична жінка вже вельми непогано призвичаїлася до місцевої говірки, але те, що вона говорила, було не до вподоби князеві. Коли нарешті ці прибулі з Анною служителі зрозуміють, що він тут – головний? Коли збагнуть, що їхня порфирогеніта тут найперше – його жона?

– Я чекатиму жону в гридниці, – тільки й мовив князь Володимир виходячи.

Сам же подумав, що час уже одіслати добру половину цих квочок назад у Царгород[16], нíчого їм тут приказувати та втручатися в його родинні з Анною справи.

А спустившись у простору гридницю княжого терема, побачив там і прибулих з Анною з далекої Візантії її супутників-ромеїв – геть-чисто всі у святочних довгополих уборах, у барвних збористих хламидах, защепнутих на раменах. Вони шанобливо схилили голови перед правителем Русі, та, хутко випрямившись, дивилися ніби з погордою – наче шиї їм у поклоні перед чужим згиналися неохоче. На своїх василевсів[17] ці придворні підлабузники так би не витріщалися. А тут, на Русі, он як запишалися, вважають себе за мужів ліпших, либонь, тому й забрали собі в голову, що зможуть мати вплив на князя Володимира. І знову подумалося йому: а бодай би їх щезник ухопив!.. Хай би забиралися до свого василевса, який був для нього незрозумілий, як і щезник із хащ лісових. Дарма що роменський імператор вважався віднедавна хрещеним батьком руського князя, дарма що наречено Володимира при хрещенні йменням його – Василій.

Князь давно виношував думку про хрещення, але доконечно прийняв хреста, як захопив у Таврії ромейський город Корсунь[18] і заручився тоді із сестрою візантійських правителів Василія й Костянтина[19]. Такого споконвіку ще не бувало, щоб народжена в пурпурі царівна віддавалася за чужоземця-поганина, – закони ромейські вважали це негідним. А наполіг Володимир – і вийшло, як він того хотів. Тож чому ці набундючені ромейські павичі дивляться на нього, як на варвара, якому вклонятися соромно?

Володимир ішов просто на них, бачив, як скоса поглядають на його багряні чоботи, ніби князь Русі не мусив облачатися в царствений пурпур. А ось і мусив! Він тепер рідня василевсів, тож має право на царствений убір, як і може вбиратися в довге одіння золотої парчі, до якого вже почав звикати і яке особливо цінував, коли належало підкреслити його високе становище. Та й Анні так більше до вподоби.

На саму думку про Анну настрій одразу поліпшився, спина випросталася. Володимир гордо пройшов повз ромеїв, що розступилися перед ним, як болотяна ряска перед лодією, рушив до своїх вірних бояр. А ті й собі убралися в багаті шати, найліпші, за ромейською модою – в парчу та оксамити, шовкові накидки, пояси, унизані самоцвітами. Щоправда, шапки, оторочені хутром, носили за місцевим звичаєм. А чому ні? Хутра – знаменита цінність Русі. Торги хутровим крамом немало багатства в казну князівську додали, адже відомо, що на ринках Царграда за нього добру ціну дають. Хоча надто жарко сьогодні для хутра, здається. Ну та нічого, пара парить, а не ламає. А на парчевих шапках соболі та куниці вельми пишно глядяться.

А втім, Добриня, князів дядько, не перемінив полотняний лляний убір місцевого крою, хіба що плащ строкатий на плече накинув. Та зате в такому одязі він не так потерпає від цієї липневої спеки. А своє довге, побриніле сивиною волосся Добриня просто перехопив на потилиці, стягнувши в подобу кінського хвоста. І все одно величавістю своєю худорлявий, жилавий князів дядько не поступиться іншим присутнім. Он як шанобливо з ним тримаються князеві нарочиті люди: і боярин Вовчий Хвіст, і воєвода Блуд, і витязі Ясноок та Ясен, і навіть виряджений у візантійську парчу знаний купець Дольма.

Володимир підійшов до Добрині, усміхнувся привітно.

– Де наш піп Анастас? Чи готовий провести святу службу?

– Уже дожидає, государю. Щоб наш Анастас та не впорався!

А в самого очі зблиснули завзяттям.

Очі в них з Володимиром схожі, темно-карі, та в іншому дядько з племінником мало в чому подібні: Добриня – смаглявий, темноволосий, а Володимир – кажуть же: Красне Сонечко – світлолиций, русяве волосся вицвіло до пшеничної барви, тільки борідка, невелика, плекана, ледь темніша. Зустрівши вже тридцяту весну, Володимир мав навдивовижу пишну вроду – ставний, широкоплечий, високий, його військову поставу не міг приховати навіть ромейський дивітисій, що виблискував на князеві парчевими узорами. І усмішка в нього була хороша – ясна, білозуба, світла. Скільки жіночих сердець полонила ця чарівлива князева усмішка! Та нині й кепкування якесь у ній ніби відчувалося. Він чекав, як відреагують усі ці прибулі з Анною візантійські ромеї на те, що князь Русі сам обиратиме собі служителя їхнього Бога. Хоча… тепер це і його, Володимирів, Бог, і найближчого його оточення, його дружини, синів його. А патрикіям[20] і служителям церкви, присланим від василевсів, усе мало. Вони прибули, аби пильнувати, а згодом доповісти в Царграді, що укохана сестра імператорів потрапила до по-справжньому християнської країни. А ще – переконатися, що Русь зважає на вимоги Царграда.

Останнє найпаче дозоляло Володимирові. Почувався добре, бо ж прийшов нарешті до істинної віри. Потроху пізнавав її тонкощі, починав бажати її душею… коли б не ці справи політичні. Політика. Бач, яке слово вигадали греки, щоб пояснювати свій тиск на князя. Думають, раз віддали йому порфирогеніту на вимогу, то тепер їхня черга виявляти волю та свої умови висувати. І так напосідають, ніби мають право відвезти назад царівну, якщо варвар Володимир їх не послухає. Ну та дзуськи їм, а не Анну, хай спробують вітер у жменю собі зібрати! Та й сама царівна навряд щоб побажала повернутися… Так у це хотілося вірити князеві, коли згадував про стосунки свої з вінчаною на законний шлюб жоною.

Адже й раніше були в нього жони – тільки водимих[21] чотири мав Володимир, коли поклонявся старій вірі. Це не кажучи про численних полюбовниць, яких через невтримність у похоті до жінок збирав по всіх усюдах, обертаючи на своїх наложниць. Цілий терем заселив князь любасками своїми в заміському сільці Берестовому, та тільки все те до Анни було. Тепер же, як і належиться у християн, не прагнув мати більше нікого, крім однієї своєї жони, однієї цариці… якщо вже вважає, що титул княгині її принижує. Ну й нехай її так кличуть. Їй – утіха, Володимирові – слава.

Анна з’явилася врешті на високих східцях. Сходила – лебідкою пливла. Погойдувалися довгі підвіски, виблискував самоцвітами лор[22], а надто діадема царгородська. Перед нею всі схилялися в поклоні шанобливому, а вона й бровою не здвигнула – ступала, високо й гордо тримаючи голову на довгій, як стебло квітки, шиї.

Володимир ступив крок до своєї цариці. І подумалося: раніше, як жив тут без Анни значно простіше, міг би запросто обійняти свою жону за плечі, вийти з нею разом під розписну арку назустріч променям сонця… як і нині виступав би котрийсь із щасливих купців зі своєю ладою милою, як і сам він колись виходив з іншими коханими… з Роґнідою.

Та про колишніх згадувати нині не час. А надто про Роґніду. Та й не належиться йому, вбраному в царствений пурпур, уподібнюватися простим смертним. Він вищий. І сам це розумів, і Анна так розтлумачувала. Володимир згоджувався з нею. Відтепер доля його триматиме на світі особлива. Тож князь лише подав цариці руку, поглянув милостиво, як її маленька, у мерехтливих камінцях перснів ручка легко лягла на його сильний зап’ясток.

Княжий палац муровано з каменю, ще бабою Володимира княгинею Ольгою поставлено його на Горі київській. Арка виходу на ґанок, гарно розписана візерунками, як здавна любили на Русі тереми оздоблювати, вабила погляди, та була занизькою – такою вже збудували її давні майстри. А як вийдеш – яскраве сонячне проміння очі сліпить. Аж заплющишся мимохіть, а крізь замружені повіки перше, що видно, – це розставлені по двору бронзові статуї, що їх Володимир привіз із завойованого Корсуня. Найпаче йому до душі скульптурна квадрига прекрасних бронзових огирів, навік зупинених у своїм прудкім леті рукою геніального різьбяра. Скакуни вийшли мов живі, тільки Володимир усе ще не визначився з доконечним для них місцем. Таж не зараз мислити про це!

Тепер Володимир зі своєю царицею опинився на чолі ходи, за їхніми спинами тивуни чемно вказували нарочитому людові, кому де стати, але наближені й так уже знали кожен своє місце, не штовхалися, як раніше бувало. Попереду ж сунули ромейські священники з золотосяйними хрестами, корогвами, кадилами, обкурюючи шлях вінценосної пари пахощами ладану. Солодко, врочисто зазвучав хор, спершу юними хлоп’ячими голосами, потім диякони підхопили протяжно величальний спів. Пишна процесія вийшла з воріт княжого подвір’я, рушила вимощеним плахами проходом поміж дворами туди, де на широкому місці на пагорбі мала здійснюватися відправа. Народу навкруги збиралося немало, і хоча кияни вже почали звикати до пишних виходів князя з його почтом, бути присутніми при Володимирових молебнях їм подобалося. Святково, гарно, ошатно. Усім приємно було подивитися, як це воно – нову віру впроваджувати.

Сьогодні служба мала пройти на місці колишнього капища старих богів. Тепер там височів дерев’яний хрест. Світле вистругане дерево в сонячних променях відливало золотом, віруючі християни увінчали його свіжими квітами. Володимир сказав усім, що тут буде церква во славу святого Василія, якого ім’я прийняв він по хрещенні. Неподалік уже лежали штабелі дощок і кам’яні брили для будівництва. А допоки збудують, можна й просто неба провести службу во славу істинного Бога, під високим дерев’яним хрестом.

Володимир і сам гаразд не тямив, що відчуває, дивлячись на хрест. Одне знав: трепет у душі був значно сильніший, ніж коли на старих ідолів поглядав. Хотілося розібратися в цьому почутті, зрозуміти, що так бентежить душу. Та мирське відволікало. Як поведуться всі ці ромеї бундючні, коли побачать, що службу вестиме не їхній єпископ Яків, а призначений для цього Володимиром Анастас Корсунянин. Той, хто ще в завойованому Корсуні пояснював Володимирові все, що стосувалося нової віри, повчав, радив, сповідав. Тож і хотів Володимир, щоб церкву його в Києві очолив священнослужитель, якого він обрав сам.

Анастас вийшов наперед – сухорлявий, темноокий, у білій камилавці й темній довгій рясі, на якій сяяв срібний хрест на срібному ж ретязі. Він уклонився й почав правити службу, не звертаючи уваги на легке невдоволення візантійців, що стояли за спиною князя. Гучно лунав його голос, співав урочисто хор, у повітрі снувався сизуватий ладановий дим. Анастас підготувався до служіння бездоганно. Тож ромеї поволі стихли, схилили голови. Навіть Анна поруч із Володимиром заусміхалася. Сказала до мужа його мовою, щоб він зрозумів її:

– Ліпо. Ой, ліпо мені!

Що ж, коли вже сама цариця задоволена, то й інші ромеї не нарікатимуть.

Однак ті все ж нарікали. Уже після служби і щедрого бенкету, що ним вона продовжилася, коли, здавалося б, наївшись, напившись, не бурчатимеш, ці ніяк не вгавали:

– Хто такий сей Анастас? Чому його підняв над усіх, відкинув тих пресвітерів, що їх відібрано для служіння в самому богохранимому Константинополі?

– Така моя воля, – м’яко, але рішуче відказав Володимир.

– Щоб проводити службу для цариці, абикого вибирати не можна.

Анна сиділа в позолоченім кріслі коло свойого мужа, пряма, на взір цілком спокійна, але Володимир чув її прискорене дихання.

Князь ледь схилився до неї:

– Ану, скажи своїм, хай угамуються. Бо зі мною розмова коротка: зараз під білі руки, на човни – і хай собі забираються геть.

Сказав це, звертаючись до Анни, але так, щоб усі почули.

Наперед вийшов євнух Євстахій, із царициного почту.

– Ясновельможний архонте, ми не можемо відбути з Києва і Русі, доки не впевнимося, що полишаємо порфирогеніту в християнській країні. Можеш згубити нас усіх, понеже ти тут володар, проте ми не сядемо на кораблі, не переконавшись, що ти виконав обітниці й привніс світло істинної віри до цієї країни.

Володимир кинув колючий погляд на євнуха. Диви, який. Женоподібне брезкле лице. Євнух. Гм. Володимирові вже розповіли, що з такими ще в малолітстві коять, звалашений – не чоловік після цього взагалі. Та й голос у нього, як у баби, – тонкий, огидний. Але ж знає, убогий, чим дозолити. Не може Володимир вигнати їх нині з Києва утришия, не зруйнувавши тим самим так недавно налагоджені стосунки з Візантією й новоявленою царгородською ріднею.

Князь опустив очі, зітхнув кілька разів глибоко, заспокоюючись, і заговорив миролюбно:

– Що вас не влаштовує, ромеї преславні? Хіба мало зроблено для того, щоб ви бачили, як держава моя приймає християнство? Я сам хрестився, дружинники мої віру Христову прийняли ще в Корсуні. Ви всі тому свідки. А тут, у Києві, хіба мало моїх бояр ви бачили на службі во славу Всевишнього? Завжди так починається: спершу кращі люди приймають віру, а потім, дивлячись на них, уже й народ починає наслідувати. Жон мав я множество, у тому зізнаюся, але, повінчавшися з Анною-красою, від зв’язків з ними відмовився: кого відпустив, а більшість видав заміж за добрих людей, за християн. Так і казав їм: котра охреститься, тій посаг дам чималий, як належиться християнам. Отже, нині дотримуюсь я звичаю мати тільки одну жону, і бояри мої те саме прийняли, виславши полюбовниць і меншиць, залишившись тільки з вінчаними жонами. Невже й цього мало? І чи не ви були присутніми при тому, як хрестив я всіх своїх синів коло струмка в долині[23], зробивши християнами спадкоємців і явивши тим приклад людям своїм?

– Ти говориш тільки про вельмож, архонте, – подав голос єпископ Яків, зобидившись, що Володимир не бажає призначати його митрополитом у Києві, а, вочевидь, готує це місце для Анастаса Корсунянина. – Вельможі – се лише мала частка людей у державі. Ми ж чекаємо, коли ти народ свій почнеш хрестити.

Цей єпископ, сам родом із Корсуня, добре говорив руською мовою. Та й люди з його почту знали місцеву говірку. Тож вони й повідомляли Якова, чим дише Київ, які настрої панують у місті щодо нової релігії. Єпископ знав, що багато русичів досі шанують старі вірування, а ще тримають удома маленьких ідолів давніх богів, яким поклоняються, і навіть справляють старі язичницькі дійства з оспівуванням місцевих бісів. Тому й сказав, що минулої ночі на полі за градськими укріпленнями діялося казна-що.

«Либонь, на гуляння Дажбога якісь дурні зійшлися», – подумав про себе Володимир. Він слухав спокійну мову преподобного Якова, велеречиву, але поблажливу, і відчував, як душа йому скипає гнівом. Але коли заговорив, то мало не всміхався – перейняв уже князь од ромеїв їхню майже задушевну манеру розмови.

– Владико, казали мені, що християнська віра не одразу і в Константинополі прижилася. Чому ж ви наполягаєте, щоб я вчинив чаклунство і в одну мить зробив усіх своїх підданців вірними незвичній їм новій релігії? Он і Анастас Корсунянин казав, щоб ми милосердно уводили нові християнські закони, говорили з киянами мирно, поступово спокушаючи їх істинною вірою. Він і сам так чинить, і йому вдається, присягаюся в тому хрестом, у який вірую!

Та ось євнух Євстахій приніс вість, до якої Володимир не був готовий. Виявляється, минулої ночі вбито отця Нифонта, який досі мирно проповідував у Києві. Його було знайдено з прошитим стрілою серцем у лодії, де священник ночував.

Поряд з Володимиром тихо охнула Анна. Князь відчув, як захопило дух, видно було, що йому боляче й важко чути прикру звістку. Він знав цього слугу Божого – зарослого бородою, кремезного і до всіх привітного. Отець Нифонт ходив Києвом вільно, без остороги. І киянам він нібито подобався.

– Даю обітницю, що накажу знайти винуватця, – глухо мовив Володимир. – І покараю головника за цей злочин.

– Невже? – сплеснув пухкими ручками євнух. – Мені казали, що у вас є прислів’я: «Вітра в полі не спіймати».

– Лови вітра в полі, – поправив князь. Хоча сенс був той самий. Володимир і сам розумів, що розшукати у велелюдному Києві того, хто міг прохромити стрілою нещасного священнослужителя, – насправді марна річ.

Єпископ Яків широко перехрестився – усі, за його прикладом, так само, – а потім прорік:

– Тепер ви самі бачите, василевсе, княже Володимире, що ваш народ, нехрещений і не навчений істинної віри, чинитиме зло християнам. Поки ви не підкорите своїх людей, поки будете… спокушати їх, як ви сказали, нам небезпечно залишати тут порфирогеніту з її слугами.

«Ну, Анні нічого не загрожує, я заради неї й град спалю», – подумав Володимир. І раптом заявив:

– Присягаюся своєю душею: ще й двох седмиць не мине, як я охрещу кожного, хто ходить під моєю рукою, – усякого воїна, смерда чи ремісника з Подолу. Даю вам тверде княже слово в тому!

– Ну, це ти дарма їм таке пообіцяв, сестричу[24], – казав пізніше Добриня, коли вони увечері сиділи у світлиці терема при відчиненім віконці. – Де таке чувано: хрестити натовп, коли багато хто того ще й у голову собі не клав.

– Я слово дав, – похмуро мовив князь. І докинув, грюкнувши кулаком по віконній лиштві: – Я підкорив собі весь Київ, коли устрояв сюю землю, і ніхто ані писнув супроти мене! Невже тепер, маючи таку силу, я не зможу загнати киян у воду й охрестити їх своєю волею?

Добриня перестав гратися руків’ям ножа, завмер на мить, ніби щось зважуючи, а потім посміхнувся.

– А це непогана думка – зігнати народ до річки й віддати всім скопом під волю Ісуса Христа. Таке допевне справить враження. Але ж і противних тому багато знайдеться. І що лютіше опиратимуться, то більше викличуть невдоволення в ромеїв.

Володимир мовчав, дихав тяжко.

– Вимисли щось, Добрине, зарадь. Ти ж завжди знаходив вихід – навіть там, де його не було жодного.

У голосі великого князя несподівано прозвучали майже благальні інтонації. Як давно, ще за часів отроцтва князя, коли той в усьому покладався на кмітливість вірного вуя. Добриня аж брови здивовано вигнув: відколи самовпевнений сестрич убився в силу, не чув він од нього такого благання. Таж Володимир – сокіл, як справа брані й походів тичеться, тут у нього вміння не згірше, ніж у батька його Святослава. А от коли справи непрості державні постають, буває, що розгубленим почувається й великий князь. Як отсе нині, коли до дядька свого з проханням звернувся. Хіба тут відмовиш?

Отож Добриня спершу повідав, що недарма за його наказом усіх волхвів по околишніх землях схопили й відправили подалі – пильнують ув’язненими в печерах, що їх здавна звуть Варязькими. Зроблено це задля того, аби служителі старих богів не баламутили народ, не нашпиговували проти християн, не загрожували помстою від колишніх небожителів. А як не буде в натовпі ревних жерців Перуна та інших ідолищ, решта не надто й суперечитиме, побоюючись гнів княжий на себе накликати. Хоча… Знайшлися ж такі, хто попа ромейського згубив, не побоявся. Але скоєно це було таємно, нишком. Либонь, сила не велика за ними. Зате таку силу має князь і його дружина, у якій такожде мало не всіх охрещено.

І якщо дружинники вийдуть у призначений день при повному озброєнні та зачнуть тіснити простий люд до річки, хто зважиться бузу влаштувати? Стрималися ж кияни, коли ідолище Перунове котили Боричевим узвозом до річки. Ну поридали, поголосили – тим усе й скінчилося.

Але одна річ – силу явити, а інша – милість. Отож не завадило б вибраний для хрещення день оголосити святковим. Нехай биричі сповістять скрізь, по всіх чільних місцях, що гуляння велике для охрещених відбудеться, що обдаровано їх буде з князівської казни на честь прийняття нової віри. А ти, великий княже Володимире, тішся нагоді явити свою щедрість, про яку нині по всій Русі поголос іде й співання лунають.

– Та хіба я коли шкодував щось людіям своїм!.. – аж устав з місця князь, осміхнувся.

Але Добриня був зосереджений. Сказав: треба, щоб усі дні до самого хрещення священнослужителі розповідали людям про нову віру, просвіщали їх, а то й перевагу пояснювали. Нехай утлумачать, що бути під захистом єдиного Бога – це як під рукою сильного князя-захисника перебувати. І що взагалі вселюдне хрещення – це і свято, і розвага для людей. А ще нехай пояснять: після того, як охрестилися, старі дерев’яні боги їм уже не допоможуть, тож належиться вірність новій вірі зберігати. І тоді добрий Христос оборонить їх.

– Ще важливо, аби хтось власним прикладом прислужився новому Богові, показав людям, найпершим увійшовши у воду для хрещення, – додав, помисливши трохи, Добриня. – Хтось із шанованих у граді й околицях. Он той-таки боярин Блуд допіру казав мені, що готовий з усією родиною привселюдно прийняти обряд хрещення у водах. А щойно узрять люде, як Блуд із ріднею й челядинцями з готовністю йде приймати нову віру, зараз і собі потягнуться за ним.

– Блуда в Києві не вельми шанують, – пощипуючи борідку, мовив князь.

Боярин Блуд ще за часів батька його князя Святослава піднявся вгору, а далі Ярополкові служив. А як Володимир прийшов, то зараз до нього перекинувся. Щоправда, про його зрадництво щодо Ярополка спершу мало хто знав. Блуд ніби як при колишньому князеві залишився, але саме він намовив його вийти з Києва і піти до Родні – фортеці, що була далі на південь. Родня хоч і невелика, але вали там високі, тин міцний, з ходу одоліти важко. Проте Володимир вирішив не брати Родню копієм. Просто оточив її зі своїм військом і в облозі тримав, що призвело до страшного голоду в обложеній фортеці. Люди казали: «Біда, аки в Родні».

І знову Блуд допоміг Володимирові: він переконав Ярополка зустрітися з братом Володимиром і переговорити про все. Коли ж браму відчинили, то увійшли в неї найманці-варяги, які зараз же увірвалися до княжого терема, а Блуд ще й причинив за ними стулки брами, аби ніхто не зміг помогти Ярополкові, що лишився у світлиці. Тож коли Володимир прибув у Родню, було вже запізно. Блуд тоді перший і сповістив, що немає тепер у Володимира більше супротивника, і вказав на скривавлене тіло його брата.

Володимир після цього воздав честь Блудові – за надану допомогу. Та тільки в Києві хитруна того незлюбили. Не такий дорогий був киянам Ярополк, як саме віроломство боярина викликало неприязнь до нього. І хоча при дворі княжому Блуда тепер і було шановано, та все ж слави про себе в народі зажив він лихої.

– Не підуть люди за Блудом, – помовчавши, повторив князь. – Нелюбий він їм.

– Ну то нехай Дольма охреститься. Цього в Києві шанують.

– Та він же й так християнин, причім давно, – здивувався Володимир.

Добриня тільки гмикнув. Відкинувся на рублену стіну, посміхнувся.

– Що з того, що Дольма християнин, якщо сім’я його і ближники – досі нехрещені. Нехай він перший і вийде, показуючи добру дорогу іншим, та поведе за собою рідню на обряд. Повір, Володимире, Дольма не відмовить тобі в такій послузі. А якщо вже цей улюбленець київський покаже, що скільки там того діла, то багато його наслідувати почнуть. Навіть якщо той же Блуд на хрещення вийде, люди не за ним, а за Дольмою підуть, я певен.

Володимир глибоко зітхнув. Дивився у віконце. З високого терема було видно, як золотяться в променях призахідного сонця задніпровські далі, як привільно тече ріка, огинаючи острови з густою паростю. Під самою Горою – Поділ, досі бучний і людний, мерехтів безліччю вогнів, ясно спалахували яскраво-червоним полиском різьблені півники на дахах багатих дворів. Цвіркуни вже завели свою вечорову пісню, собаки погавкували вдалині, дівочий сміх було чутно. Але скоро все стихне, люди почнуть облягатися, ще не знаючи, що долю їхню – майбутніх християн – уже вирішено наперед.

Князь споглядав град свій, та думи його були лише про одного чоловіка – про Дольму, прозваного в Києві соляним купцем. Походив цей Дольма, Колоярів син, з давнього київського роду, дарма що його прадід був варягом, з тих, що прийшли сюди з полуночі разом з Олегом Віщим. Затим варяг сей одружився з киянкою, тут нащадки його народилися, і Дольма теж, улюбленець київський.

Дольма завжди був привітним і щедрим з місцевим людом. Він скуповував мед в околишніх землях, відвозив його на південь, до самого Корсуня Таврійського, де продавав ромеям, а звідтіль його лодії поверталась до Києва вантажені сіллю. На сіль у цих краях попит був завжди, утім Дольма ціну не загинав, його багатства вистачало, аби милостивим бути й не дерти по три шкури. І хоча сам по собі Дольма був чоловіком не вельми товариським, але на всіх належних бенкетах-зібраннях купецьких ніколи не шкодував ліпших своїх припасів для частування й шанобливо ставився до старост городських кінців[25], до поважних літніх бояр. Тож, попри перехід у християнську віру, Дольма не втратив прихильності київського люду. Та й на вроду соляний купець був гарний, а жону його взагалі вважали найпершою красунею града. Брат його молодший Радомил – або Радко, як усі називали, – був відомим задиракою, проте і його люди любили за молодецтво і незлостиву вдачу. Про старшого ж брата Дольминого Вишебора різне говорили: і що недобрий він, і в походах лютував. Але то в походах – не у своєму ж граді. А як тяжко покалічено було Вишебора в сутичці з дикими в’ятичами, чутки про нього взагалі стихли. Про Дольму ж завжди говорили з повагою, вважали за чесного торговця, навіть не нарікали, що той відкрито ходить до християнської церкви Святого Іллі на Подолі.

– Гаразд, – мовив рішуче Володимир. – Нехай усі готуються до дня хрещення. І гуляння справимо велике сього дня.

Добриня підвівся, поправив пояс.

– От і добре, княже. А з Дольмою я сам поговорю. Не відмовить же він мені.

На тому й урадилися.