Читать книгу У той день… - Симона Вилар - Страница 4

І почалися готування. По всьому Києву, по теремах Гори, по забудованому тісно Подолу, по заселених узвишшях Хоревиці й Щекавиці, по урочищах Гончарі й Кожум’яки, навіть по Оболоні низовинній[26] – скрізь ходили Володимирові люди, хто з дружинниками, хто в гурті священників, хто просто з натовпом одягнутих у найкращу одіж князівських ближників. І не просто ходили, а частували медами й винами заморськими, не забуваючи при цьому пишатися в шатах своїх, тішитися везінням своїм, що його, мовляв, милістю доброго Христа заслужили. Від нього, Всевишнього, їхній добробут і удача – так вони казали. А хто не йняв віри й вагався, тим пояснювати починали, переконувати, а часом і перечитися за нову віру.

Сновигали в натовпі й інші люди від князя, непримітні, тихі, – ці просто слухали, про що народ розпатякує, а надто там, де священники розтлумачували присутнім суть постулатів християнських. До кожного зі служителів культу було приставлено тлумачів – пояснювати сказане. Хто вислуховував уважно і з цікавістю – нові оповідки завжди людям любі, – а хто й обурюватися починав. Мовляв, який іще чужий Бог потрібен, коли й своїх вистачає? Адже здавна так жили.

– Але ж повалено ваших богів-істуканів, – заперечували княжі засланці. – Усі бачили, як самого Перуна звергнули. І що? Не побив блискавками Перун Київ-град, не сталося ніякої негоди чи біди.

– Ну, це ще подивимося. Помститься ще за себе Перун-Громовержець!

– А хіба ви чекаєте цієї помсти? Схоже, вам хоч біди та нелад, аби лише на своєму наполягти. Тоді як істинний Бог навчає: прощайте ворогів своїх. Живіть у злагоді. Відомо ж бо: як у товаристві лад – усяк тому рад. Добре заживемо, аки змиритеся, і од Творця всього сущого зіслано вам буде благо й мир.

Занадто милосердним здавався киянам чужий Бог, але й хитрим водночас. Пащекували, мовляв, добра добувши, кращого годі шукати. І в суперечку заходили. Тому люди княжі, що підслуховували такі балачки, примічали найзавзятіших, до них особливо пильно приглядалися. Кривди не завдавали, але весь час умовляли і спокушали. Коли ж занадто вперті траплялися або злостивість свою являли, таких зазвичай принагідно відсилали куди подалі або натякали… пристрашували.

А ввечері доповідали: до віри християнської здебільша молодь схиляється. Авжеж, молодим завжди нове приємне і цікаве, а за молоддю майбутнє. Тим-то найщедріше частували таких, нахвалювали примовляючи, що саме їм, молодим та завзятим, прийдешнє будувати, тим паче з милістю від князя. «А як же старі наші ігрища, святкування?» – питали парубки й дівчата. Усім їм любо було на Купайла стрибати через вогні й купатися напотемки, на Масницю пекти налисники й кататися на санях, у темні ночі Корочуна[27] рядитися в личини духів і вимагати пригощання по дворах. На це відказували їм: «Старі обряди ніхто не забороняє, будуть вам веселощі, але за умови, якщо при цьому про молитву християнську не забудете. Тож гуляйте й веселіться, скільки душа забажає. А головне – старі вірування близько до серця не беріть».

Але якщо молодих майбутні зміни приваблювали й надихали, то люди старші цупко трималися старих вірувань. Складно їм було, досягши збуй-віку, зжившись із дідівськими звичаями, так знагла враз змінювати свій життєвий уклад. Тому й остерігалися старші, перекорялися. Утім пригощання з княжого двору й вони не цуралися. Володимир Красне Сонечко – щедрий князь, то чом би й не вгоститися? А ось у кого вони віритимуть… Там видно буде.

Балачок тільки й було, що про нову віру, і то скрізь: у робітнях і в теремах, на торговищах і в хижах. Дедалі більше ширилася між градцями звістка, що близько той день, коли їх усіх скликано буде на берег Почайни, що несла свої води в Дніпро всіяним домами й халупами Подолом до гавані Притики. Готуючись до майбутньої врочистої години, усі судна з гавані зарані відведено, і тепер ряди їх стояли попід островами й кручами Дніпра, упершись подібними до пташиних грудьми своїми в прибережний пісок. А все для того, аби покласти на березі Почайни безліч дерев’яних мостин, на яких стоятимуть священники і вершитимуть обряд. Вище, на пагорбах, зберуться вже охрещені градці, щоб спостерігати, як решта люду навертається до істинної віри. Загадувалося увійти у воду по груди, окропитися і святим хрестом себе осінити. «Як це осінити?» – питалися нетямущі. Їм показували, і багато хто повторював, торкнувшися спершу чола, відтак грудей, а далі рамен. «Ото й усе? – дивувалися. – Ну а до столів бенкетних потім покличуть?» – «Безпремінно», – запевняли їх. Як тут було не погодитися? Адже в Києві князь влаштовує таку веселу гульню, якої ще зроду не бачили!

А ще сказано було, що, коли хто усупротивиться і не вийде в призначений час до Почайни, той на милість княжу хай не сподівається, тих і вигнати з града можуть. Нехай такі йдуть у пустині, ліси й на болота, до старих капищ, де волхви живуть, очікуючи нових треб, аби, як і раніше, дурити люд своїми ворожіннями і пророцтвами марними.

«Якщо пророцтва відунів марні, чому ж ви їх так боїтеся? – запитували. – Чому жодного служителя старих богів у граді не видко?» – «Бо не любі вони князю, – відказували. – А ви, коли такожде не хочете їхньої долі, ходіть-но до Почайни, як биричі княжі оголосять про хрещення. Усяк туди піде – і бояри нарочиті, і мужі ліпші, і купці імениті, і ремісничий люд, якому вигідно й надалі на Подолі ремествувати, жити й працювати в Києві, та ще й з благословення сильного єдиного Бога. Один Бог – це як один князь. Кожного захистить, кожного вислухає. Згадайте, яка раніше брань між князями була, а простому людові від того – самий тільки розор і лихо. Так і боги ваші: кожен собі треби бажав, дарів та підношень вимагав – або й людське життя. Нині ж милість Всевишнього на кожного пошириться, хто захист від святого хреста дістане. А хрестики вам подарують, як з води хрестильної виходитимете. Кожен, хто на себе його надіне, отримає оберіг такої сили, що жодні старі боги і духи йому вже непотрібні стануть. Отже, і душу свою врятуєте, й опісля смерті потрапите до райських садів небесних, і житимете там вічно новим радісним життям».

Що означає «жити вічним життям», люди не могли взяти до тями. Але сама думка про чудесне майбутнє після того, як відійдеш за Кромку[28], втішала і вельми подобалася. Проте бентежило інше: якщо під нового Бога йти, то як же пращури, які вже відійшли в засвіти нехрещеними? Невже тепер їх навіть блазнями[29] безтілесними не вдасться звидіти?

«Можна подумати, що раніше ви з пращурами померлими бачилися після їхньої смерті, – відповідали тим, хто ще сумнівався. – А так усяк хрещений на тому світі під захистом самого Творця буде, і хто знає… Він же добрий і кожного почути може».

І знов пересуди котилися Києвом-градом, страхами люди ділилися, але й надіями теж.

А потім настав той день.

Здавалося, саме небо бажало, аби все здіялося якнайліпше: було сонячно і ясно, але не дошкуляли спекота й задуха. Увесь світ сяяв ясним світлом, музики вигравали на гуслях і на дудах, повсідавшись на помості, а далі підійшли зодягнуті в найкращі строї з такої нагоди ті з киян, хто вже носив на собі хреста. Скоро сурми сповістили про прихід з Гори до берегів Почайни самого князя з царицею. На голові Володимировій сяяла діадема, увінчана виблискуючим діамантовим хрестом. Такий же хрест був і в Анни Візантійської. Вони зійшли на високий поміст, а отроки в білому одінні тримали над ними навіс, оздоблений пишним пір’ям дивовижних птахів. Чувся спів урочистий, священники кадили ладаном.

Анастас, єпископ київський, Яків Корсунський та багато інших священників стояли в сяючих ризах при самій воді, читаючи належні молитви. Кияни ж збиралися шерегами, поглядали одне на одного, – усі в нових білих сорочках, босі, щоб увіходити у воду. І множество їх було – і з подільських вулиць ішли, і з Гори спадистими схилами простували.

Хтось вказав на боярина Блуда – той усю сім’ю привів, а ще воїв зі своєї дружини, челядь, домочадців, рабів. Останнім обіцяли свободу після хрещення, казали, що ніхто їх після прийняття нової віри більше не продаватиме й не мінятиме. А там і купець Дольма, Колоярів син, зі своїми з’явився. Люди на нього дивилися, перешіптувалися: мовляв, чого це він теж до річки йде, адже хрещений уже?

Дольма йшов, яко човен тихим плесом, – статечно, неквапливо, поважно. Хтось навіть сказав, що цей благообразний киянин схожий з тими ликами іконописними, що їх попи людям показували: худорляве лице, довге рівне волосся, зачесане на прямий проділ, невелика борідка, темні брови над ясними очима. У білій сорочці він мав простіший вигляд, ніж коли розгулював градом у яскравому корзні й обшитій хутром шовковій шапочці. Купець Дольма привів із собою всю свою нехрещену рідню: і жону Мирину – писаної краси молодицю, довгі коси якої сягали майже колін; і молодшого брата Радомила, знаного в Києві як Радко. Зазвичай галасливий, зухвалий збитошник, відомий на всю округу своїми витівками, зараз був серйозний і зосереджений як ніколи. А потім усі звернули погляди на старшого з їхнього роду, покаліченого дружинника Вишебора, похмурого і замкнутого, якого котили в кріслі на колесах. Він і тепер поглядав спідлоба, але не суперечив, коли Дольма озирнувся й щось мовив йому, повелівши холопові, що при цьому рухав крісло, підкотити покаліченого брата до самої води. Слуг із ним прийшло немало – багатий двір у Дольми на горі Хоревиці, та й на Подолі чимало люду служить у його крамницях. І всіх він поприводив із собою до Почайни.

Тим часом кияни поставали вздовж берега, переминалися з ноги на ногу й озиралися, ніби чекаючи наказу. Дольма обернувся туди, де, якщо пройти трохи берегом угору, стояв воєвода Блуд з ріднею. Кивнув тому, ніби підбадьорюючи, і сам підступив до води.

– Дольма, син Колоярів, лихого киянам не нараїть! – почувся схвальний вигук у натовпі.

А як соляний купець забрів у води Почайної, натовп колихнувся, люди почали за його прикладом заходити й собі. Тут уже й Блуд заметушився, схопив двох синів, що стояли пообіч, гукнув невісткам, які тримали на руках немовлят, і сам майже бігцем кинувся до річки. Ставний і огрядний, він увірвався у воду, як той степовий буй-тур, здійнявши хмару бризок і замало хвилю не пустивши. Наче хотів показати, що він тут найперший і не Дольмі з Хоревиці йому приклад показувати.

У натовпі почулися смішки, але люди вже входили цілою юрбою в Почайну. Натовп має свої правила, і вже якщо люди почали веселитися, то й найпохмуріші скоро заусміхаються. Ой, що діється на білому світі! Усім разом купатися теплої днини доводиться!

Дольма широко й розмашисто перехрестився, уже стоячи по груди у воді. Здійняв руки, закликаючи своїх ближніх, простежив, аби й покаліченого брата завезли в річку, усміхнувся. Рідня його обступила, а слідком і решта пішли. Гамірно було, весело. І водночас урочисто од співу псалмів, од поважного виразу на лицях князя й Анни, жони його, від здійнятих до неба рук священнослужителів, що благословляли люд новохрещений. Хтось устигав доторкнутися губами до хрестів у руках попів, а хто й так увійшов; хлюпалися шумно, ще не знаючи, коли їм вільно буде виходити. Уся Почайна вирувала, світилася множеством білих одеж.

Стоячи на узвишші, князь Володимир з усмішкою спостерігав за всім, що діялося. І помітив, як величаво і милостиво зібрав навколо себе людей Дольма, як поспішно суєтно поводився Блуд: заздрісний воєвода, не бажає Дольмі першістю поступатися. Але головне, що ці двоє – Блуд і Дольма – показали приклад, не сталося штовханини, люди радісно хлюпочуться у воді. Десь дитя заплакало, але здебільшого люди усміхнені, щасливі.

– Слава тобі, Господи! – з полегкістю перехрестився князь.

Здається, усе відбувається, як належить. Навіть охоронцям, що стовбичили поодаль з батогами й палицями напоготові, тільки й роботи – стій та дивися. Отож і стояли, і усміхом світилися їхні обличчя. Гарно як, благоліпно!

Аж раптом, коли князь уже готовий був заспокоїтися, скинувши тягар напруги, в якій жив останні днi, сталося щось непередбачуване.

Спершу хтось злякано скрикнув. Там, де був купець Дольма, оточений ріднею й киянами, що досі хлюпалися у воді, зчинилася якась товкотнеча, тиснява, почулися крики, жіночий вереск – і враз увесь люд посунув з води на берег, нестямно волаючи:

– Убили! Убили Дольму нашого!

Володимир мало сам не зіскочив з помосту. Але наштовхнувся на швидкий погляд Добрині й завмер на місці. А той діяв миттєво: уже його дружинники – серед знавіснілого натовпу, стримали навалу, а далі подав знак – і музики ушкварили голосніше. І бачив Володимир зі свого місця, що там, де Блуд і ті з киян, що вище нього берегом у воду входили, усе ще спокійно стояли в річці, обряд ніби тривав, а там, де Дольма… Тіло соляного купця плавало на поверхні, обличчям у воду, хтось із родичів підхопив його, намагався підняти. І було видно, як червона пляма розповзалася по сліпучо-білій його сорочці.

– Перун покарав християнина! – верескнув хтось.

Людське юрмище сколихнулося. Чи стримають охоронці?

Якийся смаглявий здоровань уже тягнув Дольмине тіло до берега, народ сахався розступаючись, а смагловидий голосив, ридав гірко. На березі впав усім тілом на бездиханного купця, але хтось уже накинувся на нього, заходився гамселити. Невже цей убив? Он як штурхають, навіть довгокоса жона Дольмина замахнулася. Ураз надбігли дружинники, розтягли всіх, розкидали на різні боки, тримали на березі, намагаючись заспокоїти. А народ навкруги то шарпався, то, навпаки, накочувався, наче хвиля, щоб подивитися зблизька. Спробуй-но, угамуй тепер людей.

Аж ось – Володимир не встиг і оком змигнути – цариця його Анна поквапно зійшла з помосту й рушила туди, де учинився шарварок, подібний до вавилонського стовпотворіння. Її гаптована золотом пурпурна накидка і виблискуючий вінець добре видно було серед натовпу в білому – здавалося, райська барвиста птаха потрапила до лебединої зграї. І люди, хоч які були схвильовані й приголомшені, розступилися, дали їй пройти, поcтупово заспокоюючись.

– Оберігайте царицю! – наказав Володимир своїм ближникам, ледве стримуючись, аби й самому не кинутися у людський вир. Добре, що євнух Євстахій, який стояв за ним, несподівано сильно схопив його за плече.

– На тебе весь мир дивиться, архонте! Не гарячкуй, не сій паніки. Усе в руках Господніх!

Тож князь і дивився. Спостерігав за тим, як його порфирогеніта пройшла туди, де вже осторонь поклали тіло купця Дольми. Анна стала на коліна і, скинувши свою розкішну накидку, накрила нею тіло. Сама ж і далі лишилась укляклою, склала молитовно руки. І люди дивилися, заспокоювалися, приголомшені побаченим: як сама цариця, жона їхнього правителя, вшановує загиблого християнина.

– Свого оплакує, – мовив хтось.

– Для такої, як вона, усі християни свої.

А поруч хтось голосно сказав, що, мовляв, повертатися треба в річку, он інші не злякалися ж.

І хрещення тривало.

Загиблого Дольму невдовзі однесли од берега за частоколи найближчих садиб Подолу, тож нові градці, які надходили пізніше, навіть не відали, що тут сталося, бо музи`ки грали, як і раніше, співали священники, охрещені в мокрих сорочках виходили з води, сміялися й обіймалися, вітаючи одне одного, ще й самі гаразд не тямлячи, з чим. Навкруги панувало святкове піднесення, люди після омовіння йшли туди, де чашники княжі пригощали їх солодким вином із корчаг, медами частували – тут кому що більше до душі було.

– Кожен хрещений ходи на пир на княжий широкий двір! – вигукували биричі. – Князь Красне Сонечко всякому собрату-одновірцю буде радий.

І знову плескіт у воді, біле одіння, освітлені усміхом обличчя.

Володимир звів дух, підніс правицю, вітаючи новонавернених. Декого окликав на ім’я, кого впізнав. Але осікся, угледівши Анну, яка повернулася до нього на поміст. Він і гадки не мав, що у його райської пташки може бути таке гнівливе, таке непримиренне личко. Бліда, ні кровинки на щоках, тільки темні очі палають під насупленими бровами. І голос твердий, мов гартована криця:

– Розберися в цьому, муже мій. Сам диявол тут набаламутив, щоб не пустити слов’ян до Бога! Нехай вивідають і покарають жорстоко і прилюдно того, хто був рукою диявола.

Ну, диявол то чи ні, а певно, що хтось із місцевих татів. Про це й думав Володимир, коли вже надвечірньої години, покинувши шумне застілля, оглядав гострий шип, що допіру стримів у горлянці Дольми. Важкенька іграшка, як долоня завбільшки, гостроконечна, мов жало, з другого боку кругла, щоб зручніше тримати. Метнути такий… Не згірше, як ножем вийде. А ще шип цей цілком у рукаві сховати можна. Сорочки хрестильні всі з довгими рукавами, тож утаїти легко.

– І хто такі виковує? – спитав Володимир у Добрині.

Був князь щойно від столу, ситий, вдоволений, діадему давно зняв, волосся розпатлане, на лиці – легкий червінь од хмелю. Проте розум не затьмарився, тому й питання одразу поставив правильне. От тільки відповідь почув…

– Та хто завгодно, – розвів руками Добриня. – Такі із залишків болотяної руди будь-який коваль здатен викувати на продаж, щоб добро не пропадало. А там, дивись, і покупець знайдеться – за таке дорого не беруть. Я вже послав людей і до коваля Вавили, і до Гостеслава, і до хозарина Язида. Хіба мало їх, умільців, на Подолі! Іноді такі цяцьки роблять – не те, що кистень із шипами. Дрібниця ніби й не надто потрібна, не всякому витязю до сподоби, а ось простий люд бере охоче. Яка-не-яка, а зброя. А в умілій руці…

– Ну, поряд з Дольмою явно був хтось з умілою рукою. Ти як гадаєш, устромили чи метнули?

– Хто ж його знає? У стовпиську такому… Але хто на життя самого Дольми поважився, я постараюся з’ясувати. Обіч нього ніби тільки свої були. До того ж такого шипа, стоячи оддалік, не кинеш, та ще й у ворухкому натовпі. А ось те, що свято нам мало не зіпсували, погано. Чув, либонь, що в юрбі вигукували? Мовляв, сам Перун його покарав.

– Схопили тих горлопанів?

Добриня понурив голову. Під очима залягли глибокі тіні: це в князя бенкет бучний на весь град, з ким тільки не цокався чашею і кого тільки не здоровив нині, а Добриня цілий день усе залагоджував та випитував.

– Хто завгодно міг крикнути зі страху, – мовив він. – Людям утовкмачили, що тепер вони під рукою Христа і старі боги їм уже до помочі не стануть. Але ж звичне вірування так просто не відпустить. І коли б не цариця твоя, що вразила люд своєю журбою-молитвою за убієнного, то ще невідомо, що б ізчинилося. Молодчина вона в тебе, княже.

Володимир відкинув волосся з чола, поглянув на Добриню якось дивно.

– Вона-то молодчина. Але й умову поставила. А бажає цариця, щоб ми безпремінно знайшли того, хто християнина Дольму вбив.

Здавалося, князь чекав, що Добриня здивується, почне відмовлятися, пояснювати, мовляв, у такому стовпищі й гармидері… Але той мовчав. Стояв, прихилившись спиною до розіп’ятої на стіні вовчої шкури, покусував травинку і про щось розмірковував. Володимир, дивлячись на нього, додав:

– Вони всі цього хочуть – і Анна, і її прибічники візантійські. Кажуть, що раз таке протистояння в Києві коїться, то їм небезпечно залишати тут порфирогеніту. Вона ж… слова за цілий день не мовила. З бенкету рано пішла, тільки те й робить, що молиться перед образа`ми.

– Вона налякана, княже, – вийнявши з рота пожовану травинку, мовив Добриня. – Вона ж бо зробила все, що могла, для цього хрещення: сюди з самого Царграда прибула, з тобою звінчалася, ікони привезла, майстрів, щоб храми будувати, книги вчені для майбутніх християн. А все, виходить, даремно. Тож має слушність твоя сулож християнська: належить розібратися та з’ясувати, хто задумав такий злочин учинити сього великого дня, хто християнина Дольму жертвою обрав, трохи не зірвавши обряд. І як знайдемо такого – скараємо прилюдно. Іншим для науки, щоб ніхто більше й помислити не міг.

– Ти думаєш, Дольму порішили, щоб хрещення зірвати?

– Хтозна… Може, й так. А може, інако все.

Добриня зітхнув глибоко, розпрямив плечі. Потім ступив крок до Володимира, подивився у вічі.

– Усе, що завгодно, може бути, княже. Дольма ж удачливим був, у такого вороги завжди знайдуться. Але нам доконечно треба знайти злочинника, щоб народ заспокоїти. Явного вбивцю чи того, хто на згубника найпаче подобатиме. І довести його вину мусимо гаразд, щоб усі про те дізналися. А цього головника слід виставити перед усім людом, роз’яснити, що і як, і стратити прилюдно. Щоб знали: всякий хрещений під особливим захистом князя, а той до вбивць чада Христового буде нещадним.

Якийсь час вони мовчали. З-за дверей долинули веселі голоси, сміх, потім хтось постукав. Почувся гучний голос боярина Блуда:

– Княже, ходи до нас! Там скоморохи таке виробляють! Ти маєш на це подивитися.

Володимир рвучко відчинив двері, щось стиха мовив Блудові, але, мабуть, таке, що той перестав усміхатися, одразу й пішов.

– Блуд сьогодні герой, – мовив, обернувшись, князь. – Там, куди він людей заводив, усе добре пройшло, от і пишається собою, веселиться. Може, це його люди порішили Дольму? Ну, щоб Блуд нині козирем ходив.

– Навряд чи, – похитав головою Добриня. – Блуд не ризикував би марно. Та й далекувато він стояв, його люди при ньому і всі осторонь. А біля Дольми кого тільки не було. Але щоб таке вбивство вчинити, – Добриня й собі взяв до рук важкий харалужний шип – ледве вмістився той у долоні воєводи, – треба близенько підступитися. Тож і слід почати розпитуватись, може, хто й помітив що-небудь.

– Серед такого стовпотворіння? Гадаєш, до того людям було?

Сказав князь, а сам замислився. А потім завів мову про те, що зі свого помосту встиг угледіти. Володимир добре бачив, як Дольма зайшов у річку, а з ним брати його. Збоку від купця жона Мирина була. Хтось штовхав крісло з Вишебором… Там ще челядинці стояли – багацько, душ восьмеро чи й десятеро. А за ними й інші люди підійшли. Дольма ж, як у воду забрів, обернувся лицем до берега, замахав руками, закликаючи інших… Усі навкруги хлюпалися в літеплі річковому, рук – цілий ліс, як водоростей. Потім люди заслонили Дольму від князя, тож він далі не дивився.

– То, кажеш, навкруги здебільше родичі й челядинці купця соляного були? – уточнив Добриня. – Це вже щось. Адже щоб шипа метнути, ще й так влучно поцілити в самісіньке горло, кажу ж, недалеко стояти треба. Думаю, що справді хтось зі своїх учинив, не з натовпу. Гаразд, розберемося, – сказав Добриня, збираючись виходити.

Але князь його затримав:

– Чи ж то ти з усім цим розбиратимешся, вую?

Добриня повільно обернувся. Посміхнувся криво.

– По-твоєму, я не маю чого робити, княже? Знайду, хто краще мого вивідати вміє. Справа ж непроста.

– Авжеж, непроста, – аж притупнув ногою Володимир. – Анна ж не дурна баба з дрімучої пущі. Їй, щоб ти знав, треба, аби все як належить – розумно й доказово було. Вона в абияку жертву, нами вказану, не повірить. А ще гірше буде, якщо євнух цей упреться й почне чіплятися, вимагати роз’яснень. Отож головника нашого має бути явлено сутого, мов сама істина неспростовна.

– Отже, так і зробимо, – уже взявшись за дверне кільце, мовив Добриня.

Але, мабуть, відчувши на собі сестричів погляд, на порозі спинився й назад повернувся.

– Ти пам’ятаєш волхва Озара, княже? Того розумника, що вже не раз нам у непростих справах пособляв. Пригадуєш, як у твого воєводи Вовчого Хвоста коня було скрадено, та так, що ніхто в місті цього не помітив? Добрячий був кінь, цілу череду корів рябих коштував, тож Вовчий Хвіст лютував тоді страх як. А волхв Озар, пам’ятається, розпитав людей та й сам придивився, що й до чого, а далі вказав на того, хто міг коня так спритно вивести під носом у всіх. Казали люди, що Озар – великий відун, а він просто тямущим та спостережливим виявився.

Володимир осміхнувся:

– Авжеж, як не пам’ятати. Озар тоді землю в садибі Вовчого Хвоста обдивився, помітив: від того дьогтю, що у дворі недавно був, мало лишилося, доки коня розшукувати кинулися. От і вийшло, що світло-рудого скакуна боярського перефарбували і вже як вороного вивели за місто. Купці булгарські тоді на таке зважилися. Насилу їх наздогнали вже за Вишгородом та відібрали скакуна.

– А пам’ятаєш, коли треби з капища усіх богів почали зникати, то саме він, розпитавши служителів і сторожу капища, за їхніми обмовками й недомовками все ж виясував, хто зі своїх волхвів до крадіжства причетний, – підтримав розмову Добриня. – Або коли ще за Ярополка Блуд до нас навідувався таємно, саме Озар за слідами глини на його плащі виснував, що ми з воєводою цим порозумілися і вели справи супроти твого брата.

– Пам’ятаю, – спохмурнівши, кивнув Володимир.

Блуд і справді допоміг йому, а Озар тоді мало не зіпсував усю справу. Добре, що у волхва стало розуму самому прийти до Володимира й повідомити, що він вивідав, а також нараяти, як вести змову з Блудом, щоб до Ярополка все те не дійшло. Але тоді, підозрюючи, що Ярополк схиляється до християнства, Озар хотів допомогти саме Володимирові, бути його прибічником. Нині ж, коли Володимир не лише сам хрестився, а ще й намірився християнську віру на всеньку Русь розпросторити, волхв Озар навряд чи захоче допомагати. Волхв – чоловік мудрий, до нього не єдиножди зверталися в різних справах плутаних, але він – ревний слуга старих богів, його не змусиш…

Коли князь сказав про це Добрині, той лише задумливо пожував травинку. Помовчав, перш ніж мовити:

– Озар, як і решта волхвів, нині в мене під наглядом. Казав же, що у Варязьких печерах сторожа їх пильнує. Ще вирішити треба, як з ними бути. Я навіть подумував порішити їх усіх, щоб не баламутили люд та не заважали нам. Але потім… Волхви багатьом не милі через зарозумілість і жадібність їхню. Тож нині, коли паростки нової віри почали пробиватися, чи багато знайдеться таких, хто їх слухатиме й захищатиме? То, може, сказати Озарові, що, як підсобить… відпустимо їх на всі чотири вітри? Нехай ідуть собі та волхвують у хащах лісових, куди наші руки поки що не сягають.

– Він погодиться?

– Ну, за своїх він здатен голову покласти. Та й вільним повітрям дихнути, гадаю, захоче після животіння печерного. Ще скажу, що йому самому буде цікаво поморочитися з цією заплутаною справою. Бачив я, як він до роботи береться. Яке там волхвівство чи чаклунство! Кикиморам на сміх! Він міркує, розбирається і порівнює. Головатий чолов’яга цей Озар. Неодмінно впорається. І все улагодить.

– Добре було б. Адже нам самій Анні й ромеям її про це дізнання пояснювати доведеться. Тож, Добриненько, тягни свого служителя.

Та коли дядько вже підійшов до дверей, князь Володимир його знову спинив:

– Лишень здається мені, Добрине, що ти помиляєшся, вважаючи, ніби відпущені волхви нам не нашкодять. Непросто буде, якщо вони підуть у народ і зачнуть вселяти простолюдові неприязнь до християнства.

Добриня сердито виплюнув травинку, подивився на князя своїми темними гострими очима.

– А яка справа вдається просто, скажи, княже? Просто тільки поради роздаються. Але ж ми з тобою знаємо: удачу в житті можна спіймати, тільки здолавши великі труднощі. Не інакше. І досягне мети зрештою лише той, хто заради неї вперто долає всі перешкоди. Отож, якщо ми з тобою не зійдемо з обраного шляху, усе нам вдасться, хоч як заважатимуть. Присягаюся в тому своєю християнською вірою!

Здавалося, того дня місто гудітиме, як розтривожений вулій, до опівночі. Але стемніло – і люди, під свіжими враженнями від подій денних, приголомшені й стомлені, доволі тихо й мирно розійшлися по домівках. Була пора місяця серповика, який ще серпнем звався, – тож ночі вже стали ранніми й темними; казали люди: і кінь устигне напастися, і верхівець – одіспатися.

Коли Добриня увійшов у човен і його повезли попід київські береги за водою на південь, град Київ на пагорбах тільки десь-не-десь іще зблискував поодинокими вогниками. Тихо було, чувся лише плескіт води в пітьмі та тонкі скрики пугачів у прибережних заростях.

Варязькі печери були осторонь від поселень града. Ніби й недалеко, проте Добриня, утомлений за цей важкий день, устиг навіть задрімати в дорозі. А проте миттєво прочунявся, коли ялик його черкнув днищем по піску коло берега, і роззирнувся. Нагору здіймалися порослі лісом круті схили, у мороці ночі губилися глибокі вибалки поміж ними. Спинилися саме біля проходу до підземних печер, де ув’язнено полонених волхвів.

Добриня вистрибнув з ялика, свиснув тихенько. Зараз же назустріч вийшла сторожа – троє чи четверо. Взагалі-то кажучи, їх було тут нині немало: щоб пильнувати полонених служителів старих богів, стежити, аби ніхто й не сіпнувся висвободити їх з ями на волю. Причому всю сторожу набрано з християн – іншим би охороняти волхвів не доручили.

– Нам уже доповіли, що все пройшло вдало, – мовив один з них. – А ці, – кивнув за плече, – увесь час щось бубоніли в підземеллі, одно товкли, що гроза налетить, град буде, буря руївнича… Ну, чисто тобі глухарі на токовищі! Їм би тільки лякати та погрожувати. А насправді день сьогодні видався он який славний, медовий!

Добриня мовчав. Минулося все гаразд – і бог з ним. Йому ще треба було одну справу улагодити, а там і на спочинок можна, відсипатися.

У Варязьких печерах, що на підступах до Києва, віддавна зупинялися торгові гості із сіверних країв. Переховували своє добро у вузьких катакомбах, сюди ж полонених рабів звозили, яких купували на торгах перед далекою дорогою в південні землі. Проте давно це було, відтоді хто тільки не ховався в підземних галереях. Щоправда, останніми роками ті стояли пусткою. Тож і вирішено було звезти сюди волхвів і утримувати їх, щоб не заважали князеві творити його справи в Києві стольному.

Добрині піднесли запалений смолоскип, він змахнув ним раз, ще раз, щоб краще розгорівся, і ступив під низьке склепіння, що вело вглиб катакомб. У хисткому світлі бачив довгий коридор, що зникав у пітьмі й подекуди був вищий за зріст людини, а місцями такий низький, що доводилося нагинатися. Сиро тут було, тхнуло цвіллю і нечистотами. Там, де коридор розширювався, виднілися дружинники-стражі – світло палаючих смолоскипів, почеплених на стіни, відбивалося від пластинчатих лат, відсвічувало на зброї.

– До Озара мене відведіть, – звелів Добриня.

Вони йшли все глибше підземним ходом. Іноді з чорних заґратованих прорізів, з глибинних розтрубів чутно було якесь вовтузіння, шамотню, а раз долинув дикий крик з підвиванням, і з-за кованих ґрат простяглися чиїсь кощаві пазуристі пальці.

– Прокляну! – волав хтось. – Самим Громовержцем прокляну! Ані сил, ані удачі більше не пізнаєте! Шкіра вам облізе, зіниці огнем випече!..

– Свят, свят, свят, – перехрестився охоронець.

І до Добрині:

– Чим тільки нам не загрожують отсі окаянні.

Волхва, який Озаром звався, Добриня знайшов у вузькій підземній ямі, сирій і притхлій. Він сидів під стіною, обхопивши коліна й низько схиливши пелехату голову з довгим, брудним, давно не чесаним волоссям. Від яскравого вогню заслонився рукою, примружився.

– Ти ба! Сам вуй нашого світлого князя пожалував, – мовив волхв, уважніше придивившись.

Добриня встромив смолоскип у розколину в стіні й звелів сторожі вийти.

Охоронець задлявся.

– Ти з ним обережніше, воєводо. Це теперечки він сумирний, а ще недавно одного з наших ледь ручищами не задушив. Мусили в залізо взяти.

Що Озар у кайданах, Добриня помітив. Сказав:

– Буйствуватимеш, я піду, як і прийшов. А коли вислухаєш, може, дійдемо згоди.

Він знав, що Озар не дурний, з ним можна мати діло. А все ж не варто й забувати, який той небезпечний. Це зараз, скулений, брудний, поплямлений сирим вапняком, волхв здавався убогим, проте силою обділений не був – он які руки цупкі, жилаві, а плечі широкі, дарма що пониклі.

Добриня говорив з ним неголосно: не хотів, щоб сторожа чула. Сам же повідав усе: і про велелюдне хрещення, і про те, що Озарові доведеться розслідувати, хто згубив соляного купця Дольму.

– І ти, Добрине, вирішив це мені доручити? Мені? Ти, велемудрий княжий райця, явився просити про це мене? Волхва?

Здавалося, Озар був украй здивований.

Добриня, поправивши застібку на поясі, роздивлявся змарнілого служителя старих богів.

– Тобі ж не первина виконувати такі доручення, відуне. Ти розумний, тож упораєшся.

У відповідь Озар зареготався – голосно, переможно. Його розкотистий сміх, здавалося, заповнив увесь низький темний простір під землею.

Добриня лише закусив губу, йому хотілося вилаятися з досади. Дарма, хай регоче скільки завгодно, головне – щоб погодився.

Озар сміявся довго, ніби знущаючись. Аж доки сміх не перейшов у важкий, задушливий кашель, що клекотав у грудях.

– Бачу, несолодко тобі тут, Озарчику, як черв’як земляний, корчишся, – гмикнув Добриня. – А я тобі певне діло пропоную. Хіба не втішишся бодай тим, що виведуть тебе на світ божий, на сонечко, дозволять вимитися, обрядять у чисте й нагодують? Житимеш у теремі багатому. Що скажеш? Невже це не благо?

– А якщо відмовлюся?

Добриня присів біля нього навпочіпки. Попри довжелезну скуйовджену бороду волхва, яка додавала йому більше літ, ніж він мав насправді, саме обличчя Озарове під брудними патьоками було ще молоде, з рівним носом і виразними вилицями. Він насмішкувато дивився на Добриню. Але той непогано знав Озара: розумний, чортяка, складе собі ціну. І напевно вже зміркував, що раз Добриня до нього прийшов, то, видно, справа серйозна. Це не жарт – під час християнського хрещення убито знаного на весь град купця, та ще того, який народ за собою повів.

– Нащо тобі відмовлятися, Озарчику? – миролюбно мовив Добриня. – Метикуй: ти князеві прислужишся, а за мною діло не стане. На волю хочеш? Хочеш. До того ж я тобі пропоную не тільки самому звільнитися – субраття твоє, тих, що демонам поклоняються, відпущу світ за очі. Даю тобі в тому своє слово.

Тепер Озар дивився на Добриню серйозно й задумливо.

– Слово Добрині на вагу срібла. Я це розумію. Та чи повіриш тому, що я вивідаю?

– Як розумно доведеш, я й послухаю. А коли впораєшся – підеш туди, куди ноги понесуть. Та й субраття твоє… Я ж міг би наказати порубати вас усіх тут. А так врятуєш їх.

І тоді Озар осміхнувся. Зуби в нього були рівні й міцні, на темному брудному виді сяйнули разком круглих перлів.

– Хіба є в мене вибір, Добрине? Ти вибору не лишаєш. Хоча, видять боги, мені й самому цікаво буде дізнатися, що там і як вийшло. Добре, воєводо. Що ж, вели зняти з мене залізяччя. Тоді й по руках ударимо.