Читать книгу У той день… - Симона Вилар - Страница 7

Радко пробуджувався з великими зусиллями: спрага, ломота в усім тілі, нічим дихати, ще й привалено його чимось. Він захрипів пересохлим горлом, насилу розліпив важкі повіки і якийсь час очманіло дивився на вкриту кіптявою, аж чорну, сплетену з лозняку покрівлю над головою. «Де це я? – подумав. – І що це таке важке лежить на мені упоперек?» Нога. Голісінька по саме стегно, жіноча.

Він відштовхнув її й спробував підвестися. І поступово згадав, де він: у родовій хижі рибальського старости Бермяти, на Оболонських заводях. Радко іноді приїжджав сюди, коли хотілося розважити душу й відпочити від клопотів щоденних. І його завжди вітали тут як свого, раді були. Та й чого б не радіти, коли брат багатого купця Дольми ніколи з порожніми руками не приходив? Ось і вчора, хоч і заявився зворохоблений, мов не при собі, а все ж виставив перед господарями кілька жбанів дорогого заморського вина. Ще й нахвалявся, мовляв, зі склепу братової крамниці їх поцупив. Ну, брата вже не було – хай земля йому пухом, – та позаяк Радко й раніше ладний був поживитися з Дольминих припасів, то й нині прихопив пригощання для рибалчиної родини без усякого сорому. Частував усіх щедро, ну а коли вино, що здалося рибалкам кислуватим, змішали з медовухою… нарешті товариство розвеселилося, розбушувалося.

Нині ж голова хлопцеві гуділа, мов градське било, коли по ньому загилити палицею. Поруч із Радком простяглася сп’яніла до нестями Бермятина донька Машутка, вперлася йому під бік своїм пузом непорожнім. Бермятині родовичі запевняли, що то Радомилове дитя вона носить. Може, й так, хлопець не заперечував, хоча й знав, що дівка ласа до любощів не тільки з ним. Як була з ним ласкава без міри й меншиця старостина, пригожа Ласуня. Вона й зараз притулилася до вродливого гостя з іншого боку, спала, обіймаючи розпашілими руками. Радко ледве випручався з її млосних обіймів, оглядівся. Де ж сам господар? І хоча староста ніколи не боронив гостеві тішитися з його бабами, усе ж Радко найперше про нього подумав: хитрий Бермята не проґавить нагоди зажадати від багатого Радомила Колояровича чогось за ці услуги.

Старости поблизу Радко не помітив. А решта спали після вчорашньої пиятики, хто де: і брати, і сини, і невістки, і баби-сестри, і їхні діти. На піл цієї задушливої ночі ніхто не клався – усі покотом повалилися на притрушену соломою долівку. Тільки старий Бермятин батько, як старший у роду, лежав на вкритій бараницею лежанці в кутку, посвистував тихо носом уві сні. А молодший синочок Бермятин, зовсім ще хлоп’я, примостився біля обкладеного камінням очага – добре, хоч сорочечка на ньому не зайнялася. Щоправда, очаг давно прохолов і не видно було бодай тоненької цівки диму, щоб здіймалася над ним до відкритої продухвини в покрівлі.

Радко раптом відчув огиду до цього скопища чужих йому людей. Раніше якось не вельми замислювався про звичаї їхнього життя, але нині… Ніби й непоодаль від Києва Оболонські поселення, а живуть усім скопом, мов та мурома[38] дика. Ще зовсім недавно Радкові в цьому рибальському селищі саме це й подобалося: отака вольниця давня, де рід єдиний і духом, і клопотами, і плоттю. Але в Києві подібне давно не схвалювалося, та й у Дольминому домі на Хоревиці кожен знав своє місце, мав свій куток. Навіть коли зимовими морозяними ночами збиралися всі гуртом у теплій істобці, то й тоді кожному його місце було відведено. Братик Дольма за тим завжди пильнував, і Радко вже звикся. Та все ж іноді, втікаючи з дому від владного брата, мав собі безтурботний відпочинок, живучи за старим звичаєм в оболонських рибалок. Тому що напевно знав: це лише тимчасово, щоб потім так само радо повернутися у свій чисто прибраний великий терем, до давно впорядкованого градського побуту. Нині ж… Відчув, що його канудить. І не лише від задушливого дихання, загидженого важким перегаром повітря, а й після вчорашнього хмільного частування. Радко, не зумівши одразу підвестися, окарач поліз у запнутий рядниною прохід і так стояв кілька хвилин, доки йому вивертало нутрощі. Враз надбігли рибалчині собаки, заходилися злизувати блювотину. Радко тяжко звівся на ноги, одіпхнув псів і рушив з двору за пліт, до заводей, що блищали невеличкими плесами.

Навкруги клубочився передранішній туман. Після нічної хатньої задухи дихати росяною свіжістю повітря було легко і приємно. Хотілося пірнути в чисту, прозору прохолодь, змити із себе всю цю шалену ніч, самий спогад про яку був йому огидний. Радко, скинувши через голову розкішно вишиту сорочку, радо шубовснув у воду з найближчого бережка.

Се було чудово! Так чудово!.. Холодна водиця, солодкий її смак, ніжна, лагідна м’якість мулу під ногами. Таких тихих заводей на Оболоні було немало. Вони з’являлися майже після кожної весняної дніпрової повені, і тільки на узвишшях залишалися споруджені на палях простенькі мазанки місцевого люду. А Дніпро ніс свої води осторонь, за піщаною косою, що відокремлювала Оболонь від могутньої ріки.

Там, на березі, Радко скоро й зустрів старосту Бермяту. Ну й здоровий чолов’яга! Учора не менше за Радка пив заморське зелене вино[39], змішуючи з пінистим медом, а зранку вже на ногах, любісінько собі порається з двома підручними коло розвішених на жердинах рибальських сітей.

Бермята зараз же підступив до мокрого після купання хлопця, який і досі нетвердо стояв на ногах.

– Ти як, Радку, друже? Славно вчора повеселилися, ну ж бо, зберися. Чи не ти тепер купчина нарочитий, гоголем маєш походжати та всякому на його місце вказувати?

І ці вже купцем його узивають? Радкові захотілося навіть огріти нахабу, кулаки стиснув мимоволі. Знати б, що він сам їм учора вибовкав на п’яну голову?

Але Бермята був кмітливий, побачив, як зблиснули недобрим вогником парубкові очі, й поспішив звести мову на інше. Вказав на одного зі своїх помічників, зауваживши, що його братанич ледве ходить. Сказав, що то його сом так заїхав хвостом під бік, ребра потрощив. О, цей сом – звір-риба! Уже й гусей покрав у місцевих, і теля затягнув у воду і зжер. Люди навіть бояться тепер у річці купатися, щоб не погубив часом. То чи не хоче одчайдух Радко долучитися до охотників на влов хижака?

І Радко миттю ожив. Як тут було не погодитися? А Бермята вже пішов скликати своїх. І дивна річ: щойно всі лежали, мов ті повалені бурею дерева, а на поклик старостин ураз чи не всім селищем висипали до річки.

Авжеж, добре Радкові було з рибалками, з їхніми простацькими, та все ж такими цікавими клопотами. Сома-велетня зловити – це так не схоже на його марудне останнім часом життя, коли тільки й доводилося, що на питання про брата відповідати та огризатися на всякі припущення. Тут усе просто: зібралися гуртом – і гайда.

Забрівши скількимога у воду, парубок з усіма ставив за виром подвійну міцну рибальську сіть, спостерігав за довбанками, що випливали на глибину, бачив бабів на березі, що разом з отроками оточили півколом затоку. Навіть черевата Машуня прийшла, теж із ломакою, як і решта жінок. І здійняли вони гуртом великий галас, вищали, тріщали торохкалами, у бубни били. З човнів рибалки заходилися жбурляти у воду каміння, баламутили її жердинами. І після пів години такого ґвалту таки підняли сома: з’явилася на поверхні тупорила, вусата, закута у твердий панцир рибина, виринула, захвилювалася, попливла… Налетівши на сіть, шарпонула щосили. Проте люди втримали невід і, хоч як напирав сомище, не дали страховиську втекти. А той ніби з водяником змовився: то напинав сіть, то попускав. Людей волочило за важким неводом, усі лементували, зчиняли ґвалт несусвітній. Весело було!

Радко забув про всі свої печалі в цьому змаганні з підводним страховиськом. Там, де він з родичами Бермятиними стояв, міцно тримали сіть, але на іншому кінці невода люди попадали, мало не випустивши сома на волю. Усі кричали, лаялися, згадуючи кикимор і водяника. Хто б тут про нову віру спімнув, коли поруч борсалося щось древнє, жахливе. Ледве дотягли його до мілковини, де баби, нагодившись, заходилися лупцювати хто каменюкою, хто ломакою а чи голоблею сомище по величезній лускатій спині, по голові страшній. А пащека яка!.. Такий справді здатен і людину проковтнути.

Радко трохи не вив од захвату, що такого велетня вдалося взяти. Сім пудів потягне – не менше. Спитав у Бермяти:

– Усім селищем справляти бенкет будете? На вогнищі скибочками підсмажите чи цілком, а може, закоптити на майбутнє задумали?

Бермята поглянув хитро, потім одвів Радка вбік і попросив викупити в них спійману рибину.

– Нам тепер без потреби, не голодуємо. А як на борошно допоможеш обміняти та від щедрот своїх солі додаси, ми вельми вдячні тобі будемо.

Ну, це їхні справи, місцеві, чому ж до нього звертаються?

– Сам розуміти мусиш. Ти нині велій муж, ти місце Дольмине посядеш. І на купецькій гулянці до тебе кожен дослухається. Тож сторгуй нам так, щоб усе чин чином, щоб не одурили.

– Не я став наслідником брата, – мовив Радко, насуплюючи брови. – Хіба вчора не казав?

– Та ніби казав щось таке. Але хто від тебе вчора серйозної розмови сподівався? Усім і так зрозуміло: не каліці ж Вишеборові господарством таким заправляти чи Мирині неплідній. Виходить, ти з усього роду найбільш тямущий. Про це тільки й балачок у Києві. Та й наші ніхто не сумнівається, що саме ти Дольму й порішив у річці. Адже він утискав тебе й принижував, отож ти й вивільнився, убивши його. Тепер же, та ще знаючи, як воєвода Добриня тобі благоволить, ти високо піднімешся. А як злагодиться все у тебе…

Як злагодиться, рибалка не встиг договорити, бо полетів на землю, збитий сильним ударом Радкового кулака. Очманіло дивився на нього знизу вгору й ніби сіроманця оскаленого перед собою бачив.

– Ти що верзеш таке? Заплямувати мене здумав? Та я за це… А ще вином моїм учора заливався, покидьок смердючий!.. Гадав, що з братовбивцею за одним столом пируєш, дочку свою мені підкладав… Що ж ви за люди такі, щоб наклепувати казна-що на мене?

Здавалося, от-от зачне хлопець кóпати чобітьми рибальського старосту, зганяючи зло. Та стримав себе, сплюнувши, пішов геть.

Бермята важко відсапнув. Такого вовчого вищиру, такої люті в Радка, якого староста нерідко гостив, ніколи раніше не бачив. От і вгадай, що в людини на серці діється…

І староста мимовільно сягнув п’ятірнею в розхристаний комір, лапнувся за душу, шукаючи оберегів-охоронців. Та тільки немає їх. Його, як старійшину тутешнього, першим змусили зняти амулети, мов покидь яку, аби вірування старі не заважали звикати до нової віри заморської.

А Радко йшов і все думав: «Невже в Києві справді пліткують, що це я брата порішив?» А чому б їм не думати так – багато хто знав, що він з Дольмою не в ладу був. А як сталося смертовбивство того дня… Радко й сам гадав, що йому вся спадщина дістанеться. А коли ж виявилося, що Мирина… Ох, ця Мирина! Хитра змія! Радко пам’ятав, що, коли народ хлюпостався і веселився у водах Почайни, саме Мирина найближче з натовпу стояла до мужа свого Дольми. Він помітив це тому, що мокра лляна сорочка облипала її, відкриваючи голизну тіла, через що Радко на неї тоді витріщався, не владний одвести погляду, аж поки його не обступили, не штовхнув хтось. Хто? Там і Лящ був, і Творим. Лящ навіть молодого господаря по плечу ляскав, казав: тепер усі під Богом ходимо, нарешті збулася Дольмина задумка охрестити всю рідню. Еге ж, здається, тоді Радко й відволікся від невістки знадливої. А ще помітив, як дебеленька служка Будька наважилася смикнути за мокрий рукав сорочки їхнього показного сусіда, хутровика Хована, ніби вона право на це мала відтепер, ставши християнкою, тож могла зачіпати нарочитого торговця навіть при його суворій і владній жоні. На це Радко теж звернув увагу, навіть Лящеві вказав. А от на Дольму… Ну хто буде на Дольму дивитися? Так Радкові здалося тоді. Та й навіщо? Але тепер йому варто було б згадати, з ким із тих, хто були в річці, він тоді говорив. Це важливо, це може йому допомогти.

Думати ж про самого Дольму навіть нині було страшно. Як і страшно згадувати, що саме Мирина найближче від усіх до нього стояла. А вона, як і Яра, древлянка. Де, до речі, Яра тоді була? Радко ніяк не міг згадати. Зате спом’янулося, що древляни своїх бабів і дівчат навчають обороняти себе, бувають серед них такі, що із самою рогатиною на дикого звіра ходять. Казали ж он, коли пресвітла Ольга водила воїнство на це плем’я, то їхні жони поряд з чоловіками відважно билися. Але хто ж на таку, як Мирина, лихе подумає? А ось він, Радко, знає, яка вона – удовиця братова. Це на людях віями довгими кліпає безпорадно, а на ділі… На ділі така на що завгодно здатна.

Он Добриня відуна до них прислав, щоб той розібрався. Це вуй князів хитро придумав. Адже спершу народ тільки й бовкав, що старі боги згубили купця-християнина. А тепер, з руки велемудрого Добрині, заговорили, що неспроста відун у Колояровичів живе, видно, хтось із Дольминої рідні і є той тать-головник, що позбавив життя соляного купця. І як зрозумів Радко зі слів Бермяти-рибалки, молодшого Колояровича вважають убивцею, нібито він і заколов брата. За всіма прикметами йому це найвигідніше. Він мав посісти спадок. Так би й сталося, якби не Мирина, гадюка потайна.

Розмірковуючи так, Радко незчувся, як вийшов на гамірний Поділ. Раніше він любив тутешнє кипуче життя, метушню, рух. Кого тут тільки не стрінеш людної днини! Хто з корзиною щойно виловленої риби піднімається від річки, хто верхи їде, он бабця тягне неслухняну козу на мотузку, там дівиця з коромислом і відрами пройшла. Подільські купці розкладають на рундуках свій крам, яточники розносять свіжоспечені пиріжки-калачі, ремісники виставляють товар, нахвалюють. Раз у раз чутно дзвінкі голоси хлопців-кликунів, між яток снують покупці – як тутешні, на вигляд звичні, так і чужоземців можна побачити. Он з’юрмилися біля прилавиці ромейські поважні гості в строкатих накидках, онде булгарин у тюрбані торгується з хутровиками, пройшли в темних ярмулках жидовини, притискаючи до грудей торби-калитки з монетами, а ондечки й ляхи в пишних шапках з довгим пір’ям оглядають кольчуги в збройовім ряду. Говір різномовний, сміх, тиснява, товча. І хоч розвиднилося недавно, а вже людно.

Раптом біля житнього ринку Радко почув, як хтось згадав його ім’я, а там і про Дольму повели річ. І ці, мабуть, гадають, чому це родич убитого купця блукає містом самотою, коли мав би на чолі столу на господарстві купецькому сидіти. Та ще й вигляд у нього… І хтось докинув: а тому й ходить, як неприкаяний, що знає: не сьогодні-завтра заламають його княжі люди та й візьмуть на допит до катів.

Радка аж струснуло, як почув се. Тому і йшов не як завжди – руки в боки, – а убгавши голову в плечі. Помітив нарешті, що забув свого пояса в рибалчиній хижі. Негоже було йому, хлопцеві знатного роду, ходити градом розперезаним, ніби він личак останній. Тож і зайшов до купця, що торгував поясами, вибрав собі один, багряної барви, з шовковистими торочками по краях. Якраз пасував до червоної вишивки на його синій сорочці. Радко підперезався опоясом, не питаючи про ціну. Так здавна велося, що він міг брати товари в крамницях Подолу, а потім купці в обмін отримували на Дольминих складах хто мед, хто сіль на сплату: і те, й інше – швидкий товар у Києві, за нього що хочеш можна виміняти.

Радко й тепер збирався так учинити, аж раптом купець несподівано заступив йому шлях:

– Стривай, Радомиле. Раніше Дольма за тебе ручався, а теперечки хто?

– Тепер я сам собі голова. Зайдеш до тивуна Творима або до прикажчиків у крамниці, скажеш: я звелів.

– Та невже? Не чув я, абись биричі оголошували тебе соляним купцем наслідним. Зате між людей чутка пішла, що вдова Мирина все собі візьме, бо носить під серцем Дольмине дитя. А вона – всі теє знають – тебе ніколи не жалувала. Ось я й думаю: чи розплатиться?

У Радка жовна попід шкірою заграли, очі блиснули по-вовчому. Умів він дивитися ось таким хижаком лютим. І купець мимоволі позадкував. Одсахнувся, коли Радко шпурнув йому в лице зірваний опояс.

– Вона-то розплатиться. Та тільки я ніколи більше в тебе нічого не візьму і ближнім своїм не дозволю.

Пішов, а купець, акуратно згортаючи багряний шовк, пробурчав:

– Не дозволить він. Гм… Та хто тебе послухає, вертипорох нещасний. Мирина-гордівниця точно не слухатиме.

Ті подоляни, що спостерігали сварку, згідно закивали. Навіть казали, що недовго лишилося Радкові отак гоголем розгулювати Подолом. І вони ще побачать, як покотиться з пліч додолу кучерява голова молодшого з Колояровичів. А вже наступної миті обговорювали, як близько стояв Радомил коло брата свого Дольми того пам’ятного дня, – мовляв, усі знають, що не ладнав він з родичем, от і міг Дольму теє…

А Радко, так само розперезаний, а тепер ще й сердитий, брів, сам не знаючи куди, і скоро в тісну вуличку втрапив, де дім у дім стояв, двори забиті клітьми й коморами, медушами[40] заставлені. Мазанок і халуп, як у передграддях Оболоні, тут годі шукати – все більше тереми багаті, часто на два, а то й на три повершя. Нагорі зазвичай світлиці господарів, а внизу крамниці. І покрівля над такими будинками багато оздоблена різьбленими півниками, головами кінськими, зміячими пащами роззявленими; лиштви тішать око різьбою вигадливого плетива і яскравими кольорами – червона, синя, цинамонова барви панують усюди, підкреслюючи заможність господарів.

Та не про добробут і красу градську міркував Радко, коли вийшов нарешті до шерег величних будівель зі шпилястими покрівлями – соляних і медових крамниць їхньої родини. Скільки разів бував тут Радко, а тепер ніби й підійти не смів. Найближче до нього – медова крамниця з виставленими на помості липовими довбанками з медом. Навколо бджоли й оси кружляють, дзумлять, але Твориму, що стояв там на підвищенні, байдуже на них. Навіть шапку свою кунячу не зняв, он як пишається, поглядає на всі боки поважно. А далі просвітлів лицем удоволено, уклонився комусь поштиво.

Радко придивився, перед ким це їхній тивун спину гне. Ах, он воно що! Та це ж Мирина-красуня, під’їжджає неквапом до торгового двору на скакуні вороному, ноги якого забіліли сліпучо перед Радкові очі. Була вона в широкому вбранні, щоб вигідніше сидіти верхи, з тканини світло-сірої барви, не оздобленої вишивкою, як і належиться вдові в час жалоби, хіба що парчева шапочка на голові виблискувала та шовкове покривало, обважнене по краях рядом дрібних перлин, що спадало з-під неї, вабило погляд.

Жінки зі знатних родин Києвом самі собою не розгулювали, завжди їх хтось супроводив. І навіть верхи – із супутником неодмінно. Тож і Мирина прибула в компанії Ляща, що трюхикав услід на коренастій соловій кобильчині. Лящ хоч і з сивою бородою, та все ще дебелий чолов’яга, цілком може справити за охоронника поважної пави. Ну не з колишнім же Дольминим охоронцем Мойсеєм їй було їздити – Мирина недолюблювала похмурого хозарина, якому раніше, коли муж був живий, не сміла сказати й слова. Тепер же, допоки не з’ясовано істину цього страшного злочину, вигнати з двору гордовитого охоронця вона не зважиться, але й наблизити до себе не схоче. Та й не годиться так – соромно нараз ближників мужевих розганяти, піде поголос, мовляв, не цінують вірних слуг.

Господиня Мирина повагом зійшла із сідла просто на високий поміст перед медушею під клітями. Тивун, узявши її під білу руку, провів за щільну завісу до крамниці, куди не залітали набридливі бджоли. Лящ залишився чекати на вулиці, тримаючи коней за вуздечки. Солова кобила стояла сумирно, тим часом розпашілий вороний неспокійно топтався, скидав головою, Лящеві доводилося його огладжувати, заспокоювати. Добув із-за пазухи морквину, сунув під морду скакунові. А тут і Радко перед ним де не взявся.

– Ось де ти, шибайголово, – посміхнувся Лящ, та враз пригасив посміх, помітивши похмурий вид молодого господаря.

– Віддай мені повід Буранів, – гостро наказав Радко. – Не бабське діло такого скакуна під себе брати.

– Ти що здумав, шалапуте! – охнув Лящ, коли хлопець майже відштовхнув його і в миг ока злетів у сідло.

Лящ намагався заступити дорогу, та Радко, грубо копнувши його ногою, поїхав геть. Люди сахнулися, коли кінь посунув на них могутніми грудьми, розступилися. А Радко їхав, сам не знаючи куди. Не хотілося нікого бачити, ні з ким говорити – тільки відданому Буранові міг довіритися. Поки ще міг, поки не спитали з нього одвіту за все.

Того ранку Озар уже побував зі Златигою в Дольминих крамницях на Подолі, розпитав там усіх, хто був у Почайні, – від прикажчиків до останнього вантажника. І вийшло все, як він і мислив собі: далеко від господаря були робітники, там, де вони стояли, метнути шип у купця через голову його рідні неможливо. А чи бачили що? Виявилося, всі занадто захопилися дійством, схаменулися, лише коли Дольма вже мертвий у воді плавав.

Вивідавши все це, Озар більше не затримувався на Подолі. Помічав він не раз, як на нього, без волхвівського вбрання й бороди, поглядають кияни, як перешіптуються, іноді й пальцем тицяють чи сміятися починають. І це ті люди, які завжди кланялися низенько, щойно він з’являвся в граді, поспішали під благословення, просили поспитати милості в богів. А як нині ще й траплялися такі, що дивилися співчутливо, то й вони не наважувалися підійти, угледівши біля волхва вартового-дружинника в його пластинчатій безрукавці й легкому клепаному шоломі.

Озар, бувши на вдачу спокійним, упевненим у собі, намагався не звертати на це уваги. Але й залишатися в граді бажання особливого не виявляв. До того ж йому ще в садибі Колояровичів треба було допитати тих, з ким досі не переговорив. Тому й вирішив повернутися, а Златигу відпровадив до хутряних рядів. Нехай там поспитається у людей хутровика Хована, що вони бачили того дня, може, щось цікаве повідають.