Читать книгу У той день… - Симона Вилар - Страница 6

Озар знову роздивлявся харалужний шип, що дав йому раніше воєвода Добриня. Той самий шип, яким забили соляного купця Дольму, сина Колоярового. Хоча що там роздивлятися – якби Озар зміг був оглянути рану на тілі вбитого, тоді більше зрозумів би і про силу кидка, і про місце, звідки шип могли метнути. Проте Добриня наказав: Дольму поховати за християнським звичаєм, не зволікати, не привертати зайвої уваги людей, а вшанувати загиблого християнина, як належиться. Тож одспівали вже Дольму церковники, поховали на полі за градськими валами, хрест на могилі поставили. Озарові ж пояснили, що смертельний удар припав саме під борлак. Був він швидким, стрімким, несподіваним, тож Дольма ще якийсь час стояв, ухопившись за рану, а потім заточився і впав долілиць у воду. А витягнув на берег його купців охоронець, хозарин Мойсей, на якого й упала перша підозра. А ще сказали, що нібито всі домашні невдоволені тим, що хозарина не чіпали, не забрали на дізнання, а залишили з ними. Озарові й самому було дивно, що хозарина не скрутили на місці, назвавши убивцею. Менше мороки було б для всіх, та й шкодувати Мойсея, схоже, ніхто дуже не став би. Хозарин, здається, сам усе розумів, тому й був такий понурий. Проте, як і раніше, походжав широким купецьким дворищем: он він – пішов по глек до комори, а тоді поніс його в терем, ніби не охоронець, а служка на побігеньках. Що ж, коли Вишебор узяв його до себе в службу і тим прикрив від неприязні ріднí, мусить підкорятися.

Виставити душогубцем саме Мойсея було б, на перший погляд, найдоцільніше: і сумуватиме за ним у цьому домі мало хто, і для народу київського образ убивці-хозарина значно прийнятніший за когось із тутешніх. Озар час від часу про це міркував, але не поспішав з висновками: якщо Добриня не звелів вважати вбивцею Мойсея, виходить, абихто йому як головник не потрібен і він справді бажає в усьому розібратися. Та й більш ніж дивної поведінки холопа Жуяги не міг не запримітити уважний Добриня. Адже саме Жуяга котив того дня до річки крісло покаліченого Вишебора. То, може, почати допитуватися з цього плішивого холопа? Але холоп, як пішов з двору Добриня, зараз кудись і запропастився. Білява дівка, що побіч Мирини крутилася, відказала на питання Озарове: по воду Жуягу відіслала. Ти ба, запопадлива яка! Чи сама не бачила, що з холопом коїлося? Гаразд, Озарові ще належить в усьому тут розібратися, тож цього дивного Жуягу він не пропустить. Тим часом придивлятиметься, що тут і як.

Волхва і приставленого до нього Златигу влаштували на постій у сінях. Це було просторе приміщення, в одному сінешнім крилі стояли діжі з різними припасами та водою, в іншому – широкі лавиці, над якими на стіні порозвішувано жмутики духмяних трав. Дух у сінях стояв запаморочливий, пахущий, та й ночувати на таких ліжницях зручно було. А ще й укритому м’якими бараницями – ліпота та й годі!

Озарова лава стояла навпроти волокового віконця в стіні, у яке падало світло. Він і влаштувався під ним, попросив когось із челяді принести йому чурбачків і фарби. Морочився з ними, вистругував якихось дерев’яних чоловічків. Але коли-не-коли – та й знову тягнувся до булатного шипа.

– Як гадаєш, Златиго, – озвався він до охоронця, – чи багато сили треба, щоб убити дебелого чолов’ягу такою штуковиною?

Той облишив лощити пластину на поясі, зиркнув спідлоба. Колись, мабуть, цього дружинника добряче зацідили чимось важким у вилицю – хоч борода й прикривала потворний шрам, обличчя здавалося перехнябленим.

– А ти що, сам зрозуміти не можеш, відуне? – огризнувся Златига. – Судячи з твоєї статури, схоже, не зразу ти в служителі при богах потрапив. Мабуть, раніше і повоювати довелося, і полював, напевно, ще з отроцтва. А ще бачив я, як ти на вівтарі легко жертву вбивав, – отож, досвідчений єси. От сам і зміркуй. А як на мене, то вдалим кидком навіть хлоп’я могло б звалити Дольму.

– Хлоп’я, кажеш? – Озар підвівся й визирнув у віконце.

Рудий хлопчисько, якого звали Тихоном, бавився у дворі з величезним кошлатим псом. Звірюга був неабиякий, але до хлопчика ластився, грайливо тикався в нього лобатою головою, намагався лизнути, а рудоголовий сміявся, пестячи собаку.

– Мені сказали, що Тихон – прижитий на стороні Дольмин син. Нібито привіз купець його з Корсуня, від якоїсь грекині, що з нею підгуляв. По суті, це його єдиний нащадок. Але при живих братах Дольминих та його вдовиці Тихон ніякий не спадкоємець. То навіщо ж хлопчакові було вбивати батька?

Златига відклав пластинчатий пояс, гмикнув:

– Ти мене у свої здогадки не втягуй, Озаре. Та й хто з нас відун – ти чи я?

– А чом би тобі й не допомогти мені? Що швидше розберемося з цією справою, то швидше підеш до своєї жони. Вона, либонь, чекає тебе, журиться, що вечеряти додому не прийшов. А ще й при надії, мабуть. А ти – ну й халепа! – стирчати тут зі мною мусиш, позаяк наказано тобі.

Златига подивився на волхва з цікавістю:

– А про Світланку мою звідкіль знаєш?

Озар усміхнувся, від кутиків сірих очей розбіглися віялом легенькі зморшки. Сама усмішка була хороша, привітна.

– А чого ж бо славниці київській не піти за такого молодця, як ти? І хоча писок тобі й перекривило десь у сутичці – що ж, буває, – а в усьому іншому ти он який – ставний, показний. До того ж дружинники Володимирові не бідують – отже, завидний жених. Місцеві дівки за таких охоче йдуть. І, на твій одяг поглянувши, на шви рівненькі на сорочці, на візерунок, уміло вишитий на комірі, бачу, що є в тебе хазяєчка. А що не мати вишивала… Якби мати для тебе старалася, не був би такий похмурий, що при мені тебе залишено. Мати нікуди не дінеться, а ось до жони тебе тягне. Світланкою, кажеш, кличуть? Цього я не знав. Зате помітив у тебе хрестик – он він, з розстебнутого коміра виглядає. Мабуть, устиг побувати з князем у Корсуні, де багато хто з вас нову віру прийняв. А якщо женився до походу і жона понесла, то їй, виходить, уже скоро народжувати час. Тому ти й невдоволений, що саме тебе Добриня при мені залишив. До Світланки хочеться піти, а тут…

І Озар розвів руками – мовляв, бачиш, як воно вийшло все.

Златига аж підвівся. Поглядав на волхва здивовано. І хоч вид перехняблений, та з-під рівно підстриженого чуба очиці світяться медом – такі ж світлі, золотисті.

– Он як просто у тебе все виходить, волхве! Послухати – чаклунство та й годі. А на ділі – запримітив усяке і зрозумів. Хитрий. Бачу, не дарма Добриня саме тебе сюди припровадив.

Хотів ще щось додати, та тільки мовчки махнув рукою. Знову заходився коло пластин свого пояса.

Озар і далі вистругував з чурбачків кумедних чоловічків, надаючи їм різної форми – довгастих, округлих, ще інакших. Надворі хутко сутеніло, скупе проміння призахідного сонця ледве потрапляло крізь волокове віконце в сіни. Стругати потемки незручно – час було припиняти роботу. Поглядав іноді на Златигу. Про себе вже вирішив, що цей не з тієї сторожі, що били його, коли виривався і бунтував у підземних печерах. Цього кривого він би одразу запримітив. Хоча… Хіба мав на те час, щоб розглядати своїх мучителів? Он досі синці на боках знати. Обличчя, на щастя, не постраждало: затулявся руками, голову ховав, щоб не забили ненароком. Голова – вона людині важлива, волхвові тим паче. А решта заживе як на собаці.

Головне тепер – виконати доручення князевого дядька. Добриня не простак, йому абищо не наплетеш. До того ж від дізнання Озарового не лише його доля залежала – він братів-єдиновірців мусить вирятувати з темниці. Добриня дав слово звільнити їх, якщо Озар упорається. Отже… Отже, треба все зробити як слід. І відзвітувати як годиться.

До сіней увійшла огрядна куховарка Голиця. Вона трималася впевнено, відчувалося, що серед челяді ця баба себе не за останню має. Принесла постояльцям гладущик з кисляком, поставила на приступці.

– Осьо. Як захочеться раптом попити к ночі…

Ніч уже наближалася. Опали сутінки, у волокове віконце просмикувалося кволе світло.

– Хазяєчко, а де той плішивий з бородою клинцюватою? Як його, Жуяга чи що? Повернувся вже?

– Йому наша ключниця Яра веліла навозити на ніч води з Киянки[31].

– Щось довгенько він по воду ходить, – зауважив Озар.

– Так її он скільки потрібно на господарстві. Не одну бочку Жуязі доведеться наповнити і привезти на возі. Ну, а як вернеться, сказати, щоб до тебе йшов?

Озар подумав і заперечливо похитав головою:

– Рано голова мудріша. Завтра побалакаю з ним.

Голиця ще трохи потопталася, ніби про щось хотіла спитати, але Озар її випередив:

– Тивун ваш усе ще з купчихою веде річ?

– З нею, з господинею нашою. А як же інакше? Тепер він у неї перший помічник. Господарство в нас чимале: і торговельні крамарні на Подолі, і млини на Либеді, і ще кілька сіл за Дорогожичами[32]. Не Мирині ж, голубоньці, бігати у справах, коли вона дитятко чекає. От же послав Господь радість нам. Шкода, що господар наш про теє не дізнається.

І вона пішла собі, схлипуючи й утираючи очі фартухом.

Справді, красуні Мирині тепер важкувато клопотатися чималим господарством. Утім, вона й раніше, леліяна, укохана сулож Дольмина, здається, такого труду собі не завдавала. Була радше окрасою його двору – недаремно славилася вродою на всенький Київ. Та й старший брат Дольмин, каліка Вишебор, не впорався б. А Радко? Де ж цей вертипорох Радко? Він як пішов, то й не з’являвся більше. Коли повернеться, треба буде і його розпитати. Дивно хлопець повівся, дізнавшись, що правити господарством загиблого брата в нього тепер не вийде.

Озар відпив кисляку. Прохолодний, густий, приємний на смак. Їх зі Златигою взагалі тут нагодували добряче: юшку горохову густу подали, кулеб’яку з м’ясом, сир з молоком. Після гидотної бурди з цвілим квасним хлібом, що нею скільки часу харчовано в підземеллі Озара і від якої довго потім пеком пекло нутрощі, нинішній бенкет наповнив душу волхва справжнім блаженством. Проте розслаблятися було ще зарано – мусив сьогодні ж переговорити з тивуном. Як з’ясував волхв у челяді, управитель Творим у садибі ночував лише вряди-годи, а зазвичай жив у власнім будинку на Подолі. Тивун такого великого господарства навряд чи весь час під рукою буде – все у клопотах та в роз’їздах. Тож Озарові й хотілося з нього розпочати, поки не покинув той двору.

Творима волхв упізнав по ході: управитель спускався з горішньої світлиці неквапом, ступав важко, впевнено, почувався сутим хазяїном. А й справді: хто зна, на що міг нині сподіватися Творим, адже тепер усе залежало від того, наскільки вміло він поведеться. Та ж таки господиня Мирина змушена буде йому догоджати, якщо не хоче втратити такого дбайливого працівника.

А от Озар з ним не вельми церемонився.

– Гей, добрий чоловіче, не поспішай так!

Творим обернувся поволі, глядів суворо, похмуро. На окрик Озара вигнув здивовано брову.

– Це ти до мене?

– Поговорити треба, – ступивши крок до нього, заявив Озар.

Творим підвів голову:

– Нема коли мені з тобою ляси точити. Я майже годину з господинею розмовляв. Стомився. Нелегко пояснити їй тепер усі справи господарські. Такій красуні, та ще нетямущій і незвиклій до діла, недовго і з торбами піти. Самі лише гостинці та убори їй у голові. А я…

Та Озар не дослухався до його бурчання, просто кивнув, кличучи за собою, і вийшов на широке гульбище.

Місце не вельми годилося для серйозної розмови. Так, самé гульбище було просторе – видно, тут за столом немало люду приймав небіжчик Дольма, – але перед тим, як на ніч облягатися, раз у раз хтось проходив. То служка цебрик з водою пронесла до покоїв, інша товклася поряд, витираючи стіл після вечірньої трапези, тож Озар велів їй облишити й піти. Тихон, угледівши волхва, підбіг, щоб і собі примоститися поряд, але Озар, жартома скуйовдивши отрокові чуприну, по-доброму попросив залишити їх удвох із Творимом.

– Бачу, ти тут уже розпоряджаєшся не згірш господаря, – зауважив тивун. – Одне слово – волхв. Звик повелівати.

Озар одійшов у дальній край гульбища, прихилився плечем до різьбленого стовпчика-підпори.

– Поки що тут переговоримо, Твориме, служнику хазяйський.

Назвавши тивуна «служником», Озар миттю нагадав йому, що той тут так само лише підлеглий. Твориму це не сподобалося, він насупився, похмуро зиркнув на волхва з-під насуненої на самі брови хутряної шапки. Але Озар тримався з ним так, як звик ще за часів свого служіння шанованим волхвом – велично і владно. Одразу почав з головного:

– Скажи-но, тивуне Твориме, де ти був, коли в річку Почайну слідом за Дольмою всі забродили?

При цьому на самого Творима ніби й не дивився. Але помітив, слідкуючи за тивуновою тінню, як сахнувся той, почувши його слова.

– Чого питаєш? Думаєш, я душогубець? Та ми з Дольмою друзями були, нерідко по щирості говорили, він поважав мене. А ти…

– Я кожного розпитуватиму. З тебе ось почав…

– Чого це – з мене? Я тоді стояв осторонь! Вважай, позаду всіх. Я давно казав господареві, що готовий віру Христову прийняти… Ну, щоб він мене за свого визнав, щоб довіри мені ще більше було. Тож коли входили в річку під час обряду, він на мене й не дивився. Знав, що буду з усіма, що не підведу.

Хто з готовністю йшов у води Почайни, а хто за наказом – Озара не хвилювало. Але, розпитавши тивуна, він зрозумів, що той бреше. Щоб такий, як Творим, різних скотарів і служок наперед себе пропустив? Коли ж Озар сказав про це Твориму, той заспівав такої: мовляв, він же не з ближньої челяді соляного купця, не його дворак, тому й тримався осторонь. Але про те, хто і де з ближників і домашніх тоді був, пам’ятав добре. Так, найближче до самого Дольми Мирина-жона стояла, поруч був і Радко, а вслід Жуяга штовхав у воді крісло каліки Вишебора. Ну і Яра, ключниця білява, ступала з ними, може, трохи обіч; біля неї були куховарка Голиця з мужем її Лящем, старим і відданим робітником у цьому домі.

– А їхній син Бивой, цей здоровань пишновусий, також там був?

– Ні, Бивоя в Почайні не бачив. Він, як я чув, відмовився йти. Не схотів.

«Ну хоч хтось явив вірність старим богам і не підкорився господареві», – майже вдоволено подумав Озар. Хоча від такого простакуватого хлопця, як цей вайло з пишними вусами, волхв подібної завзятості й свавілля не сподівався.

А Творим розповідав далі. Мовляв, і Тихон там метушився, бризкався водою радісно, хоча навіщо він пішов на обряд? Усім відомо, що Дольма привіз сина до Києва вже хрещеного. Та все ж поліз у воду і хлюпостався коло батька. Ще дівки Миринині були там, Загорка з Любушею, крутилися, сміялися, штовхалися, а служка Будька, пам’ятається, оступилася у воді, верескнула. Ще скотар був там, колишній раб на прізвисько Медведко, та кілька бабів-скотарок і ремісник Стоян, мовчун непримітний. Сей тоді чомусь розійшовся ні сіло ні впало, мало не штовхнув Творима. Ну а далі йшли робітники із крамниці, прикажчики і вантажники.

– Чекай! – Озар підняв руку. – Робочий люд крамничний був за тобою, еге ж? Тобто осторонь від Дольми?

– Так і було. Вони останніми зайшли у воду, вже після мене.

– А ти, найщиріший друг соляного купця і помічник його, тримався поодаль, пропустивши вперед навіть скотарів. Скромняга ти, як подивлюся, Твориме. Проте, стоячи трохи збоку, саме ти й міг побачити, хто метнув зброю.

– Та нічого я не бачив! – замахав руками тивун. – Там усі товклися, бризкалися, а ззаду вже народ напирав, той же купець-хутровик Хован з родиною зайшов у воду. Ще пам’ятаю, що Мойсей майже поряд зі мною тримався, не поспішав глибше зайти, але потім ступив крок у бік Дольми. І здається мені, що люди правду кажуть, ніби хозарин цей і порішив господаря.

Останні слова Творим майже видихнув, стишивши голос, поправив шапку, втупився похмуро. Озар же всміхався майже приязно.

– А мені так казали, Твориме, що Мойсей перший галас зчинив і кинувся до Дольми, коли той упав. Нащо йому було увагу до себе привертати?

– А чом би йому й не галасувати? Вирішив, мабуть, що на нього не подумають. Та він, пика хозарська, довго й вірно служив господарю, тож і сподівався, що його ніхто на підозру не візьме. Адже Мойсей, казали, колись воїном був, причому не з послідущих, міг і скористатися нагодою в натовпі. Спритний він, як і всі, хто зі зброєю знається.

Тивун хотів ще щось додати, але замовк на півслові, коли Озар раптом легким, майже котячим ривком майнув через поруччя гульбища у двір. І одразу звів очі на високий поверх галереї. Встиг помітити, як хтось відступив углиб легкою тінню. Горішні покої в теремі, як правило, жіночі, чоловікам смітити там зазвичай не дозволяється. А зараз хто намагався їх підслухати тихцем? Мирина-господиня? Чи хтось із її прислужниць? Ключниця? Мав Озар здогадку.

– Послухай, Твориме, – мовив волхв, піднявшись назад до сторопілого тивуна, – що ти скажеш про ключницю вашу? Ярою, здається, кличуть.

– Еге ж, Яра. Або Ярозима, як нарекли її в рідному селищі. Недобре в неї ім’я, та й у роду дівку не любили. Тож родовичі її й позбулися, віддавши Мирині за прислугу. Так мені сам Дольма казав. Я ж йому допомагав з тих самих пір, як він тут господарювати почав, тому він і довіряв мені, балакали ми іноді про всяке за чашею меду міцного, а не тільки про потреби і справи. Він і сказав, що хай там якою була Яра в древлянському селищі, а все ж хороша з неї помічниця для його жони вийшла. Воно й зрозуміло: Мирина сидить та красу свою леліє, а Яра весь дім на себе взяла. Тільки ось що скажу тобі: Ярозима ця хитрою виявилася, якщо зуміла всім так догодити, що її на ключницю поставлено, хоча брали з лісів древлянських мало не рабою-служницею. А нині – бач, як поважно з хазяйськими ключами за поясом ходить. Дарма що з віковух[33], яких ніхто не взяв у жони. Проте й тут маю що тобі сказати, відуне.

Творим тепер говорив неголосно й майже задушевно, ніби бажаючи викликати до себе Озарову прихильність.

– Дольма якось повідав, що Ярозиму в її древлянській пущі знали як вправну мисливицю. Заміж вона не поспішала, її більше ліси вабили, кажуть, без здобичі ніколи не поверталася. Дужа вона і смілива – на лося ходила, на вовка. Повір: така, як вона, могла метнути ножем у господаря.

– А задля чого їй Дольму вбивати?

Творим розмірковував, увібравши голову в плечі.

– Ось що, волхве, ходили чутки, нібито каліка Вишебор просив Дольму віддати йому в жони цю віковуху-ключницю. Усе одно до неї всім байдуже, а йому, убогому, хоч яку за сулож під бік покласти. У нього ж пристрасть Уда[34] іноді ще й як грає, дарма що ноги волочаться. Тож він і хотів собі бабу. А чи хотіла того ж Яра, сказати не можу. Хоча… яка за такого схоче? А Дольма братові мало в чому відмовляв. Міг би й приневолити Яру. То чом би їй хазяїна не спекатися, аби не змушував її стати жоною каліці Колояровичу?

Слушне припущення. Хоча тоді Ярі було б зручніше розправитися з женихом-калікою, а не з Дольмою. Але як це зробити в домі, де всі у всіх перед очима? Проте навіть Озар помітив, що ключниця тримається якось непримітно, ніби й не вона – права рука господині. Тут було про що подумати.

Озар відпустив тивуна, а сам повернувся в сіни, ліг на лаву, застелену м’якою бараницею. У теремі домочадці вже вкладалися спати. Тільки одна з дівчат-дворачок досі сновигала, здається, це була служка Будька, дебеленька така, як ріпка, по-своєму навіть миловидна. Коса в неї, як і належить прислузі, недовга, спадала не нижче лопаток, зате товста, густа. Озар осміхнувся, помітивши, як Будька ставить коло порога мисочку з молоком – пригощання домовику. Молоко, звісно, кішка вип’є, як завжди, але те, що старі звичаї в домі новонавернених християн досі живучі, волхвові сподобалося.

Ще ця Будька раз у раз крутилася побіля воріт, неначе дожидала когось. Мабуть, красеня Радка сподівалася зустріти, як повернеться, – хлопець досі так і не з’явився. Зате коли Лящ спустив на ніч пса, Будька поквапилась до головного терема, швидко вибігла на ґанок, але ще деякий час стояла на гульбищі, щось мугикала неголосно – довго, монотонно. Озар почув, як під цей спів захріп тихенько Златига. Тоді волхв підвівся і вийшов із сіней до дівчини.

– Чекаєш кого чи просто не спиться? – спитав.

– І кого ще мені чекати? – насупилася Будька.

Озар же заговорив з нею про тивуна, сказав, що той, вочевидь, брехливий і потайний вельми. А ще відун пам’ятає Творима, коли той на капище з підношеннями ходив, але не надто дарував богам, хоча управитель такого господарства міг би й щедрішим бути. Творим же то зайця мізерного принесе на вівтар, то чоботи вже стоптані для служителів виділить.

Будька слухала і хихотіла. Погодилася, що Творим скупий, любить у теремі Дольминому харчуватися, хоча й сам не бідний, але на пригощання завжди встигає. А ще він селян у селах Дольминих доймав, просвітку їм не давав, недоїмки не прощав навіть у голодні літа. О, Будька це знає, її саму з такого селища в дім узяли. І то не тивун привів, а сам Дольма взяв в услужіння, коли батьки її померли, а старший брат оженився. Будьку невістка кривдила. А тут і жити спокійно, і годують ситно, хоча й працювати примушують від зорі до зорі.

– Хорошим господарем був Дольма? – запитав Озар.

– Хорошим… – підтвердила дівчина, але так тихо, що волхв подивився на неї уважніше.

А потім таке спитав: а чому це всьому Києву знаний християнин Дольма не охрестив свою сім’ю і челядь раніше? Здається, міг би. Будька лише стенула плечима. Мовляв, сам купець не пропонував, а вони не просилися. А як він звелів, усі й пішли.

І тоді Озар поцікавився, чи не помітила чогось сама Будька, коли вбили Дольму в Почайні.

Незважаючи на те, що йому належало всіх розпитати, він думав, що служка хоча б через своє становище в купецькому домі збентежиться від його питання. Ба, ні. Відповіла спокійно, докладно. Казала, що всі стояли близько до господаря, весело їм було, радісно всім. Адже такого раніше не бувало, щоб натовпом усім у воду забродити, видно, тому й узяли їх смішки. Навіть зазвичай суворий Дольма аж сяяв тоді. А от коли він упав, Будька не помітила. Пам’ятає лише, як метнулися до нього всі: і Мирина, і Радко, і той же тивун Творим, старий Лящ теж поспішив. Проте Мойсей усіх розштовхав, схопив господаря, потягнув до берега, голосив страшно, ридав. Брат Дольмин Вишебор, хоч і в кріслі сидів, а зумів хозарина схопити й так смикнув, що той упав разом з убитим купцем. Еге ж, Вишебор каліка, але статура налита силою, пружна досі. Воїном він був колись славним, завжди в походах пропадав, степове порубіжжя захищав.

Озар слухав уважно, іноді підтакував, навіть охав. Він добре умів розв’язати бесідникові язика, йому й на капищах багато чого доводилося від людей вивідувати. Ось і ця служка розговорилася. Мовляв, через те, що старшого з братів, дружинника Вишебора, часто не бувало вдома, на Дольмині плечі все господарство й лягло. І стара купчиха Добута, Вишеборова мати, Дольмина мачуха, пасинкові в усьому допомагала і навчала. Вона була з давнього купецького роду, та тільки рідного її синочка Вишебора торговельні справи не вельми цікавили. Дольму ж – навпаки. Та й сама Добута любила Дольму. Може, навіть більше за рідного сина. Той удався в батька Колояра – такий же завзятий вой, але з домашніми різкий, грубий, непримиренний і владний. А Дольмою, що народжений був від меншиці-полонянки Колоярової й рано зостався без матері, Добута опікувалася змалку. Вона його ростила, викохувала, навчала. Під її опікою пізніше опинився й Радомил, але той ріс як трава – сам по собі. Тому й на вдачу такий невгомонний, свавільний.

Утім зараз молодший Радко не цікавив Озара. Ще встигне, хоча Будька охоче розповідала все про вродливого молодшого Колояровича. А Вишебор? Вона тільки насупилася.

– Що Вишебор? Казала ж уже, що раніше, до того як покалічили його, він вважався тут за головного, але в справи господарства не влазив, його навіть влаштовувало, що Дольма всім так дбайливо заправляє. Для Вишебора ж важливим було, щоб його як господаря після приїзду приймали, щоб той-таки Дольма виходив йому назустріч і вклонявся низенько, щоб чільним місцем за столом поступався йому покірно.

Та пізніше, як Вишебора скалічено було, Дольма його вже інакше приймав. Звісно, пожурився трохи, що старший ногами ходити не зможе, потім виділив йому зручну світлицю горішню, слуг приставив, велів Стоянові спорудити братові крісло на коліщатках, ну, щоб сидіти недужому зручно, як на возі… Таж мудрий волхв уже й сам бачив теє крісло! Дольма навіть подбав про положистий спуск у теремі, щоб старшого Колояровича було зручніше спускати-піднімати, коли той забажає. До Почайни того дня Вишебора в тому візку-кріслі й котили. Бивой мав би йому прислуговувати під час обряду, але ж відмовився, тому Жуягу до каліченого й приставлено. Адже Жуяга теж за ним ходив, коли наказували, дарма що миршавенький з виду, на ділі він дужий.

– Це той плішивий Жуяга дужий, кажеш? – перепитав Озар. – Щось я не примітив у цьому немічному сили. Мабуть, нелегко йому було: через пів города котити візок з калікою, а потім ще й у воді. Вишебор – чолов’яга дебелий, ставний, а Жуяга он який непоказний.

– Що з того, що він непоказний? – поправивши скроневі кільця на тасьмі, заперечила служка. – А на ділі, кажу ж, дужий Жуяга. Жилавий він, міцний, руки он які м’язисті. Він же замолоду у ваших волхвів труждався, охоронцем на капищі служив. Ну а які ваші… Та що я вам кажу!

– То він служителем богів був? – задумливо перепитав Озар. – Звідки знаєш? Дивно, що я нічого про вашого Жуягу не чув. Хоча мав би…

Сказавши це, Озар хотів за звичкою запустити руку в бороду, як робив завжди, коли думав. Але рука спіймала порожнечу. Ех, треба б уже позбуватися цієї звички.

Будька позіхнула й зібралася йти, але Озар спитав ще таке:

– Скільки ж ти тут прожила в услужінні, що так багато про рід Колояровичів знаєш? Сама ще юнка, мов та Леля весняна[35], а всі їхні таємниці вивідала. – І Озар дав легенького щигля в кирпатенький Будьчин носик.

Вона відмахнулася, тихенько сміючись.

– Але ж треба про щось говорити довгими зимовими вечорами, коли всі в істобці збираються. Ось я й наслухалася.

Але, сказавши це, служка одразу заквапилася.

– Піду я. Он уже Лящ і Кудлая спустив з ретязя. А я страх як боюся цього пелехатого псюку. Та й уставати мені завтра раненько.

Озар подивився їй услід і подумав, що це миле дівчисько не таке вже й наївне, як здається. Усе помічає, про всіх знає. А кого ж вона виглядала біля воріт? Зазвичай ворота зачиняють, коли останні з гульби повертаються. Чи не Радомила дожидала служка? З прихильної її думки про молодшого Колояровича виходило, що подобався він їй. Але котру з бабів такий, як Радко, не розворушить – хвацький, молодецький, ще й собою гожий, мов сам Ярило пресвітлий[36]? Хоча, як подейкували, з Мириною-господинею він якраз не вельми ладив. А яка пара могла б вийти! Обоє вродливі, як місяць-місяцевич із зорею ясною.

Тут було про що розміркувати. Та замість цього Озар почав стиха насвистувати, коли понад частоколом промайнула тінь величезного, мов теля, Кудлая. Потім волхв заскиглив, як цуценя, задихав часто, по-собачому. Спершу пес гарчав грізно, але потихеньку підійшов ближче, принюхуючись, а далі дозволив себе погладити по кудлатому загривку. Це правда, що волхва Озара навчали, як із тваринами ладити. І коли челядинець Лящ, обходячи на ніч дворові будівлі, помітив, що приставлений Добринею гість щось ласкаво примовляє сторожовому псові, а той сумирно сидить собі поруч, то аж ключі від замків упустив – так його вразило побачене.

– Бачу, ти й справді ворожбит, – пробурчав він. – Он як з Кудлаєм порозумівся скоро. Зазвичай цей звірюка мало до кого йде.

– Ну, у мене з тваринами завжди лад, – відгукнувся добродушно Озар. – Я ось про що хотів тебе спитати…

Але замовк, коли старий слуга рвучко розвернувся і, показуючи підселеному до них відуну спину, пішов геть, не бажаючи далі розбалакувати. Подався до господарських клітей і десь там зник. Озар посидів ще трохи. Ніч видалася безмісячна, але ясна – усе небо зорями, мов світлим сріблом, усіяне. Тихо було, лише зі стайні іноді долинало форкання коней, а десь опівночі на господарському дворі прогорлав півень – його ґвалтовний крик нікого не розбудив: звикли вже.

Поспати б Озарові, проте він довго ще лежав без сну. Згадував усе, що йому про рід Дольмин нині відомо стало, про що повідали тут і що він знав, коли сюди тільки направили.

Рід цей почався від варяга Глума, який прибув до Києва ще з Олегом Віщим. Олегові варяги тоді швидко розселилися, прижилися, побравшись із тутешніми дівчатами, – Олег сам їх у тому підтримував, бажаючи, щоб прийшлі варяги швидше в Києві своїми стали. Тож і Глум зійшовся з місцевою дівкою, а далі й дім свій поставив на Хоревиці. Київська жона немало дітей йому народила, але хто з них помер, кого доля занесла не знати куди, хто згинув у походах. Залишився єдиний син, названий уже по-місцевому Судиславом. І хоча ім’я мав слов’янське, проте, видно, сильна була в ньому войовнича варязька порода. Одно поривався в походи, повертаючись до рідного терема на Хоревиці лише на короткий час. А як пропав десь, то залишив по собі сина Колояра, знаного в Києві витязя. Сей теж вигідно оженився із згаданою сьогодні Добутою – жінкою доброго купецького роду. На діловитій жоні й трималося все господарство, доки Колояр, як і батько його, у походи ходив. Спершу – з Ігорем у південні моря, потім перекинувся на службу до славетного воєводи Свенельда – у цього служити виявилося вигідно, всі його люди багаті й успішні були. Саме Свенельдові служачи, уславився й піднявся Колояр. Його сама княгиня Ольга пресвітла в себе приймала. Але, кажуть, не любила. Занадто зухвалим був, примхливим. До того ж ворогував з вишегородським родом Добутиним – багато галасу від того було, подейкували, ніби він заборонив жоні відвідувати рідню і, якщо насмілювалася порушити його наказ, то частував стусанами. А що сам ще не одну жону завів, Добута й слова сказати не сміла, не могла й рідним своїм пожалітися.

А потім Колояр уславився, зумівши відстояти Хоревицю під час набігу печенігів лютих. Сталося це, коли князь Святослав вирушив походом на Болгарію, а печеніги, скориставшись з його відсутності, напали на Київ-град[37]. Матір Святославова, княгиня Ольга, з його дітьми тоді сховалася на головній Київській горі за городнями й частоколами, там і люду немало схоронилося. Гора ж Хоревиця залишилася покинутою напризволяще. Проте не змогли взяти її печеніги: крутосхили й відважний загін дружинників на чолі з уже немолодим Колояром відстояли. По кількох невдалих нападах змушені були вороги відступити.

А проте, хоч як уміло обороняли Хоревицю, люди більше звернули увагу на інше: тоді до обложеного Києва прибув з ополченням чернігівський воєвода Претич, який, не наважившись відбити загони печенігів, хитрістю відвернути їх від града зумів. Саме він вивіз з обложеного града й княгиню Ольгу з малолітніми княжичами. Ну а далі й князь Святослав нагодився, розгромив печенігів, погнав їх назад у степи. У Києві ж був великий пир, вшановували всі Святослава, нахваляли і спритного Претича. Про Колояра теж багато говорили, проте боярської шапки, на яку той сподівався за свої заслуги, йому так і не дали. І Колояр замкнувся в собі. Навіть коли чергова жона привела йому сина Радомила, не звеселився. А як жона з родива померла, де вже тут бенкетувати, коли горе в домі. Добута відтоді ще й найменшим Колояровичем опікуватися мусила.

Та все ж рід їхній багатів, а надто коли Вишебор привіз зі Свенельдом чимало награбованого в болгарській землі. А як помер Колояр, Вишеборові перейшло головування родом його. Проте в Києві повноправним господарем був не той, хто весь час роз’їздив, а той, хто сім’ю тримав. Тільки одружені мужі могли вважатися славними господарями садиб, теремів. Тому й вийшло так, що середульшого Долемила, який одружився раніше за старшого брата, визнано було головним у садибі Колояровичів на Хоревиці. За порадою мачухи Добути він узяв за себе одну з дівиць її численного роду, Збудиславу, і, зрештою, здружився з вишегородською ріднею, а нові родичі навчили його торговельної справи. Почав тоді Дольма торгувати, добра наживаючи, струги свої збудував, які водив не до далекого Царграда, а в Таврію, до приморського Корсуня. В околишніх київських землях скуповував мед, торгував і з древлянськими бортниками, а добутий мед зціджував у липові довбані бочки й відправляв до Корсуня, де міняв на сіль. У Києві сіль завжди була в ціні, тож удачливий Дольма неабияк розбагатів. Либонь, увесь Київ у нього сіль брав. Звідси й прізвисько його було – соляний купець. А позаяк Дольма часто бував у грецькому Корсуні, то там і прийняв християнську віру.

У стольному граді тоді вже немало хрещених було, новий князь Ярополк прихильно до них ставився, того ж Дольму шанував. І все у соляного купця складалося якнайліпше, от тільки діточок їм зі Збудиславою не давав Господь. Стара Добута так і померла, не дочекавшись таких бажаних онуків. Ані од Вишебора, якого ніколи не бувало вдома, дітей у їхнім домі не було, ні од нарочитого Дольми. Ну а Радко… Малий він тоді ще був, та й не ладив з бабцею. Не домашнім удався Радко, диким, тож вона його й не шанувала, як старших двох Колояровичів. Тим часом добру Збудиславу Радко полюбив і переживав гірко її наглу смерть. А трапилося так, що впала вона зі стрімких сходин у власному теремі й звернула собі в’язи.

Купець Дольма відспівав жону за християнським обрядом, але недовго сумував і скоро привіз із древлянських лісів красуню Мирину. А з нею й родичку її, Яру, яку Мирині в услужіння віддали замість посагу.

Се було, коли вже Володимир вокняжився. Тоді й Вишебор до нього перекинувся, бажаючи виправдатися за те, що раніше стояв за суперника його Ярополка. Та тільки в першому ж поході на в’ятичів його скалічено, і тепер Вишебор сидів сиднем у горішній світлиці, покрикував на всіх, силкуючись нагадати, що саме він старший у роду Колояровичів. Проте відтоді Дольма мало уваги йому приділяв, зумівши збити пиху грізному старшому братові та якось із ним порозумітися. А коли їхав з дому, то Мирина мусила стримувати гнівливого діверка. І нічого, давала ради примхлива древлянка з колишнім дружинником. В іншому ж їй Яра допомагала.

Із цією тихонею Ярою Озар ще мусив розібратися. Як і з суворим хозарином Мойсеєм, що помагав Дольмі тримати близьких у покорі. А ще – із Жуягою, якимось диким і смиканим, що так дивно повівся, побачивши в домі Озара. Та й старий Лящ напевно щось знав, інакше чого б йому бокувати від волхва. Жона його, куховарка Голиця, теж поглядала на підселеного відуна, як на морок навіяний, а син її, здоровань рудовусий, схоже, теж собі на умі. І цей хлопчисько Тихон, прижитий на стороні… Ніби дитя ще, а вже ж отрок. На Русі хлопчаків його віку до ратної справи починали привчати, але не схоже було, щоб Дольма збирався виростити із сина воя. Утім, казали, що він і Радка до цього не привчав. Та все ж кілька років тому Радко ходив із загоном Добрининим на булгар, а потім ніби повернувся в садибу і жив тут… по суті, дармоїдом. Це теж здавалося дивним. Дольма міг дозволити собі утримувати нахлібника Радомила, але честі такий вертипорох безталанний родові Колояровичів не приніс би. Хоча той-таки Добриня казав, що Радомил славний і дійде до пуття.

Ось про що цієї тихої ночі думалося волхвові Озару. Йому доручили розібратися з цими новонаверненими християнами і вивідати все, та так, щоб комар носа не підточив. Лихої слави цьому родові не потрібно – так наказав Добриня, доручаючи завдання. А як це зробити, якщо, на думку Озара, будь-хто тут міг виявитися вбивцею? Адже шип хтось із тих, що були непоодаль, метнув. А вже яка слава потім піде про оточення купця-християнина, Озарові, правду кажучи, начхати. Головне – щоб вуй князів його зрозумів і повірив. І щоб, як пообіцяв воєвода, одпустив служителів богів на волю.